Ухвала

від 12.11.2024 по справі 904/3211/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 904/3211/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Паркінг Куриленко"

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.11.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі

за позовом заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Паркінг Куриленко"

про зобов`язання повернути земельну ділянку, скасування державної реєстрації.

У судовому засіданні взяв участь: прокурор - Костюк О. В. та представник відповідача - Федосєєв Є. О.

ВСТАНОВИВ:

У червні 2023 року Заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради (далі - Міськрада та/або позивач) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Паркінг Куриленко" (далі - ТОВ "Паркінг Куриленко" та/або відповідач) в якому просив суд:

- зобов`язати ТОВ "Паркінг Куриленко" повернути земельну ділянку площею 3600 кв. м, розташовану на вул. Генерала Захарченка, 12-Б у м. Дніпро, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд автостоянки;

- скасувати державну реєстрацію права власності на автостоянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 2214012512101), що розташована за адресою: вул. Генерала Захарченка, 12-Б, м. Дніпро (опис об`єкта: під літ. "А-1" - будівля вартової, загальною площею 7,8 кв. м; І - замощення; ІІ - дитяча, паркова зона) за ТОВ "Паркінг Куриленко" від 19.01.2022 № 46245428, проведену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А., із закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позовні вимоги із посиланнями, зокрема, на положення 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) обґрунтовані тим, що: вищезазначений об`єкт нерухомого майна (автостоянка) збудований за відсутності будь-яких дозвільних документів, земельна ділянка для його будівництва не виділялася та не може бути виділена і на теперішній час; державна реєстрація спірного об`єкта нерухомого майна (автостоянки) здійснена з порушенням норм чинного законодавства та підлягає скасуванню, а земельна ділянка - поверненню Міськраді.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 02.11.2023 у справі № 904/3211/23 (суддя Красота О. І.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 12.06.2024 (Чус О .В. - головуючий, судді: Кощеєв І. М., Дармін М. Л.) позов задоволено в повному обсязі; зобов`язано ТОВ "Паркінг Куриленко" повернути Міськраді земельну ділянку площею 3600 кв .м, розташовану на вул. Генерала Захарченка, 12-Б у м. Дніпро, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд автостоянки; скасовано державну реєстрацію права власності на автостоянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 2214012512101), що розташована за адресою: вул. Генерала Захарченка, 12-Б, м. Дніпро (опис об`єкта: під літ. "А-1" - будівля вартової, загальною площею 7,8 кв. м; І - замощення; ІІ - дитяча, паркова зона) за ТОВ "Паркінг Куриленко" від 19.01.2022 № 46245428, проведену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А., із закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; стягнуто з ТОВ "Паркінг Куриленко" на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 4 294,40 грн.

Судові рішення арґументовані тим, спірна автостоянка побудована на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, право власності чи користування земельною ділянкою за Куриленко П. І. не оформлювалося, докази визнання за ним права власності на спірний об`єкт відсутні, отже, нерухоме майно (автостоянка) є самочинно побудованим. Державна реєстрація права власності на автостоянку, що розташована на вул. Генерала Захарченка, 12-Б у м. Дніпро, здійснена за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна та підлягає скасуванню. Позивач, реалізуючи право комунальної власності на земельну ділянку, наділений повноваженнями звернутися до суду за захистом порушених прав власника земельної ділянки та єдиним способом захисту є саме знесення самочинно збудованого майна.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 02.11.2023 та постановою Центрального апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 904/3211/23, ТОВ "Паркінг Куриленко" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Так на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суди апеляційної та першої інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, оскільки безпідставно не застосували до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, викладені у постановах:

від 26.04.2023 у справі № 2-3067/11 стосовно того, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності;

від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17 стосовно того, що фактичне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, ще не є достатньою підставою для застосування відповідальності за самовільне зайняття цієї ділянки;

від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція);

від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а та від 19.01.2019 у справі № 916/1986/18, відносно того, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об`єкта до самочинного.

Крім цього, у тексті касаційної скарги містяться посилання на правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 11.11.2020 у справі № 640/10134/19, від 01.10.2019 у справі № 826/9967/18, від 22.11.2019 у справі № 816/1085/16, від 11.08.2020 у справі № 296/5460/17, від 10.10.2018 у справі № 520/17520/14-ц, від 04.04.2018 у справі № 2-6977/11, від 16.01.2019 у справі № 458/1173/14-ц, від 22.01.2020 у справі № 646/7646/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 725/5630/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 15.03.2023 у справі № 725/1824/20 та у пункті 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 6.

Дніпропетровська обласна прокуратура у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи, а обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, у наведеному випадку не підтвердилися з огляду на таке.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 03.11.2020 державним реєстратором виконавчого комітету Межиріцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Зайцевим А. В. зареєстровано право приватної власності за ОСОБА_1 на автостоянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2214012512101), з відкриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація права приватної власності проведена на підставі декларації про готовність до експлуатації об`єкта "Узаконення автостоянки за адресою: Дніпропетровська обл., м. Дніпропетровськ, вул. Генерала Захарченка, 12-Б" № УІ141200309852, виданої Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпропетровської міської ради від 14.09.2011 та розпорядження Дніпропетровського міського голови від 15.08.2011 № 245-р "Про присвоєння адреси автостоянці по вул. Генерала Захарченка".

Разом з цим судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до інформації Державної інспекції архітектури та містобудування України (далі - ДІАМ) від 16.09.2022 № 7749/05/13-22, заходи державного архітектурно-будівельного контролю (планові та позапланові перевірки) щодо об`єкта будівництва, розташованого за адресою: вул. Генерала Захарченка, 12-Б, м. Дніпро, ДІАМ не здійснювалися. При цьому, у розпорядженні ДІАМ документів стосовно реєстрації та скасування дозвільних документів, а також стосовно здійснення відповідних заходів державного архітектурно-будівельного контролю щодо запитуваного об`єкта будівництва не виявлено.

Комунальне підприємство "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" Дніпровської міської ради у листі від 25.07.2022 № 5327 повідомило, що станом на 31.12.2012 технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: вул. Генерала Захарченка, 12-Б, м. Дніпропетровськ - не проводилась.

Головне архітектурно-планувальне управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради у листі від 19.07.2022 № 12/19-148 зазначило про те, що за даними містобудівного кадастру та Адресного плану міста адреса - вул. Генерала Захарченка, 12-Б офіційно жодному об`єкта нерухомого майна не надавалась, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна або змінена ця адреса, відсутній.

На теперішній час на підставі акта оцінки вартості та приймання-передачі майна, що вноситься до статутного (складеного) капіталу ТОВ "Паркінг Куриленко" (ідентифікаційний код 44435794) від 19.01.2021 серії НРО № 528576 власником нерухомого майна є ТОВ "Паркінг Куриленко".

Згідно з вищевказаним актом, ОСОБА_1 передав у власність відповідачу, як внесок до статутного капіталу, а відповідач прийняв у власність від ОСОБА_1 , як внесок до статутного капіталу, нерухоме майно, а саме автостоянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2214012512101).

Відповідно до інформації Дніпровської міської ради (листи від 18.08.2022 № 7/11-1540, від 10.01.2023 № 7/11-36 та від 02.05.2023 № 7/21-890) земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , у користування ОСОБА_1 та ТОВ "Паркінг Куриленко" не надавалась. Діючих цивільно - правових угод, укладених між позивачем та фізичними чи юридичними особами, стосовно об`єктів, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , немає.

Наведене стало підставою для звернення Прокурора з позовом у цій справі.

Разом з цим, як вже зазначалося, відповідач, оскаржуючи рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, посилався на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.04.2023 у справі № 2-3067/11, від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17, від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а та від 19.01.2019 у справі № 916/1986/18.

Крім цього, у тексті касаційної скарги скаржник наводить цитати з постанов Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 11.11.2020 у справі № 640/10134/19, від 01.10.2019 у справі № 826/9967/18, від 22.11.2019 у справі № 816/1085/16, від 11.08.2020 у справі № 296/5460/17, від 10.10.2018 у справі № 520/17520/14-ц, від 04.04.2018 у справі № 2-6977/11, від 16.01.2019 у справі № 458/1173/14-ц, від 22.01.2020 у справі № 646/7646/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 725/5630/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 15.03.2023 у справі № 725/1824/20 та постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 6.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

Колегія суддів також зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

У справі, що розглядається, позовні вимоги було заявлено про зобов`язання ТОВ "Паркінг Куриленко" повернути спірну земельну ділянку, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд автостоянки та скасування державної реєстрації права власності на автостоянку за ТОВ "Паркінг Куриленко" від 19.01.2022 № 46245428, проведену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А., із закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При цьому, позовні вимоги із посиланнями, зокрема, на положення 376 ЦК України обґрунтовані тим, що автостоянка збудована за відсутності будь-яких дозвільних документів, земельна ділянка для її будівництва не виділялася та не може бути виділена і на теперішній час, а державна реєстрація цієї будівлі вартової здійснена з порушенням норм чинного законодавства та підлягає скасуванню, а земельна ділянка - поверненню Міськраді.

Водночас у справі № 461/12525/15-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022), на яку посилається скаржник, розглядався спір за позовом Міськради до фізичних осіб та державної нотаріальної контори про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння. У зазначеній справі спір виник з приводу вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, вчиненого після рішення суду, ухваленого щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю та визнання за продавцем права на спадщину, що не свідчить про подібність правовідносин зі справою, що переглядається з огляду на відмінність обставин, змісту та правового регулювання спірних правовідносин у зазначених справах.

У справі № 910/5702/17 (постанова Верховного Суду від 15.02.2018) розглядався спір про зобов`язання Приватне підприємство "Консул-Партнер" повернути позивачеві самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,1, га розташовану по вул. Срібнокільській у Дарницькому районі м. Києва, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель і споруд, на підставі положень статті 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог встановили, що відповідач, виходячи із приписів статті 377 ЦК України та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), звертався до компетентного органу для одержання земельної ділянки у користування, проте, орган місцевого самоврядування не розглянув таке питання та не прийняв відповідне рішення у строки, встановлені законом. Верховний Суд зробив висновок, що з виникненням права власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право оформити земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення у строки, встановлені законом, зобов`язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. У разі ж встановлення того, що суб`єкт господарювання вживав необхідних заходів до оформлення свого права землекористування, то відсутність у нього переоформлених на його ім`я правовстановлюючих документів на земельну ділянку на момент перевірки не може розцінюватися як правопорушення, а відтак і бути підставою для застосування приписів статті 212 ЗК України. Таким чином підстави позову (стаття 212 ЗК України), а також і обставини, які підлягали доведенню сторонами, у справі № 910/5702/17 та у цій справі № 904/3211/23 є суттєво відмінними.

У свою чергу, колегія суддів також не приймає до уваги наведену скаржником для порівняння постанову Верховного Суду від 26.04.2023 у справі № 2-3067/11 з огляду на те, що аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у вказаній постанові Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені у справі № 2-3067/11 предмет і підстави позову, фактичні обставини, спірні правовідносини та їх матеріально-правове регулювання не є подібними до справи № 904/3211/23, рішення в який наразі є предметом касаційного перегляду. Так, у справі № 2-3067/11 розглядався спір за позовом Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про зобов`язання до вчинення дій шляхом знесення самочинного будівництва, а саме шляхом зобов`язання ОСОБА_2 демонтувати самовільно збудований гараж за власний рахунок, оскільки він збудований самовільно без згоди іншого співвласника будинковолодіння - ОСОБА_3 на земельній ділянці, необхідній для обслуговування будівлі "Г", що належить ОСОБА_3 , без дотримання мінімальної відстані між будівлями "Г" та "З" (спірний гараж).

У справі № 465/1461/16-а, на яку посилається скаржник, за адміністративним позовом особи до Головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, предметом спору, на противагу справі, яка розглядається, були вимоги про скасування постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності у виді штрафу в сумі 5 100,00 грн за порушення вимог частини першої статті 188-42 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У справі № 916/1986/18, на яку також посилається скаржник, за позовом Одеської міської ради до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, Юридичного департаменту Одеської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Енігма 2013" розглядався спір про скасування реєстрації, визнання недійсним та скасування свідоцтва, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності та зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, на відміну від справи, яка розглядається, з`ясовувалися питання щодо наявності/відсутності підстав для скасування свідоцтва, виданого на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації та звільнення у зв`язку із цим земельної ділянки. Натомість у справі № 904/3211/23, яка розглядається, суди встановили відсутність доказів реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації № УІ 141200309852 від 14.09.2011, на яку посилається скаржник як на підставу виникнення права власності на спірну автостоянку за ОСОБА_1 . Також, суди встановили, що рішення про передачу у користування/власність спірної земельної ділянки, Міськрадою не приймалося, вказана земельна ділянка є власністю територіальної громади м. Дніпра, що не відводилася ОСОБА_1 для забудови автостоянки.

Отже, справа № 904/3211/23, що розглядається, та справи № 465/1461/16-а та № 916/1986/18 не є подібними, позаяк існує ряд істотних відмінностей саме у предметах та підставах позовів, фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних із правами й обов`язками їх сторін, що в свою чергу зумовлює і різний зміст спірних правовідносин, що унеможливлює застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у наведених скаржником у касаційній скарзі постановах, до спірних правовідносин у цій справі.

Окремо суд касаційної інстанції відмічає, що цитування у касаційній скарзі інших висновків із постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 11.11.2020 у справі № 640/10134/19, від 01.10.2019 у справі № 826/9967/18, від 22.11.2019 у справі № 816/1085/16, від 11.08.2020 у справі № 296/5460/17, від 10.10.2018 у справі № 520/17520/14-ц, від 04.04.2018 у справі № 2-6977/11, від 16.01.2019 у справі № 458/1173/14-ц, від 22.01.2020 у справі № 646/7646/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 725/5630/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 15.03.2023 у справі № 725/1824/20, взагалі не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, адже з урахуванням положень статті 290 ГПК України саме скаржник (у скарзі) зобов`язаний повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми, а Верховний Суд не наділений такими повноваженнями замість скаржника. При цьому, варто звернути увагу на те, що спірні правовідносини, які були предметом розгляду у наведених скаржником справах, очевидно не є подібними за характером урегульованих нормами права прав і обов`язків учасників таких відносин, а також за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли між їх учасниками, ураховуючи контекст даної справи.

Приміром, у справі № 916/2791/13 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020) хоча й розглядався позов про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду, проте Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій про відмову у задоволенні позову та направляючи справу на новий розгляд, зазначила, зокрема про порушення гарантованого Конституцією України права власності та про те, що суди не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права на порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови, які не змінюють режиму такого об`єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва.

У справі № 640/10134/18 взагалі розглядалися спір про визнання протиправним та скасування наказу від 11.09.2017 № 292, виданого Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт "Реконструкція приміщень житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями з перерозподілом їх площ під квартири та вбудовані нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 " від 29.05.2017 року № КВ 083171490277 та реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція приміщень житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями з перерозподілом їх площ під квартири та вбудовані нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 " від 09.06.2017 року № КВ 143171602188.

У справі № 826/9967/18, на яку посилається скаржник, предметом спору, на противагу справі, яка розглядається, були вимоги про визнання протиправним та скасування наказу Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 04.09.2017 № 288 "Про скасування декларації про початок виконання будівельних робіт та про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності" та зобов`язання Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинити дії щодо внесення до реєстру дозвільних документів відомості про реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт "Реконструкція квартири АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 " від 18.11.2015 № КВ 082153220426 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція квартири АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 " від 09.12.2015 № КВ 142153430913.

У свою чергу, справа № 816/1085/16 також відмінна від розглядуваної справи № 904/3211/23 за предметом позову (визнання незаконним та скасування рішення про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт та реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації), підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами, а також у ній встановлено, що рішенням Лохвицького районного суду Полтавської області від 28.01.2016 в цивільній справі № 538/44/16-ц за позивачем визнано право власності на громадський будинок-магазин загальною площею 14,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_5 .

У справі № 296/5460/17 хоча і розглядався спір за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_6 про зобов`язання знести самочинне будівництво, проте позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2014 є власником квартири АДРЕСА_6 . ОСОБА_5 , що є власником квартири АДРЕСА_7 у даному будинку, самочинно (без належного дозволу та з істотними порушеннями будівельних норм) збудував на прибудинковій території капітальну прибудову до своєї квартири, захопивши частину земельної ділянки та пошкодивши каналізаційну систему будинку. Внаслідок пошкодження каналізації усе літо 2016 року під`їзд і дворова територія були залиті нечистотами та позивачем вживались заходи по очищенню подвір`я. Крім того, позивач не може користуватись погребом, який внаслідок пошкодження каналізації залитий нечистотами. Окрім цього, будинок відноситься до пам`яток архітектури, а відповідач, зруйнувавши частину стіни та спорудивши без відповідного дозволу добудову, протиправно спотворив його зовнішній вигляд. Такими діями відповідача, порушуються права позивачки, у зв`язку із чим вона звернулася до суду з позовом.

У справі № 520/17520/14-ц взагалі розглядався спір ОСОБА_7 до Одеської міської ради про визнання права власності. При цьому, обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_7 посилався на те, що рішенням Одеської міської ради від 23.12.2011 № 1653-VI, йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в АДРЕСА_8 для індивідуального дачного будівництва. Скориставшись своїм правом на житло, він побудував житловий будинок загальною площею 237, 9 кв. м, розташований на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді в особі Одеської міської ради. Проте ввести в експлуатацію та зареєструвати своє право власності на вищевказаний будинок він не має можливості. Враховуючи наведене, ОСОБА_7 просив визнати за ним право власності на самочинно збудований житловий будинок під літ. "А" та під літ. "А1" загальною площею 237,9 кв. м, житловою 136,5 кв. м, розташований в АДРЕСА_8 .

У справі № 2-6977/11 розглядався спір за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 , третя особа - Одеська міська рада, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Позов мотивовано тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_9 . Відповідач під квартирою позивача на цокольному поверсі будинку провів реконструкцію нежитлового приміщення шляхом капітальної добудови фасадного входу, самочинно зайняв прибудинкову територію, в результаті чого дах прибудованого відповідачем магазину знаходиться на рівні підвіконня квартири позивача, що перешкоджає останній користуватись належною їй квартирою, порушує вимоги пожежної безпеки, а також спричиняє їй незручності, зокрема, кондиціонери квартир вищих поверхів капають на дах магазину, що створює неприємний звук, взимку сніг засипає дах магазину та стіну під вікном, що може призвести до цвілі в кімнатах. Позивач зверталась до відповідача з проханням припинити самовільну реконструкцію, однак остання проігнорувала її звернення, що змусило звернутись до відповідних установ та організацій, від яких вона отримала письмові відповіді та встановила, що ОСОБА_9 була неодноразово попереджена про незаконність її дій щодо проведення прибудови та не узгоджувала проект будівництва. З урахуванням наведеного просила суд зобов`язати ОСОБА_9 усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом знесення за рахунок відповідача прибудови фасадного входу до магазину " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", що розташована на цокольному поверсі будинку № 59 "и" під квартирою АДРЕСА_10 .

У справі № 458/1173/14-ц ОСОБА_10 і ОСОБА_11 звернулися із позовом до ОСОБА_12 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Відділ регіонального розвитку, містобудування та архітектури Турківської районної державної адміністрації Львівської області, Лімнянська сільська рада Турківского району Львівської області, Державна архітектурно-будівельна інспекція України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про зобов`язання знесення самочинно збудованої господарської споруди, вказуючи, що у 2013 році відповідач без відповідних документів та з істотними порушеннями будівельних і санітарно-екологічних норм збудував гараж на відстані 0,70 метрів від огорожі, яка розділяє подвір`я сторін. Гараж збудований на відстані 1,50 метрів від криниці, яка знаходиться на подвір`ї ОСОБА_11 , у зв`язку з чим ґрунтові та стічні води, а також паливно-мастильні матеріали від автомобіля стікають до криниці.

Аналіз змісту постанови Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 646/7646/16-ц дає підстави для висновку про те, що судами у зазначеній справі не було встановлено обставини самочинного будівництва юридичною особою нерухомого майна на орендованій земельній ділянці за відсутності дозволу власника земельної ділянки та центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини на проведення робіт в межах Центрального історичного ареалу м. Одеси.

У справі № 725/5630/15-ц будівництво з порушенням будівельних норм здійснювалось одним з відповідачів на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності. Таким чином у справі № 725/5630/15-ц не встановлені обставини забудови відповідачем земельної ділянки, яка йому не належить.

У справі № 488/6211/14-ц розглядався спір про визнання незаконним і скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_13 земельної ділянкт площею 945 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:031:0014 у власність держави в особі Миколаївської ОДА та у постійне користування Державного підприємства "Миколаївське лісове господарство".

У справі № 725/1824/20 ОСОБА_14 та ОСОБА_15 звернулися з позовом до ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання нерухомого майна спільною частковою власністю подружжя (по частці за кожним) та витребування майна з чужого незаконного володіння.

За вказаних обставин спірні правовідносини, які були предметом розгляду у наведених скаржником справах, очевидно не є подібними за характером урегульованих нормами права прав і обов`язків учасників таких відносин, а також за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли між їх учасниками, ураховуючи контекст даної справи.

Верховний Суд також не бере до уваги посилання скаржника на висновки, викладені у пункті 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 6, оскільки за змістом частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 6 не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження під час касаційного провадження.

Суд зазначає, що саме лише прагнення скаржника здійснити нову переоцінку наявних у матеріалах справи доказів та перевірку обставин цієї справи з урахуванням його власних висновків щодо поданих доказів, не є підставою для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, а тому судом касаційної інстанції і не розглядаються.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми права на момент вчинення дії.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Аналогічно й частина перша статті 17 ГПК України регламентує, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Ґарсія Манібардо проти Іспанії" ("Garcia Manibardo v." від 15.02.2000, № 38695/97) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див. також рішення у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom" від 02.03.1987, № 9562/81, серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення у справі "Helmers v. Sweden" від 29.10.1996, серія A, № 212-A, с. 15, п. 31).

Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм ГПК України.

За вказаних обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою ТОВ "Паркінг Куриленко", згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Паркінг Куриленко" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.11.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 904/3211/23 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ