Ухвала

від 21.11.2024 по справі 904/759/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 904/759/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» - Журавель О.В., адвокат (дов. від 18.07.2024),

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Український трубний завод» - Білоусов В.І., адвокат (ордер від 21.11.2024),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Український трубний завод»

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.04.2024 (суддя Панна С.П.)

та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 24.09.2024 (головуючий суддя: Дармін М.О., судді: Кощеєв І.М., Чус О.В.)

у справі № 904/759/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - ТОВ «Оператор ГТС України», позивач)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український трубний завод» (далі - ТОВ «Український трубний завод», відповідач, скаржник)

про стягнення штрафних санкцій.

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Оператор ГТС України» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Український трубний завод», в якому просило суд стягнути 1 961 323,40 грн штрафних санкцій, з яких: 679 020,65 грн - пеня, 1 282 302,75 грн - штраф.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів) від 26.01.2022 № 4600005260 (далі - договір від 26.01.2022) у частині несвоєчасності поставки товарів.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23.04.2024, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 24.09.2024, позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ «Український трубний завод» на користь ТОВ «Оператор ГТС України» 679 020,65 грн пені та 1 282 302,75 грн штрафу.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що розрахунок позивачем штрафних санкцій є правильним, обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства, а обставини прострочення ТОВ «Український трубний завод» поставки товарів є доведеними. Водночас стосовно клопотання відповідача щодо їх (пені та штрафу) зменшення суди дійшли висновку про його необґрунтованість, недоведеність відповідачем виняткового випадку наявності для відповідача обставин, які могли б бути підставою для такого зменшення, зокрема й початку обставин непереборної сили (форс-мажору), викликаних військовою агресією РФ проти України та подальшим запровадженням в Україні воєнного стану за умов перебування потужностей виробника продукції, постачання якої є предметом договору від 26.01.2022, у м. Нікополь Дніпропетровської обл., й відповідне подальше прострочення відповідачем виконання обов'язків щодо поставки продукції позивачу.

Поза тим суди виснували, що стягнення штрафних санкцій припадає на період воєнних дій та обидві сторони знаходяться у складних умовах ведення господарської діяльності. При цьому відповідач є юридичною особою, яка здійснює господарську діяльність на власний ризик, самостійно формує програму діяльності, залучає матеріально-технічні, фінансові та інші види ресурсів з метою одержання прибутку. Відповідач укладаючи спірний договір був обізнаний зі строками та умовами оплати за договором, а також розміром відповідальності за прострочення оплати, а в подальшому не вчиняв жодних дій з метою погодження з позивачем відстрочки поставки. Розмір штрафу та пені, їх співвідношення із сумою боргу є співмірним та не порушить інтереси відповідача і не стане надмірним тягарем для нього.

При цьому судами попередніх інстанцій у справі встановлено, що 06.10.2022 сторони укладали додаткову угоду від 06.10.2022 № 2 до договору від 26.01.2022, якою змінили умови договору, зокрема, пункт 15 щодо місцезнаходження, банківських реквізитів та підписів сторін до договору. Водночас обставин стосовно: звернення відповідача до позивача з повідомленням про неможливість виконання договору в строк; щодо намагань своєчасного та у відповідності до умов укладеного договору врегулювання спірних правовідносин, - судами встановлено не було, а відповідачем не доведено.

Відповідач у касаційній скарзі просить Верховний Суд скасувати рішення господарського суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду та ухвалити нове рішення, яким зменшити розмір неустойки.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судами як першої та і апеляційної інстанцій положень статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) щодо висновків про відмову у зменшені заявлених до стягнення суми пені та штрафу (неустойки) як такі, що не відповідають наведеним нормам та винесені без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду.

Скаржник обґрунтовує підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує про застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20), від 15.02.2023 у справі № 920/437/22 та рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013.

Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просив Суд відмовити в її задоволенні, а судові акти попередніх інстанцій залишити без змін.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача суми пені та штрафу (неустойки) з урахуванням клопотання скаржника про зменшення їх розміру, в порядку положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 ; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц і № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 902/417/18, а також у постановах Верховного Суду у справах № 910/11733/18 та № 920/437/22 (на неврахування висновків в яких звертає увагу відповідач) з посиланням на диспозитивний зміст частини першої статті 233 ГК України зазначено, що у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. Водночас з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила (наприклад, такими правилами є правила про неустойку), спрямовані на те, щоб постраждала сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Втім у справі № 902/417/18 у контексті дослідження компенсаторного характеру неустойки за встановлених у цій справі обставин з метою уникнення ознак каральної функції через зменшення штрафних санкцій, які були надмірно великими порівняно зі збитками кредитора (на що звертає увагу відповідач), Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій. Так, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням конкретних обставин справи № 902/417/18 допустила зменшення процентів річних, які первинно були встановлені на рівні 40% та 96%, оскільки їх розмір явно не відповідав принципу справедливості. Водночас висновки Верховного Суду у справі № 902/417/18, де питання зменшення відсотків річних, які визначені у більшому розмірі (40%), ніж передбачені у статті 625 ЦК України не є релевантними до висновків у справі № 904/759/24, де взагалі не заявлялися вимоги про стягнення відсотків річних. Поза тим висновки щодо зменшення пені у справі № 902/417/18 обґрунтовані невірним її арифметичним обрахунком (розрахунок пені був здійснений позивачем з урахуванням дня оплати заборгованості), чого не було встановлено в обставинах справи № 904/759/24.

При цьому у справі № 910/11733/18 Суд дійшов висновку про правильність висновків попередніх інстанцій щодо наявності підстав для зменшення розміру неустойки (пені та штрафу), за встановлених обставин наявності виняткового випадку, у т.ч. поведінку відповідача щодо вжиття ним заходів до виконання зобов'язання за договором. Водночас у справі, яка переглядається (№ 904/759/24), судами, зокрема встановлено що 06.10.2022 сторони укладали додаткову угоду від 06.10.2022 № 2 до договору від 26.01.2022, якою змінили умови договору, зокрема, пункт 15 щодо місцезнаходження, банківських реквізитів та підписів сторін до договору. Поза тим обставин стосовно звернення відповідача до позивача з повідомленням про неможливість виконання договору в строк та/або намагань своєчасного та у відповідності до умов укладеного договору врегулювання спірних правовідносин судами встановлено не було, а відповідачем не доведено, як і не доведено вжиття будь-яких заходів направлених на забезпечення своєчасного виконання договору.

У справі № 920/437/22 Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою змінено рішення місцевого суду (про зменшення суми штрафу до 0,02%) та задоволено клопотання відповідача про зменшення розміру штрафу на 90%, виснував таке. Позивачем дійсно не понесено жодних матеріальних збитків у зв'язку із порушенням відповідачем умов договору, а стягнення з відповідача штрафу є мірою покарання останнього за таке порушення, а не способом збагачення іншої сторони. Водночас зменшення суми штрафу до 0,02% не забезпечує баланс інтересів сторін у справі та фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності Між тим під час розгляду справи № 904/759/24 попередніми судовими інстанціями враховано що стягнення штрафних санкцій за оскаржуваним судовим рішенням припадає на період воєнних дій та обидві сторони знаходяться у складних умовах ведення господарської діяльності. Крім того, попередніми інстанціями встановлено відсутність виняткових обставин для зменшення неустойки судом, зокрема матеріали справи не містять доказів щодо: тяжкого майнового стану відповідача, звернення відповідача до позивача з листами щодо неможливості здійснення поставки товару у строк, передбачений договором через військову агресію РФ проти України та знаходженням потужностей виробника договірної продукції у м. Нікополі Дніпропетровської обл. й можливості врегулювання договірних зобов'язань шляхом відстрочення поставки. Також відповідачем не дотримано умови договору повідомлення позивача про наявність форс-мажорних обставин та не доведено їх наявності, як наслідок відсутні підстави для звільнення його від відповідальності за прострочення виконання зобов'язань за договором від 26.01.2022. Отже, справи № 910/11733/18, № 920/437/22 є неподібними, зокрема за обставинами наявності/відсутності виняткових випадків для зменшення неустойки зі справою № 904/759/24, в якій таких обставин винятковості не встановлено.

При цьому у справі № 918/116/19 (на яку також посилається скаржник) Верховний Суд в контексті висновків про те, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора (на що звертає увагу відповідач) залишив без змін судові акти попередніх інстанцій про часткове задоволення клопотання відповідача щодо зменшення неустойки (пені) на 50%, зважаючи на таке. Борг відповідача за отриманий природний газ від позивача виник через несплату кінцевими споживачами боргу за використану теплову енергію, різницю в тарифах серед населення, організаціям, установам, що фінансуються з Державного бюджету України та місцевих бюджетів, і які із Державного бюджету України відповідачу не відшкодовані. Обґрунтування у клопотанні відповідачем щодо майнового стану дійсно мають місце (зважаючи на наведені вище обґрунтування, а також те, що відповідач є комунальним підприємством, що створене для задоволення потреб споживачів в теплопостачанні та змушене надавати послуги за вартістю, нижчою від її собівартості; сплата штрафних санкцій у повному обсязі, у даному випадку, зачіпає не лише майнові інтереси відповідача, а й інші інтереси щодо можливості забезпечувати централізоване теплопостачання установам бюджетної сфери та послуг з теплопостачання м. Здолбунова Рівненської обл.). Водночас під час розгляду цієї справи № 904/759/24 апеляційним судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів тяжкого майнового стану відповідача. При цьому неустойка та її розмір є співмірними у співвідношенні із сумою боргу та не порушує інтереси відповідача, а також не стане для нього надмірним тягарем в контексті його доводів про надмірний тягар відповідальності та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків позивачем.

У справі № 911/378/17 (911/2223/20), на яку також посилається відповідач, Верховний Суд в контексті висновків про те, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи в їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (на що звертає увагу скаржник), виснував про правильність судових висновків щодо наявності підстав для задоволення клопотання відповідача про зменшення пені на 90%. Так, судами шляхом оцінки наданих сторонами доказів та конкретних обставини справи в їх сукупності встановлено, зокрема що підприємство відповідача перебуває у процедурі банкрутства, що само по собі доводить факт знаходження відповідача у скрутному фінансовому становищі. Крім пені, стягненню з відповідача підлягають суми 3% річних та інфляційних втрат, та зважаючи на співвідношення інтересів сторін доводи боржника стосовно зменшення неустойки є обґрунтованими. Між тим у справі, що розглядається (№ 904/759/24), суди обох попередніх інстанцій, оцінивши обставини і докази цієї конкретної справи, навпаки дійшли висновку про неможливість зменшення розміру пені та штрафу. Поза тим вказані висновки судів про відмову в задоволенні клопотання про зменшення розміру неустойки не суперечать висновку Верховного Суду, викладеному у справі № 911/378/17 (911/2223/20). Постанова Верховного Суду у справі № 911/378/17 (911/2223/20) ухвалена хоча й за правового регулювання спірних правовідносин схожого з тим, що має місце у цій справі, але за іншої фактично-доказової бази (зібраних у них доказів та обставин справи, зокрема і відсутністю обставин банкрутства відповідача), ніж у справі, що розглядається, тобто справа № 911/378/17 (911/2223/20) і ця справа є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

Щодо доводів скаржника про необхідність дотримання судом принципу розумності, добросовісності та справедливості при застосуванні неустойки та її зменшенні, оскільки за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення, несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, то Верховний Суд звертає увагу на наявність сталої та послідовної практики з цього питання, зокрема на висновки постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 (на неврахування якої також звертає увагу відповідач).

Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 вказала, що у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положенням статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним у судовій практиці.

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру, до якого суд має право її зменшити.

У свою чергу, у постанові об'єднаної палати КГС ВС у справі № 911/2269/22 у співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями у справі № 904/759/24 не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Верховний Суд дійшов висновку, що незастосування судами попередніх інстанцій у розгляді справи № 904/759/24 положень зазначених норм матеріального права в контексті відсутності підстав для зменшення неустойки у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин цієї конкретної справи, поведінки учасників спірних правовідносин, а також оцінки наданих до суду доказів, що входили до предмета доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому зазначені справи є неподібними за змістовним критерієм.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20) та від 15.02.2023 у справі № 920/437/22 не знайшли свого підтвердження.

Щодо доводів відповідача про неврахування судом апеляційної інстанції при застосуванні статтею 551 ЦК України та статті 233 ГК України висновків Конституційного Суду України викладених у рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013, то Верховний Суд відхиляє такі, як необґрунтовані, оскільки в аспекті підстави, яка визначена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 925/700/23).

При цьому Суд вважає за необхідне зазначити, що у рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Водночас у справі № 904/759/24, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, наведені у позовній заяві, а також встановлені судами обставини з урахуванням поданих сторонами доказів, неврахування судом апеляційної інстанції висновку Конституційного Суду України у рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013 скаржником не вбачається.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Щодо інших аргументів касаційної скарги, то такі стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій та спростування здійсненої ними оцінки доказів у справі.

При розгляді цієї справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає у тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Український трубний завод» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.04.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 24.09.2024 у справі № 904/759/24, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Український трубний завод» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.04.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 24.09.2024 у справі № 904/759/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова