Постанова

від 20.11.2024 по справі 2-224/2009

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 2-224/2009

провадження № 61-4253св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - релігійна громада (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви;

відповідач - Пархомівська сільська рада;

треті особи: Харківська обласна військова адміністрація, Міністерство культури та інформаційної політики України, Краснокутська селищна рада Богодухівського району Харківської області;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви на постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., до якої включені заперечення на ухвалу Харківського апеляційного суду від 15 січня 2024 року про відкриття апеляційного провадження у справі

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2009 року релігійна громада (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви в особі настоятеля Свято-Покровського храму в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області Марусяка Миколи Ярославовича звернулася до суду з позовом до Пархомівської сільської ради про визнання права власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі.

Позовна заява мотивована тим, що розпорядженням представника Президента України у Харківській області від 28 червня 1993 року № 493 релігійній громаді Української Православної Церкви була передана в безоплатне користування культова споруда - Покровська церква в селі Пархомівка, яка є пам`яткою архітектури. Цим розпорядженням також був зареєстрований Статут Свято-Покровської релігійної громади.

До цього будівлю Свято-Покровського храму орендував під склад Пархомівський цукровий завод, однак на час звернення до суду з позовом цей храм ні в кого на балансі не перебуває.

Відділ у справах релігій Харківської обласної державної адміністрації листом від 02 квітня 2007 року № 204 повідомив про те, що культова споруда - Покровська церква може бути передана у власність релігійній громаді.

Враховуючи викладене, настоятель Свято-Покровського храму в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області Марусяк М. Я. просив визнати за релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви право власності на будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі, розташовані за адресою: Харківська область, Краснокутський район, село Пархомівка, вулиця Кооперативна, 16.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року у складі судді Вовк Л. В. визнано за релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви право колективної власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі біля нього, що знаходяться на вулиці Кооперативній, 16 в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щозгідно зі Статутом релігійна громада (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви є юридичною особою і може мати майно на праві приватної власності. Затвердивши статут релігійної громади, держава фактично визнала за нею право власності на культову споруду.

При цьому суд врахував, що культова споруда - Покровська церква в селі Пархомівка була передана релігійній громаді розпорядженням представника Президента України у Харківській області від 28 червня 1993 року № 493. Відділ у справах релігій Харківської обласної державної адміністрації в листі від 02 квітня 2007 року № 204 зазначив про можливість передати релігійній громаді у власність приміщення храму, а Управління містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації в листі від 21 березня 2007 року повідомило, що культова споруда - Свято-Покровський храм села Пархомівка Краснокутського району Харківської області у нього на балансі не знаходиться.

Короткий зміст судових рішень апеляційного суду

В грудні 2023 року Харківська обласна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області подала апеляційну скаргу на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року, в якій заявила клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження та просила залучити до участі у справі Харківську обласну військову адміністрацію, Міністерство культури та інформаційної політики України, Краснокутську селищну раду Богодухівського району Харківської області.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 15 січня 2024 року клопотання Харківської обласної прокуратури про поновлення строку задоволено. Поновлено Харківській обласній прокуратурі строк на апеляційне оскарження рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської обласної прокуратури в цій справі. Зупинено дію на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року у справі № 2-224/2009.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційна скарга Харківської обласної прокуратури подана в інтересах держави в особі: Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області, які не були залучені до участі у справі, а рішення суду першої інстанції впливає на їх права та обов`язки, тому наявні підстави для задоволення клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження. Крім того, з огляду на положення частини четвертої статті 359 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для зупинення дії рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 15 січня 2024 року залучено до участі у справі у якості третіх осіб: Харківську обласну військову адміністрацію, Міністерство культури та інформаційної політики України, Краснокутську селищну раду Богодухівського району Харківської області.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області задоволено частково. Рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року скасовано та закрито провадження в цій справі.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що будівля Покровської церкви за адресою: Харківська область, Краснокутський район, село Пархомівка, вулиця Кооперативна, 16,знаходиться на державному обліку як пам`ятка архітектури державного значення і має охоронний № 711 Переліку пам`яток архітектури, затвердженого постановою Ради Міністрів України від 24 серпня 1963 року № 970. Тому, відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» питання здійснення контролю за пам`яткою належить до компетенції Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області.

Позов пред`явлено до Пархомівської сільської ради, яка не є належним відповідачем у справі.

Разом з тим, оскільки предметом спірних правовідносин є спір між юридичними особами - релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви та Харківською обласною військовою адміністрацією, Міністерством культури та інформаційної політики України, Краснокутською селищною радою Богодухівського району Харківської області щодо визнання права власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі, то спірні правовідносини не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а відносяться до компетенції господарського суду. Тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 377 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 березня 2024 року релігійна громада (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви подала до Верховного Суду касаційну скаргу, а 22 травня 2024 року - уточнену касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Крім того, касаційна скарга містить заперечення на ухвалу Харківського апеляційного суду від 15 січня 2024 року про відкриття апеляційного провадження у справі.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 9901/43/21, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 тощо, а також - не дослідив зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Краснокутського районного суду Харківської області.

18 червня 2024 року справа № 2-224/2009 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви мотивована тим, що суд апеляційної інстанції взагалі не дав оцінки дотримання Харківською обласною прокуратуроюпорядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», частиною четвертою статті 56 ЦПК України щодо підстав представництва інтересів держави в особі: Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області.

Поновивши строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року було зареєстроване та перебувало в загальному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень з 20 жовтня 2009 року, тому доводи прокуратури про те, що їй стало відомо про оскаржуван рішення лише після ознайомлення з матеріалами справи є необґрунтованими. Крім того, обчислення строків необхідно обраховувати з часу ознайомлення із судовим рішенням заінтересованих осіб, інтереси яких представляє прокурор.

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що юридичні особи, в інтересах яких прокурором подано апеляційну скаргу, не були залучені до участі у справі, апеляційну скаргу подано в межах десятиденного строку з дня ознайомлення прокурором з матеріалами справи (з урахуванням робочих днів), є незаконним.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У червні 2024 року Харківська обласна прокуратура, Харківська обласна державна адміністрації, а також Міністерство культури та інформаційної політики України подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просять залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України і підстави для його скасування відсутні.

Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом

Розпорядженням представника Президента України в Харківській області від 28 червня 1993 року № 493 релігійній громаді Української Православної Церкви передано в безоплатне безстрокове користування культову споруду - пам`ятку архітектури (№ 711) Покровську церкву в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області.

Будівля Свято-Покровського храму з господарськими будівлями, що розташована за адресою: Харківська область, Краснокутський район, село Пархомівка, вулиця Кооперативна, 16 , була передана в безстрокове користування релігійній громаді у 1994 році керівником Харківської обласної державної адміністрації на виконання Указу Президента України від 04 березня 1992 року «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» і Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

З листа начальника управління містобудування та архітектури Харківської облдержадміністрації від 21 березня 2007 року № 01-17/571 вбачається, що приміщення Свято-Покровського храму в селі Пархомівка не знаходиться на балансі управління.

В листі управління містобудування Харківської облдержадміністрації від 30 вересня 2004 року зазначено, що будівля Покровської церкви за адресою: Харківська область, Краснокутський район, село Пархомівка, вулиця Кооперативна, 16 знаходиться на державному обліку як пам`ятка архітектури державного значення і має охоронний № 711 Переліку пам`яток архітектури, затвердженого постановою Ради Міністрів України від 24 серпня 1963 року № 970.

В листі начальника відділу у справах релігій Харківської облдержадміністрації від 02 квітня 2007 року № 204 вказано, що споруда Покровської церкви може бути передана релігійній громаді у власність.

Зі Статуту релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви вбачається, що вона є юридичною особою і може мати майно на праві приватної власності.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на вищевказане розпорядження представника Президента України в Харківській області від 28 червня 1993 року № 493, яким також було зареєстровано Статут Свято-Покровської релігійної громади, яка має намір зареєструвати за собою приміщення храму на праві власності. Для вирішення цього питання релігійна громада зверталася у державні органи, але позитивного результату не отримала. У зв`язку з цим настоятель Свято-Покровського храму в інтересах релігійної громади звернувся до суду з позовом до Пархомівської сільської ради.

Звертаючись із апеляційною скаргою прокурор зазначив, що будівля Свято-Покровського храму в селі Пархомівка є пам`яткою архітектури - об`єктом культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Тому порушені права держави в особі: Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно зі статтею 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Російської Федерації», пункт 33 рішення ЄСПЛ від 01 квітня 2010 року у справі «Корольов проти Російської Федерації»).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики ЄСПЛ, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України.

Згідно з абзацом першим частини другої, абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

В постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду виклала такі правові висновки.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.

Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду.

У вищевказаній постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

В апеляційній скарзі на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року Харківська обласна прокуратура зазначила, що повноваження щодо передачі культових споруд у власність чи користування передано до обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Покровська церква є пам`яткою архітектури національного значення, має особливий режим використання та відчуження, не може бути передана у власність чи користування без відповідного дозволу органу державної влади у сфері охорони культурної спадщини. Державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника культового майна, є Харківська обласна військова адміністрація. На Харківську обласну військову адміністрацію, Міністерство культури та інформаційної політики України та Краснокутську селищну раду Богодухівського району Харківської області покладено обов`язок захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, однак вони до участі у справі не залучені. Спірне майно вибуло з власності держави поза волею власника та передбаченою законом процедурою і без відповідного погодження, чим порушено інтереси держави.

Крім того, на виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Харківська обласна прокуратураповідомила про порушення інтересів держави Харківську обласну військову адміністрацію та Міністерство культури та інформаційної політики України листами від 21 листопада 2023 року. З відповідей Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України, які надійшли на адресу обласної прокуратури 01 та 06 грудня 2023 року вбачається, що вони залишили поза увагою питання щодо оскарження рішення суду першої інстанції, що свідчить про їх бездіяльність.

За таких обставин, Харківська обласна прокуратураналежним чином обґрунтував підстави представництва інтересів держави в особі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України листами, подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції з дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини четвертої статті 56 ЦПК України, а висновки апеляційного суду відповідають правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

ЦПК України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - Закон № 2147-VIII), який набрав чинності 15 грудня 2017 року, у частині третій статті 3 передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (див. також частину третю статті 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний за змістом припис був передбачений у частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний припис є у частині першій статті 118 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, а також був передбачений у частині першій статті 72 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.

Згідно з підпунктом 13 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, застосовним досудових рішень, ухвалених судами першої інстанції перед набранням чинності цією редакцією кодексу, такі рішення набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу. Аналогічний припис передбачений у підпункті 13 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII.

Порядок і строки оскарження судового рішення, ухваленого судом першої інстанції до 15 грудня 2017 року, були визначені у частині першій статті 294 й абзаці третьому частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.

Частина перша та третя статті 294 ЦПК України у редакції, чинній із 01 вересня 2005 року до 02 серпня 2010 року включно, передбачали такі правила: заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення; апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження; заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

03 серпня 2010 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI. Згідно з цим законом статтю 294 ЦПК України викладено у новій редакції. Зокрема, у частинах першій і третій статті 294 ЦПК України були передбачені такі правила: апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення; особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення (частина перша; була чинною до 14 грудня 2017 року включно); апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (частина третя; була чинною до 14 січня 2012 року включно).

15 січня 2012 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» № 4176-VI від 20 грудня 2011 року (далі - Закон № 4176-VI). Згідно з цим Законом частину третю статті 294 ЦПК України було виключено, а частину третю статті 297 ЦПК України - викладено у новій редакції, яка діяла до 14 грудня 2017 року включно. Зокрема, в абзаці третьому частини третьої цієї статті у редакції Закону № 4176-VI було передбачено, що незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21) зауважила, що абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону № 4176-V стосувався випадків, коли після спливу присічного строку рішення суду першої інстанції оскаржила сторона спору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70)), від імені якої у спірних правовідносинах діяв орган державної влади чи місцевого самоврядування, якщо така сторона брала участь у справі та була належно повідомленою про її розгляд.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції ухвалив рішення про задоволення позову 21 травня 2009 року, тобто задовго до набрання чинності Законом № 4176-VI, правила якого щодо строку апеляційного оскарження діяли до набрання чинності Законом № 2147-VIII. Тільки 01 грудня 2023 року, тобто після набрання чинності Законом № 2147-VIII, представник Харківської обласної прокуратуриознайомився з матеріалами справи, а 11 грудня 2023 року Харківська обласна прокуратурав інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області, подала апеляційну скаргу на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21 травня 2009 року.

Оскільки Харківська обласна прокуратура, а також Харківська обласна військова адміністрація, Міністерство культури та інформаційної політики України, Краснокутська селищна рада Богодухівського району Харківської області не брали участі у справі в суді першої інстанції, то абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону № 4176-VI у такій ситуації є незастосовним.

За таких обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано поновив Харківській обласній прокуратурі строк на апеляційне оскарження рішення місцевого суду з метою захисту прав та інтересів держави в особі Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» передбачає, зокрема, й дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства між собою: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, суб`єктний склад та характер спірних матеріальних правовідносин. Таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Визначення юрисдикційності заяви (скарги) залежить від установлення судами таких обставин: чи вказана скарга є реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб`єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 19 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час відкриття провадження у справі (далі - ЦПК України 2004 року) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 20 ГПК України у чинній редакції, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

У пункті 6 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, яка діяла під час відкриття провадження у справі, вказано, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім винятків, передбачених пунктом 1 цієї частини); справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

В цій справі настоятель Свято-Покровського храму в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області Марусяк М. Я. звернувся до суду з позовом до Пархомівської сільської ради та просив визнати за релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви, яка є юридичною особою, право власності на будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі, розташовані за адресою: Харківська область, Краснокутський район, село Пархомівка, вулиця Кооперативна, 16.

Однак, із встановлених апеляційним судом обставин вбачається, що Пархомівська сільська рада є неналежним відповідачем у справі, так як питання здійснення контролю за пам`яткою належить до компетенції Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України, Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області.

Отже, предметом спірних правовідносин в цій справі є спір між юридичними особами - релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви та Харківською обласною військовою адміністрацією, Міністерством культури та інформаційної політики України, Краснокутською селищною радою Богодухівського району Харківської області щодо визнання права власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі.

Пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України встановлено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини четвертої статті 377 ЦПК України у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача у порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 377 ЦПК України, оскільки спірні правовідносини не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а відносяться до компетенції господарського суду.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 9901/43/21, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович