Постанова

від 12.11.2024 по справі 463/9009/21

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №463/9009/21 Головуючий у 1 інстанції:Мармаш В.Я.

Провадження №22-ц/811/1804/24 Доповідач в 2-й інстанції:Левик Я. А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого-судді: Левика Я.А.,

суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.,

секретарка: Псярук О.В.,

за участі в судовому засіданнівідповідача ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 , прокурорки ОСОБА_3 , представника третьої особи Львівського національного університету імені Івана Франка Медвідя В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова в складі судді Мармаша В.Я. від 24 березня 2023 року у справі за позовом заступника керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до ОСОБА_1 , третя особа Львівський національний університет імені Івана Франка про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності, -

в с т а н о в и л а :

рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року позов задоволено.

Витребувано з приватної власності ОСОБА_1 у власність держави в особі Міністерства освіти і науки України нерухоме майно житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2005).

Скасовано державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2005) за ОСОБА_1 з одночасним припиненням права власності.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури 6533 грн. судового збору.

Вказане рішення оскаржив ОСОБА_1 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року скасовано та ухвалено постанову, якою в задоволенні позовних вимог Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти та науки України до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Львівський національний університет імені Івана Франка, про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 23 травня 2024 року касаційні скаргипершого заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Львівського національного університету імені Івана Франка задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року скасовано. Справу №463/9009/21 передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В апеляційній скарзі просить рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Вважає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Зазначає, що розпорядженням органу приватизації (ЛНУ імені Івана Франка) №596-1121 від 05.04.1996 року «Про передачу квартири у приватну власність» помешкання, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , передано у приватну власність його батькові, ОСОБА_4 , з видачею відповідного свідоцтва про право власності. Зазначає, що ні розпорядження, ні свідоцтво про право власності на спірну квартиру, ніким не оскаржувались, не визнавались недійсними, а відтак чинність вказаних документів не спростована. Зазначає, що житловий будинок АДРЕСА_1 перебуває в аварійному стані ще з 90-х років, а ЛНУ ім. І.Франка не вживав будь-яких заходів щодо його утримання, що й зумовило надання згоди ректоратом університету на його приватизацію. Стверджує, що з часу приватизації університет не проявляв жодного інтересу до спірного будинку, а весь тягар з його утримання лежав на його мешканцях. Вважає, що втручання держави у його право на мирне володіння належним йому на праві власності майном, не буде виправданим, оскільки спірний будинок ніколи не використовувався університетом, та його витребування не становить публічного інтересу держави чи територіальної громади. Вказує, що спірний будинок є єдиним його житлом, а відтак позбавлення єдиного майна, за умови не використання такого, буде непропорційним втручанням в його право власності. Звертає увагу на те, що судом першої інстанції належним чином не досліджено матеріалів інвентаризаційних справ та правовстановлюючих документів на будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим суд прийшов до невірного висновку про тотожність вказаних об`єктів нерухомого майна. Апелянт вважає, що витребування у нього житлового приміщення більш ніж через 20 років з моменту реєстрації права власності, яке є його єдиним житлом, буде порушенням Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Стверджує, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду, оскільки прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави внаслідок вибуття спірного об`єкта починаючи з 2012 року. Крім того, апелянт покликається на те, що Міністерство освіти і науки України, вважаючи себе власником житлового приміщення, зобов`язане цікавитись своїм майном. На думку апелянта позивачем не доведено факту розташування спірного житлового будинку на території ботанічного саду ЛНУ ім. І.Франка, оскільки відсутня будь-яка земельно-технічна документація чи правовстановлюючий документ на підтвердження цієї обставини. Зазначає, що ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 12.03.2014 року у кримінальній справі не встановлено факту підробки розпорядження органу приватизації (ЛДУ імені Івана франка) №596-1121 від 05.04.1996 року «Про передачу квартири у приватну власність», оскільки таке кримінальне провадження взагалі не було зареєстроване за статтею КК України. Звертає увагу на те, що у різні роки судами різних інстанцій розглядались справи за позовами мешканців будинку АДРЕСА_1 до ЛНУ ім. І.Франка щодо приватизації квартир у згаданому будинку, рішення судів набрали законної сили. Апелянт вважає, що покликання прокурора на факт реорганізації органів прокуратури, як на причину необізнаності про порушення прав та інтересів держави, не заслуговують на увагу, оскільки діючій на той час прокуратурі Галицького районну м. Львова, яка входила в систему органів прокуратури, стало відомо про можливе вибуття спірного будинку з володіння держави ще у 2013 році, що підтверджується листом ЛНУ ім. І Франка від 24.01.2013 року №294-І. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В судове засідання окрім відповідача ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 , прокурорки ОСОБА_3 , представника третьої особи Львівського національного університету імені Івана Франка Медвідя В.О., решта учасників справи не з`явилися, однак суд вважав за можливе проводити розгляд справи за їх відсутності, зважаючи на те, що такі повідомлялась про час та місце судового розгляду належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від них до суду не надходило, доказів поважності причин неявки суду представлено не було та зважаючи на вимоги ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача та його представника на підтримання апеляційної скарги, прокурорки та представника третьої особи в заперечення скарги, дослідивши матеріалисправи,оцінивши мотиви учасників справив в межах доводів позовної заяви, відзивів напозовну заяву, заяви про застосування строку позовної давності, відповіді на відзив, заперечень щодо відповіді на відзив, заперечень на заяву про застосування строків позовної давності, апеляційної скарги,відзивів на неї,атакож уснихта письмовихпояснень таінших заявучасників справи(їхпредставників)у судахобох інстанцій, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Із змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на ст. ст. 12-13,137,259,265ЦПК України,ст.ст.11,15,16,317,321,330,387,388ЦК України,ст.ст.1,2,8,9Закону України«Про приватизаціюдержавного житловогофонду»,ст.ст.1,3,26,27Закону України«Про державнуреєстрацію речовихправ нанерухоме майнота їхобтяжень»,ст.70Закону України«Про вищуосвіту»,ст.ст.63,80Закону України«Про освіту»,п.2Указу ПрезидентаУкраїни «ПроПоложення пронаціональний заклад(установу)України» від16червня 1995року №451, ст.1Першого протоколудо Конвенціїпро захистправ людиниі основоположнихсвобод,рішення від27листопада 2007року усправі «Гамерпроти Бельгії»(заява№21861/03),постанову ВеликоїПалати ВерховногоСуду від14листопада 2018року усправі №183/1617/16,постанову ВерховногоСуду Українивід 16вересня 2015року усправі №6-1203цс15,тазадовольняючипозов, виходивз того, що на балансі ЛНУ ім. І. Франка перебуває житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Засновником Університету відповідно до Статуту є держава в особі центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, а сам будинок перебуває у державній власності та переданий Університету на праві оперативного управління. Спірний житловий будинок є одноповерховим та складається із шести квартир. Зі змісту ухвали Галицького районного суду м. Львова від 12 березня 2014 року у кримінальній справі №461/2203/14-к встановлено, що ОСОБА_5 , перебуваючи на посаді проректора з адміністративно-господарської роботи Львівського державного університету ім. І. Франка, будучи призначеним Наказом ректора № 530 від 05 травня 1994 року, будучи службовою особою, наділеною організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, неналежно виконуючи свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, проявляючи злочинну халатність, в порушення вимог частин першої та третьої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», якою передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, «передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації» без погодження з МОН України, у сфері управління якого перебуває усе майно, що перебуває на балансі Львівського державного університету ім. І. Франка, підписав та видав від імені ЛДУ ім. І. Франка, завірені печаткою ЛДУ ім. І. Франка наступні документи: доручення ТзОВ «Профіт» №597-1121 від 05 квітня 1996 року про оформлення документів про право власності на квартиру АДРЕСА_3 ; розпорядження органу приватизації №596-1121 від 05 квітня 1996 року про передачу вказаної квартири у приватну власність; свідоцтво від 03 червня 1996 року про право власності ОСОБА_4 на вказану квартиру. Вказаними діями ОСОБА_5 фактично відчужив на користь третіх осіб, а саме ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 , який перебуває на балансі ЛНУ ім. І. Франка, є державною власністю, відноситься до сфери управління МОН України, чим станом на 03 червня 1996 року завдав шкоди державним інтересам на загальну суму 7196 грн. 23 травня 2001 року розпорядженням Личаківської РА ЛМР № 610 «Про присвоєння окремого будинкового номера АДРЕСА_4 зі зняттям нумерації квартири АДРЕСА_5 » затверджено висновок міжвідомчої комісії (протокол №5-10 параграф 15 від 20 березня 2001 року) про те, що технічно можливо присвоїти окремий будинковий номер АДРЕСА_4 та зняти нумерацію квартири АДРЕСА_6 складається із однієї житлової кімнати площею 20,50 кв. м, кухні площею 13,00 кв. м, коридору площею 3,40 кв. м, вбудованої шафи площею 4,8 кв. м. Загальна площа будинку становить 41,70 кв. м, житлова - 20,50 кв. м. Зазначеним розпорядженням зобов`язано ОСОБА_4 внести зміни в технічну документацію, а також звернутися до уповноваженого органу для оформлення права власності. 21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано розпорядження №1471 «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_4 », яким: зобов`язано відділ приватизації державного житлового фонду оформити та видати гр. ОСОБА_4 свідоцтво про право приватної власності в цілому на одноповерховий однокімнатний будинок АДРЕСА_1 ; гр. ОСОБА_4 зобов`язано зареєструвати свідоцтво про право власності на будинок, вказаний в пункті 1, у Львівському ОДКБТІ та ЕО. 21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , яким посвідчено, що будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 . 14 грудня 2004 року ОСОБА_4 подарував спірний житловий будинок своєму синові ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Кушнерик Н. П., зареєстрованого у реєстрі за №5046. 10 лютого 2005 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на будинок за адресою: АДРЕСА_1 у реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер майна 8777815. При цьому встановлено, що технічні характеристики нерухомого майна будинку АДРЕСА_1 не змінились та є ідентичними квартирі АДРЕСА_3 , за виключенням присвоєння йому окремого будинкового номеру НОМЕР_2 «А» та зняття нумерації квартири АДРЕСА_3 . Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відносно майна ЛНУ ім. І. Франка, управління яким здійснюється МОН України, законом встановлена заборона на його відчуження, в тому числі, в порядку приватизації. Відповідно до правового висновку, викладеного у спорі між тими самими сторонами (цивільна справа № 463/6643/18), у постанові Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, з яким погоджується суд у цій справі, документи, на підставі яких відбулась приватизація державного житлового фонду-квартири АДРЕСА_3 , прийняті за відсутності волевиявлення власника-держави в особі МОН України. Тому вищезгадані документи не створюють правових наслідків незалежно від того, чи були вони скасовані судовими рішеннями в іншій справі. Повернення житлового будинку, незаконно відчуженого фізичній особі неуповноваженою особою, у державну власність ґрунтується на положеннях національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав та інтересів власника майна відповідно до норм законодавства України щодо захисту права власності у тому, щоб таке заволодіння приватними особами чужим майном присікалось з боку держави та її державних органів. Таке втручання, на думку суду, не порушуватиме вимогу пропорційності та не становитиме для відповідача ОСОБА_1 індивідуальний та надмірний тягар, оскільки право користування спірним будинком (квартирою), що відноситься до відомчого житлового фонду, первинно набуте ОСОБА_4 та членами його сім`ї (в тому числі, відповідачем ОСОБА_1 ), як і право відповідача із членами його сім`ї в подальшому проживати у спірному житлі на підставі норм ЖК України, не є предметом спору у цій справі, позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням з будь-яких підстав, чи його виселення із житлового будинку позивач не ставить. Водночас, безпідставне набуття спірного будинку у власність створює для відповідача додаткові майнові права (окрім права користування ним), якими останній не був наділений до цього, зокрема, щодо набуття права власності на земельну ділянку, що знаходиться у комунальній власності та перебуває у користуванні ОСОБА_6 . Франка згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 03 грудня 1952 року №2392 «Про відведення земельної ділянки ЛНУ ім. І. Франка під Ботанічний сад». Судом встановлено, що спірна квартира вибула із володіння власника держави в особі МОН України поза його волею, оскільки службова особа ЛНУ ім. І. Франка проректор з адміністративно-господарської роботи ОСОБА_5 відчужив (підписав документи на приватизацію та передачу у власність) вказану квартиру у приватну власність ОСОБА_4 без вираження на це волі власника держави в особі МОН України. Відтак МОН України згідно з частиною третьою статті 388 ЦК має право на її витребування від відповідача. Оскільки майно було набуте відповідачем безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках, й обставина щодо добросовісності набуття відповідачем спірного майна у власність в даному випадку не має правового значення. Оскільки первинна державна реєстрація права власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 була проведена без законних правових підстав на майно, яке незаконно вибуло з володіння держави в особі позивача, а тому підлягає задоволенню також вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача із одночасним припиненням такого права. Суд вважав, що позивачем не пропущена позовна давність, оскільки про порушення свого права позивач дізнався (повинен був дізнатися) з часу залучення його до участі у справі №463/6643/18 згідно ухвали Львівського апеляційного суду від 04 січня 2021 року як третьої особи. Доводи заяви про застосування позовної давності цих висновків суду не спростовують, інших доказів щодо пропуску позовної давності безпосередньо позивачем в особі МОН України (чи його попередників у спірних правовідносинах) матеріали справи не містять. Матеріали справи не містять доказів, що прокурору Львівської обласної прокуратури було відомо (або повинно було бути відомо) про порушення права позивача раніше останнього. Так, участі у кримінальному провадженні № 42013150050000082 про обвинувачення ОСОБА_5 прокурори Львівської обласної прокуратури не приймали, жодних звернень від позивача до Львівської обласної прокуратури з приводу порушення його прав не надходило.

Колегія суддів перевіряючи оскаржуване рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає такі висновки суду першої інстанції обґрунтованими, такими, що відповідають обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону.

У серпні 2021 року заступник керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі МОН України) звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Львівський національний університет імені Івана Франка (далі ЛНУ ім. І. Франка) про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності, у якому просив:

витребуватиз приватноївласності ОСОБА_1 у власністьдержави вособі МОНУкраїни нерухомемайно житловий будинок АДРЕСА_1 загальноюплощею 41,7кв.м;

скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв. м з одночасним припиненням права власності.

В обґрунтуванняпозовних вимогзазначав,що позивачу-державі,в особіМОН України,на правівласності належитьбудинок АДРЕСА_1 ,що знаходитьсяв оперативномууправлінні ЛНУім.І.Франка.Незважаючи нате,що житловийбудинок єу державнійвласності,батько відповідача, ОСОБА_4 ,приватизував квартиру АДРЕСА_5 у цьомубудинку.В подальшому,в кримінальномупровадженні постановленоюсудом ухвалоювстановлено фактпідробки документів,на підставіяких приватизованаквартира.Розпорядженням головиЛичаківської районноїадміністрації Львівськоїміської радивід 23травня 2001року №610,на підставізвернення ОСОБА_4 у будинку АДРЕСА_1 булознято нумераціюквартири АДРЕСА_5 та присвоєноквартирі окремийбудинковий номер« АДРЕСА_1 ,про щов подальшомувидано відповіднесвідоцтво.21жовтня 2004року Личаківськарайонна адміністраціяЛьвівської міськоїради видаларозпорядження «Прооформлення прававласності набудинок АДРЕСА_1 ОСОБА_4 »,видано свідоцтвопро правовласності.Після цьогона підставідоговору даруваннявід 14грудня 2004року вказанийбудинок набув ОСОБА_1 10лютого 2005року проведенодержавну реєстраціюправа власності. Однак, постановоюЛьвівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у справі №463/6643/18 встановлено відсутність волевиявлення власника на приватизацію спірної квартири.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зазначено, що «можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)».

У постанові Верховного Судуу складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 202/2593/19 (провадження № 61-8406св21) зазначено, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі№ 6-54цс17). За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. З аналізу статті 388 ЦК України випливає, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок був неодноразово підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2110/15-ц та № 522/2201/15-ц (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18 відповідно). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18, викладений правовий висновок, згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння)»

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Отже, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Як вбачається з матеріалів справи, правильно встановлено судом першої інстанції та сторонами не оспорено та не спростовано, на балансі ЛНУ ім. І. Франка перебуває житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Засновником Університету відповідно до Статуту є держава в особі центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, а сам будинок перебуває у державній власності та переданий Університету на праві оперативного управління.

Спірний житловий будинок є одноповерховим та складається із шести квартир.

Зі змісту ухвали Галицького районного суду м. Львова від 12 березня 2014 року у кримінальній справі №461/2203/14-к встановлено, що ОСОБА_5 , перебуваючи на посаді проректора з адміністративно-господарської роботи Львівського державного університету ім.І.Франка, будучи призначеним Наказом ректора №530 від 05 травня 1994 року, будучи службовою особою, наділеною організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, неналежно виконуючи свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, проявляючи злочинну халатність, в порушення вимог частин першої та третьої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», якою передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, «передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації» без погодження з МОН України, у сфері управління якого перебуває усе майно, що перебуває на балансі Львівського державного університету ім. І. Франка, підписав та видав від імені ЛДУ ім. І.Франка, завірені печаткою ЛДУ ім. І. Франка наступні документи: доручення ТзОВ «Профіт» №597-1121 від 05 квітня 1996 року про оформлення документів про право власності на квартиру АДРЕСА_3 ; розпорядження органу приватизації №596-1121 від 05 квітня 1996 року про передачу вказаної квартири у приватну власність; свідоцтво від 03 червня 1996 року про право власності ОСОБА_4 на вказану квартиру. Вказаними діями ОСОБА_5 фактично відчужив на користь третіх осіб, а саме ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 , який перебуває на балансі ЛНУ ім. І. Франка, є державною власністю, відноситься до сфери управління МОН України, чим станом на 03 червня 1996 року завдав шкоди державним інтересам на загальну суму 7196 грн.

23 травня 2001 року розпорядженням Личаківської РА ЛМР №610 «Про присвоєння окремого будинкового номера АДРЕСА_4 зі зняттям нумерації квартири АДРЕСА_5 » затверджено висновок міжвідомчої комісії (протокол №5-10 параграф 15 від 20 березня 2001 року) про те, що технічно можливо присвоїти окремий будинковий номер АДРЕСА_4 та зняти нумерацію квартири АДРЕСА_6 складається із однієї житлової кімнати площею 20,50 кв. м, кухні площею 13,00 кв. м, коридору площею 3,40 кв. м, вбудованої шафи площею 4,8 кв. м. Загальна площа будинку становить 41,70 кв. м, житлова - 20,50 кв. м. Зазначеним розпорядженням зобов`язано ОСОБА_4 внести зміни в технічну документацію, а також звернутися до уповноваженого органу для оформлення права власності.

21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано розпорядження №1471 «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_4 », яким: зобов`язано відділ приватизації державного житлового фонду оформити та видати гр. ОСОБА_4 свідоцтво про право приватної власності в цілому на одноповерховий однокімнатний будинок АДРЕСА_1 ; гр. ОСОБА_4 зобов`язано зареєструвати свідоцтво про право власності на будинок, вказаний в пункті 1, у Львівському ОДКБТІ та ЕО.

21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , яким посвідчено, що будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 .

14 грудня 2004 року ОСОБА_4 подарував спірний житловий будинок своєму синові ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Кушнерик Н. П., зареєстрованого у реєстрі за №5046.

10 лютого 2005 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на будинок за адресою: АДРЕСА_1 у реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер майна 8777815.

При цьому встановлено, що технічні характеристики нерухомого майна будинку АДРЕСА_1 не змінились та є ідентичними квартирі АДРЕСА_3 , за виключенням присвоєння йому окремого будинкового номеру НОМЕР_2 «А» та зняття нумерації квартири АДРЕСА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України).

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у справі №463/6643/18 за позовом ЛНУ ім. І. Франка до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про державну реєстрацію права власності, повернення нерухомого майна рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2020 року встановлено, щодокументи на підставі яких відбулась приватизація державного житлового фонду-квартири АДРЕСА_3 , прийняті за відсутності волевиявлення власника-держави в особі МОН України, тому, вони не створюють правових наслідків незалежно від того, чи були вони скасовані судовими рішеннями в іншій справі. Відсутність спрямованого на приватизацію спірної квартири рішення повноважного органу державної влади МОН України означає, що держава в особі МОН України як власник не виявляла волі на її приватизацію, а тому вказана квартира вибула з володіння власника поза його волею-без прийняття ним відповідного рішення. Відтак, МОН України має право витребування від відповідача ОСОБА_1 спірного житлового будинку, який вибув з володіння держави поза її волею та був набутий на підставі договору дарування безоплатно від ОСОБА_4 , який не мав права його відчужувати. Повернення житлового будинку, незаконно відчуженого фізичній особі неуповноваженою особою, у державну власність переслідує легітимну мету захисту прав та інтересів власника майна відповідно до норм законодавства України щодо захисту права власності у тому, щоби таке заволодіння приватними особами чужим майном присікалось з боку держави та її державних органів.

За таких обставин, зазначені обставини, встановлені судом при розгляді справи №463/6643/18 є преюдиційними, не підлягають доказуванню, тому суд першої інстанції зробив вірний висновок про обґрунтованість позовних вимог.

Про вказане йдеться і у постанові Верховного суду у даній справі, що повинно бути враховано судом апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

22 вересня 2021 року ОСОБА_1 подав суду заяву про застосування позовної давності, в якій послався на те, що спірне житло вибуло з володіння позивача на підставі рішень органів та посадових осіб ЛНУ ім. І. Франка, засновником якого є позивач, ще у квітні 1996 року, тому з даного моменту позивачу МОН України могло стати відомо про вибуття спірного майна і відповідно про порушення свого права. Крім того, про наявність спорів щодо приватизації майна у спірному будинку МОН України могло дізнатись і раніше, оскільки було залучене до участі у справах, які стосувались приватизації квартир у спірному будинку справа №2-470/09 (рішення ухвалене 16 листопада 2009 року). Що стосується прокурора, то в 2012 році ректор ЛНУ ім.І.Франка скерував до прокуратури повідомлення про вчинення кримінального правопорушення з приводу можливої підробки документів виданих на ім`я ОСОБА_4 , що посвідчують право власності на нерухоме майно.

Однак колегія суддів вважає, що строк позовної давності не пропущено, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особадовідалася абомогла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу).

Саме такі висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (провадження №3-21гс15), від 01 липня 2015 року (провадження №6-178цс15), від 17 лютого 2016 року (провадження №6-2407цс15) та від 08 червня 2016 року (провадження №6-3029цс15).

На позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року (№6-1852цс16). Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор (див. постанову Великої Палати Верховного Судувід22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18)).

Як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Дійсно, як вказує відповідач позивач, як власник майна, міг довідатися про дії щодо його вибуття з його власності у 1996 році, однак з цієї дати власник не міг дізнатися про порушення його прав, оскільки до 2014 року будь-яких неправомірних дій (бездіяльності) щодо спірного майна чи неправомірних дій будь-якої особи щодо спірного майна встановлено не було. Тобто власник до 2014 року міг добросовісно припускати те, що спірне майно могло вибути з його власності на підставі закону.

Далі, як вбачається з матеріалів справи, в ухвалі Галицького районного суду м. Львова від 12 березня 2014 року у кримінальній справі №461/2203/14-к встановлено факт вчинення службовою особою університету ОСОБА_5 кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.167 КК України (в редакції 1960р.), однак знову ж цим рішенням встановлено лише виключно неправомірність дій службової особи університету та такі дії аналізувалися виключно в контексті вчинення чи не вчинення ним кримінального правопорушення передбаченого згаданою статтею КК України. Неправомірності ж дій відповідача (чи його батька) встановлено не було, як і неправомірності набуття майна відповідачем чи перед тим його батьком ОСОБА_4 , оскільки неправомірність дій службової особи університету у даному випадку автоматично не вказує про неправомірність набуття спірного майна відповідачем (або його батьком), тобто таке судове рішення, у даному випадку, не є, в контексті цивільних правовідносин, преюдиційним та про це в самому судовому рішення не йшлося.

Відповідно, достеменно власнику майна із судового рішення у кримінальному провадженні не могло бути відомо про порушення його прав, а тим більше про особу (осіб), якою (якими) такі порушено. З такого судового рішення випливає виключно можливість припускати порушення його прав, враховуючи, також, і дійсність усіх правовстановлюючих документів на спірне майно, а також документів, які стали підставою для набуття такого майна. Відповідно власник з вказаного судового рішення у кримінальній справі не міг довідатися про порушення своїх прав, а тим більше про порушення таких ОСОБА_4 чи ОСОБА_1

Лише у 2021 року у постанові Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у цивільній справі №463/6643/18 було остаточно встановлено, щодокументи на підставі яких відбулась приватизація державного житлового фонду-квартири АДРЕСА_3 , прийняті за відсутності волевиявлення власника-держави в особі МОН України, тому, вони не створюють правових наслідків незалежно від того, чи були вони скасовані судовими рішеннями в іншій справі. Відсутність спрямованого на приватизацію спірної квартири рішення повноважного органу державної влади МОН України означає, що держава в особі МОН України як власник не виявляла волі на її приватизацію, а тому вказана квартира вибула з володіння власника поза його волею, без прийняття ним відповідного рішення. Відтак, МОН України має право витребування від відповідача ОСОБА_1 спірного житлового будинку, який вибув з володіння держави поза її волею та був набутий на підставі договору дарування безоплатно від ОСОБА_4 , який не мав права його відчужувати.

Таким чином, про порушення своїх прав та особу (осіб), якими такі порушені позивачу стало відомо у березні 2021 року, і, відповідно, подавши даний позов у серпні 2021 року прокурором не пропущено строк позовної давності на звернення до суду.

Також, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.ЄСПЛ встановив, що в питаннях забудови берегів міркування захисту громадських інтересів і охорони навколишнього середовища є підставою для позбавлення права приватної власності.

Як вже зазначалось вище судами було встановлено, що будинок, в якому знаходиться спірне житлове приміщення належить Міністерству освіти і науки України та перебуває у оперативному управлінні ЛНУ ім. І. Франка.

Статтею 70 Закону України «Про вищу освіту» врегульовано статус матеріально-технічної бази і правовий режим майна закладів вищої освіти, а статтею 80 Закону України «Про освіту» визначено, що входить до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти та обмеження з приводу його використання (розпорядження).

Отже згаданими нормативними актами встановлено заборону на приватизацію об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти та використання їх не за освітнім призначенням та передбачено, що майно закріплюється за державним або комунальним закладом вищої освіти на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу вищої освіти та вищого колегіального органу самоврядування закладу вищої освіти, крім випадків, передбачених законодавством.

Таким чином, законодавчо встановлено обмеження з приводу передачі майна закладів вищої освіти іншим особам в тому числі шляхом приватизації.

Міністерство освіти та науки України згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_1 житлового будинку, загальною площею 41,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2015 року), який вибув з володіння держави поза її волею та був набутий на підставі договору дарування безоплатно від ОСОБА_4 , який не мав права його відчужувати.

Отже, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України у зв`язку з неправомірним заволодінням майном держави.

Повернення квартири, незаконно відчуженої фізичній особі не уповноваженою особою, у державну власність переслідує легітимну мету захисту прав та інтересів власника майна відповідно до норм законодавства України щодо захисту права власності у тому, щоб таке заволодіння приватними особами чужим майном присікалось з боку держави та її державних органів. Заволодіння приватними особами таким майном всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами власника майна та всього суспільства, якому вказаний спірний об`єкт права власності належить.

З урахуванням наведеного витребування житлового будинку, загальною площею 41,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 у ОСОБА_1 в користь Міністерства освіти та науки України не порушуватиме, також і принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном та не суперечить усталеній практиці Європейського суду з прав людини критеріям правомірного втручання в це право.

У даному випадку, також, при оцінці пропорційності втручання, не може йтися про помилку державного органу, оскільки, як вбачається з наведеного вище передумовою набуття майна стала не помилка державного органу чи посадової особи, а вчинення кримінального правопорушення (злочину), що аж ніяк не може вказувати про те, що особа, яка набула майно, яке їй завідомо не могло належати, внаслідок помилки.

Отже, позов прокуратури по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Враховуючи вказане, доводи апеляційної скарги слід визнати безпідставними та саму скаргу слід відхилити. Рішення ж суду першої інстанції слід залишити без змін як таке, що відповідає обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

п о с т а н о в и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 25 листопада 2024 року.

Головуючий : Я.А. Левик

Судді: Н.П. Крайник

М.М. Шандра