Постанова

від 14.11.2024 по справі 918/395/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2024 року Справа № 918/395/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Філіпова Т.Л., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Василишин А.Р.

секретар судового засідання Черначук А.Д.

за участю представників:

позивача: не з`явився

відповідача 1:Мельничук С.В.

відповідача 2: Янчук В.В.

прокурора: Гіліс І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 17.07.2024 р. у справі №918/395/24, ухвалене суддею Бережнюк В.В., повний текст рішення складено 19.07.2024 р.

за позовом Керівника Рівненської окружної прокуратури (33001, м. Рівне, вул. Гарна, 29, код ЄДРПОУ 02910077) в інтересах держави в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області (35361, Рівненська обл., Рівненський р-н, с. Дядьковичі, вул. Млинівська, 33а, код ЄДРПОУ 04387208)

до відповідача 1) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до відповідача 2) Фермерського господарства "Валентина" (35336, Рівненська обл., Рівненський р-н, с. Кривичі, вул. Рибацька, 14а, код ЄДРПОУ 21085978)

про витребування земельної ділянки

Керівник Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до відповідачів ОСОБА_1 та до Фермерського господарства "Валентина", в якій просить: витребувати з володіння ОСОБА_1 та Фермерського господарства "Валентина" у комунальну власність на користь Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 (реєстраційний номер: 592248956246); витребувати з володіння ОСОБА_1 та Фермерського господарства "Валентина" у комунальну власність на користь Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради земельну ділянку площею 3,0481 га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1269 (реєстраційний номер: 592416356246).

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 17.07.2024 р. у справі №918/395/24 задоволенні позову Керівнику Рівненської окружної прокуратури відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Перший заступник керівника Рівненської обласної прокуратури звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Рівненської області від 17.07.2024 у справі № 918/395/24 скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Витребувати з володіння ОСОБА_1 та фермерською господарства Валентина у комунальну власність на користь Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради земельні ділянки площею 4,3564 га кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 (реєстраційний номер: 592248956246) та площею 3,0481 га кадастровий номер 5624682700:01:001:1269 (реєстраційний номер: 592416356246). Стягнути з відповідачів на користь Рівненської обласної прокуратури кошти витрачені на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави. Про дату і час розгляду апеляційної скарги повідомити Рівненську обласну прокуратуру, сторін у справі.

Оскільки апеляційна скарга надійшла без матеріалів справи, суд апеляційної інстанції витребував їх у Господарського суду Рівненської області.

20.08.2024 матеріали справи №918/395/24 надійшли на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду.

Ухвалами Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.08.2024 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 17.07.2024 р. у справі №918/395/24, розгляд апеляційної скарги призначено на 03.10.2024 р о 10:30 год.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.10.2024 р. розгляд апеляційної скарги відкладено на "14" листопада 2024 р. о 11:00 год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33601, м. Рівне, вул. Яворницького, 59 у залі судових засідань № 2.

В судовому засіданні 14.11.2024 р. прокурор підтримав подану апеляційну скаргу, просить рішення господарського суду Рівненської області від 17.07.2024 у справі № 918/395/24 скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Представник Фермерського господарства "Валентина" в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги скаржника та надав додаткові пояснення по суті позовних вимог.

Відповідачі в судовому засіданні 14.11.2024 заперечили проти доводів апеляційної скарги, вважають, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та законним.

Представник Дядьковицької сільської ради у судове засідання не прибув хоча про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

1.Зміст рішення суду першої інстанції.

За результатом розгляду спору суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора є такими, що задоволенню не підлягають, у частині вимог що стосуються земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:001:1269 - з огляду на звернення до суду з пропуском позовної давності та без належного обґрунтування поважності причин її пропуску, у частині вимог що стосуються земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 - за безпідставністю та недоведеністю.

2.Узагальнені доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі Рівненська обласна прокуратура зазначає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права (ст. ст. 256, 257, 261,267 ЦК України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру») та з порушенням норм процесуального права (ст.236 ГПК України), без врахування висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі №372/1387/13-ц, від 20.06.2018 у справі №697/2751/14-ц, від 17.10.2018 у справі №362/44/17 у зв`язку чим, згідно вимог ст. 277 ГПК України, рішення підлягає скасуванню, а позов - задоволенню.

Зокрема, прокурор вказує на те, що прокурору стало достеменно відомо про порушення інтересів держави лише у лютому 2024 року, після ознайомлення з вказаною документацією із землеустрою, а уповноваженому у спірних правовідносинах органу місцевого самоврядування, Дядьковицькій сільській раді про наявні порушення інтересів жителів територіальної громади - після отримання листа прокурора, скерованого в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру», 21.02.2024.

Твердження суду першої інстанції про те, що прокурор міг виявити порушення інтересів держави ще починаючи з 2015 по 2018 роки, оскільки не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України «Про прокуратуру» своєчасно отримати від Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області необхідну для подання позову інформацію, не узгоджується із функціями, покладеними на прокуратуру Законом та є хибними.

Крім того, прокурор не є учасником правовідносин щодо передачі у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Водночас, зі змісту лише самого наказу Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ «Про передачу земельних ділянок» неможливо встановити законність прийняття такого рішення.

Для об`єктивного встановлення законності набуття права власності на спірну земельну ділянку, необхідним є ознайомлення з усіма документами, які слугували підставою для прийняття таких рішень і, як вже зазначалося вище, прокурору стало відомо про порушення інтересів держави саме після ознайомлення з такими матеріалами у лютому 2024 року.

Більше того, поза увагою суду залишено ту обставину, що наказ Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ відсутній на сайті даного державного органу. А тому, у органу прокуратури були відсутні будь-які об`єктивні можливості дізнатися про порушення інтересів держави раніше.

Водночас, дії органу державної влади, Головного управління Держземагенства у Рівненській області, які виражені у прийнятті рішення, зокрема, про передачу у власність спірних земельних ділянок, суперечать вимогам ст. 19 Конституції України, ст. 32 ЗК України та ст. 13 Закону України «Про фермерське господарство», не відповідають інтересам держави та не можуть розцінюватися як вираження волі держави.

З огляду на викладене, передача Головним управлінням Держземагенства у Рівненській області спірних земельних ділянок у приватну власність відбулась не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, в супереч волі держави в особі, на даний час, Дядьковицької сільської ради - власника, а тому такі дії зазначеного органу не можуть свідчити про обізнаність держави про порушення свого цивільного права.

Таким чином, в даному випадку суб`єкт владних повноважень, який на момент виникнення правовідносин був представником держави та реалізував відповідне цивільне право, визначеної законом, виступає порушником речових прав держави на землю, як дійсного власника.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про те, що прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об`єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, а відтак, безпідставно застосував до спірних правовідносин положення ст. 261 ЦК України та відмовив у задоволенні позову прокурору у зв`язку зі спливом позовної давності.

3.Обставини справи, встановлені апеляційним судом.

Згідно Державного акту на право користування землею серії Б №050063, виданого на підставі рішення Верхівської сільської Ради народних депутатів від 02.02.1993 №58 ОСОБА_3 надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського фермерського господарства загальною площею 25,7 га на території Верхівської сільської ради - Рівненського району (на даний час Дядьковицької територіальної громади). Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 240. (арк.с. 59-65).

ОСОБА_3 створено ФГ "Валентина", яке зареєстроване як юридична особа 02.02.1993 та внесено відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за № 160212000000000445. (арк.с. 44-45).

З моменту державної реєстрації ФГ "Валентина" є фактичним користувачем земельної ділянки, отриманої ОСОБА_3 в постійне користування для ведення фермерського господарства.

В подальшому, розпорядженням Рівненської районної державної адміністрації від 28.02.1997 № 122 "Про відведення земельних ділянок в постійне користування громадянину ОСОБА_3 для розширення селянського (фермерського) господарства" останньому надано в постійне користування земельні ділянки загальною площею 24,9 га для розширення селянського (фермерського) господарства. (арк.с. 66).

Згідно п. 1.4 Статуту Фермерського господарства "Валентина" (нова редакція), затвердженого головою ФГ "Валентина" Вограліком В.О. 09.12.2009 зі змінами від 15.03.2011), членами господарства є: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 . (арк.с. 28-43).

Пунктом 5.1 вказаного Статуту передбачено, що до земель господарства залежать земельні ділянки, отримані (придбані) засновником господарства у власність, постійне користування та надані господарству в оренду.

19.12.2008 голова ФГ "Валентина" звернувся до Рівненської районної державної адміністрації із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою по виготовленню державних актів на право власності на землю в розмірі земельної ділянки (паю) щодо відведення земельних ділянок у власність за рахунок земель ФГ "Валентина" членам зазначеного фермерського господарства, у тому числі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (арк.с. 67).

Безпосередньо від ОСОБА_1 та від ОСОБА_2 заява про виділення в натурі на місцевості земельної ділянки до Рівненської районної державної адміністрації подана 15.12.2008. (арк.с. 68-69).

На підстави вказаних заяв, розпорядженням Рівненської районної державної адміністрації від 13.01.2009 №13 (із змінами внесеними розпорядження Рівненської РДА від 13.09.2011 № 690) надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки за рахунок земель ФГ "Валентина" у розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства на території Верхівської сільської ради громадянам: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 . (арк.с. 72-73).

Відповідно до спільної заяви від 21.01.2015 від членів ФГ "Валентина", в тому числі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ГУ Держземагенства у Рівненській області, останні просили затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі членам ФГ "Валентина" та надати їх у власність. (арк.с. 70-71).

Наказом ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 № 17-153/16-15-СГ передано у власність земельні ділянки загальною площею 33,8584 га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю), як членам фермерського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні громадянина ОСОБА_3 , розташовані на території Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області згідно з додатком. (арк.с. 75-76).

Згідно інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 10.03.2015 за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624682700:01:012:0007 площею 4,3564 га (реєстраційний номер: 592248956246). ОСОБА_2 отримала у власність земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007, яка перебувала у користуванні фермерського господарства. (арк.с. 24-25).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.11.2018 №937 (арк.с. 77), 26.11.2018 право власності на земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 зареєстровано за ОСОБА_1 (син ОСОБА_2 ) - рішення про державну реєстрацію права індексний номер: 44251676 від 26.11.2018. (арк.с. 23).

Крім того, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 10.03.2015 за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624682700:01:001:1269 площею 3,0481 га (реєстраційний номер: 592416356246). (арк.с. 26-27).

У подальшому, ОСОБА_1 земельні ділянки площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 та 3,0481 га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1269, за Договорами оренди землі від 14.11.2022 та 11.11.2022 відповідно, передав в оренду ФГ "Валентина" строком на 10 років (номери записів про речове право:48463419 від 14.11.2022 та 48448995 від 11.11.2022). (арк.с. 78-90).

Як вказує орган прокуратури у позові, ОСОБА_1 будучи членом ФГ "Валентина", який також не є засновником ФГ "Валентина" та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку площею 3,0481 га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1269, яка перебувала у користуванні фермерського господарства.

Згідно даних Публічної кадастрової карти (map.land.gov.ua), які відображають відомості про межі територіальних громад, що визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, які об`єдналися відповідно до Закону України "Про добровільне об`єднання територіальних громад", спірні земельні ділянки з кадастровиминомерами 5624682700:01:012:0007 та 5624682700:01:001:1269 знаходяться в межах Дядьковицької об`єднаної територіальної громади. Таким чином, суб`єктом владних повноважень уповноваженим представляти інтереси держави у даних спірних правовідносинах є Дядьковицька територіальна громада в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району. Проте Дядьковицька сільська рада будь-яких заходів на усунення порушень не вжила, а тому наявні підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Рівненською окружною прокуратурою на адресу Дядьковицької сільської ради скеровано лист від 21.02.2024 №50-56-1468вих-24 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо витребування у комунальну власність спірної земельної ділянки. З відповіді на лист окружної прокуратури встановлено, що орган місцевого самоврядування (лист від 22.02.2024 № 140/01-10) заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування спірної земельної ділянки не вживатиме.

Прокурор вважає, що метою отримання спірних земельних ділянок було не створення та ведення фермерського господарства відповідачем та його матір`ю ОСОБА_2 одноосібно або з членами родини, а отримання її безкоштовно, поза конкурсом, без проведення земельних торгів.

На переконання органу прокуратури, наказ Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 № 17-153/15-15-СГ "Про передачу земельних ділянок у власність" є таким, що прийнятий всупереч положенням ст. 32 ЗК України та ст. 13 Закону України "Про фермерське господарство", а спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 5624682700:01:012:0007 площею 4,3564 га та 5624682700:01:001:1269 площею 3,0481, га які незаконно вибули з власності держави, підлягають витребуванню у комунальну власність Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд, з урахуванням позиції, викладеної, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, установив, що прокурором дотримано вимоги ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", а тому наявні підстави для представництва інтересів держави прокуратурою в суді.

4.Правові норми, які застосовуються апеляційним судом до спірних правовідносин.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про фермерське господарство", ст. 42 ГК України фермерське господарство є формою підприємницької діяльності, а надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення власної підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб.

Згідно зі ст.12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із: земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування; земельних ділянок, що належать фермерському господарству на праві власності, користування.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

За вимогами ч. 1 ст. 5 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа (ч.1, 2 України "Про фермерське господарство").

При цьому згідно зі ст.8 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Частина 1 ст. 32 ЗК України передбачає, що громадянам України - членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Відповідно до ч. 1, 2 ст.13 Закону України "Про фермерське господарство" члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

За правилами ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Приписами ч.1, 6 ст.118 ЗК України визначено, що громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

5. Правова позиція апеляційного суду стосовно обставин справи і доводів апеляційної скарги.

Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Колегією суддів встановлено, що між сторонами виникли спірні земельні правовідносини, пов`язані із приватизацією земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства за рахунок земельної ділянки, що перебувала на праві постійного користування у фермерського господарства, з подальшим переданням такої земельної ділянки в оренду іншій юридичній особі, регулювання яких здійснюється Земельним кодексом України, Законом України "Про фермерське господарство" тощо.

Відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України.

Для реалізації права на приватизацію землі відповідно до норм ст..32 ЗК України та ст..13 Закону України Про фермерські господарства фізична особа - майбутній засновник фермерського господарства має попередньо отримати земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства.

Якщо особа увійшла до фермерського господарства після його створення та не отримувала для такого створення земельної ділянки, тоді така особа не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебуває у користуванні цього фермерського господарства. Для отримання земельної ділянки у власність вона має звертатися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в загальному порядку, визначеному статтями 116, 118 ЗК України.

Таким чином, член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 р. у справі № 633/408/18.

Такі правові висновки Верховного Суду враховуються колегією суддів відповідно до ч.6 ст.13 Закону України Про судоустрій та статус суддів, ч.4 ст. 236 ГПК України.

Колегією суддів у даній справі встановлено, що ОСОБА_2 мала право на отримання спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5624682700:01:012:0007 площею 4,3564 га у загальному порядку після припинення права постійного користування на неї фермерським господарством.

Натомість ОСОБА_2 отримала у власність земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007, яка перебувала у користуванні фермерського господарства.

У подальшому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.11.2018 №937, 26.11.2018 право власності на земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 зареєстровано за ОСОБА_1 (син ОСОБА_2 ) - рішення про державну реєстрацію права індексний номер: 44251676 від 26.11.2018.

Відповідач, ОСОБА_1 , мав право на отримання спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5624682700:01:001:1269 площею 3,0481 га у загальному порядку після припинення права постійного користування на неї фермерським господарством.

Як встановлено судами із фактичних обставин справи, метою отримання спірних земельних ділянок було не створення фермерського господарства та здійснення відповідної підприємницької діяльності відповідачем-1 одноосібно або з членами родини, а їх отримання безкоштовно, за пільговою процедурою в обхід загальному порядку. Тобто засновник фермерського господарства та члени його родини вирішили не повертати земельні ділянки, надані для ведення фермерського господарства, а залишити у родини безоплатно, про що свідчить включення членів родини засновника до членів фермерського господарства напередодні прийняття рішення про розпаювання належної йому земельної ділянки між такими членами.

Відповідач, ОСОБА_1 , заперечуючи проти задоволення позову в суд першої інстанції, доказів того, що мав реальний намір та спроможний вести фермерське господарство, самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, суду не надав. Навпаки, за матеріалами справи відповідач-1, отримавши у власність земельну ділянку площею 3,0481 га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1269, передав її в оренду ФГ "Валентина" за Договором оренди землі від 11.11.2022, строком на 10 років (номер запису про речове право: 48448995 від 11.11.2022).

Відтак поведінка як засновника фермерського господарства, так і членів його родини не є добросовісною, а спрямована на штучне використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання у власність земель державної (комунальної) власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою.

У силу вимог ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Ознаками вказаного способу захисту є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ знаходиться у чужому володінні незаконно.

Володіння нерухомим майном може бути підтверджене фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності) (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Як встановлено судами із фактичних обставин справи, наказом ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 № 17-153/16-15-СГ спірні земельні ділянки передано у власність відповідачу ОСОБА_1 , та його матері ОСОБА_2 (після смерті якої відповідна земельна ділянка за правом спадкування перейшла у власність відповідача-1), права власності зареєстровані 10.03.2015 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Окрім того, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесено записи про право оренди земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:012:0007, також кадастровий номер 5624682700:01:001:1269, за Договорами оренди землі від 14.11.2022 та 11.11.2022 відповідно, за ФГ "Валентина" строком на 10 років (номери записів про речове право: 48463419 від 14.11.2022 та 48448995 від 11.11.2022).

Заразом процедура передачі земельної ділянки у власність відповідача-1 та його матері дотримана не була.

У свою чергу, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (ч. 1 ст. 761 ЦК України).

Відтак, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, про неправомірність набуття відповідачем-1 у власність земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:001:1269, відтак передача її у користування відповідачу-2 є також незаконною.

Враховуючи вище викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги прокурора щодо витребування земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:001:1269 у відповідачів є обґрунтованими та таким, що підлягають до задоволення.

При цьому суди зазначають, що згідно з усталеною практикою господарських судів власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19).

Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації (такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі № 915/127/18, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19).

Щодо аргументів відповідача про втручання у право відповідача на мирне володіння майном і порушення у зв`язку з цим положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання (рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Критерій законності означає, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону чи іншого нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право особи на мирне володіння майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду.

Легітимною метою такого втручання може бути здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно.

Втручання у право на мирне володіння спірними земельними ділянками є збалансованим і виправданим у цьому випадку, оскільки ґрунтується на законі, яким урегульовуються процедури законного набуття особами права власності на земельні ділянки в процесі приватизації держаних земель. Легітимною метою такого втручання є публічні інтереси, які полягають у контролі за раціональним використанням сільськогосподарських земель, які є обмеженим природним ресурсом, та у забезпеченні законних і прозорих процедур набуття права приватної власності на землю суб`єктами приватизації.

Таким чином, суд першої інстанції правомірно відхилив доводи відповідача, що стосується непропорційного втручання у мирне володіння майном.

Також, колегія судів вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до норм ст.2, 4 ГПК України завданням господарського судочинства є вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності та інших справ як за участю юридичних осіб, так і за участю фізичних осіб - підприємців, а в певних випадках і за участю осіб, які не мають статусу суб`єкта господарювання, відповідно до ст.. 20 ГПК України, норми якої визначають особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів.

Так, у спорах щодо земельних відносин при розмежуванні юрисдикції між цивільними і господарськими судами на першому місці - зміст правовідносин і вже другорядне значення надається суб`єктному складу (фізична чи юридична особа).

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 р. у справі №922/1830/19 зазначила, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство.

Згідно з нормами частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону України Про судоустрій і статус суддів Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 17.02.2023 р. у справі №917/1701/23, від 12.09.2023 р. у справі №556/889/22, від 28.02.2024 р. у справі №182/8900/19.

Такі правові висновки Верховного Суду враховуються колегією суддів відповідно до ч.6 ст.13 Закону України Про судоустрій та статус суддів, ч.4 ст. 236 ГПК України.

Хоча, як зазначалося, земельна ділянка надається фізичній особі, однак метою надання є подальше створення фермерського господарства як суб`єкта підприємництва (господарювання) з переданням цьому суб`єкту земельної ділянки. Отже, в процесі створення фермерського господарства його засновник має обмежені правомочності щодо землі, оскільки його обов`язком є створення фермерського господарства, що і буде користувачем цієї землі.

У спорах щодо земельних відносин при розмежуванні юрисдикції між цивільними і господарськими судами на першому місці - зміст правовідносин і вже другорядне значення надається суб`єктному складу (фізична чи юридична особа). Адже господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності як за участю юридичних осіб, так і за участю фізичних осіб-підприємців, а в певних випадках і за участю осіб, які не мають статусу суб`єкта господарювання.

Отже, спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19).

Щодо позовної вимоги у частині витребування у відповідачів земельної ділянки площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007, суд зазначає наступне.

Як уже зазначив апеляційний суд, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.11.2018 №937, 26.11.2018 право власності на земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 зареєстровано за ОСОБА_1 (син ОСОБА_2 ) - рішення про державну реєстрацію права індексний номер: 44251676 від 26.11.2018.

У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004 зазначено, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традицій; звичаїв, тощо, які легітимізовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним; рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може, бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

За правилами п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.ч. 2-4 ст.13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У постанові від 08.05.2018 у справі №910/1873/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного суду вказав, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Із матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 , діяв добросовісно, набувши спірну земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 у власність через спадкування від матері ОСОБА_2 , вчинивши законом передбачувані дії, а дії, на які вказує прокурор щодо неправомірного набуття саме цієї земельної ділянки, відповідачем-1 не вчинялися.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong et Lonnroth c. Suede) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Серков проти України" (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі "якості" закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.

У рішенні від 26 вересня 2005 року у справі "Салов проти України" ЄСПЛ зауважив, що однією з вимог, яка постає з вислову "передбачений законом", є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатися "законом", якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія.

Відповідно до підпункту 5.4 пункту 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками з конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності та недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакового застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці та неминуче призводить до сваволі.

Отже, ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 на законних підставах у зв`язку з успадкуванням відповідно до вимог чинного законодавства, прокуратурою в свою чергу не доведено факту порушення прав та інтересів держави саме відповідачем-1 у цій частині, відповідно позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку є непропорційним втручанням у мирне володіння майном, в розумінні статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки тягне позбавлення особи власності та можливості вести діяльність, яка б забезпечила потреби і його, і членів сім`ї.

Враховуючи вище викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що за наведеного позов у частині витребування у відповідачів земельної ділянки площею 4,3564 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 задоволенню не підлягає.

Відносно застосування строків позовної давності, про що заявив відповідач у суді першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судами, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, а прокурором обґрунтування поважності причин її пропуску.

За змістом ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Як зазначає відповідач-2, прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави як на підставі наказу ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 № 17-153/16-15-СГ, згідно з яким передано у власність земельні ділянки загальною площею 33,8584 га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) членам фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебували у постійному користуванні громадянина В.Вограліка, розташовані на території Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, так із дня державної реєстрації права власності на спірні земельні ділянки за відповідачем-1 та його матір`ю (10.03.2015).

Суд погоджується із вказаним твердженням, оскільки завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є передання (надання) земельної ділянки у власність, що оформлюється рішенням уповноваженого органу про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, у цій справі - наказ ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 № 17-153/16-15-СГ.

Отже, саме від вказаної дати слід обраховувати початок перебігу позовної давності, оскільки саме з нею пов`язується незаконне набуття у власність відповідачем-1 спірних земельних ділянок та момент, коли довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний визначений прокурором позивач (подібна правова позиція викладена у постанові Верховний Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17).

Отже, перебіг позовної давності розпочався 18.02.2015 (11.03.2015) і, відповідно, закінчився 18.02.2018 (11.03.2018).

У свою чергу, прокурор звернувся до суду з відповідним позовом 17.04.2024, тобто через дев`ять років після набуття права власності на спірну земельну ділянку кадастровий номер 5624682700:01:001:1269 та через шість років після спливу позовної давності.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія " Юкос" проти Росії").

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин (відповідну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі №910/296918, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18 та від 21.05.2019 у справі № 910/15457/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19 тощо).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Відтак застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19, від 17.03.2021 у справі №922/1017/20, від 30.06.2021 у справі №922/3274/19, від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі №915/826/16, від 23.10.2019 у справі №359/6456/15, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі №372/2592/15, від 06.06.2018 у справі №372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі №405/4999/15-ц).

У застосуванні наведених положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Так прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами довідалася та могла довідатися у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц).

В апеляційній скарзі прокурор вказує на те, що про порушення інтересів держави прокурор дізнався лише після вивчення матеріалів ГУ Держгеокадастру у Рівненській області, а уповноважений у спірних правовідносинах орган місцевого самоврядування - лише з листа Рівненської окружної прокуратури в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру". При цьому представник прокуратури не зміг пояснити, чому вивчення вказаних матеріалів не могло відбутися у 2015-2018 роках, тобто у межах позовної давності.

Однак, вище вказаний довід колегія суддів оцінює критично враховуючи наступне.

Приписами ст. 1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції Закону, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

За п.2 ч.1 ст.2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається, зокрема функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії (ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Тобто прокурор не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень (у цьому випадку ГУ Держгеокадастру у Рівненській області) необхідну для подання позову інформацію. Будь-яких доказів ухилення останнього від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять. Водночас прокурором не наведено жодного мотивування щодо того, які об`єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше та раніше звернутися до суду з відповідними позовними вимогами, зважаючи, що інформація про реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки є загальнодоступною та внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 10.03.2015.

Відтак у органів прокуратури, починаючи з березня 2015 року були усі правові підстави та можливості з`ясувати обставини та звернутися з відповідним позовом в межах позовної давності, чого прокурором зроблено не було (подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21, від 17.01.2024 у справі № 918/195/23 тощо).

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України" Суд зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).

Верховний Суд у постанові від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19 зазначив, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому таке питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Водночас, до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Встановлення обставин, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, здійснюється судом за загальними правилами доказування, визначеними процесуальним законом. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви з посиланням на докази на підтвердження цих висновків.

У свою чергу, прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об`єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Приписами ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі №914/3224/16, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 07.08.2019 у справі №2004/1979/12, від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Враховуючи викладене у сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги прокурора є такими, що задоволенню не підлягають, у частині вимог що стосуються земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:001:1269 - з огляду на звернення до суду з пропуском позовної давності та без належного обґрунтування поважності причин її пропуску, у частині вимог що стосуються земельної ділянки кадастровий номер 5624682700:01:012:0007 - за безпідставністю та недоведеністю.

Відтак, судова колегія вважає, що місцевий господарський суд з достатньою повнотою дослідив усі обставини справи, надав належну оцінку представленим доказам, висновки суду не суперечать матеріалам справи, обставини, які мають значення по справі, судом установлені вірно. Порушень норм матеріального та процесуального права не установлено.

У Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Отже, судом першої інстанції за результатами розгляду справи було прийнято законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, а скаржником в апеляційній скарзі вищенаведені висновки суду першої інстанції не спростовано.

6.Висновки за результатами апеляційного розгляду.

Таким чином, у апеляційній скарзі Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури не наведено достатніх та переконливих доводів, на підставі яких колегія суддів могла б прийти до висновку про помилковість рішення суду першої інстанції.

Виходячи з положень статті 11 ГПК України, апеляційний суд виходить з того, що як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відтак, застосовуючи наведену практику європейського суду, апеляційний суд вважає що, враховуючи зміст статті 269 ГПК України, надавши оцінку основним доводам апеляційної скарги, а також не встановивши у рішенні суду першої інстанції неправильного застосування норм матеріального права в сукупності з відсутніми порушеннями норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, прийшла до висновку про відсутність таких доводів, які б були оцінені як переконливі і достатні для скасування рішення суду.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів за наслідком апеляційного перегляду приходить до висновку, що доводами апеляційної скарги висновків господарського суду не спростовано, підстав скасування чи зміни рішення, передбачених ст.277-279 Господарського процесуального кодексу України не встановлено, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення господарського суду без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта згідно ст.129 ГПК.

Керуючись ст.ст.269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 17.07.2024 р. у справі №918/395/24 - залишити без задоволення, рішення Господарського суду Рівненської області - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції в порядку ст.284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у строк та в порядку встановленому статтями 287-289 ГПК України.

Справу №918/395/24 повернути Господарському суду Рівненської області.

Повний текст постанови складений "22" листопада 2024 р.

Головуючий суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Василишин А.Р.