Рішення

від 27.11.2024 по справі 907/105/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 р. м. УжгородСправа № 907/105/21

Суддя Господарського суду Закарпатської області Андрейчук Л.В., розглянувши матеріали справи

за позовом Ужгородської міської ради, м. Ужгород

до відповідача 1 Фізичної особи-підприємця Платонова Дмитра Володимировича, м. Ужгород

до відповідача 2 сектору державної реєстрації Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області, м. Ужгород

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м. Ужгород

про скасування рішення держреєстратора та скасування запису про право власності

Секретар судового засідання Райніш М.І.

За участю представників сторін:

Сторони не з`явилися

СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ:

Позивач звернувся до суду з позовом, яким просить скасувати рішення державного реєстратора сектору державної реєстрації Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області Сіки Людмили Анатоліївни (індексний номер рішення 50955866 від 04.02.2020) про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, а саме: нежитлове (торгове) приміщення, загальною площею 27,2 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , а також скасувати запис про право власності № 35320656 від 30.01.2020 року на вказаний об`єкт нерухомого майна, Платонова Дмитра Володимировича. Позов заявлений з посиланням на ст. ст. 10, 22, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ст. ст. 15, 16, 328 Цивільного кодексу України.

Ухвалою суду від 01 березня 2021 року відкрито провадження у справі, постановлено розглянути спір за правилами загального позовного провадження, залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, встановлено строки для подання учасниками справи заяв по суті спору.

До дня призначеного підготовчого засідання позивачем подано до суду клопотання про долучення додаткових доказів, яке з огляду на дотримання заявником порядку та форми їх подання, судом задоволено.

Від Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради надійшло клопотання від 10.06.2021 про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи. Таке клопотання зумовлено тим, що зі схематичних матеріалів інвентаризаційної справи № 5604 на будинок б/н по вул. Грушевського в м. Ужгороді, отриманих ним напередодні з архіву КП "Архітектурно планувальне бюро" Ужгородської міської ради, вбачається, що спірний об`єкт нерухомого майна розміщено на місці автобусної зупинки, котру було влаштовано на бетонному фундаменті (цоколі) за допомогою металевих труб діаметром 159 мм, обшитих пластиковою "ламберією" та металопластиковими вікнами. Однак, для встановлення чи спростування цього факту необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, в зв`язку з чим ним заявлено клопотання про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи. Проведення експертизи просить доручити судовому експерту ФОП Павличу Олександру Васильовичу; також пропонує питання, яке доцільно поставити перед експертом.

Ухвалою суду від 10 червня 2021 клопотання Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради про призначення судової експертизи у справі №907/105/21 задоволено повністю, призначено судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення судової будівельно-технічної експертизи поставити наступне питання: 1) Чи знаходяться торгові приміщення пл. 27.2 кв.м. по АДРЕСА_1 на місці розміщення торгового павільйону авто-зупинки площею 24.6 кв.м. по вул. Грушевського в м. Ужгороді (біля торгово-промислової палати)?, зупинено провадження у справі до отримання судом експертного висновку.

На адресу суду від судового експерта надійшов висновок експерта №Е-10/24 від 16.05.2024, виконаний на підставі ухвали про призначення будівельно-технічної експертизи за матеріалами господарської справи №907/105/21 від 01.06.2021.

Ухвалою суду від 02.09.2024 поновлено провадження у справі №907/105/21, призначено підготовче засідання на 01 жовтня 2024 р. на 10:00 год.

Відповідачі та третя особа не скористалися наданим їм правом надати суду відзив на позов, хоча були повідомлені своєчасно та належним чином.

Суд вказує про те, що сторони не був обмежений у своїх процесуальних правах надати відзив, письмові пояснення через канцелярію суду або шляхом його направлення на адресу суду поштовим відправленням, відтак, взявши до уваги, що сторони у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подали до суду відповідні документи, а відтак не скористалися наданими процесуальними правами, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення відповідно до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, а неподання сторонами відзиву на позов, письмових пояснень не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.

Судом також враховано, що згідно з приписами п. 6.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

01.10.2024 на адресу суду від позивача надійшла заява (вх. № 02.3.1-02/7623/24), якою заявник просить суд закрити підготовче провадження.

Ухвалою суду від 01.10.2024 закрито підготовче провадження.

27.11.2024 на адресу суду від Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради надійшла заява про розгляд справи по суті без участі представника позивача та третьої особи.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами дослідження та оцінки доказів, поданих сторонами у спорі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН.

Правова позиція позивача.

Позивач просить суд задоволити позов в повному обсязі, обґрунтовуючи позовні вимоги доданими до матеріалів справи документальними доказами, зокрема стверджує, що 16.11.2017 року між Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та фізичною особою підприємцем Платоновим Дмитром Володимировичем укладено договір оренди торгового павільйону автозупинки-комплексу № 1088/0, строком до 16.11.2020 року.

Наголошує, що відповідно до вказаного договору ФОП Платонов Д.В. набув тільки право користування вказаної автозупинки. Жодного переходу права власності на вказане майно не передбачено ані укладеним між нами договором, ані будь-якими іншими нормативно-правовими актами.

Однак, після закінчення строку дії договору посадовим особам Департаменту міського господарства стало відомо про перехід права власності вказаного комунального майна на користь гр. ОСОБА_1 . Зокрема, стало відомо про те, що 30.01.2020 року державним реєстратором Ужгородського районної державної адміністрації Сікою Людмилою Антоліевною, зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на торгові приміщення пл. 27.2 кв.м. по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2022352621101).

Водночас стверджує, що надані гр. ОСОБА_1 документи, на підставі яких зареєстровано право власності не підтверджують підстави набуття відповідачем права власності на зареєстрований об`єкт та відповідність заявлених прав поданим документам з огляду на те, що заявником не подано декларації про готовність об`єкта до експлуатації та документу про присвоєння поштової адреси об`єкта нерухомого майна.

На переконання Ужгородської міської ради, реєстрація вказаної будівлі за відповідачем та перехід права власності на вказаний торговий павільйон відбувся незаконно та всупереч волі власника (територіальної громади міста Ужгорода), що стало підставою для звернення з позовом до Господарського суду.

Правова позиція відповідача 1.

Відповідач 1 не подав до суду відзиву на позовну заяву.

Правова позиція відповідача 2.

Відповідач 2 не подав до суду відзиву на позовну заяву.

Правова позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.

Третя особа не подала письмових пояснень стосовно заявленого позову.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 14.04.2004 за № 100 Про надання дозволу на облаштування автобусних зупинок приватному підприємцю Платонову Дмитру Володимировичу надано дозвіл на облаштування автобусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном по АДРЕСА_1 (біля торгово-промислової палати).

11.02.2005 приватний підприємець Платонов Дмитро Володимирович звернувся до начальника управління майнової політики міста в котрому просив укласти з ним договір безкоштовного користування автозупинкою комплексом по вул. Грушевського (біля торгово-промислової палати), що облаштована відповідно до рішення міськвиконкому від 14.04.2004 за № 100.

14.02.2005 між управлінням майнової політики міста та приватним підприємцем Платоновим Дмитром Володимировичем укладено договір № 3 безкоштовного користування автозупинкою комплексом по вул. Грушевського (біля торгово-промислової палати) строком на 10 (десять) років.

За час дії договору оренди, Департамент міського господарства було перейменовано на Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради (код ЄДРПОУ 36541721), що встановлено рішенням Ужгородської міської ради №425 від 07.09.2021 року.

Відповідно пунктів п. 2.1., 2.2. договору такий є безоплатним, а після закінчення терміну його дії, приватний підприємець Платонов Дмитро Володимирович має переважне право на укладення договору оренди.

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 24.05.2017 за № 148 Про автобусні зупинки-комплекси постановлено Департаменту міського господарства обліковувати на балансі зупинки-комплекси згідно з додатком (до якого за порядковим номером 3 включено автозупинку-комплекс по вул. Грушевського, (біля торгово-промислової палати) площею 24,6 м.кв.) та провести конкурси на право оренди встановлених автобусних зупинок-комплексів.

Земельна ділянка, на якій розташовується автозупинка в комплексі з торговим павільйоном, загальною площею 24,6 м.кв. за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського (біля торгово-промислової палати) належить на праві власності територіальній громаді міста Ужгорода, від імені якої повноваження власника здійснює Ужгородська міська рада.

16.11.2017 року між Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та фізичною особою підприємцем Платоновим Дмитром Володимировичем укладено договір оренди торгового павільйону автозупинки-комплексу № 1088/0, строком до 16.11.2020 року.

Відповідно до вказаного Договору, орендодавцем об`єкту оренди є Департамент міського господарства Ужгородської міської ради, на підставі положення, котре затверджено рішенням XII сесії Ужгородської міської ради VII скликання від 30.03.2017 № 624.

Предметом даного Договору є торговий павільйон авто-зупинки площею 24.6 кв.м. за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського (біля торгово-промислової палати) для здійснення підприємницької діяльності.

16.11.2017 між сторонами було укладено акт приймання-передачі торгового павільйону загальною площею 24.6 кв.м., згідно з котрим Департамент міського господарства передав, а ФОП Платонов Д.В. прийняв вищевказане комунальне майно у строкове платне користування.

Згідно пункту 2.2 вищевказаного Договору передача майна в оренду здійснюється шляхом підписання акту-приймання передачі та не тягне за собою виникнення в Орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається орган місцевого самоврядування, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Відповідно до пункту 5.2. Договору, Орендар зобов`язався здійснити реконструкцію об`єкту оренди відповідно до ескізного проекту Реконструкція зупинкового комплексу з торговим павільйоном по вул. Грушевського (біля торгово-промислової палати) в м. Ужгороді.

Пунктом 5.14. Договору сторони дійшли згоди про те, що здійснені орендарем покращення орендованого майна за рахунок власних коштів, котрі неможливо відокремити від орендованого майна не завдаючи йому шкоди, визнаються власністю Орендодавця та не підлягають відшкодуванню.

21.11.2019 року ФОП Платонов Д.В. повідомив листом міського голову про те, що ним, на виконання умов договору оренди проведено капітальну реконструкцію вказаної споруди та прилеглої до неї території з кошторисною вартістю витрат понад 790 тис. грн.

Після проведення реконструкції загальна площа торгового павільйону склала 27,2 м.км., що підтверджується технічним паспортом на нежитлові приміщення від 12.06.2019, виконаного суб`єктом технічної інвентаризації: ФОП Вітер М.Я.

30.01.2020 року державним реєстратором Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області Сікою Людмилою Антолієвною, зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на торгові приміщення пл. 27.2 кв.м. по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2022352621101).

Підставою реєстрації права власності відповідача на торгові приміщення, загальною площею 27,2 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав від 05.02.2023 № 243288756 зазначено:

- довідку КП Архітектурно-планувальне бюро Ужгородської міської ради № 878 від 12.06.2019 року

- технічний паспорт №19-48 від 12.06.2019 року виготовлений ФОП Вітер М.Я.

Відповідно до довідки комунального підприємства Архітектурно-планувальне бюро Ужгородської міської ради від 12.06.2019 № 878, торгові приміщення загальною площею 27.2 м.кв. по АДРЕСА_1 (технічний паспорт №19-48 виготовлений ФОП Вітер М.Я. 12.09.2019) згідно адресного плану міста знаходяться за адресою АДРЕСА_1 ).

Згідно з технічним паспортом на нежитлові приміщення від 12.06.2019, виконаного суб`єктом технічної інвентаризації: ФОП Вітер М.Я., зазначено технічні характеристики об`єкта нерухомості: торгові приміщення літ. А, 1 поверх, загальна площа 27,2 м.кв. (22,8 м.кв. торговий зал та 4.4. м.кв. підсобне приміщення).

Складові елементи будівлі літ. А торгові приміщення: майданчик чекання, модульний бар`єр, пандус, вимощення.

Конструктивні елементи: фундамент бетон, стіни піноблок, покрівля профнастил.

Згідно викопіювання з проекту облаштування автобусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном, така мала наступні параметри, ширину 3,5 м., довжину (разом з терасою) 12,3 м. Площа торгового павільйону з терасою становила 24,6 м.кв. Адреса даному об`єкту не присвоювалась.

Також, судом встановлено, що уповноваженим органом з присвоєння адреси в місті Ужгороді є виконавчий орган Ужгородської міської ради - Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради.

Відповдіно до листа управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради від 12.02.2021 № 28, управлінням не приймалось рішень чи наказів про присвоєння поштової адреси об`єкту: торгове приміщення площею 27.2 м.кв., що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Відповідно до листа управління державного архітектурно-будівельного контролю Ужгородської міської ради від 02.02.2021 №53/15.01-10, управлінням ДАБК не здійснювалась реєстрація документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту торгового приміщення площею 27.2 м.кв., що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Згідно висновку судового експерта Павлича О.В. від 16.05.2024 за № Е-10/24 виконаного підставі ухвали суду від 01.06.2021, вбачається, що торгові приміщення площею 27,2 м.кв. по АДРЕСА_1 , частково розташовані на місці розміщення торгового павільйону авто-зупинки площею 24,6 м.кв. по вул. Грушевсього в м. Ужгороді (біля торгово-промислової палати) та частково виходять за його межі на ширину 1,0 м та довжину 9,27 м. Відповідно площа виходу за межі розміщення торгового павільйону авто-зупинки площею 24,6 м.кв. по АДРЕСА_1 (біля торгово-промислової палати) становить 9,27 м.кв.

Внаслідок проведення реконструкції авто-зупинки в комплексі з торговим павільйоном площею 24,6 м.кв. по вул. Грушевського в м. Ужгороді (біля торгово-промислової палати), належну Ужгородській міській раді тимчасову споруду, було фактично перебудовано в об`єкт під назвою торговий павільйон площею 27,2 м.кв. з іншою конфігурацією, котрий має ознаки нерухомого майна.

Станом на дату розгляду даної справи, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про право власності ОСОБА_1 на торгові приміщення пл. 27.2 кв.м. по АДРЕСА_1 (інформаційна довідка від 27.11.2024 № 405493482).

Встановлення наявності правових підстав для скасування рішення державного реєстратора та запису про право власності ОСОБА_1 на торгові приміщення пл. 27.2 кв.м. по АДРЕСА_1 з огляду на заявлені позивачем підстави незаконності набуття відповідачем у власність спірного майна є предметом судового розгляду в даній справі.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено право особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, у свою чергу, встановлені способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, зокрема, визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За приписами ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 2, 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

На виконання ч. 4 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 №244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за №1330/20068, затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

В пункті 1.3. розділу І цього Порядку наведено визначення тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, а саме, одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Водночас, відповідно до даних технічного паспорту на нежитлові приміщення від 12.06.2019, виконаного суб`єктом технічної інвентаризації: ФОП Вітер М.Я., торгові приміщення мають загальну площу 27,2 м.кв. та виконанні з наступних елементів: конструктивні елементи: фундамент бетон, стіни піноблок, покрівля профнастил.

Питання ознак тимчасовості споруд досліджувалось у постановах Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №806/22/18, від 10.08.2022 у справі №260/259/20 та від 07.08.2023 у справі №440/7204/21.

У цих постановах Верховний Суд відзначав, що капітальна будівля завжди тісно пов`язана із земельною ділянкою, на якій вона розташована, оскільки вона має фундаментну основу. Це означає, що капітальну будівлю не може бути без негативних наслідків для конструкції розібрано і переміщено, адже в даному випадку всій споруді буде завдано непоправної шкоди.

Про тимчасовий характер будівлі (споруди) може свідчити те, що така є тимчасовою збірно-розбірною будівлею, зведена (влаштована) без фундаменту, з недовговічного матеріалу, сезонного використання без утеплення основних огороджувальних конструкцій (навіси, палатки, кіоски, накриття, літні душі, вбиральні, теплиці, покриті поліетиленовою плівкою, тощо).

Аналіз вищевикладених положень законодавства дає підстави для висновку щодо основних критеріїв, за якими здійснюється віднесення споруди до тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, а саме: - це невелика (площею до 30 кв.м.) одноповерхова споруда; - може мати невелике (площею до 30 кв.м.) приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон) або не мати такого приміщення; - виготовляється з полегшених збірно-розбірних конструкцій; - встановлюється тимчасово без улаштування фундаменту.

Після закінчення строку дії Договору № 3 від 14.02.2005 між Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та фізичною особою підприємцем Платоновим Дмитром Володимировичем 16.11.2017 укладено Договір оренди № 1088/0 торгового павільйону автозупинки-комплексу в АДРЕСА_1 (біля торгово-промислової палати) із констатацією в п. 2.2. означеного Договору територіальної громади м. Ужгород як власника об`єкта оренди та відсутності підстав для виникнення в Орендаря права власності на відповідний торговий павільйон автозупинки-комплексу.

Позатим, за встановленими у справі обставинами 30.01.2020 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на закінчений будівництвом об`єкт торгові приміщення, загальною площею 27,2 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 50955866 від 04.02.2020) вимогу про скасування якої заявлено позивачем в межах розгляду даної справи.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень визначені Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціювання ринку нерухомого майна.

Згідно зі ст. 2 цього Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно є офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; а Державним реєстром речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 5 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Положеннями ч. 4 ст. 18 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Відповідно до норм ч.1 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

Підстави та процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно визначено Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015.

Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції чинній станом на дату здійснення реєстраційних дій) передбачено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта (крім випадків державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 5 серпня 1992 р.);

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (крім випадків надання відомостей про кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташований індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинки);

4) письмова заява співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що перебуває у спільній частковій власності);

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів.

Таким чином, пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно, реєстрація якого здійснюється вперше.

Проте, подані ОСОБА_1 документи, на підставі яких зареєстровано право власності не підтверджують підстави набуття відповідачем права власності на зареєстрований об`єкт та відповідність заявлених прав поданим документам з огляду на те, що заявником не подано декларації про готовність об`єкта до експлуатації та документу про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна.

Таким чином, спірні реєстраційні дії щодо об`єкта нерухомого майна за адресою: м. Ужгород, вул. Михайла Грушевського, 62 Б, є такими, що не відповідають вимогам Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Визначаючись з підставами набуття відповідачем права власності на спірне майно, суд враховує, що згідно з нормами Цивільного кодексу України, до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 Цивільного кодексу України).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Положеннями ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Так, ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно із ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Водночас, положення частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України слід розуміти у системному зв`язку із положенням статті 182 Цивільного кодексу України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає винятків. Як правило, всі об`єкти нерухомого майна, зважаючи на свою специфіку, після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації.

Суд зауважує, що з матеріалів справи не вбачається, що відповідачу у встановленому законом порядку надавалася земельна ділянка для будівництва капітальної (не тимчасової) споруди, видавався дозвіл на таке будівництво, в тому числі й щодо введення спірного майна в експлуатацію.

Позатим, надані суду позивачем докази, зокрема технічний паспорт на нежитлові приміщення від 12.06.2019, висновок експерта від 16.05.2024 № Е-10/24 переконливо свідчать, що отримавши право на оренди автозупинки-комплексу з торговим павільйоном як тимчасової споруди, в ході проведення реконструкції відповідної автозупинки-комплексу відповідачем фактично збудовано іншу споруду з бетонним фундаментом та стінами, що за своєю правовою природою може свідчити про наявність ознак нерухомого майна та на яке в подальшому ОСОБА_1 зареєстрував право власності.

При цьому, слід звернути увагу, шо добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (подібна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №910/8482/18 (910/4866/21), від 04.08.2021 у справі №185/446/18, від 07.10.2020 у справі №450/2286/16-ц).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 910/9397/20, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17).

В даному випадку суперечливою, недобросовісною і такою, що не відповідає доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) слід вважати поведінку відповідача, який на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 14.04.2004 за № 100 отримавши право облаштування автозупинки-комплексу з подальшою передачею її на 10 років в безкоштовне користування, визнаючи з 2005 року право комунальної власності на відповідну автозупинку-комплекс та уклавши в 2017 році договір оренди спірного майна з повторною констатацією його належності до комунальної власності територіальної громади міста Ужгород, фактично здійснив будівництво іншої споруди та використав наявні у нього документи для реєстрації права власності на спірне майно як новостворений об`єкт нерухомості.

Наведені обставини незаконності набуття права власності відповідачем на спірне майно і слугують підставою заявленого позивачем позову, який на захист власного порушеного права звернувся до суду з позовом про скасування рішення держреєстратора та скасування запису про право власності.

За змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Аналогічні положення містяться і у ч. 2 ст. 20 ГК України.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.

Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок, викладений у п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.07.2021 у справі № 903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок, викладений п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17).

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Суд звертає увагу, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

За встановленими у справі обставинами, земельна ділянка, на якій розташовується автозупинка в комплексі з торговим павільйоном, загальною площею 27,2 м.кв. за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського 62 Б (біля торгово-промислової палати) належить на праві власності територіальній громаді міста Ужгорода, від імені якої повноваження власника здійснює Ужгородська міська рада.

Водночас, знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

З огляду на викладене суд висновує, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Означена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 та суд вважає її релевантною до застосування в спірних правовідносинах.

Окрім того, у даній постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 зазначено, що як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див., зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України (аналогічне - у частині першій статті 5 ЦПК України) вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено наступне:

- право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

- якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

- на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35).

Суд приймає до уваги, що сторони у справі визнають обставини належності спірного майна до нерухомості, а спірні правовідносини пов`язуються з законністю набуття та реєстрації відповідачем права власності на відповідний об`єкт нерухомості.

Водночас, суд зауважує, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (див., зокрема, пункт 123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

В контексті спірних правовідносин, встановлених судом обставин та наведених вище висновків щодо підстав реєстрації відповідачем права власності на торгові приміщення, загальною площею 27,2 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 , суд враховує, що ОСОБА_1 не доводяться підстави, на котрих він став власником спірного приміщення, оскільки, окрім державної реєстрації права власності (яка не може породжувати відповідне право) усі наявні в справі докази свідчать, що у відповідача були відсутні як дозвільні документи на спорудження відповідного об`єкта нерухомості, так і відведена для означених цілей земельна ділянка комунальної власності, що в розумінні наведених вище положень цивільного законодавства, практики їх застосування свідчить про самочинність будівництва відповідачем торгових приміщень, загальною площею 27,2 м.кв. за адресою: АДРЕСА_2 .

При цьому, наслідком означених дій стала ситуація, коли за відповідачем зареєстровано право власності на комунальне майно Ужгородської міської ради (автобусна зупинка по вул. Михайла Грушевського (біля торгово-промислової палати), яке відповідно до рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 24.05.2017 за № 148 Про автобусні зупинки-комплекси обліковується на балансі Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Тобто, відповідно до приписів частин третьої та п`ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

Визначаючись з обраним позивачем способом захисту прав шляхом подання позову про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права, Ужгородською міською радою не враховано, що скасування рішення державного реєстратора та скасування запису про право власності відповідача, з підстав наведених у позовній заяві, не призведе до відновлення порушених майнових прав територіальної громади міста.

Велика Палата Верховного Суду перегляди судові рішення у касаційному порядку з метою однакового застосування норм права вказала, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами). Постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).

В даному конкретному випадку, предметом судового розгляду є виключно правомірність прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності на торгові приміщення площею 27.2 м.кв. по вул. Грушевського, 62 Б за ОСОБА_1 на підставі поданих документів.

Разом з цим, суд звертає увагу сторін на те, що сам по собі факт державної реєстрації права власності в державному реєстрі прав на нерухоме майно не є правовстановлюючим документом, а тому скасування рішення державного реєстратора не є ефективним способом захисту майнових прав територіальної громади міста, оскільки не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Водночас, якщо позивач прагне захистити свої права, порушені внаслідок самочинного будівництва, він має право звернутись до суду з позовною вимогою, сформульованою відповідно до положень частини четвертої або п`ятої статті 376 ЦК України.

Так, в спірних правовідносинах Ужгородська міська рада може подати позов про визнання права власності на спірний об`єкт нерухомості (частина п`ята статті 376 ЦК України).

У випадку задоволення зазначеної вище вимоги Ужгородська міська рада набуде право власності на спірний об`єкт нерухомості. Судове рішення про визнання права власності є підставою для державної реєстрації права власності на спірний об`єкт нерухомості за Ужгородською міською радою з огляду на положення пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості).

Ужгородська міська рада також може подати позов про знесення спірного об`єкта нерухомості (частина четверта статті 376 ЦК України) і судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості).

При цьому, якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення надає належну оцінку законності такої державної реєстрації та, у випадку якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Суд, при цьому, наголошує, що у випадку задоволення однієї із зазначених вище вимог юридична доля самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості) буде вирішена у встановленому законом порядку. Разом із цим буде відновлено стан єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Натомість заявлена позивачем у цій справі вимога зазначеного не забезпечує.

Означена правова позиція відповідає висновкам щодо застосування приписів ст. 376 ЦК України, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 54), Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

З урахуванням викладеного, з огляду на встановлені судом обставини обрання позивачем неналежного способу судового захисту, який в спірних правовідносинах пов`язується з застосуванням приписів ст. 376 ЦК України, а тому суд дійшов висновку про безпідставність заявленого позову та відмови в його задоволенні з визначених позивачем підстав.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

У постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18).

За загальним правилом доказування, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості для реалізації стандарту більшої переконливості (такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №645/5557/16-ц).

Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20 зазначив про те, що реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Окрім того, суд враховує висновки в рішенні ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих учасниками доказів, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позивачем позовних вимог, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача у справі.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 195, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене в Західному апеляційному господарському суді в порядку, визначеному розділом IV Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повний текст судового рішення складено 27.11.2024

Суддя Л.В. Андрейчук