Постанова

від 26.11.2024 по справі 380/2503/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 380/2503/24 пров. № А/857/8748/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.

суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року, ухвалене суддею Кухар Н.А. у м. Львові у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 380/2503/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

01 лютого 2024 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив стягнути 64037, 80 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем на дату звільнення з військової служби (05.01.2018) не проведено розрахунків щодо індексації грошового забезпечення. Відповідачем належні суми виплачені лише 19.12.2023.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Водночас вказав, що спір у цій справі слід умовно поділити на дві частини, які охоплюються періодом до і після внесення змін до статті 117 КЗпП України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX. Середній заробіток середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 06.01.2018 по 18.07.2022 з урахуванням істотності частки компенсації за непроведену індексацію в порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку становить 74296,26 грн. В свою чергу за період з 19.07.2022 по 18.12.2023, з урахуванням законодавчого обмеження компенсації 6-місячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023 184 дні), та правових висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах, належна сума за час затримки розрахунку позивачу становить 45889,60 грн (184 дні * 249,40 грн). Відтак суд виснував, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який належить до виплати позивачеві, складає 120186,86 грн (74296,26 грн + 45889,60 грн). Проте, оскільки позивач у позовних вимогах просив стягнути з відповідача середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні 64037,80 грн, а тому в силу приписів частини 2 статті 9 КАС України принцип диспозитивності, саме така сума підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача.

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує на те, що питання проходження військової служби військовослужбовцями і виплата їм грошового забезпечення регулюється спеціальним законодавством і на них не поширюються нормиКодексу законів про працю України, зокрема статей 116, 117. Згідно доводів скаржника,стаття 117 Кодексу законів про працю Українине розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Також скаржник зазначає, що з даними позовними вимогами позивач звернувся поза межами передбаченого ч.5ст. 122 КАС Українимісячного строку, встановленого для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Вважає, що початок перебігу строку звернення до суду слід пов`язувати з виключенням позивача із списків військової частини.

Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 у період з 01 грудня 2015 року до 05 січня 2018 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Міністерства оборони України.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 05 січня 2018 року №4 ОСОБА_1 , звільненого з військової служби у запас наказом від 28.12.2017 №22-РС, виключено зі списків особового складу військової частини та знято зі всіх видів забезпечення.

Відповідно до довідки відповідача від 22.11.2022 №382 про розміри щомісячних видів грошового забезпечення позивача, за період з грудня 2015 року по січень 2018 року (включно) індексація грошового забезпечення позивачу не нараховувала та не виплачувалась.

Відповідно до листа Військової частини НОМЕР_1 від 22.11.2022 №674/10/5855 сержанту ОСОБА_1 було здійснено виплату індексації у листопаді 2015 року в розмірі 1027,99 гривень. У грудні 2015 року індексацію не виплачено у зв`язку з тим, що зі зміною посадового окладу, останній базовий місяць визначений - грудень 2015 року. Даний місяць визначений базовим виходячи із роз`яснення директора Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016 року №248/3/9/1/2 у зв`язку із внесенням змін до Постанови КМУ від 17.07.2003 року №1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення», у якому було визначено, що індексацію грошового забезпечення не нараховувати до окремого роз`яснення, у військовій частині НОМЕР_1 нарахування та виплата індексації грошового забезпечення не проводилось з 01.01.2016 року по лютий 2018 року.

Вважаючи протиправні дії відповідача щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, позивач звернувся з позовом до суду.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року у справі №380/18559/22 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з грудня 2015 по січень 2018 року; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з грудня 2015 року по січень 2018 року із застосуванням базового місяця січня 2008 року; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року у справі №380/18559/22 відповідач нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення за період з грудня 2015 року по січень 2018 року із застосуванням базового місяця січня 2008 року у розмірі 76925,81 грн, що підтверджується випискою по надходженням по картці/рахунку, наявною в матеріалах справи.

Факт нарахування та виплати належних сум позивачем не спростовується.

Разом з тим, позивач, вважаючи дії відповідача щодо невиплати протягом тривалого часу у повному обсязі розрахункових коштів протиправними, звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи межі перегляду справи, передбаченіст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Суд апеляційної інстанції враховує, що порядок та умови проходження служби військовослужбовцями, порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) регламентується спеціальним законодавством.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, індексації) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції вважає можливим застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовців.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку з невиплатою ОСОБА_1 станом на 05.01.2018 (дата виключення з списків особового складу та всіх видів забезпечення) індексації грошового забезпечення за період з грудня 2015 року по січень 2018 року.

На виконання судового рішення у справі № 380/18559/22 відповідач 19.12.2023 виплатив індексацію грошового забезпечення у розмірі 76925,81 грн.

Спірний період у цих правовідносинах становить з 06 січня 2018 року до 191.12.2023, а предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу вказаної індексації.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України, у редакції, чинній на час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до і після набрання чинності 19 липня 2022 року змін до статті 117 КЗпП України.

Період з 05 січня 2018 року до 19 липня 2022 року регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Період з 19 липня 2022 року до 19 грудня 2023 року (дата остаточного розрахунку з позивачем) регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22 та від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23.

Тож, у межах цієї справи належить враховувати нормистатті 117 КЗпП Україниу редакції, яка діяла після 19 липня 2022 року, якими законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 та від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 30 квітня 2024 року у справі №560/6962/23.

Питання застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Разом з тим, після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995.

В даному Порядку не міститься застережень щодо неможливості застосування його положень для обчислення розміру грошового забезпечення, а також слід зазначити, що заробітна плата і грошове забезпечення є формами оплати праці працівників (співробітників), загальні засади формування і обчислення яких є ідентичними.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).

В контексті вимог наведених вище положень суд зазначає, що критеріями обрання способу захисту прав особи є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд (дискреційні повноваження).

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд насамперед виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Відповідно до п.4 ч.2ст.245 КАС Україниу разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

У випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є визначення відповідачу зобов`язання вчинити кореспондуючі праву позивача дії.

В контексті наведеного суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що обґрунтовано пропорційною до стягнення за час затримки розрахунку при звільненні є заявлена позивачем сума, яка розраховується як добуток середньоденного заробітку позивача, визначеного із грошового забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням, та відповідної кількості днів у спірному періоді (шість місяців, що передують остаточному розрахунку з позивачем).

Крім того, відповідачем не спростовано задоволеного судом розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

У справі, що розглядається, з огляду на доводи скаржника, підлягає дослідженню також питання дотримання позивачем строку звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Згідно доводів скаржника, початок перебігу строку у спірних правовідносинах слід пов`язувати з днем винесення наказу про виключення із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , а саме 05.01.2018.

Вважає, що позивач звернувся до суду з порушенням строку звернення до суду з означеними позовними вимогами.

Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні.

Відповідно до абзацу першого статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Згідно висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати.

Водночас відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки спірні правовідносини пов`язані зі звільненням позивача з публічної служби, до спірних правовідносин підлягають застосування саме положення ч. 5 ст. 122 КАС України, оскільки такі положення є спеціальними по відношенню до ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Таким чином, оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, до спірних правовідносин має бути застосований спеціальний процесуальний строк, встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України для спорів, пов`язаних зі звільненням з публічної служби.

Аналізуючи наведені обставини справи, зіставлені з правовим регулюванням спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки спірні правовідносини пов`язані із затримкою розрахунку за період з дати звільнення, для звернення до суду щодо стягнення середнього заробітку за час затримки такого розрахунку встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня фактичного розрахунку.

З наявних матеріалів справи слідує, що остаточний розрахунок з позивачем проведено 19.12.2023, відтак позивач, звернувшись до суду з позовної заявою через представника - адвоката Гірник Оксани Олегівни, Сформованої у системі «Електронний суд» 01.02.2024 пропустив визначений законом строк звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Однак, звернення до адміністративного суду з позовом після закінчення строків, установлених законом, не має безумовним наслідком повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на ту обставину, що представником позивача було заявлено клопотання про поновлення строку звернення до суду та надано докази перебування позивача на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 (довідка Військової частини НОМЕР_1 № 13, датована 11.01.2023; довідка Військової частини НОМЕР_1 № 52, датована 30.01.2024). Вказані обставини під час введення на території України воєнного стану свідчать про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин та є підставою для поновлення судом строків, встановлених ч. 5статті 122 КАСУ.

З огляду на наведене, покликання скаржника на пропущення позивачем строку звернення з позовними вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд апеляційної інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позову суд апеляційної інстанції вважає безпідставним.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.

Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Керуючись статтями 139, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року у справі №380/2503/24 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний