Постанова

від 28.11.2024 по справі 580/3750/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 580/3750/24 Суддя (судді) першої інстанції: Альона КАЛІНОВСЬКА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого: Бєлової Л.В.,

суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 31.01.2022 по 06.04.2024;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 31.01.2022 по 06.04.2024, у розмірі 77935,19 грн.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 06.10.2023 по 06.04.2024.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 77935 грн 19 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач вказує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу, положення КЗпП України не поширюються.

Апелянт, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010, зазначає, що положення статей 116, 117 КЗпП України не передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Також апелянт, посилаючись на постанову Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, наголошує, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Наприкінці апелянт стверджує, що п. п. 233, 242 Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, врегульовано питання своєчасності розрахунків, а саме: надано право не виключатись зі списків військової частини до повного розрахунку отримуючи при цьому грошове забезпечення до проведення повного розрахунку, однак позивач претензій до військової частини НОМЕР_2 не мав, рапорту про не виключення його із списків військової частини до повного розрахунку командуванню не подавав, тому його згідно з вимогами чинного законодавства України звільнено у запас з лав Збройних Сил України та виключено із списків військової частини.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фінансового управління Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Позивач відзив на апеляційну скаргу до суду не подав.

Після надходження матеріалів справи до суду, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до статті 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , однак при звільненні його з військової служби йому не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018.

Рішенням від 31.10.2023 у адміністративній справі №580/8144/23, що набрало законної сили 12.02.2024, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018 із застосуванням базового місяця - січень 2008 року з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання вказаного рішення суду відповідач нарахував позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 01.03.2018 включно із застосуванням базового місяця - січень 2008 року та виплатив 06.04.2024 позивачеві кошти в сумі 77935,19 грн, що підтверджується випискою із Приватбанку, яка міститься в матеріалах справи.

Вважаючи, що виплата грошового забезпечення із затримкою є підставою для нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач за захистом своїх прав звернувся до суду з цим позовом.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що оскільки відповідачем належні позивачу при звільненні суми грошового забезпечення сплачені не в день його звільнення з військової служби - 02.12.2021, а сплачені на виконання рішення суду - 06.04.2024 року, то наявні підстави для зобов`язання відповідача здійснити позивачу нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців, тобто за період з 06.10.2023 по 06.04.2024, а не з 31.01.2022 (дата звернення до суду з позовом про виплату індексації грошового забезпечення), як просить позивач.

При цьому, суд першої інстанції, під час розрахунку середнього заробітку за вказаний період, застосував принцип пропорційності та зменшив суму компенсації з 139330,32 до 77935,19 грн, як просив позивач.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з частиною першою статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Предметом спору в цій справі є зобов`язання виплати середній заробіток за час затримки виплати позивачу індексації грошового забезпечення.

Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).

Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII, постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» тощо.

Відповідно до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Абзацом першим частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

У рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Однак, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.

Непоширення норм трудового законодавства на військовослужбовців стосується, зокрема, порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення). Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що передбачає порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Зазначене питання врегульоване Кодексом законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII (далі - КЗпП України), норми якого в цій ситуації є загальними та поширюється на правовідносини, які виникають у зв`язку з несвоєчасним розрахунком під час звільнення з військової служби.

Такі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справі № 240/11214/19, які відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підлягають врахуванню.

Отже, вказане спростовує доводи апелянта, що у спірній ситуації на нього не поширюється відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України, та свідчить про обґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо наявності у позивача права на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно з статтею 117 КЗпП України.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Спір у цій справі стосується виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, в редакції якої у спірному періоді (31.01.2022 - 06.04.2024) відбулися зміни на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон України № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19.07.2022.

Суд першої інстанції достовірно встановив, що позивач 02.12.2021 звільнений з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 264 від 02.12.2021, однак остаточний розрахунок при звільненні проведено відповідачем на виконання рішення суду у справі № 580/8144/23 лише 06.04.2024.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, але не більш як за шість місяців, тобто лише за період з 06.10.2023 по 06.04.2024, а не з 31.01.2022 (дата звернення до суду з позовом про не виплату індексації грошового забезпечення), як про це просить у позовній заяві позивач.

Щодо суми компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні колегія суддів зазначає наступне.

Розрахунок вказаної компенсації суд першої інстанції здійснив з урахуванням положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, який виглядає наступним чином.

Заробіток позивача за попередні два місяці перед звільненням складав: за жовтень 2021 року у сумі 33114,25 грн та за листопад 2021 року у сумі 13076,24 грн, усього 46190,49 грн за 61 календарний день.

Тож, середньоденний заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням зі служби складає 757,23 грн (46190,49 / (61 день = 757,23 грн).

Відповідно, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні, але не більше ніж за 6 місяців, становить 139330,32 грн (757,23 грн середньоденний заробіток х 184 календарних днів за 6 місяців) = 139330,32 грн).

Проте, ухвалюючи рішення про виплату компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, суд першої інстанції застосував принцип співмірності та зобов`язав відповідача виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі своєчасно невиплаченої індексації грошового забезпечення, зокрема, у сумі 77935,19 грн.

Колегія суддів не погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.

Верховний Суд сформував усталену практику щодо застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення (зобов`язання виплатити) з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, висновки яких враховано судом першої інстанції при вирішенні цього спору.

Водночас Верховний Суд у постановах від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Встановлений судом першої інстанції період затримки розрахунку є з 06.10.2023 по 06.04.2024, який регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22.

У межах цієї справи належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 06.10.2023, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Отже, колегія суддів дійшла до висновку, що за період з 06.10.2023 по 06.04.2024 розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, обчислений за правилами статті 117 КЗпП України, дорівнює 139330,32 грн, тобто без застосування принципу співмірності.

З огляду на викладене, суд першої інстанції не врахував зазначених положень нормативно-правових актів і висновки Верховного Суду та задовольнив позовні вимоги шляхом зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 77935 грн 19 коп.

Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною 5 вказаної статті Кодексу передбачено, що суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Враховуючи те, що позивач у адміністративному позові розрахував суму компенсації з урахуванням принципу співмірності та просив суд зобов`язати відповідача виплатити саме таку суму коштів, яку визначив суд першої інстанції, при цьому рішення суду першої інстанції позивачем не оскаржується в частині розміру визначеного на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку, то в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.

Щодо доводів апелянта, з посиланням на постанову Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, про те, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, то колегія суддів їх відхиляє, з огляду на таке.

Після ухвалення постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 викладена в ній позиція, зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення, вже не піддавалася зміні (відступу).

Для забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів Верховний Суд у постановах від 02 лютого 2023 року у справі № 460/10582/21, від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 зауважив на обов`язку дотриманні правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.

На вказаному також наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Отже, у спірній ситуації застосуванню підлягає остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду, неодноразово підтримана Верховним Судом, яка полягає в тому, що навіть якщо остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення, наявні передбачені статтею 117 КЗпП України підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Апелянт, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини (справа «Меньшакова проти України»), зазначає що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року (справа №821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа №810/451/17) дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості з заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Отже, доводи апелянта про те, що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення, є помилковими.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до пункту 2 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з частиною першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно з частиною четвертою ст. 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскільки суд першої інстанції порушив норми матеріального права під час вирішення справи, то апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду зміні у мотивувальній частині.

Розподіл судового збору за подання апеляційної скарги у цій справі не здійснюється в силу положень ч. 2 ст. 139 КАС України.

Керуючись ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

П О С Т АН О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року - задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину Черкаського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року, зазначивши, що підставами для задоволення позовних вимог є доводи, викладені у цій постанові Шостого апеляційного адміністративного суду.

У решті рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Л.В. Бєлова

Судді В.О. Аліменко,

Н.В. Безименна