Постанова

від 27.11.2024 по справі 154/1393/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 154/1393/14-ц

провадження № 61-11731св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,

Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Повне товариство «Лаверна Ломбард Залуський і К», Товариство з обмеженою відповідальністю «Лаверна»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року та додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року у складі судді Лященка О. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року у складі колегії суддів Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позов мотивований тим, що вона із ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з 09 жовтня 1982 року. Надалі шлюб між сторонами було розірвано на підставі рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 16 січня 2013 року.

За час спільного проживання вони з відповідачем придбали майно, зокрема:

нежитлове приміщення площею 44,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , загальною вартістю 762 000,00 грн;

квартиру АДРЕСА_2 , загальною вартістю 266 754,00 грн;

квартиру АДРЕСА_3 , загальною вартістю 395 176,00 грн;

нежитлове приміщення площею 44,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 , вартістю 473 950,00 грн;

нежитлове приміщення площею 140,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 1 390 394,00 грн;

складські приміщення площею 85,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 71 130,00 грн.

Крім того, сторони придбали таке майно:

контейнер металевий, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , вартістю 117 600,00 грн;

легковий автомобіль марки «Nissan Vanette», 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , вартістю 45 000,00 грн і автомобіль марки «Volkswagen Т4», 1998 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , вартістю 137 780,00 грн;

рухоме майно, яке знаходиться у квартирі за адресою: АДРЕСА_7 та рухоме майно, яке знаходиться у квартирі на АДРЕСА_8 згідно з переліком, зазначеним в уточненій позовній заяві.

Позивач також зазначала, що за час перебування у шлюбі відповідач ОСОБА_2 за спільні кошти подружжя створив Приватне підприємство «Лаверна Л» (далі - ПП «Лаверна Л»), статутний фонд якого складає внесок подружжя у розмірі 50 000,00 грн. Вся підприємницька діяльність особисто як відповідача, так і приватного підприємства була направлена на потреби сім`ї.

ОСОБА_1 вважала, що вона при поділі спільного майна подружжя має право на спільні грошові кошти в розмірі вартості 1/2 частки внеску до статутного фонду ПП «Лаверна Л», а саме на суму 25 000,00 грн та на 1/2 частку різниці між частками учасників внесеного уставного фонду Повного товариства «Лаверна Ломбард Залуський і К» (далі - ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К») спільних грошових коштів, а саме в розмірі 42 000,00 грн ((252 000,00 грн - 168 000,00) / 2).

Позивач зазначала, що поділу також підлягає і майно ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», а саме нерухоме майно (приміщення), які знаходяться за адресами: АДРЕСА_5 та АДРЕСА_4 .

Крім цього, відповідач після розірвання шлюбу в період 2013-2021 роки здавав у оренду приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та приміщення за адресою: АДРЕСА_9 , за що особисто отримував орендну плату.

Приміщення за адресою: АДРЕСА_1 було передано відповідачем в оренду ПрАТ «Київстар» в період з 19 серпня 2011 року до 01 березня 2017 року. Загальна сума отриманого доходу підтверджується договором оренди, укладеним між ОСОБА_2 і ПрАТ «Київстар», та довідкою ДФС України від 24 липня 2018 року

№ 899/03-16-13, а також в оренду ТОВ «Гараж Мобайл Груп» в період з 01 березня 2017 року до теперішнього часу, що підтверджується договором оренди від 01 березня 2017 року № 010317-1, укладеним між ОСОБА_2 і ТОВ «Гараж Мобайл Груп», та довідкою ДФС України від 24 липня 2018 року № 899/03-16-13. Приміщення за адресою: АДРЕСА_9 , в якому знаходиться редакція газети «Місто вечірнє», також частково передано за договорами оренди: фізичній особі ОСОБА_5 площею 12 кв. м за 20,00 грн на місяць; приватному підприємцю ОСОБА_6 площею 10,65 кв. м за 20,00 грн на місяць. За вказаними договорами оренди відповідач отримав дохід на загальну суму 1 059 129,72 грн.

Наведений позивачем варіант поділу майна подружжя ураховує те, що спільно набуте майно, яке вона хоче залишити за собою, не використовується ОСОБА_2 у підприємницькій діяльності. Інша частина майна, яка залишається за ОСОБА_2 навпаки використовується ним шляхом розміщення товарних запасів ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», а також редакції газети «Місто вечірнє» та магазину « Лаверна ».

ОСОБА_1 з урахуванням остаточного уточнення позовних вимог від 09 грудня 2021 року просила:

визнати за нею право власності на спільно набуте майно подружжя загальною вартістю 1 757 681,15 грн, а саме на:

- нежитлове приміщення загальною площею 44,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , загальною вартістю 762 000,00 грн;

- нежитлове приміщення загальною площею 44,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 , вартістю 473 950,00 грн;

- квартиру АДРЕСА_3 , вартістю 395 176,00 грн;

- рухоме майно на загальну вартість 126 555,15 грн згідно з наданим переліком.

визнати за ОСОБА_2 право власності на спільно набуте майно подружжя, загальною вартістю 2 218 073,00 грн, а саме на:

- контейнер металевий, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , вартістю 117 600,00 грн;

- квартиру АДРЕСА_2 вартістю 266 754,00 грн;

- складське приміщення площею 85,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 71 130,00 грн;

- нежитлове приміщення 140,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 1 390 394,00 грн;

- легковий автомобіль марки «Nissan Vanette», 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , вартістю 45 000,00 грн;

- легковий автомобіль марки «Volkswagen Т4», 1998 року випуску, держаний номерний знак НОМЕР_2 , вартістю 137 780,00 грн;

- рухоме майно, загальною вартістю 189 415,00 грн згідно з наданим переліком;

стягнути із ОСОБА_2 на її користь грошові кошти в розмірі 596 564,86 грн як частину коштів від здачі спільного майна в оренду і як частину коштів, що внесені у статутний капітал ПП «Лаверна Л» та ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», та судові витрати у справі.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 травня 2021 року до участі в справі як третіх осіб залучено ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» та ОСОБА_3 .

Ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 жовтня 2022 року до участі в справі як третіх осіб залучено Товариство з обмеженою відповідальністю «Лаверна» (далі - ТОВ «Лаверна») та ОСОБА_4 .

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року, з урахуванням ухвали від 30 жовтня 2023 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Виділено у приватну власність ОСОБА_1 із спільного майна подружжя:

1/2 частину квартири АДРЕСА_10 , вартістю 395 176,00 грн;

1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , вартістю 266 754,00 грн;

1/2 частину нежитлового складського приміщення загальною площею 85,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 71 130,00 грн;

1/2 частину вбудованого приміщення магазину А-5 площею 44,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 762 000,00 грн.

Виділено у приватну власність ОСОБА_2 із спільного майна подружжя:

1/2 частину квартири АДРЕСА_10 , вартістю 395 176,00 грн;

1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , вартістю 266 754,00 грн;

1/2 частину нежитлового складського приміщення загальною площею 85,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , вартістю 71 130,00 грн;

1/2 частину вбудованого приміщення магазину А-5 площею 44,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 762 000,00 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені у справі судові витрати у загальному розмірі 7 441,18 грн, з яких: 2 750,73 грн - витрати зі сплати судового збору; 4 656,85 грн - витрати на проведення судових експертиз; 33,60 грн - витрати на оголошення.

Суд першої інстанції виходив з того, що сторони за час перебування у шлюбі та проживання однією сім`єю придбали наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_10 ; квартиру АДРЕСА_11 ; нежитлове складське приміщення за адресою: АДРЕСА_5 ; вбудоване приміщення магазину А-5 за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд не знайшов підстав для присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, а тому, не дивлячись на запропонований позивачем варіант поділу, поділив майно між обома з подружжя порівну, виділивши кожному з них із спільної сумісної власності по 1/2 частини вказаного нерухомого майна.

Суд встановив, що позивачем до складу нерухомого майна також було подано об`єкти, які придбані юридичними особами і є їх власністю, а тому не можуть бути визнані судом спільною власністю подружжя, зокрема: нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_4 вартістю 473 950,00 грн, яке придбане ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» і є власністю вказаного товариства; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_5 вартістю 1 390 394,00 грн, яке придбане ТОВ «Лаверна» і є власністю вказаного товариства. Таким чином, у частині позовних вимог про поділ цього майна суд відмовив.

Стосовно поділу рухомого майна - металевого контейнера, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 вартістю 117 600,00 грн, то позивач не надав суду доказів того, що цей контейнер був придбаний подружжям, що він є у наявності та яка його вартість, а тому відмовив у цій частині вимог за недоведеністю. З тих же підстав суд відмовив позивачу в поділі рухомого майна, яке знаходиться за адресами АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8 згідно з переліком, вказаним у тексті уточненої позовної заяви, адже позивач не довела факту придбання вказаного майна подружжям, а також те, що воно є у наявності, та яка його вартість. При цьому первісне часткове визнання цих вимог відповідачем до уваги не взяв, оскільки після заміни складу суду та розгляду справи заново, відповідач змінив свою попередню позицію та заперечив її.

Крім того, сторони під час шлюбу дійсно придбали у власність два автомобілі. Проте з 07 березня 2014 року власником автомобіля «Volkswagen Т4» є ОСОБА_3 , а власником автомобіля «Nissan Vanette» є ОСОБА_4 . Позивачу ці обставини були відомі і вона не змінила позовних вимог, не довела, що кошти за відчуження автомобілів були привласнені відповідачем та не заявила про стягнення з відповідача компенсації половини вартості відчужених автомобілів, тому суд відмовив у задоволенні позову в цій частині вимог.

Стосовно поділу статутних фондів ПП «Лаверна Л», ПТ «Лаверна ломбард Залуський і К», з огляду на зміст вимог та надані докази, суд відмовив у їх задоволенні, адже обидва з подружжя є співзасновниками ПТ «Лаверна ломбард Залуський і К», і не позбавлені можливості здійснювати господарську діяльність та отримувати від неї дохід. Крім цього, спір між двома співзасновниками господарського товариства з приводу стягнення частини внеску в статутний фонд не є спором між подружжя з приводу поділу спільно нажитого майна, а вимоги про це не ґрунтуються на нормах СК України. Стосовно стягнення 1/2 частини внеску до статутного фонду ПП «Лаверна Л», то суд відмовив у цій частині вимог за відсутністю доказів, що такий статутний фонд було створено та кошти були внесені ОСОБА_2 . Задекларований розмір статутного фонду в статуті цього підприємства не доводить факт внесення таких коштів відповідачем.

Позивач також заявила вимоги про стягнення половини одержаного відповідачем доходу від надання в оренду об`єктів нерухомого майна. Проте наявні у матеріалах справи докази, а саме договори оренди майна, свідчать, що вони укладені відповідачем вже після розірвання шлюбу. Крім того, позивач не надала доказів одержання доходів відповідачем від надання в оренду вказаного майна. Зазначені в договорах оренди майна суми розміру орендної плати не доводять факту одержання відповідачем цієї оплати від орендарів. Тому в задоволенні цих вимог суд відмовив.

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року відмовлено у задоволенні вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу, понесених на оплату послуг адвоката, у розмірі 9 256,80 грн.

Суд першої інстанції вказав, що між позивачем ОСОБА_1 і адвокатом Явтушенко І. В. був укладений договір про надання правової допомоги, предметом якого є надання клієнту правничої допомоги у цій справі. Вказане підтверджується копіями ордеру від 10 лютого 2016 року ВЛ № 019958, який видано на підставі договору про надання правової допомоги від 26 вересня 2013 року та свідоцтва адвоката. Крім цього, адвокат здійснювала представництво інтересів ОСОБА_1 на підставі довіреності від 06 червня 2014 року. Відповідно до розрахунку витрат на правову допомогу вони становлять 9 256,80 грн. Квитанцією до прибуткового касового ордеру від 19 жовтня 2015 року підтверджується те, що вказана сума коштів була сплачена позивачем зазначеному адвокату. Проте суд вважав, що вказана сума витрат на правову допомогу не може бути відшкодована позивачу, адже матеріали справи не містять договору про надання правової допомоги адвокатом Явтушенко І. В., з умов якого можливо встановити дійсний розмір обумовленої суми правової допомоги та обсягу робіт (послуг). При цьому суд звернув увагу на ту обставину, що представництво інтересів позивача як при підготовці позову і збиранні доказів, так і безпосередньо під час судового розгляду, здійснювали й інші особи.

Ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року заяву ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу задоволено частково. Стягнено із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 13 000,00 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що до закінчення судових дебатів представник відповідача - адвокат Жук Ю. Б. подав заяву про стягнення витрат на правничу допомогу та вказав, що докази будуть надані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, які надійшли до суду 09 лютого 2023 року, тобто у визначений строк. Крім того, у матеріалах справи міститься договір про надання правової допомоги, укладений між ОСОБА_2 і адвокатом Жуком Ю. Б., в якому адвокат прийняв на себе зобов`язання надати правову допомогу, а саме: представництво інтересів у цій справі та захист інтересів клієнта як його представника.

На підтвердження понесених відповідачем витрат складений акт від 05 лютого 2023 року приймання-передачі наданої правової допомоги за договором про надання правової допомоги з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Жуком Ю. Б., та здійснених витрат, необхідних для надання професійної правової допомоги у зв`язку з участю у цій справі. За вказаним описом витрат вартість послуг становила 20 000,00 грн. Саме цю суму витрат відповідач сплатив своєму представнику у зв`язку із розглядом справи, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордеру від 05 лютого 2023 року № 10.

Суд першої інстанції вважав, що витрати, які відповідач поніс у зв`язку з пред`явленням позову та розглядом справи в суді, є обґрунтованими та підтверджені матеріалами справи. Тому заява відповідача підлягає задоволенню частково, і витрати, які він поніс при розгляді цієї справи, підлягають відшкодуванню позивачем пропорційно до частини позовних вимог, у задоволенні яких судом відмовлено.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року та додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції при постановленні судового рішення дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності подружжя на нерухоме майно та виділ позивачу і відповідачу із спільної сумісної власності, кожному по 1/2 частці вказаного нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції також погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог щодо поділу такого нерухомого майна, яке було придбане ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» і є власністю цього товариства; та майна, яке було придбане ТОВ «Лаверна» і є власністю вказаного товариства. Суд правильно зазначив, що вказані об`єкти нерухомого майна були придбані юридичними особами і є їх власністю, а тому не можуть бути визнані об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Всупереч статей 76, 81 ЦПК України позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що рухоме майно, а саме: контейнер металевий, та рухоме майно, що знаходиться за адресами: АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8 , яке зазначено в переліку, доданому до уточненої позовної заяви, були придбані подружжям за час шлюбу, а також, що це майно є у наявності та яка його вартість. Тому суд першої інстанції вірно відмовив в цій частині позовних вимог за їх недоведеністю.

Позивач не довела суду, що кошти за відчуження автомобілів не були використані в інтересах сім`ї, а були привласнені відповідачем та не заявила вимоги про стягнення з відповідача компенсації половини вартості відчужених автомобілів. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Апеляційний суд також погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог щодо поділу статутних фондів ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» і ПП «Лаверна Л», адже позивач і відповідач є співзасновниками ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» і не позбавлені можливості здійснювати господарську діяльність та отримувати від неї дохід. Крім цього, спір між двома співзасновниками господарського товариства з приводу стягнення частини внеску в статутний фонд не є спором щодо поділу спільного майна подружжя.

Суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення в користь позивача 1/2 частки внеску у статутний фонд ПП «Лаверна Л» з урахуванням відсутності доказів того, що такий статутний фонд було створено і що кошти до статутного фонду були внесені ОСОБА_2 , а задекларований розмір статутного фонду у статуті цього підприємства не доводить факт внесення таких коштів саме відповідачем.

Суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення половини одержаного відповідачем доходу від здачі в оренду об`єктів нерухомого майна, адже наявні у матеріалах справи докази - договори оренди майна, були укладені відповідачем вже після розірвання шлюбу, а позивач не надала доказів одержання доходів відповідачем від здачі в оренду цього майна. Зазначені в договорах оренди майна суми розміру орендної плати не доводять факту одержання відповідачем цієї оплати від орендарів.

Апеляційний суд також погодився з висновками суду першої інстанції про існування підстав для стягнення з позивача на користь відповідача понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року, додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга, з урахуванням її уточнення, мотивована тим, що:

суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду, щодо ефективного вирішення спору та способів захисту прав та інтересів позивача у справах про поділ спільної сумісної власності подружжя; присудження одному з подружжя грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в шлюбі; стягнення грошової компенсації у разі відчуження майна одним з подружжя без згоди іншого;

суд першої інстанції замість виділу конкретного майна кожному з подружжя, визнав ідеальні частини в нерухомому майні без його реального поділу, а в частині рухомого майна, поділу спільних коштів подружжя, часток статутних фондах підприємств взагалі відмовив з формальних причин. Спосіб поділу майна, визначений в рішенні суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, застосовано у зв`язку з невнесенням відповідачем коштів на депозитний рахунок суду. Проте такі дії суперечать висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20;

поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділу його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначене домовленістю між ними, або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 69 СК України, визначивши частину у спільному майні подружжя, права, на які кожен з них має відповідно до положень сімейного законодавства, не вирішивши при цьому спір, який виник між сторонами;

суди не надали належної оцінки доводам позивача про те, що статутні фонди ПП «Лаверна Л», ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» були створені відповідачем за рахунок внесення до таких фондів підприємств спільних коштів подружжя в розмірі 50 000,00 грн та 252 000,00 грн;

відмовляючи в поділі рухомого майна, яке знаходиться за адресами: АДРЕСА_7 та АДРЕСА_12 , а також металевого контейнера, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, безпідставно послався на недоведеність позивачем складу майна, підстав його придбання, вартості та його наявності, адже такий висновок суперечить статті 60 СК України та висновкам Верховного Суду. У матеріалах справи є заперечення на позовну заяву, надану представником відповідача 16 січня 2015 року, в якому він підтвердив факт наявності цього майна, його обсяг та вартість. Проте суди вказаному належної оцінки не надали, а лише формально послалися на те, що після заміни складу суду та розгляду справи заново, відповідач змінив свою попередню позицію та заперечив її. Таким чином, відповідачем не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуто в період шлюбу;

суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, безпідставно відмовив у задоволенні позову в частині поділу рухомого майна - металевого контейнера, пославшись на відсутність доказів придбання цього майна подружжям під час шлюбу, його наявності та вартості. При цьому у матеріалах справи є письмові докази, які підтверджують його наявність та подальший продаж відповідачем контейнера третій особі під час розгляду справи в суді першої інстанції;

до обсягу спільного майна подружжя належать і транспортні засоби, які були придбані в період перебування сторін в шлюбі. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про поділ транспортних засобів та стягнення грошової компенсації, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, безпідставно послався на обізнаність позивача щодо їх відчуження відповідачем ОСОБА_2 після розірвання шлюбу третім особам, а також про те, що позивач не довела використання в інтересах сім`ї отриманих коштів. Крім того, суди не обґрунтували та не вказали, на підставі яких доказів вони дійшли такого висновку. Жодної письмової згоди на продаж спільного майна подружжя позивач не надавала, враховуючи що відчуження відбулося під час розгляду справи в суді першої інстанції. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Оскільки транспортні засоби були продані ОСОБА_2 без згоди позивача після припинення шлюбних відносин, то є підстави для врахування дійсної ринкової вартості проданих транспортних засобів при поділі майна;

вирішуючи питання щодо стягнення компенсації часток внеску в статутний фонд ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», ПП «Лаверна Л» та відмовляючи в їх задоволенні, суди формально зазначили про відсутність доказів про їх створення, не підтвердження факту внесення грошових коштів, не обґрунтувавши свою відмову з посиланням на докази, які є в матеріалах справи, а саме фінансовою звітністю з 2013 року ПП «Лаверна Л», ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», фінансовою податковою звітністю ПП «Лаверна Л» та ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», якими підтверджується факт внесення спільних грошових коштів подружжя ОСОБА_2 до статутного фонду ПП «Лаверна Л» в розмірі 50 000,00 грн та ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» в розмірі 252 000,00 грн. Тому рішення в цій частині винесена з порушенням норм матеріального права та висновків Верховного Суду;

суди проігнорували докази, які підтверджують договірні відносини між відповідачем та третіми особами, які наявні у матеріалах справи. На переконання позивача, вона довела факт отримання доходу ОСОБА_2 , а посилання судів на те, що договори про здачу в оренду після розірвання шлюбу, не спростовують факт використання спільного майна подружжя одноосібно відповідачем;

суди допустили неповноту судового розгляду, адже в матеріалах справи знаходиться клопотання позивача про витребування інформації з податкового органу щодо отриманого доходу ОСОБА_2 за період з 01 квітня 2018 року до 01 листопада 2022 року в порядку статті 84 ЦПК України, яке на момент винесення судового рішення так і не було вирішене. Таке порушення норм процесуального права як судом першої, так і апеляційної інстанції призвело до ухвалення незаконних судових рішень;

додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року прийняте з порушенням норм ЦПК України в частині розподілу судових витрат. Зокрема, додаткове рішення не містить детального розрахунку з метою визначення пропорційності задоволення позовних вимог, що унеможливлює перевірку позивачем їх правильності. Суди виходили з 35 відсотків задоволених вимог, але з якої суми їх обрахували, у судових рішеннях не зазначено. Крім того, при вирішенні заяви позивача про пропорційний розподіл судових витрат суди не врахували понесені нею витрати зі сплати судового збору, витрати на проведення судових експертиз, витрати на судове оголошення. Відмовляючи у задоволенні витрат за надання професійної правничої допомоги, суди безпідставно послалися на їх недоведеність позивачем, адже факт надання таких послуг адвокатом Явтушенко І. В. підтверджується матеріалами справи.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від15 серпня 2023 року в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору або зменшення розміру сплати судового збору відмовлено. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2023 року уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 про усунення недоліків касаційної скарги повернуто, продовжено їй строк на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, відкрито касаційне провадження у справі № 154/1393/14-ц та витребувано справу із суду першої інстанції.

У січні 2024 року матеріали справи № 154/1393/14-ц надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 21 грудня 2023 року вказано, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19, від 20 лютого 2019 року в справі № 1512/2-234/11, від 22 лютого 2023 року у справі № 404/7949/19, від 18 травня 2021 року у справі № 725/3818/15, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 та у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 , починаючи з 09 жовтня 1982 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Цей шлюб було розірвано рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 16 січня 2013 року.

Сторони за час шлюбу придбали таке нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_10 загальною вартістю 395 176,00 грн; квартиру АДРЕСА_11 загальною вартістю 266 754,00 грн; нежитлове складське приміщення за адресою: АДРЕСА_5 вартістю 71 130,00 грн; вбудоване приміщення магазину А-5 за адресою: АДРЕСА_1 загальною вартістю 762 000,00 грн.

Позиція Верховного Суду

Щодо способу поділу спільного сумісного майна подружжя

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка,дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)).

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року по справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21) зазначено, що «застосований спосіб поділу спірного майна, за яким одному і другому з подружжя виділяється окремий житловий будинок, є найбільш прийнятним у цьому випадку, оскільки вирішує спір по суті і забезпечує кожному з подружжя можливість володіння і користування окремим, а не спільним, нерухомим майном. Запропонований позивачем спосіб поділу не вирішує спір, оскільки залишає закінчений будівництвом будинок і незавершений будівництвом будинок у спільній власності».

Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них надалі вчиняти узгоджені дії для вичерпання конфлікту. Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20))».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 757/64512/16-ц (провадження № 61-12274св21) зазначено: «склад та обсяг майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та підлягає поділу між ними, дозволяв суду здійснити його реальний поділ шляхом передачі кожному з подружжя окремих об`єктів нерухомого майна. Саме такі мотиви, викладені у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у цій справі, що стали однією з підстав передачі судом касаційної інстанції справи на новий апеляційний розгляд. Зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду дійшов обґрунтованого висновку про доцільність проведення у цій справі реального поділу майна між подружжям у спосіб виділення кожному в натурі окремих видів (об`єктів) майна, як просили здійснити сторони в первісному та зустрічному позовах».

При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку. Ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач (див.: постанови Верховного Суду: від 29 квітня 2020 року в справі № 210/4854/15-ц, провадження № 61-30421св18 та від 03 червня 2020 року в справі № 487/6195/16-ц, провадження № 61-46326св18).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

Процесуальний закон не містить підстав не враховувати при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2024 року в справі № 362/1505/18 (провадження № 61-6304св23)).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовними вимогами про поділ майна подружжя позивач запропонувала бажаний варіант поділу спільного майна, який передбачав виділення у приватну власність сторін певний перелік об`єктів рухомого та нерухомого майна. При цьому позивач врахувала ринкову вартість всього майна на суму 3 975 754,15 грн, яке на її думку є спільним майном подружжя, що підлягає поділу, вартість частини майна, яке залишається у власності відповідача на суму 2 218 073,00 грн, вартість своєї частки на суму 1 757 681,15 грн та визначила до стягнення суму грошових коштів в розмірі 596 564,86 грн як частину коштів від здачі спільного майна в оренду і як частину коштів, які внесені у статутний капітал ПП «Лаверна Л» та ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К», а також судових витрат у справі. Крім того, наголошувала, що вартість частини майна відповідача є більшою за вартість її частини на 230 195,92 грн. Також позивач зазначала, що наведений нею варіант поділу майна подружжя здійснений з урахуванням того, що спільно набуте майно, яке вона хоче залишити за собою, не використовується ОСОБА_2 у підприємницькій діяльності, а інше (право на яке залишається за відповідачем) - використовується;

при здійсненні поділу спільного майна суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виділив у приватну власність сторін із спільного майна подружжя по: 1/2 частини квартири АДРЕСА_10 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ; 1/2 частину нежитлового складського приміщення загальною площею 85,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/2 частину вбудованого приміщення магазину А-5 площею 44,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Інше майно, про яке зазначала позивач, суди не вважали об`єктами спільної сумісної власності подружжя, тому у його поділі відмовили;

проте суди не врахували, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділу його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначене домовленістю між ними, або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суди неправильно застосували положення статті 69 СК України, визначивши частину у спільному майні подружжя, права, на які кожен з них має відповідно до положень сімейного законодавства, не вирішивши при цьому спір, який виник між сторонами;

виділ кожному в натурі окремих видів (об`єктів) майна найбільш повно забезпечує вимогу, щоб судове рішення не породжувало стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і не вимагало від них надалі вчиняти узгоджені дії для вичерпання конфлікту. При цьому сукупність спільного сумісного майна колишнього подружжя (сторін у справі) дозволяє здійснити його поділ таким чином, щоб усунути будь-яку невизначеність у відносинах позивача з відповідачем.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про часткове задоволення позовних вимог у спосіб виділення у власність сторін по 1/2 частини у квартири АДРЕСА_10 ; 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 ; 1/2 частини нежитлового складського приміщення загальною площею 85,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/2 частину вбудованого приміщення магазину А-5 площею 44,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Колегія суддів звертає увагу на те, що при відмові у задоволенні позовних вимог щодо поділу нерухомого майна: нежитлового приміщення площею 44,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 вартістю 473 950,00 грн, яке було придбане ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К»; нежитлового приміщення площею 140,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 вартістю 1 390 394,00 грн, яке було придбане ТОВ «Лаверна», суди вважали, що вказане майно є власністю ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» і ТОВ «Лаверна» відповідно.

Ухвалами суду першої інстанції від 31 травня 2021 року та від 31 жовтня 2022 року як третіх осіб, крім інших, залучено ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» та ТОВ «Лаверна». При цьому розпорядженням Володимир-Волинської міської ради від 26 лютого 2002 року № 56-р6 ТОВ «Лаверна» ЛТД перереєстровано на ПТ «Лаверна», ідентифікаційний номер залишено без змін 20139125, ПТ «Лаверна» замінено печатку і штамп, перереєстровано рахунки в банківських установах.

Крім цього, за пошуком відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, за критерієм коду ЄДРПОУ 20139125, який міститься на печатці ТОВ «Лаверна», що проставлена на договорі купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_5 від 29 жовтня 1999 року, відображається ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К». Тому судам слід з`ясувати, на права якого (-их) саме товариства (товариств) може вплинути рішення суду в цій справі.

Щодо вимог про поділ рухомого майна, яке знаходиться за адресами: АДРЕСА_7 та АДРЕСА_12 , а також металевого контейнера, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 .

Як зазначалось у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що суд, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, повинен встановити як обсяг спільного нажитого майна, так і час та джерела його придбання. Найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі

№ 522/1528/15-ц).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).

Тобто, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен здійснити одночасно поділ всього спільного майна подружжя, з урахуванням його вартості, джерела придбання та інших вказаних вище обставин. Лише при вирішення спору щодо всього спільного майна подружжя судове рішення не бути породжувати стан невизначеності у відносинах сторін і не вимагатиме від них вчиняти узгоджені дії для вичерпання конфлікту в майбутньому.

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з вимогами про поділ майна подружжя позивач запропонувала бажаний варіант поділу спільного майна, просила виділити їх та відповідачу певне рухоме майно (за переліком, вказаним у уточненні позовних вимог № 10 від 09 грудня 2021 року), яке знаходиться за адресами: АДРЕСА_7 та АДРЕСА_12 , а також виділити у власність відповідача металевий контейнер вартістю 117 600,00 грн, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 (т. 7 а. с. 109-127);

суди зробили висновок про те, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що рухоме майно, а саме: контейнер металічний, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , вартістю 117 600,00 грн; рухоме майно, що знаходиться за адресами: АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8 , яке зазначено в переліку, доданому до уточненої позовної заяви, були придбані подружжям за час шлюбу, а також, що це майно є у наявності та щодо його вартості;

у матеріалах справи містяться заперечення на позовну заяву, надані представником відповідача 16 січня 2015 року, в якому він підтвердив факт наявності цього майна, його обсяг та вартість (т. 2, а. с. 71-81). Проте суди вказаному належної оцінки не надали, формально послалися на те, що після заміни складу суду та розгляду справи заново, відповідач змінив свою попередню позицію та заперечив її. Таким чином, відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно, яке набуто в період шлюбу.

За таких обставин рішення судів в частині вимог про поділ рухомого майна, яке знаходиться за адресами: АДРЕСА_7 та АДРЕСА_12 , а також металевого контейнера, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 належить скасувати.

Щодо вимоги про поділ спірних автомобілей (урахування їх вартості під час поділу спільного майна подружжя шляхом виділу його в натурі)

Сторони правочинів повинні діяти добросовісно, й у випадку порушення цього обов`язку вони позбавляються захисту (стаття 13 ЦК України).

Відчуження одним із подружжя спільного майна за ціною, нижчою за ринкову вартість цього майна, без згоди на таку вартість іншого з подружжя є порушенням права цього подружжя на мирне володіння своїм майном та отримання за нього справедливої ціни, а також є проявом недобросовісності відчужувача, що позбавляє іншого з подружжя права на виплату компенсації на майно. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції іншому з подружжя (співвласнику) у зв`язку з припиненням його права на спільне майно. При цьому вартість майна, що підлягає поділу, у разі недосягнення згоди між подружжям визначається на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним із подружжя проти волі іншого (див. постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року по справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18)).

З метою захисту порушеного права власності одного з подружжя при відчуженні іншим з подружжя спільного майна без отримання відповідної згоди, визначаючи розмір грошової компенсації частини вартості спірного майна, стягненню у вигляді компенсації підлягає дійсна (ринкова) вартість відчуженого майна або ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21)).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з вимогами про поділ майна подружжя позивач запропонувала бажаний варіант поділу спільного майна, врахувавши при цьому також вартість автомобіля марки «Volkswagen Т4», 1998 року випуску, держаний номерний знак НОМЕР_2 , та автомобіля марки «Nissan Vanette», 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ;

суди встановили, що автомобіль марки «Volkswagen Т4», 1998 року випуску, держаний номерний знак НОМЕР_2 , та автомобіль марки «Nissan Vanette», 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , були набуті сторонами під час перебування у шлюбі;

при вирішенні питання щодо поділу вказаних автомобілей суди виходили з того, що позивач не довела факт використання коштів, отриманих за відчуження автомобіля марки «Volkswagen Т4», 1998 року випуску, держаний номерний знак НОМЕР_2 , власником якого з 07 березня 2014 року є син сторін у справі ОСОБА_3 , та автомобіля марки «Nissan Vanette», 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , власником якого з 22 березня 2016 року є ОСОБА_4 , не в інтересах сім`ї, їх привласнення відповідачем. Крім того, суди вважали, що позивач не заявила вимоги про стягнення з відповідача компенсації половини вартості відчужених автомобілів, тому відмовили у задоволенні позову в цій частині вимог;

обставину щодо продажу спірних автомобілей сторони у справі не заперечують, і це підтверджено належними доказами;

проте суди не врахували, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а в разі недосягнення згоди - з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли під час розгляду вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі;

ураховуючи обставини цієї справи (набуття спірних автомобілей під час перебування сторін у шлюбі, їх відчуження після розірвання шлюбу, за декілька місяців до подання позову про поділ майна та під час розгляду цієї справи справи), факт відчуження спірних автомобілей за згодою позивача повинен доводити саме відповідач (чоловік). Водночас зміст заяви про уточнення позовних вимог від 09 грудня 2021 року свідчить, що вартість цих автомобілей враховано позивачем у загальній вартості спільного майна подружжя, часток чоловіка і дружини, а також запропоновано виділити ці автомобілі відповідачу (чоловіку). Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що позивач не ставила питання про відшкодування їй половини вартості автомобілей, які були відчужені відповідачем без її згоди.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок, що підстав для задоволення вимог у цій частині немає.

Щодо вимог про стягнення грошових коштів, які внесені до статутних фондів ПП «Лаверна Л», ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К»

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18)).

Товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 12 Закону України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на час державної реєстрації ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року по справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) вказано, що:

«77. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

78. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

79. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина перша статті 149 ЦК України у вказаній редакції).

80. Тому помилковим є висновок апеляційного суду про можливість задоволення вимоги про виплату частини вартості внесеного одним з подружжя вкладу у статутний капітал товариства. Позивачка може вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі визначену на дату пред`явлення позовних вимог.

85. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення первісного позову в частині вимоги про стягнення компенсації з відповідача 750 000,00 грн, як половини вартості внесків у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» є помилковим.

86. Позивачка має право вимагати виплати їй вартості частки члена колишнього подружжя у статутному капіталі, у той же час вона заявила вимогу про грошову компенсацію їй вартості частки внеску до статутного фонду.

87. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зважає і на те, що відповідач не спростував того, що заявлений розмір позовних вимог щодо стягнення з нього 750 000 гривень не відповідаєвартості його частки у статутному капіталі ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року по справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) зазначено, що:

«94. З огляду на висновки сформульовані у цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснує про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. Вказаний відступ полягає у тому, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статутний капітал цього товариства.

101. Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась)».

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 , крім іншого, зазначала, що при поділі спільного майна подружжя має право на спільні грошові кошти в розмірі вартості 1/2 частки внеску до статутного фонду ПП «Лаверна Л» та на 1/2 частку різниці між частками учасників внесеного уставного фонду ПТ «Лаверна Ломбард Залуський і К» спільних грошових коштів;

відмовляючи у задоволенні вказаних вимог, суди зазначили, що обидва з подружжя є співзасновниками ПТ «Лаверна ломбард Залуський і К», і не позбавлені можливості здійснювати господарську діяльність та отримувати від неї дохід. Крім цього, спір між двома співзасновниками господарського товариства з приводу стягнення частини внеску в статутний фонд не є спором між подружжя з приводу поділу спільно нажитого майна, а вимоги про це не ґрунтуються на нормах СК України. Стосовно стягнення 1/2 частини внеску до статутного фонду ПП «Лаверна Л», то суд відмовив у цій частині вимог за відсутністю доказів, що такий статутний фонд було створено та спільні кошти подружжя були внесені ОСОБА_2 ;

отже, суди не з`ясували суть позовних вимог в цій частині, зміст спірних правовідносин, за захистом яких прав, свобод чи інтересів звернулась позивач;

судине врахували, що інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі; вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Щодо вимог про стягнення коштів від надання відповідачем спільного майна подружжя в оренду

Відповідно до частин першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Згідно з статтею 359 ЦК України плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2023 року в справі № 438/1311/18 (провадження № 61-6651св23), з посиланням на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року по справі № 761/15857/16-ц (провадження № 61-5171св18), вказано, що: «судами встановлено, що за період дії договору оренди на рахунок ОСОБА_5 надійшло 708 320,00 грн. Відповідно до частин першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Згідно зі статтею 359 ЦК України плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Колегія суддів, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира на час здачі її в оренду перебувала у спільній сумісній власності подружжя без виділення часток або установлення порядку користування нею від здачі квартири в оренду отримувався дохід, який відповідно до статей 58, 63 СК України належить кожному із подружжя в рівних частках».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2024 року в справі № 757/40871/20 (провадження № 61-18370св23) зазначено, що «презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона. У разі неспростування зазначеної презумпції дохід від здійснення підприємницької діяльності є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними. Схожого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20). Встановлено, що нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 на час здачі його в оренду перебувало у спільній сумісній власності подружжя без виділення часток або установлення порядку користування ним, а від здачі приміщення в оренду після розірвання шлюбу ОСОБА_2 отримувала дохід, який відповідно до статей 58, 63 СК України належить кожному із подружжя в рівних частках. За таких обставин, безпідставними є висновки апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки частки у спільному сумісному майні сторін не визначалися, спір про поділ майна подружжя в судовому порядку ще не вирішений».

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з вимогами про поділ майна подружжя позивач, крім іншого, просила стягнути з відповідача на її користь частину грошових коштів, які отриманні ним від надання спільного майна (приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та приміщення за адресою: АДРЕСА_9 ) в оренду після розірвання шлюбу (в період 2013-2021 роки);

відмовляючи у задоволенні вимоги щодо стягнення половини одержаного відповідачем доходу від надання в оренду об`єктів нерухомого майна, суди виходили з того, що наявні у матеріалах справи докази, а саме договори оренди майна, були укладені відповідачем вже після розірвання шлюбу. При цьому позивач не надала доказів одержання доходів відповідачем від надання в оренду цього майна. На переконання судів, зазначені в договорах оренди майна суми розміру орендної плати не доводять факту одержання відповідачем цієї оплати від орендарів;

проте посилання судів на те, що договори про оренду майна укладені після розірвання шлюбу, не спростовують факт використання спільного майна подружжя відповідачем у своїх інтересах. Отже, суди не надали належної оцінки доводам позивача про те, що у відповідача існують договірні відносини щодо оренди спільного майна з третіми особами. Також у справі наявна інформація податкового органу про отриманий ОСОБА_2 дохід від надання в лізинг, оренду спільного нерухомого майна за ознакою 106 в сумі 398 022,69 грн за період з 01 січня 2016 року до 31 березня 2018 року (т. 5, а.с. 129-138), яким суди оцінки не надали;

крім того, у матеріалах справи є клопотання позивача про витребування інформації з податкового органу щодо доходів, отриманих ОСОБА_2 за період з 01 квітня 2018 року до 01 листопада 2022 року, відповідно до статті 84 ЦПК України (т.7, а.с. 147-148), яке на час ухвалення судового рішення не було вирішене.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення коштів від надання відповідачем спільного майна подружжя в оренду.

Стосовно оскарження додаткового рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що судові рішення по суті підлягають скасуванню, то додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 рокутакож слід скасувати.

Крім того, скасуванню підлягає й ухвала Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року, якою вирішено питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу, які понесено відповідачем, що по своєї суті є додатковим судовим рішенням, незважаючи на назву даного процесуального документа.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення, додаткове рішення та ухвала, якою вирішено питання розподілу судових витрат, суду першої інстанції та постанова апеляційного суду прийняті без додержання норм матеріального та процесуального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково; рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року, додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року, ухвалу Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року скасувати; справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року, додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року, ухвалу Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року скасувати.

Справу № 154/1393/14-ц направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 січня 2023 року, додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року, ухвала Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 03 березня 2023 року та постанова Волинського апеляційного суду від 29 червня 2023 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко