Рішення

від 29.11.2024 по справі 380/9163/24

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 листопада 2024 рокусправа № 380/9163/24

Львівський окружний адміністративний суд в складі головуючого-судді Мартинюка В.Я., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи у м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить:

визнати протиправною бездіяльність стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у повному обсязі;

зобов`язати виплатити середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), але не більш як за шість місяців, за період з 26 грудня 2022 року по 26 червня 2023 року, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

зобов`язати нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

В обґрунтування позову зазначає, що відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, дає необхідності стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Стверджує, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

07.10.2024 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі.

Дослідивши наявні у справі докази та давши їм оцінку, суд встановив наступні обставини справи.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 №334 від 26.12.2022 року позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Відповідно до витягу із банківського карткового рахунку позивача, який наявний в матеріалах справи, їй відповідачем 22.12.2023 року було виплачено 5292 грн. 94 коп. (індексація згідно рішення №380/5021/23 від 28.04.2023 року).

Окрім того, відповідно до витягу із банківського карткового рахунку позивача, який наявний в матеріалах справи, їй відповідачем 05.04.2024 року було виплачено 77364 грн. 00 коп. (індексація згідно рішення №380/5021/23 від 28.04.2023 року).

Представник позивача звернулася до відповідача із заявою, в якій просила нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення.

Змістом спірних правовідносин є невиплата відповідачем середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із 26 грудня 2022 року по 26 червня 2023 року; компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В практиці Верховного Суду, а саме: у постановах від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18 сформовано наступні висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч.3 ст.9 Закон № 2011-XII).

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Згідно з статтею 117 цього Кодексу У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Таким чином, суд вважає, що нерозповсюдження на військовослужбовців, у тому числі поліцейських, норм Кодексу законів про працю України стосується лише норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, неврегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому щодо них необхідно застосувати положення Кодексу законів про працю України, а саме статей 116, 117 цього Кодексу, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин.

Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Необхідно зазначити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

В практиці Верховного Суду, а саме: у постановах від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц сформована позиція щодо застосування принципу співмірності.

Непоширення норм Кодексу законів про працю України стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку. Не встановивши конкретну дату повного розрахунку, суд позбавлений можливості достеменно встановити період затримки, а відтак і розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України, а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15). Та підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

При цьому, слід зазначити, що норми Кодексу законів про працю України застосовуються у редакції чинній на час звернення позивача до суду.

Зважаючи на приписи частини 2 статті 116 Кодексу законів про працю України, відповідач зобов`язаний був виплатити позивачу грошове забезпечення у повному обсязі у день виключення її зі списків особового складу частини, проте виконав свій обов`язок у повній мірі лише 05.04.2024 року.

Враховуючи викладене, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за період з 26 грудня 2022 року по 26 червня 2023 року, з урахуванням ч.1 ст.117 Кодексу законів про працю України (виплата повинна бути здійснена не більш як за шість місяців), є обґрунтованими.

Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Порядок №100).

Згідно з абзацом першим п.2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Абзацом третім п.2 розділу ІІ Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до п.8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Суд звертає увагу, що, з урахуванням викладеного, за період з 26 грудня 2022 року по 26 червня 2023 року строк затримки розрахунку з позивачем складає 182 календарних днів.

Відповідно до інформації щодо грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.12.2022 року розмір грошового забезпечення позивача у жовтні та листопаді 2022 року склав по 55799 грн. 77 коп.

При цьому, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1829 грн. 50 коп. (111599 грн. 54 коп. - розмір грошового забезпечення у жовтні та листопаді 2022 року / 61 (кількість календарних днів у жовтні та листопаді 2022 року).

Таким чином, середній заробіток який підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку за цей період становить 332969 грн. 00 коп. (1829 грн. 50 коп. * 182 календарних днів).

Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 року у справі №825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Окрім того, Верховний Суд у постанові від 30.10.2019 року у справі №806/2473/18 (адміністративне провадження №К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Оскільки виплачені суми є меншими від нарахованого середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, суд вважає за доцільне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника.

Враховуючи викладене, істотність частки суми грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 82293 грн. 31 коп. (грошова компенсація виплачена позивачу) / 332969 грн. 00 коп. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,24.

Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки, становить: 1829 грн. 50 коп. (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням) х 0,24 * 182 (кількість днів затримки) = 79912 грн. 56 коп.

Щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (з наступними змінами та доповненнями; далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 (далі - Порядок № 159).

Відповідно до ст.1 Закону №2050-ІІІ, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 вказаного Закону зазначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника (абзаци 2, 5, 6, 7, 8 ч. 2 ст. 2 Закону №2050-ІІІ).

Згідно ст.3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Статтею 4 Закону України №2050-ІІІ визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Пунктом 2 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Відповідно до п.4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Суд зазначає, що наведеним нормативним регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.

Відтак, саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Так, у ст.3 Закону №2050-ІІІ та п.4 Порядку №159 є формулювання, що сума компенсації обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць.

Це означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

З аналізу норм Закону №2050-ІІІ і Порядку №159 слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:

1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;

2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);

3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);

4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;

5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

При цьому, як вже вище зазначено, основною умовою для виплати позивачу, передбаченої ст. 2 Закону №2050-ІІІ, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Таким чином, за наявності визначених Законом №2050-ІІІ умов, присуджена за рішенням суду сума підлягає компенсації у тому ж самому порядку, якщо ці умови настали у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.

З наведеного слідує, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.

Враховуючи вищенаведене, суд зауважує, що визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої ст.2 Закону №2050-ІІІ, є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.

За таких обставин, суд вважає, що право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили даним судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Вищевказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 22.06.2018 у справі №810/1092/17 та від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.

Як уже згадувалось, позивачу 22.12.2023 року було виплачено 5292 грн. 94 коп., 05.04.2024 року - 77364 грн. 00 коп. заборгованості по індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що позивач має право на виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення по день її фактичної виплати.

Відтак, позовні вимоги у цій частині є також підставними та обґрунтованими.

Враховуючи викладене, адміністративний позов підлягає задоволенню в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні з позивачем; зобов`язання виплатити середнє грошове забезпечення за період з 26 грудня 2022 року по 26 червня 2023 року у розмірі 79912 грн. 56 коп.; нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Відтак, адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Що стосується судового збору, то, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, такий підлягає стягненню на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 , а саме ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у повному обсязі.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), але не більш як за шість місяців, за період з 26 грудня 2022 року по 26 червня 2023 року, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) 1211 (одну тисячу двісті одинадцять) грн. 20 коп. сплаченого судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд, а у разі реєстрації офіційної електронної адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

СуддяМартинюк Віталій Ярославович