Постанова

від 27.11.2024 по справі 916/4116/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/4116/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.

секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури Гузь В.Г., за посвідченням;

від Одеської обласної ради-Пірняк В.О., на підставі довіреності.

від Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса Тарановський Р.В., на підставі ордеру;

від Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича, м. Подільськ, Одеська область - Молодецький Р.А., на підставі ордеру;

від Управління обласної ради з майнових відносин, м. Одеса не з`явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року, м. Одеса, суддя першої інстанції Пінтеліна Т.Г., повний текст складено та підписано 02.05.2024

у справі №916/4116/23

за позовом: Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради, м. Одеса

до відповідача-1: Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса

відповідача-2: Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича, м. Подільськ, Одеська область

третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- Управління обласної ради з майнових відносин

про визнання договору недійсним та зобов`язання звільнити земельну ділянку

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

У вересні 2023 року Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича, м. Подільськ, Одеська область в якому просив: визнати недійсним з моменту укладання договір оренди нерухомого майна від 01.02.2018, укладеного між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича; зобов`язати Фізичну особу-підприємця Лисого Олексія Олексійовича звільнити земельну ділянку загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32; вирішити питання щодо відшкодування на користь Одеської обласної прокуратури за рахунок відповідачів сплаченого прокурором судового збору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор, посилаючись на наявність у нього законних підстав для представництва інтересів держави в особі Одеської обласної ради, зазначив, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про перебування у власності/користуванні Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради твердого покриття, площею 90 кв.м. та 56,58 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, відсутні, що свідчить про невідповідність зазначених у договорі та додатковій угоді відомостей стосовно об`єкта оренди та за допомогою яких можна було б ідентифікувати тверде покриття на земельній ділянці за кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка перебуває у власності Одеської обласної ради, у зв`язку із чим вважає, що вказаний вище спірний договір є удаваним та вчинений сторонами з метою приховання договору оренди земельної ділянки. На переконання прокурора, тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об`єкту благоустрою.

Прокурор вважає, що право постійного користування не надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган.

Прокурор звертає увагу на те, що предметом договору є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності Одеської обласної ради, Фізичній особі-підприємцю Лисому О.О. для використання її у його підприємницькій діяльності (з метою розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи), а тому, на думку прокурора, сторонами фактично вчинено удаваний правочин, який підлягає визнанню недійсним зі звільненням отриманої земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року у справі №916/4116/23 (суддя Пінтеліна Т.Г.) у задоволенні позову Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси, в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та зобов`язання Фізичну особу-підприємця Лисого Олексія Олексійовича звільнити земельну ділянку відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора, місцевий господарський суд дійшов висновку про невідповідність позовних вимог фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, їх недоведеністю та безпідставністю.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса з рішенням Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року у справі №916/4116/23 скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги прокурора задовольнити у повному обсязі, вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, в апеляційній скарзі прокурор, посилаючись на обставини, визначені ним в позовній заяві, наголошує, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку, що прокурором належними та допустимими доказами не доведено порушення прав Одеської обласної ради, оскільки Одеська обласна рада не є органом, що здійснює управління майном, що є предметом оспорюваного договору, не є стороною спірного договору і особою, права та законні інтереси якої потребують в даному випадку судового захисту.

Прокурор вказує, що порушення інтересів держави в особі Одеської обласної ради в результаті укладення спірного договору оренди майна від 01.02.2018 обґрунтовані тим, що предметом заявлених позовних вимог є вимоги, зокрема, про визнання недійсним договору оренди майна від 01.02.2018, укладеного між комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. У даному випадку сторонами було укладено удаваний правочин з метою приховання іншого договору, а саме: договору оренди земельної ділянки, право на укладення якого у Комунальної установи «Одеський обласний онкологічний диспансер» було відсутнє, оскільки земельна ділянка, яка передана комунальній установі у постійне користування, не може нею передаватись в оренду іншій особі, а тверде покриття не є нерухомим майном, а є елементом об`єкту благоустрою.

Підсумовуючи вищевикладене, прокурор вказує, що передання в оренду земельної ділянки комунальної власності неуповноваженим суб`єктом, без дотримання вимог Закону України «Про оренду землі» та Земельного кодексу України, що, в тому числі, може мати наслідком використання ділянки не за її цільовим призначенням (обслуговування онкологічного диспансеру), є порушенням прав територіальної громади Одеської області, а, отже, обставина порушення прав позивача належним чином доведена прокурором.

Крім того, прокурор вважає, що вищезазначене спростовує висновок суду першої інстанції про відсутність у позовній заяві заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси посилань на норми законодавства, які були порушені відповідачами при укладенні оскаржуваного договору.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року у справі №916/4116/23, справу призначено до судового розгляду на 05.08.2024 року.

Судове засідання 05.08.2024 не відбулося в зв`язку із перебуванням судді Савицького Я.Ф., який не є суддею-доповідачем, у відпустці з 29.07.2024 по 30.08.2024 відповідно до наказу голови суду від 23.07.2024 №195-в.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.09.2024 року призначено справу №916/4116/23 до розгляду на 10.10.2024 о 11:30 год.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.10.2024 року клопотання Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса про відкладення розгляду справи №916/4116/23 на іншу дату задоволено та відкладено розгляд справи на 27.11.2024 року.

16.07.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича надійшов відзив (вх. №1978/24/Д2), у якому відповідач - 2 просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відзив колегією суддів долучено до матеріалів господарської справи.

Зокрема, у відзиві, відповідач-2 вказує, що суд першої інстанції правильно визначив, що прокурор належними та допустимими доказами, відповідно до норм Господарського процесуального кодексу України, не довів того, що права Одеської обласної ради будь-яким чином порушені, оскільки Одеська обласна рада не є органом, що здійснює управління майном, що є предметом оспорюваного договору, не є стороною спірного договору і особою, права та законні інтереси якої потребують в даному випадку судового захисту.

На думку відповідача2, прокуратура в апеляційній скарзі намагається заперечити вищеописаний висновок, мотивуючи це тим, що між сторонами оспорюваного договору було укладено удаваний правочин.

На переконання відповідача-2, прокурором так і не було достеменно пояснено, в чому ж саме полягає порушення прав та охоронюваних законом інтересів. А формальна вказівка «захист інтересів держави» не може вважатись поясненням у цьому контексті з огляду на порушення процедури та невідповідність її загальним принципам господарського судочинства. При цьому орган, в інтересах якого заявлено позов, прямо заперечує наявність порушення інтересів держави та чинного законодавства.

Щодо наявності у Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради прав на укладання оспорюваного договору, відповідач -2 зазначає, що апелянт визнає та не оспорює факт перебування земельної ділянки на праві постійного користування у Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, однак, знову ж таки, всупереч цьому намагається довести удаваність правочину оренди майданчику з твердим покриттям, аргументуючи таку удаваність наявністю права власності у Одеської обласної ради на земельну ділянку.

З огляду на вказане, відповідач 2 наголосив, що прокуратура, всупереч чинному законодавству, вважає, що в оренду може надаватися лише майно, яке належить на праві власності орендодавцю і яке обов`язково повинно бути зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Також, відповідач-2 вважає, що прокуратурою не подано до суду жодного доказу, на підставі якого можна встановити, де саме в натурі розташована земельна ділянка, яку вимагає звільнити за заявленими позовними вимогами.

Отже, на думку відповідача-2, з огляду на те, що договір оренди землі не був та не міг бути в даному випадку укладений між відповідачами, то відсутні й підстави стверджувати про удаваність договору оренди майданчика з твердим покриттям, оскільки у випадку удаваності певного правочину передбачається, що правочин, який сторони насправді вчинили, повинен бути укладеним.

Крім того, відповідач-2 вказує, що суд першої інстанції правильно зазначив, що позовна заява заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси не містить посилань на норми законодавства, які були порушені відповідачами при укладенні оскаржуваного договору та всупереч вимогам законодавства намагається визнати удаваним правочин оренди нерухомого майна.

Підсумовуючи вищевикладене та посилаючись на судову практику Верховного суду, відповідач-2 вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

26.07.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса надійшли пояснення (вх. №1978/24/Д3), у яких відповідач-1 просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Пояснення колегією суддів долучено до матеріалів господарської справи.

Зокрема, відповідач-1, вказує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у договорі майна, який належить до комунальної власності, наявні істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, наявні положення щодо орендної плати з урахуванням її індексації, порядку використання амортизаційних відрахувань, як то передбачено вимогами чинного законодавства України.

Також відповідач наголошує, що між сторонами за оскаржуваним правочином було складено та підписано Акт прийому-передачі об`єкту, тобто, фактично відбулась передача майна, що є умовою, яка дозволяє встановити, що між сторонами укладено саме договір оренди комунального майна.

Щодо наявності прав у Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса на укладання оспорюваного договору відповідач-1 зазначає, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об`єктом правового регулювання. І так як використання об`єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати (п. 3.5 договору), що підтверджується квитанціями про оплату та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) за період січень-жовтень 2023 року.

Також відповідач-1 вказує, що тверде асфальтне покриття, дійсно, нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об`єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже, таке майно є індивідуально визначеним у розумінні частини третьої статті 283 Господарського кодексу України. Водночас, нерозривність об`єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання недійсним, як удаваного, договору оренди такого майна.

Крім того, відповідач-1 наголошує, що прокуратура, всупереч чинному законодавству, вважає, що в оренду може надаватися лише майно, яке належить на праві власності орендодавцю і яке обов`язково повинно бути зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Отже, відповідач-1 вказує, що апелянт визнає та не оспорює факт перебування земельної ділянки на праві постійного користування у Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, однак, знову ж таки, всупереч законодавству, намагається довести удаваність правочину оренди майданчику з твердим покриттям, аргументуючи таку удаваність наявністю права власності у Одеської обласної ради на земельну ділянку.

При цьому, відповідач-1 вказує, що частиною 1 статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-ХІІ (в редакції чинній на момент укладення відповідачами договору оренди) безпосередньо передбачено у якості об`єкта оренди інше окреме індивідуально визначене майно, до якого, за наведеними ознаками, відноситься і майданчик з твердим покриттям.

Отже, на думку відповідача-1, Комунальне некомерційне підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради відповідно до вимог діючого законодавства, уклало саме договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття.

За таких обставин, відповідач-1 вважає, що твердження прокурора щодо приховання укладання договору оренди земельної ділянки є безпідставними.

Крім того, відповідач-1 звертає увагу суду на те, що відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент укладення договору оренди майна) тверде покриття, як мостіння та інше облаштування, не підлягало та й зараз не підлягає обов`язковій державній реєстрації та відображенню в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Тому ґрунтування прокурором його позиції про укладання відповідачами начебто удаваного правочину, в т.ч. у зв`язку з відсутністю відомостей про перебування у власності/користуванні об`єкту оренди (майданчика з твердим покриттям) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є безпідставним. Законодавство України взагалі-то не містить заборони на передання в оренду майданчика з твердим покриттям. Тобто, тверде покриття не є виключеним з цивільного обороту, а тому без перешкод може бути об`єктом оренди (предметом договору найму).

Також, відповідач-1 вказує, що прокурор зобов`язаний довести (шляхом надання доказів), що правочин дійсно вчинено для приховання іншого правочину і що сторони насправді вчинили саме цей начебто прихований правочин (із застосуванням законодавчих норм, що регулює вчинення цього правочину).

Проте, додані прокурором до позовної заяви документи ні самі по собі, ні в сукупності з іншими письмовими доказами не дають підстав для висновку про удаваний характер вчиненого відповідачами правочину.

Отже, на думку відповідача-1, прокурором жодним чином не доведено, що воля сторін (відповідачів) була спрямована на укладення договору оренди земельної ділянки, а не майданчика з твердим покриттям.

Також, 01.08.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Одеської обласної ради, м. Одеса надійшли пояснення (вх. №1978/24/Д4), у яких, враховуючи непоодинокі випадки неоднозначного тлумачення законодавства стосовно надання в оренду окремого індивідуально визначеного майна твердого покриття (асфальтований майданчик), Одеська обласна рада зазначає, що звернулася з листом до Фонду державного майна України з проханням надати роз`яснення, чи може бути самостійним об`єктом орендних відносин окреме індивідуально визначене майно у вигляді твердого асфальтного або іншого покриття та яким критеріям воно повинно відповідати.

Отже, Одеська обласна рада, посилаючись на лист - відповідь Фонду державного майна України від 06.06.2024 № 1/03-14/24/992, звертає увагу суду на те що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками може бути предметом договору найму (оренди). У зв`язку із чим просить суд апеляційної інстанції врахувати зазначені обставини при винесенні рішенні у справі.

Крім того, 05.08.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Управління обласної ради з майнових відносин надійшли пояснення (вх. №1978/24/Д6), в яких, посилаючись на статтю 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992 року, чинного на момент укладання договору), зазначає, що підставою для відмови у наданні згоди на укладання договору оренди майна в даному випадку могла бути невідповідність об`єкта оренди вимогам закону, чого в даному випадку встановлено не було. Оскільки орган, уповноважений управляти майном, надаючи згоду на укладання договору, фактично підтвердив, що об`єкт відповідає вимогам закону та може бути предметом договору, підстав для визнання його недійсним немає.

Також, Управління зазначає, що спірний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (згідно з земельним законодавством), а саме, твердим покриттям, що є відмінним об`єктом правового регулювання, а використання об`єкту орендованого нерухомого майна без фізичного використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим.

Управління звертає увагу суду, на те що листом Фонду державного майна України від 24.12.2020 року №10-16-26490 щодо надання роз`яснень з питань оренди зазначено, що асфальтне покриття за своїми індивідуальними ознаками може бути предметом договору найму (оренди). Асфальтне покриття є тотожним твердому покриттю та нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від такої земельної ділянки, яка є природним об`єктом, є окремими, штучно створеними предметами матеріального світу, зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним в розумінні частини 3 статті 283 Господарського кодексу України.

Посилаючись на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 916/661/17, Управління вказує, що спірне майно за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому воно може бути окремим предметом оренди відповідно до положень частини 3 статті 283 Господарського кодексу України, абзацу 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

У зв`язку з чим, Управління вважає, що відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності спірного договору в розумінні статті 235 Цивільного кодексу України».

Також, Управління, посилаючись на норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вказує, що тверде покриття, як мостіння та інше облаштування, не підлягає обов`язковій державній реєстрації та відображенню в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

У зв`язку із викладеним Управління вважає, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності чи інше речове право Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради на тверде покриття, передане в користування Фізичній особі-підприємцю Лисому О.О., не свідчить про удаваність укладеного сторонами правочину.

Крім того, Управління стверджує, що Комунальне некомерційне підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради є платником земельного податку на об`єкт оренди у відповідності до положень ст. 14.1.72 Податкового кодексу України, що не позбавляє власника цієї земельної ділянки права отримувати дохід в розмірі орендної плати.

Водночас Управління звертає увагу суду на те, що позивач покликається на порушення інтересу територіальної громади, однак не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу.

У зв`язку із вищевикладеним Управління вважає, що доводи прокурора не містять обґрунтування негативного впливу оскаржуваного договору на конкретні реальні права і законні інтереси позивача, а також не зазначено, яка конкретно шкода завдана позивачеві саме внаслідок укладання даного договору та як вона вплинула на правове становище безпосередньо позивача, які причинно-наслідкові зв`язки у справі це підтверджують.

В судовому засіданні прокурор підтримав свої доводи та вимоги апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово, просив суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасувати, апеляційну скаргу задовольнити.

Представник Одеської обласної ради просив прийняти рішення на розсуд суду.

Представники відповідача-1 та відповідача-2 просили суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Представник третьої особи по справі, яка переглядається в апеляційному порядку, в судове засідання не з`явився, про дату час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином шляхом направлення копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на його електронний кабінет, про причини неявки в судове засідання суд апеляційної інстанції не повідомив, будь-яких заяв чи клопотань процесуального характеру суду апеляційної інстанції не надав.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема Іззетов проти України, Пискал проти України, Майстер проти України, Субот проти України, Крюков проти України, Крат проти України, Сокор проти України, Кобченко проти України, Шульга проти України, Лагун проти України, Буряк проти України, ТОВ ФПК ГРОСС проти України, Гержик проти України суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка учасників справи до суду ухвалами не визнавалася обов`язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасників справи, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, що прийняли участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника третьої особи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення представників учасників справи, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги позивача, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року у справі № 916/4116/23 є правомірним та обґрунтованим, виходячи з наступного.

Господарським судом Одеської області, Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

01.02.2018 між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. було укладено договір оренди майна від 01.02.2018 (надалі - договір).

Відповідно до п.1 рішення Одеської обласної ради від 19.06.2019 № 978-УІІ припинено Комунальну установу «Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342), шляхом її перетворення у Комунальне некомерційне підприємство «Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради.

Крім того, згідно з п.1 рішення Одеської обласної ради від 03.06.2022 431- VIII, змінено назву Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради на Комунальне некомерційне підприємство «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради.

Відповідно до п. 1.1 договору, орендодавець передає, а арендар приймає в строкове платне користування тверде покриття загальною площею 90м2, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно із незалежною оцінкою від 03.11.2017 становить 444 183 грн (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.

У подальшому, 27.08.2018 між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. було укладено додаткову угоду до договору оренди майна від 01.02.2018, згідно якої до договору внесено наступні зміни:

п. 1.1 Орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям, загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 03.11.2017 року становить 2 79 222,30 грн. (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів крім товарів підакцизної групи.

п. 3.1 Орендна плата перераховується орендодавцю щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, та визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і становить без ПДВ за базовий місяць оренди - липень 2018 року 4477,33 грн

Орендна плата за перший місяць оренди - вересень 2018 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за серпень - вересень 2018 року, після їх повідомлення Держкомстатом. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

У власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради перебуває земельна ділянка (кадастровий № 5110137600:71:007:0005) площею 5,3096 га за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32. Також, у власності Одеської обласної ради перебувають нежитлові будівлі та споруди, загальною площею 26830,9 м2, право постійного користування якими належить Комунальному некомерційному підприємству «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради.

В той же час, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про перебування у власності/користування КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради твердого покриття, площею 90 кв.м. та 56,58 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул.Нежданової, 32, відсутні.

Також в матеріалах справи наявні наступні документи:

- рішення Одеської обласної ради від 21.12.2012 №2598-VI, яким надано КУ ОООД в постійне користування земельну ділянку (кадастровий номер 5110137600:71:007:0005), площею 5,3069 га, за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 для експлуатації та обслуговування будівель та споруд обласного онкологічного диспансеру;

- звіт про незалежну оцінку ринкової вартості з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 та обліковується на балансі Комунального некомерційного підприємства Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр Одеської обласної ради від 06.11.2017;

- витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-9931327812023 від 07.11.2023;

- копія фільтрованої виписки по рахунку Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради за період з 01.12.2022 по 09.11.2023;

- копія реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) за період січень-жовтень 2023 року;

- копія листа Фонду державного майна України від 24.12.2020 Щодо надання роз`яснень з питань оренди, в якому надано роз`яснення щодо віднесення асфальтового (асфальтобетонне, бетонне) покриття до об`єкту оренди та вказано, зокрема, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою).

- копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів № 0000-00005, де основним засобом зазначено майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м,, а висновком комісії зазначено: «Поставити на баланс»;

- копія наказу №339/23-0 від 28.03.2023р «Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності», згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м.

- копія листа від 31.05.2023 №53-4714ВИХ-23, яким прокурор просив Одеську обласну раду розглянути питання про вжиття заходів реагування з метою усунення порушень земельного законодавства щодо укладеного договору оренди майна від 29.12.2022 та поновлення прав Одеської обласної ради, в тому числі, шляхом звернення до суду з позовною заявою.

У листі від 12.07.2023 №2483/0/03-14/23/1805 Одеська обласна рада повідомила прокурора з приводу договору оренди від 01.02.2018, зокрема, що Управління обласної ради з майнових відносин відповідно до вимог діючого законодавства уклало саме договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, а тому ствердження щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження.

Листом від 15.09.2023 №53-7707ВИХ-23 прокурор повідомив Одеську обласну раду в порядку ст. 23 Закону України Про прокуратуру, що окружною прокуратурою готується позовна заява в інтересах держави в особі Одеської обласної ради.

Вважаючи, що договір оренди нерухомого майна від 01.02.2018 є удаваним та вчинений сторонами для приховування іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, прокурор в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до господарського суду з даним позовом.

Інших належних та допустимих доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржниками в апеляційних скаргах, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.

За змістом ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Позиція ЄСПЛ засвідчує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинно чинитися правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Закон України "Про прокуратуру" визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Так, відповідно до частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Колегія суддів звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі №924/1237/17).

Отже, з урахуванням вищевикладеного, у розумінні положень ст.ст. 73, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом у справі №916/4116/23, визнав належним суб`єктом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Одеську обласну раду, оскільки остання є власником земельної ділянки, на якій розташований майданчик з твердим покриттям, який є предметом спірного договору оренди.

Відповідно до ст. 319, 386 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.

Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Отже, Одеська обласна рада як орган, як власник, має повний комплекс прав та обов`язків щодо відповідної земельної ділянки, яку, як вважає прокурор будо передано в оренду відповідачами.

Зважаючи на викладене, Одеська обласна рада є органом уповноваженим у даних правовідносинах на захист інтересів держави у розумінні положень ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки вона приймає рішення щодо розпорядження комунальним майном балансоутримувача Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради».

Як вказує прокурор, Одеська обласна рада була проінформованою прокуратурою про порушення інтересів держави, яке полягає порушенні законності набуття відповідачем-2 права користування на земельну ділянку комунальної власності.

Так, Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» скеровано лист від 31.05.2023 за №53-4713вих-23 до Одеської обласної ради, в якому обласну раду як власника земельної ділянки поінформовано про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства.

Зазначений лист окружної прокуратури, розглянуто Одеською обласною радою та 12.07.2023 надано відповідь, з якої вбачається, що обласна рада не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні договору.

Тобто, прокурором заздалегідь проінформовано позивача та надано достатньо часу для реагування на стверджувальні прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.

Однак, Одеська обласна рада не вбачає необхідності у здійсненні заходів, звернення з позовною заявою до суду не вживала, бо не вважає, що наявні підстави для цього.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, Верховний Суд зазначив, що, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У цьому контексті судова колегія звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.02.2019 у справі №905/803/18, відповідно до якого відсутність позовної роботи з відповідачем у справі свідчить про не здійснення захисту законних інтересів уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов`язку із захисту державних інтересів.

З огляду на зазначене та враховуючи дотримання прокурором визначеної національним законодавством процедури представництва інтересів держави в суді, судова колегія вважає, що наданими прокурором доказами підтверджено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави у спірних правовідносинах в особі Одеської обласної ради.

Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає таке.

При вирішенні позовних вимог про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Так, загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 Цивільного кодексу України. До цього переліку, зокрема, належить свобода договору.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Стаття 12 Цивільного Кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

За змістом положень статей 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 Цивільного кодексу України).

Згідно з приписами статей 525, 526, 629 Цивільного кодексу України і статті 193 Господарського кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 Цивільного кодексу України.

У відповідності до приписів частини 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Так, згідно із статтею 203 Цивільного Кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести, для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Наведена норма прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, однак визначає необхідність застосування до правовідносин, які виникли з цього правочину, норм, що регулюють правочин, який насправді вчинено сторонами.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 Цивільного кодексу України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору в даному випадку на оренду майна, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший, зокрема, як стверджує прокурор, оренди землі.

При цьому, суду належить врахувати, що досліджуючи загальну мету договору, слід з`ясувати чи не було досягнуто сторонами згоди щодо всіх істотних умов такого договору, який прикриває юридично оформлений договір.

Статтею 216 Цивільного кодексу України унормовані правові наслідки недійсності правочину. За приписами наведеної норми недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Визнання правочину (господарського договору) недійсним за вказаними вище нормами господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону.

Для визнання оспорюваного договору недійсним позивач має довести за допомогою належних засобів доказування, що договір суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми, змісту, правоздатності і волевиявленню сторін, на момент укладення договору свідомо існує об`єктивна неможливість настання правового результату, а також, що внаслідок його укладення порушені права позивача.

Як було вірно встановлено судом першої інстанції, правовідносини між Комунальним некомерційним підприємством «Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. (орендар) виникли на підставі укладеного між ними договору оренди майна від 01.02.2018, об`єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м.

Як зазначалось вище, апелянт наполягає на тому, що спірний договір оренди передбачає користування земельною ділянкою, а не майданчиком з твердим покриттям, що є окремим відмінним об`єктом правового регулювання.

У зв`язку з цім прокурор вважає наявним удаваність договору оренди нерухомого майна від 01.02.2018 року.

В свою чергу, прокурор посилається на невідповідність договору оренди від 01.02.2018 року вимогам чинного законодавства, оскільки тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об`єкту благоустрою, а отже не являється предметом оренди у відповідності до ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України, якою визначено, що об`єктом оренди можуть бути:

- державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об`єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання.

Отже, на переконання прокурора, фактично між сторонами виникли правовідносини, пов`язані з передачею в оренду земельної ділянки.

З приводу цього судова колегія зазначає наступне.

Як вже зазначалось вище, правовідносини між Управлінням обласної ради з майнових відносин, як орендодавцем, Фізичною особою-підприємцем Лисий Олексієм Олексійовичем, як орендарем, та Комунальним некомерційним підприємством «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради», як балансоутримувачем, виникли на підставі укладеного між ними договору від 01.02.2018 оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Одеської області, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно: майданчик з твердим покриттям (об`єкт оренди), площею 90 кв.м., розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 та перебуває на балансі Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради».

За положеннями ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Якщо договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (ч.ч.1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).

Статтею 760 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).

Положеннями ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України визначено, що об`єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об`єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання.

Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у відповідній редакції), який регулює організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.

Згідно п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладання спірного Договору), оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна передбачено, що об`єктами оренди, зокрема, є:

- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);

- інше окреме індивідуально визначене майно.

Частиною 1 ст. 181 Цивільного кодексу України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні (Інструкція щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затверджена Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство").

Статтею 7 Закону України Про оренду державного та комунального майна передбачено підстави для відмови у включенні майна до одного з Переліків або виключення майна з одного із Переліків. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону, однією із таких підстав є неможливість передачі відповідного майна в оренду згідно із ч. 2 ст. 3 цього Закону, якою визначено перелік об`єктів, які можуть бути об`єктами оренди.

Судова колегія зауважує, що до об`єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України Про оренду державного та комунального майна, не відноситься тверде покриття.

Отже, слід дійти висновку, що індивідуально визначене майно підприємств, до якого, за вищенаведеними ознаками, відноситься і тверде покриття, є об`єктом оренди згідно з вимогами ст. 3 даного Закону.

В підтвердження вказаних висновків у матеріалах справи наявна копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів № 0000-00005, де основним засобом зазначено майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м. Даний акт підписаний відповідною комісією, висновком якої зазначено: «Поставити на баланс».

Також, у матеріалах справи наявна копія наказу №339/23-0 від 28.03.2023р «Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності», згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м.

Матеріали справи свідчать, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це унормовано земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об`єктом правового регулювання. І так як використання об`єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати (п. 3.1 договору), що підтверджується квитанціями про оплату та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) ФОП Лисий О.О. за період січень-жовтень 2023.

Судова колегія зазначає, що тверде асфальтне покриття нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об`єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже, таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України. Однак, нерозривність об`єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.

Апеляційний суд враховує, що відповідно до вимог ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Приписами ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема, на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.

В контексті наведеного судова колегія вважає правильним застосування судом першої інстанції правової позиції Фонду Державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490, викладену в листі, який наявний у матеріалах даної справи.У даному листі Фонд, з посиланням на норми ст 760, 181, 182, 185 Цивільного кодексу України, а також вимоги статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, вказав, що «Споруди це земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій. Подібне визначення містять Податковий кодекс України, Національний стандарт №2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442. У свою чергу Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений і введений в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, містить визначення споруди - це будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Вказаним Державним класифікатором окремо виокремлено інженерні споруди. Інженерні споруди - це об`ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та ін. Отже, асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого є нерухомим майном (інженерною спорудою)».

За наведених обставин спірне майно за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України Про оренду державного та комунального майна.

З урахуванням загальних засад приватного права, закріплених у ст. 3 Цивільного кодексу України, до оскаржуваних договорів застосовується правило favor conractus. З огляду на принцип тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).

Дослідивши предмет спірного договору оренди майна від 01.02.2018 року, об`єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 90 кв.м., проаналізувавши його умови та положення, суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що спірний правочин має всі істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, у відповідності до Типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженому Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 №1774 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 21.12.2000 року за № 931/5152 (із змінами та доповненнями); крім того, спірний договір укладений між сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного договору).

В свою чергу, Типовий договір оренди землі, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 №220, відрізняється за змістом від Типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності.

Орендоване майно перебуває на балансі відповідача: Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно (копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №0000-00005).

Так, даний об`єкт оренди - нерухоме майно заходиться на обліку під інвентаризаційним номером1033033, а оціночна вартість підтверджується наявним у матеріалах справи Звітом про незалежну оцінку ринкової вартості асфальтового майданчика площею 90,0 кв.м., який складено незалежним сертифікованим оцінювачем ТОВ «Українське консалтингове бюро», у відповідності до Законів України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні та Про оренду державного та комунального майна; Національних стандартів №1 Загальні засади оцінки майна і майнових прав та №2 Оцінка нерухомого майна; Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №629 від 10.08.1995 та інших нормативно-правових актів з використанням фахової літератури. Матеріали справи свідчать про те, що зазначений Звіт складався для визначення об`єктивної вартості комунального індивідуально визначеного майна, яке передавалось в оренду за спірним договором та передувало укладенню спірної угоди. Вищеописаний звіт визначає об`єктом оцінки тверде покриття загальною площею 90,0 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 та обліковується на балансі КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради. Звіт містить фотофіксацію об`єкту оцінки та план майданчика.

Судова колегія звертає увагу на те, що нормативна база складеного Звіту свідчить про оцінювання саме об`єктів в матеріальній формі, будівель, споруд (включаючи їх невід`ємні частини), об`єктів незавершеного будівництва тощо (абз. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні).

В свою чергу, земля не може виступати об`єктом оцінки при складанні такого Звіту.

Отже, матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки, правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України.

У зв`язку з чим відсутні підстави стверджувати про наявність в даному випадку ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України.

До такого висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 20.06.2018 року по справі №916/661/17.

Отже, дослідивши обставини спору, умови укладеного договору та норми чинного законодавства, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав вважати укладений між Управлінням обласної ради з майнових відносин, Фізичною особою-підприємцем Лисим Олексієм Олексійовичем та Комунальним некомерційним підприємством «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради 01.02.2018 договір оренди нерухомого майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого до правовідносин за спірним договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.

Крім того, судова колегія наголошує на тому, що як зазначалось вище, відповідно до приписів статті 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України).

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.10.2019 у справі №923/876/16 тощо.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з`ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Реалізуючи право на судовий захист, передбачене ст. 55 Конституцією України, ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Отже, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Судова колегія вважає за необхідне зазначити, що відповідно до матеріалів даної справи, ні орендодавець (Управління обласної ради з майнових відносин), ні орендар (Фізична особа-підприємець Лисий О.О.), ні балансоутримувач майна (Комунальне некомерційне підприємство «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради»), ні (більш того) Одеська обласна рада (в інтересах якої звернувся прокурор з відповідним позовом) не висувають будь-яких заперечень, зауважень або незгоди як з окремими умовами укладеного договору оренди нерухомого майна від 01.02.2018, так і з укладанням спірного договору в цілому.

Навпаки, як вбачається з листа Одеської обласної ради від 12.07.2023 №2485/0/03-14/23/1805, остання, з посиланням на норми чинного законодавства, повністю підтримує укладення спірного договору від 01.02.2018; вказує, що зазначений договір є саме договором оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, за яким орендарем регулярно відшкодовується балансоутримувачу земельний податок (крім орендної плати); також Одеською обласною радою зазначено, що ствердження прокурора щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження.

Судова колегія звертає увагу на те, що з моменту укладення договору та до подання прокурором позову у даній справі, цей договір жодною стороною не оспорювався, виконувався орендарем, що свідчить про фактичне визнання і виконання обома сторонами умов вчиненого правочину. Матеріали справи свідчать, що враховуючи платність спірного договору, орендар належним чином виконує свої обов`язки по оплаті користування об`єктом оренди, про що свідчать копії квитанцій про оплату, які містяться у матеріалах справи, а тому і з економічної точки зору договір оренди нерухомого майна від 01.02.2018, укладений між Управлінням обласної ради з майнових відносин та Фізичною особою-підприємцем Лисим Олексієм Олексійовичем, є вигідним для держави та жодним чином не порушує її інтереси.

Вищевикладені обставини та докази у справі свідчать про дійсність та виконання умов договору від 01.02.2018 сторонами, а також про наміри сторін та спрямованість їхнього волевиявлення укласти саме договір оренди нерухомого майна (майданчику з твердим покриттям), метою якого є здійснення господарської діяльності.

Разом з тим, позовна заява заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси не містить посилань на норми законодавства, які були порушені відповідачами при укладенні оскаржуваного договору.

Прокурор всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(II)/2020) просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме: Закон України Про оренду державного та комунального майна.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Підсумовуючи усе вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що прокурором не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами підстави для визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 01.02.2018 року, укладеного між та Фізичною особою-підприємцем Лисим Олексієм Олексійовичем.

Отже, з огляду на усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича про визнання недійсним договору та зобов`язання звільнити земельну ділянку не підлягають задоволенню судом, у зв`язку з їх невідповідністю фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, недоведеністю та безпідставністю, що було і враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення.

Тому колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року у справі №916/4116/23 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його зміни або скасування не вбачається.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса у справі № 916/4116/23 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2024 року у справі № 916/4116/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 27.11.2024 року.

Повний текст постанови складено 02 грудня 2024 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Я.Ф. Савицький А.І. Ярош