Постанова

від 28.11.2024 по справі 924/866/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 924/866/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Бенедисюка І. М., Ємця А. А.,

за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» - Оніщука В. М.,

відповідача: Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз"» - Донця О. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.08.2024 (колегія суддів: Тимошенко О. М. (головуючий), Коломис В. В., Крейбух О. Г.) та рішення Господарського суду Хмельницької області від 22.05.2024 (суддя Гладюк О. В.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»

до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз"»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національної комісії, що здійснює регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг,

про стягнення заборгованості,

УСТАНОВИВ:

У серпні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - позивач, Оператор ГТС України) подало до господарського суду позов, в якому просило стягнути з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз"» (далі - відповідач, АТ «Хмельницькгаз») заборгованість у розмірі 315 671 562,71 грн, з яких: основний борг - 286 317 623,73 грн, пеня - 18 473 306,83 грн, інфляційні втрати - 7 177 082,37 грн, 3 % річних - 3 703 549,79 грн.

Мотивуючи заявлені вимоги, позивач посилається на неналежне виконання відповідачем грошових зобов`язань за договором транспортування природного газу від 31.12.2019 № 1910000137 в частині здійснення повної та своєчасної оплати за добові небаланси природного газу та перевищення договірної потужності.

У вересні 2021 року АТ «Хмельницькгаз» звернулось до господарського суду із зустрічним позовом, в якому просило зобов`язати Оператора ГТС України привести свої дії у відповідність до п.п. 9.1, 9.2, 9.3 договору та положень розділів ХІІІ, ХІV Кодексу газотранспортної системи (далі - Кодекс ГТС), шляхом: здійснення розрахунку маржинальної ціни, що покладена в основу визначення розміру добового негативного небалансу за лютий - березень 2021 року, у спосіб, передбачений пп. 7, 8- 11 глави 6 розділу ХІV Кодексу ГТС; вчинити балансуючі дії за лютий - березень 2021 року шляхом купівлі та продажу короткострокових стандартизованих продуктів та/або використання послуг балансування.

Зустрічний позов мотивовано тим, що протягом спірного періоду між сторонами не було жодних договірних відносин, які могли б бути підставою вчинення балансуючих дій Оператором ГТС щодо АТ «Хмельницькгаз»; при вчиненні балансуючих дій та визначенні вартості щодобових небалансів позивач не виконав умов пп. 9.1, 9.2 договору та розділу XIV Кодексу ГТС; не повідомив про застосований метод розрахунку маржинальної ціни придбання / продажу.

Господарський суд Хмельницької області у рішенні від 14.12.2021 у задоволенні первісного та зустрічного позову відмовив.

Північно-західний апеляційний господарський суд у постанові від 24.02.2022 рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині про відмову у задоволенні первісного позову залишив без змін.

Верховний Суд у постанові від 01.02.2023 судові рішення в оскаржувані частині про відмову у задоволенні первісного позову скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи -

26.03.2024 відповідач подав до суду клопотання, в якому просив зменшити розмір пені, 3 % річних та інфляційних втрат на 99,99 % відповідно до ст. 551 ЦК України, ст. 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України);

29.04.2024 позивач звернувся до суду з письмовими поясненнями, в яких зазначив про часткове припинення грошових зобов`язань відповідача перед позивачем в частині сплати основного боргу на загальну суму 125 883 455,27 грн внаслідок сплати відповідачем заборгованості у розмірі 116 200 003,83 грн та зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 9 683 451,44 грн.

Господарський суд Хмельницької області у рішенні від 22.05.2024 позов Оператора ГТС України задовольнив частково. Стягнув з відповідача на користь позивача 160 434 168,46 грн основного боргу, 200 000,00 грн пені, 3 703 549,79 грн 3 % річних та 7 177 082,37 грн інфляційних втрат. У решті позову відмовив. Закрив провадження у справі в частині вимог про стягнення 125 883 455,27 грн основного боргу.

За висновками суду першої інстанції відповідач порушив умови договору, тому наявні підстави для стягнення з нього основної заборгованості у розмірі 160 434 168,46 грн з урахуванням доказів щодо часткового припинення грошових зобов`язань відповідача перед позивачем.

Здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунків інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, суд вважав їх правильними і в частині заявлених розмірів, і в частині визначених періодів, тому дійшов висновку про обґрунтованість нарахування 7 177 082,37 грн інфляційних втрат та 3 703 549,79 грн 3 % річних.

Перевіривши правильність нарахування позивачем пені на підставі ст. 549 ЦК України та п. 13.5 договору в межах заявлених ним періодів, суд виснував про правомірність нарахування 18 473 306,82 грн пені. Водночас, зваживши на доводи відповідача у клопотанні про зменшення розміру штрафних санкцій та обставини справи, суд вказав на наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру пені на 99,99 % відповідно до ст. 551 ЦК України, а отже, стягнення з відповідача 200 000,00 грн, відмовивши таким чином позивачу у стягненні решти 18 273 306,82 грн.

Північно-західний апеляційний господарський суд у постанові від 15.08.2024 залишив без змін рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині щодо відмови у стягненні 18 273 306,82 грн пені.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру пені до 200 000,00 грн. При цьому апеляційний суд врахував усталені правові висновки Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ГК України, ст. 551 ЦК України у контексті права суду на зменшення пені, наведені у постановах, зокрема, від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 (об`єднана палата).

У поданій касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а також на наявність підстави касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені у справі рішення в частині відмови у стягненні 18 273 306,82 грн пені, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Позивач вказує на наявність підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду у постановах від 16.10.2018 у справі № 910/22964/17, від 03.07.2019 у справі № 917/791/18, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 06.11.2019 у справі № 917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19, від 12.02.2020 у справі № 924/414/19, від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 15.11.2023 у справі № 910/1266/23 та інших щодо питання застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України та права суду на зменшення штрафних санкцій.

За твердженнями скаржника, суди свавільно трактують та застосовують висновки Верховного Суду про те, що зменшення пені є правом суду і вирішення цього питання покладено на розсуд суду. На переконання позивача, таке право в суду є, однак воно пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, оскільки зменшення розміру штрафних санкцій в розумному розмірі, який буде співмірним розміру та тривалості порушення, не слугує легітимній меті правового механізму балансування інтересів сторін. Відповідно, дискреційне право суду на зменшення пені має бути обмежено принципами розумності, співмірності та справедливості, які водночас є оціночними поняттями.

За таких обставин Верховний Суд має визначити критерії та межі дискреції судів щодо зменшення розміру договірних штрафних санкцій, оскільки право суду на зменшення розміру штрафних санкцій не може бути безмежним та свавільним, а має бути обмеженим з огляду на принципи свободи та обов`язковості договору з метою запобігання можливості створення у зобов`язаних сторін враження щодо імовірності ухилення від відповідальності за умисні порушення та нівелювання забезпечувальної функції неустойки.

Отже, існує необхідність відступу від висновків Верховного Суду у наведених вище справах щодо права суду на зменшення штрафних санкцій шляхом конкретизації таких висновків, їх деталізації та встановлення чітких критеріїв, з яких має виходити суд при застосуванні ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України.

Такими критеріями, на думку позивача, мають бути також: 1) наявність та ступінь умислу на порушення господарського зобов`язання, в тому числі наявність / відсутність обізнаності сторони, яка порушила зобов`язання, щодо строку його виконання та наслідків такого порушення; 2) наявність обставин, які пом`якшують чи обтяжують відповідальність порушника; 3) врахування ч. 6 ст. 232 ГК України; 4) у випадку якщо розмір нарахованої пені з врахуванням тривалості періоду прострочення виконання зобов`язання є таким, що не перевищує 15 % від суми зобов`язання, яке є базою для її нарахування, то нарахування пені у такому розмірі не може бути визнане судом неадекватною мірою відповідальності лише з мотивів його розміру; 5) навіть за умови наявності обставин, які пом`якшують відповідальність порушника, не може бути зменшена заявлена до стягнення сума пені, нарахована у розмірі, що не перевищує 5 % від суми зобов`язання, яке є базою для її нарахування; 6) врахування розміру збитків потерпілої сторони лише у разі, якщо позовна заява містить вимогу про їх відшкодування, адже у разі протилежного тлумачення дискреція суду на зменшення неустойки залишатиметься свавільною.

Позивач вказує, що необхідність для такої конкретизації уже сформованих висновків Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України зумовлена значною кількістю аналогічних спорів, які перебувають на вирішенні у судах нижчих інстанцій, тому касаційна скарга стосується питання, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим позивач не заявляє клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду в порядку ст. 302 ГПК України.

У контексті обставин цієї справи скаржник зауважив, що у цьому випадку мала місце істотна тривалість прострочення відповідачем з оплати зобов`язань, які виникли на підставі договору, безпосередній вплив на розмір пені мав і розмір боргу. Отже, обираючи модель поведінки та допускаючи прострочення, відповідач знаходився в межах правової визначеності та чітко розумів наслідки порушення у вигляді виникнення у нього додаткового обов`язку зі сплати договірної пені, на що легітимно очікував позивач, розмір якої не є надмірним від суми простроченого зобов`язання, тому суди, зменшивши розмір пені, створили дисбаланс у договірних відносинах.

Верховний Суд в ухвалі від 25.09.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстави, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

25.10.2024 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані в частині судові рішення - без змін.

У відзив відповідач вказав на відсутність підстав для відступу від уже сформованих висновків Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України та звернув увагу на постанову об`єднаної палати від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22. Також серед іншого зазначив, що основна заборгованість за період з січня до березня 2021 року не може бути стягнута примусово, а підлягає погашенню за рахунок видатків державного бюджету, залишок (якщо такий буде) - реструктуризації, а неустойка, 3 % річних та інфляційні втрати - списанню на підставі Закону України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», оскільки НКРЕКП у постанові від 16.11.2022 № 1472 включила відповідача до реєстру підприємств, які беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості суб`єктів ринку природного газу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи позивача, врахувавши заперечення відповідача у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в частині відмови у стягненні 18 273 306,82 грн пені внаслідок висновків судів про наявність підстав для зменшення розміру пені, заявленого до стягнення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України). В іншій частині рішення судів не оскаржуються жодним із учасників справи, а тому не переглядаються Судом.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, згідно з п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: 1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; 2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У цьому контексті суд враховує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Відповідно, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Водночас з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Європейський суд з прав людини у п. 70 рішення від 18.01.2001 у справі Chapman v. the United Kingdom наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

У справі, яка розглядається, позивач заявив про стягнення з відповідача, зокрема, 18 473 306,83 грн пені.

Відповідач у клопотанні прохав зменшити заявлений до стягнення розмір пені на 99,99 %, надавши докази на підтвердження існування обставин для стягнення пені у меншому розмірі.

Клопотання відповідач мотивував тим, що він був суб`єктом природної монополії та до 30.09.2023 здійснював діяльність з розподілу природного газу і був єдиним оператором ГРМ в межах Хмельницької області, однак після зупинення НКРЕКП дії ліцензії з розподілу природного газу відповідач поніс фактичні втрати прибутку у вигляді отримання плати за надання послуг з розподілу природного газу, в результаті чого єдиним джерелом надходження коштів є стягнення дебіторської заборгованості зі споживачів за послугу розподілу природного газу, яка утворилась ще до 30.09.2023 і є надзвичайно низькою та стягується товариством в судовому порядку.

Заборгованість споживачів за надані до 30.09.2023 послуги з розподілу природного газу перед відповідачем станом на кінець 4 кварталу 2024 року становить: побутові споживачі - понад 21 млн грн; споживачі, що не є побутовими - понад 5 млн грн, з яких найбільшими боржниками є теплопостачальні організації, які не розрахувалися за послуги розподілу природного газу і в умовах воєнного стану мають послаблення в силу закону через заборону стягнення з підприємств критичної інфраструктури та оборонно-промислового комплексу заборгованості за послуги з розподілу природного газу.

Наразі всі фінансові надходження відповідач скеровує на погашення кредиторської заборгованості, виплату заробітної плати, сплату податків та зборів, повернення споживачам надміру сплачених сум за розподіл природного газу, через що зменшується платоспроможність боржника.

Крім того, відповідач зауважив, що належить до підприємства критичної інфраструктури, яке надає життєво важливі послуги енергозабезпечення в умовах воєнного стану, сприяє безперебійному функціонуванню газорозподільної системи, що включає постійну готовність боржника до відновлення пошкодження виробничих потужностей у разі руйнувань, що вказує на потребу у забезпечені діяльності підприємства з метою запобігання кризової ситуації під час дії воєнного стану.

Суд першої інстанції, зваживши на такі доводи відповідача, врахувавши засади цивільного судочинства та інтереси обох сторін, те що окрім пені стягуються 3 % річних, які певною мірою компенсують знецінення несплачених вчасно коштів, та що сплата пені у повному обсязі суттєво погіршить майновий стан відповідача, який відноситься до критичної інфраструктури, вважав за можливе зменшити заявлений до стягнення розмір пені на 99,99 % відповідно до ст. 551 ЦК України та присудив до стягнення 200 000,00 грн, відмовивши таким чином позивачу у стягненні решти 18 273 306,82 грн пені.

Суд апеляційної інстанції, керуючись приписами ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України, погодився з висновками суду першої інстанції, що конкретно в цьому випадку можливим і доцільним є зменшення розміру нарахованої позивачем пені до 200 000,00 грн з мотивів, наведених місцевим господарським судом.

Одночасно апеляційний суд навів низку додаткових аргументів, якими він керувався, погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду в цій частині, а саме зазначив, що враховує:

- ступінь виконання відповідачем основного зобов`язання (часткове погашення основного боргу);

- поведінку відповідача, яка полягає у частковому погашенні суми боргу та свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання, незважаючи на нестабільну економічну ситуацію і воєнний стан в країні;

- поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, а саме: основним джерелом доходу відповідача є кошти, що надійшли за надані послуги від споживачів, в тому числі від населення та бюджетних установ, зокрема, у період дії воєнного стану; заборгованість за надані послуги з розподілу природного газу споживачів як фізичних осіб, так і теплопостачальних організацій;

- скрутний фінансовий стан відповідача;

- відсутність понесення позивачем прямих збитків, пов`язаних з несвоєчасним виконанням відповідачем зобов`язання за договором;

- що стягнення пені не є основним доходом позивача і не може впливати на його господарську діяльність;

- що пеня є лише санкцією за невиконання зобов`язання, а не основним боргом, а тому при зменшенні її розміру позивач не несе значного негативного наслідку в своєму фінансовому становищі з урахуванням задоволення позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Отже, врахувавши майновий стан відповідача, його часткові оплати за договором, а також компенсацію майнових втрат позивача шляхом задоволення вимоги про стягнення інфляційних втрат, 3 % річних та пені в розмірі 200 000,00 грн, з огляду на баланс інтересів сторін, суди, діючи в межах дискреційних повноважень, дійшли висновку про задоволення клопотання відповідача та можливість зменшення заявленої до стягнення пені до 99,99 %.

При цьому апеляційний суд здійснив посилання на правові позиції Верховного Суду, зокрема, у постановах від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, на яку посилається скаржник в касаційній скарзі, від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

У постановах Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 910/22964/17, від 03.07.2019 у справі № 917/791/18, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 06.11.2019 у справі № 917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19, від 12.02.2020 у справі № 924/414/19, від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 15.11.2023 у справі № 910/1266/23 колегії суддів при вирішенні питання щодо можливості зменшення розміру пені застосували ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України та навели усталений правовий висновок, який полягає у такому.

Відповідно до ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України суд має право зменшити заявлений до стягнення розмір неустойки (пені, штрафу) у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора або якщо їх розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому ні у зазначених нормах, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарський суд може зменшити неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен:

- з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків;

- об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, враховуючи інтереси сторін, які заслуговують на увагу, ступінь виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначність прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідність розміру пені наслідкам порушення, негайне добровільне усунення винною стороною порушення та його наслідків;

- з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків;

- взяти до уваги майновий стан як боржника, так і стягувача. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємств мають значення для вирішення питання про зменшення пені;

- оцінити співвідношення розміру заявленої до стягнення неустойки, зокрема, з розміром збитків кредитора;

- врахувати інтереси обох сторін, відповідно, досліджуючи питання щодо зменшення неустойки суди повинні об`єктивно оцінювати, чи є цей випадок винятковим, враховуючи інтереси також й стягувача, а не лише боржника.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Позивач з наведених в касаційній скарзі мотивів просить відступити від таких висновків Верховного Суду шляхом уточнення, що полягає у зазначенні чітких критеріїв, з яких має виходити суд при застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України.

У контексті таких доводів позивача колегія суддів звертає увагу, що схожі доводи, які наведені скаржником у касаційній скарзі для обґрунтування необхідності відступу від правових висновків Верховного Суду щодо критеріїв, з яких має виходити суд при вирішенні питання про зменшення розміру пені, вже були предметом розгляду об`єднаної палати у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, яка вирішувала питання щодо застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України і можливості / неможливості зменшення судом заявленої до стягнення суми пені на 99 %.

Так, за останньою позицією об`єднаної палати зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - ст. 616 ЦК України тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

У вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди:

беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання, співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені;

враховують та оцінюють на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом, так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини у сукупності, що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір, і обставини у сукупності, що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. Тому розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір, який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки відповідно до ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України, а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, виключає формування єдиних критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру, до якого суд має право її зменшити, тому можливість зменшення заявленої до стягнення пені до певної суми (на відповідний відсоток) залежить виключно від оцінки судами фактичних обставин справи та обґрунтованості доводів і заперечень сторін.

Отже, об`єднана палата у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2669/22 підтвердила сталі висновки Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник і від яких просить відступити, про те що суд на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки, на підставі оцінки наданих сторонами доказів та обставин справи у їх сукупності (ст. 551 ЦК України), вказавши на неможливість формування єдиних критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру пені.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від сталих, чітких та зрозумілих правових висновків Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України у наведених позивачем в касаційній скарзі справах, які кореспондуються із висновками об`єднаної палати у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2669/22, з моменту ухвалення якої не відбулися зміни в законодавстві та правозастосуванні щодо права та підстав (критеріїв) зменшення пені.

Звертаючись з касаційною скаргою на підставі п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач не доводить наявності причин для відступу від уже сформованих висновків Верховного Суду (неефективності, помилковості, неясності, неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості судового рішення), як і не наводить вмотивованого іншого за змістом обґрунтування щодо необхідності відступлення від висновків Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України, крім зазначення схожих мотивів, які були розглянуті об`єднаною палатою у справі № 911/2669/22 та за якими зроблені відповідні висновки.

Натомість наведені у касаційній скарзі аргументи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлення інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень в оскаржуваній частині та ухвалення в цій частині нового рішення у цій справі, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України не підтвердилися після відкриття касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій з цієї підстави, оскільки норми ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України у справі, яка розглядається, застосовані судами правильно, з урахуванням висновків Верховного Суду, зокрема, у постановах від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, які є актуальними, не суперечать положенням названих норм матеріального права та забезпечують формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні судами питання щодо зменшення заявленої до стягнення пені.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги позивача.

Водночас колегія суддів вважає прийнятними доводи відповідача у відзиві на касаційну скаргу в тих межах, в яких вони узгоджуються з мотивуванням цієї постанови.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши судові рішення в оскаржуваній частині в межах доводів касаційної скарги Оператора ГТС України, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постановлених у справі судових рішень в частині, що оскаржується, - без змін, у зв`язку із чим судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.08.2024 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 22.05.2024 у справі № 924/866/21 в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. М. Бенедисюк

А. А. Ємець