Постанова

від 13.11.2024 по справі 927/1424/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 927/1424/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Багай Н. О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Офіс Генерального прокурора -не з`явився,

Управління комунального майна

Чернігівської обласної ради - не з`явився,

Товариства з обмеженою

відповідальністю «Зіра» - не з`явився,

Чернігівського ліцею з посиленою

військово-фізичною підготовкою - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Зіра»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 (у складі колегії суддів: Андрієнко В. В. (головуючий), Буравльов С. І., Шапран В. В.)

та рішення Господарського суду Чернігівської області від 09.05.2024 (суддя Шморгун В. В.)

у справі № 927/1424/23

за позовом Заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Управління комунального майна Чернігівської обласної ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зіра», Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою,

про визнання недійсним договору оренди, зобов`язання звільнити нежитлове приміщення та повернення його в комунальну власність,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року Заступник керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Управління комунального майна Чернігівської обласної ради (далі - Управління комунального майна) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зіра» (далі - ТОВ «Зіра») та Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (далі - Чернігівський ліцей), у якому просив суд:

- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області від 22.03.2021 № 359, укладений між Управлінням комунального майна, Чернігівським ліцеєм та ТОВ «Зіра»;

- зобов`язати ТОВ «Зіра» звільнити нежитлове приміщення з окремим входом, загальною площею 184,6 кв. м, що знаходиться в одноповерховій будівлі майстерні за адресою: вул. Стрілецька, 1, м. Чернігів, та повернути його балансоутримувачу в особі Чернігівського ліцею шляхом підписання акта повернення з оренди орендованого майна.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог законодавства про освіту, оскільки в оренду суб`єкту господарювання передано майно навчального закладу для цілей, не пов`язаних із навчально-виховним процесом або обслуговуванням учасників освітнього процесу, тому цей договір підлягає визнанню недійсним, а майно - поверненню.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 09.05.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024, позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області від 22.03.2021 № 359, укладений між Управлінням комунального майна, ТОВ «Зіра» та Чернігівським ліцеєм. Зобов`язано ТОВ «Зіра» звільнити нежитлове приміщення з окремим входом, загальною площею 184,6 кв. м, що знаходиться в одноповерховій будівлі майстерні за адресою: вул. Стрілецька, 1, м. Чернігів, та повернути його балансоутримувачу в особі Чернігівського ліцею шляхом підписання акта повернення з оренди орендованого майна. Здійснено розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з висновками суду апеляційної та першої інстанцій, у серпні 2024 року ТОВ «Зіра» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 09.05.2024 скасувати, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.10.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 927/1424/23 за касаційною скаргою ТОВ «Зіра» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 09.05.2024 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України; зупинено виконання та дію рішення Господарського суду Чернігівської області 09.05.2024 до закінчення його перегляду в касаційному порядку; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.11.2024.

Чернігівська окружна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу зазначає про законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

13.11.2024 до Верховного Суду від представника ТОВ «Зіра» - адвоката Кравченка В. В. надійшла заява про розгляд справи без участі представника ТОВ «Зіра».

Офіс Генерального прокурора, Управління комунального майна, Чернігівський ліцей та ТОВ «Зіра» у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.

Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, заяви ТОВ «Зіра» про розгляд справи без участі його представника, а також те, що Офіс Генерального прокурора, Управління комунального майна, Чернігівський ліцей не звертались до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій установлено, 22.03.2021 між Управлінням комунального майна (орендодавець), ТОВ «Зіра» (орендар) та Чернігівським ліцеєм (балансоутримувач) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області № 359, відповідно до умов якого орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає в строкове платне користування майно, зазначене у пункті 4 змінюваних умов договору (далі - Умов) (нежитлове приміщення з окремим входом загальною площею 184,6 кв. м, що знаходиться в одноповерховій будівлі майстерні за адресою: вул. Стрілецька, 1, м. Чернігів), вартість якого становить суму, визначену у пункті 6 Умов (20 953,00 грн) (пункти 1.1, 1.2 договору).

Майно передається в оренду для використання згідно із пунктом 7 Умов (майно може бути використане орендарем за будь-яким цільовим призначенням).

Пунктом 2.1 договору передбачено, що орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі підписується між орендарем і балансоутримувачем одночасно із підписанням цього договору.

Згідно з пунктом 6.1 договору орендар зобов`язаний використовувати орендоване майно відповідно до призначення, визначеного у пункті 7 Умов (майно може бути використане орендарем за будь-яким цільовим призначенням).

За невиконання або неналежне виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно із законом та договором (пункт 11.1 договору).

Відповідно до пункту п. 12.1 договору цей договір укладено на строк, визначений пункті 12 Умов (цей договір діє з 22.03.2021 по 28.02.2026 включно). Перебіг строку дії договору починається з дня набрання ним чинності. Договір набирає чинності в день його підписання сторонами (нотаріального посвідчення, якщо відповідно до законодавства договір підлягає нотаріальному посвідченню). Строк оренди за цим договором починається з дати підписання акта приймання-передачі і закінчується датою припинення цього Договору.

Договір може бути достроково припиненим на вимогу орендодавця, якщо орендар, зокрема, використовує майно не за цільовим призначенням або використовує майно за забороненим цільовим призначенцям (підпункт 12.6.2 пункту 12.6 договору).

Пунктами 12.10, 12.11 договору передбачено, що у разі припинення або розірвання договору: поліпшення орендованого майна, здійснені орендарем за рахунок власних коштів за згодою осіб, визначених у пункті 5.1 цього договору, які можна відокремити від орендованого майна, не завдаючи йому шкоди, є власністю орендаря, а поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для майна - спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області; поліпшення майна, зроблені орендарем без згоди осіб, визначених у пункті 5.1. цього договору, які не можна відокремити без шкоди для майна, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області та їх вартість компенсації не підлягає.

Майно вважається поверненим орендодавцю/балансоутримувачу з моменту підписання балансоутримувачем та орендарем акта повернення з оренди орендованого майна.

За актом приймання-передачі в оренду майна комунальної власності від 22.03.2021 орендодавець/балансоутримувач передав, а орендар прийняв в строкове платне користування майно загальною площею 184,6 кв. м, розташоване за адресою: вул. Стрілецька, 1, м. Чернігів.

Додатковою угодою № 1 від 22.03.2021 до договору сторони домовились про відшкодування орендарем фактичних витрат за користування комунальними послугами (електроенергією) та земельною ділянкою (земельного податку).

Згідно з витягом з Реєстру суб`єктів освітньої діяльності, органом, до сфери управління якого належить Чернігівський ліцей, є Управління освіти і науки; форма власності - комунальна; основним видом діяльності освітнього закладу (Чернігівського ліцею) є загальна середня освіта (КВЕД 85.31).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «Зіра» зареєстровано 21.01.2011, здійснює господарську діяльність, пов`язану з наданням послуг у сфері торгівлі (КВЕД 46.73 - оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням (основний); КВЕД 45.31 - оптова торгівля деталями та приладдям для автотранспортних засобів; КВЕД 46.43 - оптова торгівля побутовими електротоварами й електронною апаратурою побутового призначення для приймання, записування, відтворювання звуку й зображення; КВЕД 46.49 - оптова торгівля іншими товарами господарського призначення; КВЕД 46.77 - оптова торгівля відходами та брухтом; КВЕД 46.90 - неспеціалізована оптова торгівля) та транспорту (КВЕД 49.41 - вантажний автомобільний транспорт; КВЕД 52.29 - інша допоміжна діяльність у сфері транспорту).

Звертаючись до суду в інтересах держави в особі Управління комунального майна з відповідними позовними вимогами, прокурор обґрунтував їх тим, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог законодавства, зокрема, положень Закону України «Про освіту», а тому відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підлягає визнанню недійсним, а майно - поверненню.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши наявність у прокурора підстав для звернення в інтересах держави в особі Управління комунального майна до суду з відповідним позовом, дослідив подані сторонами докази та дійшов висновку, що оспорюваний договір оренди укладено з порушенням вимог законодавства про освіту, чинного на час укладення цього договору, оскільки спірне нерухоме майно, яке є приміщенням комунального навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. За таких обставин, суд першої інстанції також задовольнив позовну вимогу про зобов`язання звільнити та повернути балансоутримувачу спірне нежитлове приміщення шляхом підписання акта повернення.

ТОВ «Зіра», обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалось на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 18.10.2023 у справі № 927/66/23, від 07.03.2018 у справі № 904/3956/17, від 29.03.2018 у справі № 922/2648/16, від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, від 14.11.2018 у справі № 910/8682/18, від 30.08.2018 у справі № 904/8978/17, від 04.03.2019 у справі № 5015/6070/11, від 10.09.2019 у справі № 917/317/19, від 09.07.2019 у справі № 903/849/17, від 17.01.2023 у справі № 902/51/21.

За доводами касаційної скарги, судами попередніх інстанцій не враховано, що ТОВ «Зіра» належним чином виконує обов`язки за оспорюваним договором; позивачем не надано доказів на підтвердження того, що Чернігівський ліцей як заклад освіти в змозі самостійно забезпечити себе та інших учасників освітнього процесу послугами з ремонту службових транспортних засобів, які безпосередньо надаються ТОВ «Зіра»; а також доказів того, що розміщення автосервісу в одноповерховій будівлі майстерні з окремим входом призвело до погіршення соціально-побутових умов працівників освітнього закладу освіти, здобувачів освіти або порушення освітнього процесу; розірвання договору оренди призведе до понесення Чернігівським ліцеєм значних збитків, оскільки останнє буде вимушене утримувати спірне приміщення за власні кошти.

Крім того, ТОВ «Зіра» підставою касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, також зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України з огляду на наявність підстав, передбачених пунктом 1, 4 частини 3 статті 310 цього Кодексу, а саме: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Положення частини 2 статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК України, згідно з якою господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти визначено положеннями Закону України «Про освіту».

За змістом частини 1 статті 79 Закону України «Про освіту» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди), джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть, зокрема, бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до частини 1 статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

У частині 4 статті 80 Закону України «Про освіту» визначено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

В свою чергу згідно з підпунктом 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796, навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

З викладеного слідує, що чинний на момент укладення оспорюваного договору Закон України «Про освіту» містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Закон України «Про освіту» не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Звідси, питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати, виходячи із конкретних обставин справи, з урахуванням того, чи не погіршує надання в оренду майна закладів освіти соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22.

В свою чергу згідно з пунктом 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, не можуть бути використані за будь-яким цільовим призначенням такі об`єкти оренди як майно закладів освіти. Такі об`єкти оренди можуть використовуватися лише для розміщення відповідних закладів або лише із збереженням профілю діяльності за конкретним цільовим призначенням, встановленим рішенням відповідного представницького органу місцевого самоврядування, крім випадків, що передбачають використання частини такого майна з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо такими закладами, пов`язаних із забезпеченням чи обслуговуванням діяльності таких закладів, їх працівників та відвідувачів. Зазначені об`єкти можуть також використовуватися для проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів.

Таким чином, наведені законодавчі приписи передбачають, що договір оренди майна закладів освіти має обмеження щодо використання такого майна і такі обмеження (цільове призначення) повинні бути встановлені у самому договорі.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного суду у від 16.04.2024 у справі № 922/3883/23, від 09.04.2023 у справі № 927/400/23.

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до умов оспорюваного договору майно (нежитлове приміщення з окремим входом загальною площею 184,6 кв. м, що знаходиться в одноповерховій будівлі майстерні за адресою: вул. Стрілецька, 1, м. Чернігів,) передається в оренду для використання за будь-яким цільовим призначенням (пункт 1.2 договору); орендар зобов`язаний використовувати орендоване майно відповідно до призначення, визначеного у пункті 7 Умов, а саме, може бути використане орендарем за будь-яким цільовим призначенням (пункт 6.1 договору).

Тобто, за умовами оспорюваного договору, орендар може користуватись орендованим майном на власний розсуд за будь-яким цільовим призначенням.

Таким чином, укладаючи оспорюваний договір сторони не дотрималися вимог статті 80 Закону України «Про освіту», не встановили обмеження щодо використання такого майна, яке мало б бути пов`язане з навчально-виховним процесом чи обслуговування учасників освітнього процесу саме з метою забезпечення освітнього процесу.

Отже, як установлено судами попередніх інстанцій, спірне приміщення, яке орендує ТОВ «Зіра» за оспорюваним правочином, належить до майна освіти, однак передане останньому в користування не з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а з метою розміщення майстерні з ремонту автомобілів.

За таких обставин суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що розміщення в орендованому приміщенні комунального закладу освіти майстерні з ремонту автомобілів жодним чином не пов`язане із освітім процесом Чернігівського ліцею, не має на меті надання послуг, пов`язаних із забезпеченням такого процесу чи обслуговуванням його учасників, а тому оспорюваний договір оренди не відповідає положенням частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту», що в силу статей 203, 215 ЦК України та статті 207 ГК України є правовою підставою для визнання його недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Ураховуючи наведене, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог є обґрунтованими.

При цьому, суди попередніх інстанцій правомірно зазначили, що втручання у право орендаря на мирне володіння майно у цьому випадку не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки укладення оспорюваного договору і використання спірного майна для розміщення майстерні з ремонту автомобілів, суперечить імперативним приписам спеціального законодавства щодо заборони використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням, а тому не може вважатися «законним і обґрунтованим очікуванням» у розумінні Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Крім того, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи ТОВ «Зіра» про можливість передачі в оренду спірного приміщення з будь-яким цільовим призначенням, оскільки воно не використовувалось протягом 3-х років з посиланням на Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, оскільки, як правильно зазначено судами, у відносинах оренди рухомого та нерухомого майна, що належить закладам загальної середньої освіти, імперативна норма частини 4 статті 80 спеціального Закону України «Про освіту» підлягає пріоритетному застосуванню.

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

ТОВ «Зіра», обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалось на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 07.03.2018 у справі № 904/3956/17, від 29.03.2018 у справі № 922/2648/16, від15.06.2018 у справі № 906/164/17.

Разом з тим, правові висновки, викладені у наведених вище постановах були сформовані щодо застосування положень статей Закону України «Про освіту» (чинного до 27.09.2017), які не регулюють спірні правовідносини у справі № 927/1424/23, що розглядається, тому доводи скаржника про необхідність їх врахування під час вирішення спору у цій справі є безпідставними.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає безпідставними посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування положень законодавства при вирішенні спорів про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна навчального закладу, викладених у постановах від 17.01.2023 у справі № 902/51/21, від 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 18.10.2023 у справі № 927/66/23, оскільки висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, про визнання оспорюваного договору недійсним у зв`язку з його укладенням усупереч вимогам частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту» не суперечать, а відповідають висновкам, наведеним у зазначених вище постановах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.

Посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо презумпції правомірності правочину, викладених у постановах від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18 (за позовом про тлумачення змісту правочину), від 14.11.2018 у справі № 910/8682/18 (за заявою про вжиття заходів забезпечення позову до його пред`явлення), від 30.08.2018 у справі № 904/8978/17 (за позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги), від 04.03.2019 у справі № 5015/6070/11 (за позовом про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння), від 10.09.2019 у справі № 917/317/19 (за заявою про забезпечення позову), від 09.07.2019 у справі № 903/849/17 (за позовом про стягнення заборгованості), суд касаційної інстанцій не бере до уваги, оскільки правовідносини у справі № 927/1424/23, що розглядається, та у наведених вище справах, на які посилається скаржника у касаційній скарзі, не є подібними, ураховуючи відмінні зміст та правове регулювання спірних правовідносин.

У зв`язку з наведеним, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Також підставою касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, ТОВ «Зіра» зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

Відповідно до пункту 4 частини 2статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 ГПК України.

Так, на обґрунтовування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, ТОВ «Зіра» посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили письмові докази (пункт 1 частини 3 статті 310 ГПК України), а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини 3 статті 310 ГПК України).

Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього кодексу.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Також, згідно з пунктом 4 частини 3 статті 310 ГПК України, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Частинами 1 та 2 статті 77 ГПК України встановлено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 27.12.2022 у справі № 910/21725/21.

Матеріалами справи та змістом оскаржуваних рішень підтверджується належне дослідження судами попередніх інстанцій доказів у справі, надання їм оцінки, а доводи касаційної скарги про встановлення судами попередніх інстанцій обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, не містять належного обґрунтування, зокрема, які саме обставини і на підставі яких саме доказів, як і не містять доводів стосовного наслідків впливу означеного на результат вирішення судами спору по суті, тобто є безпідставними та необґрунтованими.

Саме лише посилання скаржника на те, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судові рішення.

При цьому такі доводи скаржника насамперед зводяться до спонукання Суду до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень касаційного суду, визначених статтею 300 ГПК України.

Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317, 332 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Зіра» залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 09.05.2024 у справі № 927/1424/23 залишити без змін.

3. Поновити виконання та дію рішення Господарського суду Чернігівської області від 09.05.2024 у справі № 927/1424/23.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: Н. О. Багай

В. А. Зуєв