Рішення

від 21.11.2024 по справі 916/2318/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" листопада 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2318/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Державного підприємства "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" (код ЄДРПОУ 05528906, 67668, Одеська обл., Одеський р-н, с. Великий Дальник, вул. Маяцька, буд. 26)

до відповідача-1: Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

відповідача-2: Фермерського господарства "Агрофірма Ніка" (код ЄДРПОУ 43672137, 65059, м. Одеса, Люстдорфська Дорога, буд. 55/2, кв. 158)

про визнання недійсним договору

за участю представників сторін:

від позивача: Ольга Чабан

від відповідача-1: Тетяна Кузнецова

від відповідача-2: не з`явився

Позивач Державне підприємство "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача-1 Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича, відповідача-2 Фермерського господарства "Агрофірма Ніка" про визнання недійсним договору.

Ухвалою від 07.06.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання, встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи.

18.06.2024 від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

21.06.2024 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву

Ухвалою суду від 04.07.2024 відзив відповідача-1 Фізичної особи-підприємця Прошина С.С. залишено без руху; встановлено відповідачу строк для усунення недоліків відзиву; відкладено підготовче засідання на 25.07.2024.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 25.07.2024 відзив Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича на позовну заяву Державного підприємства "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" повернуто без розгляду.

Ухвалою суду від 25.08.2024, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, постановлено провести підготовче провадження у розумні строки та відкладено підготовче засідання на 12.09.2024.

26.08.2024 до суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, разом з клопотанням про поновлення строку на його подання.

10.09.2024 до суду від позивача надійшли пояснення.

Ухвалою суду від 12.09.2024 клопотання Державного підприємства "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" про поновлення строку на подання пояснень і доказів задоволено; поновлено Державному підприємству "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" строк на подання пояснень і доказів та прийнято їх до розгляду; клопотання Фізичної особи-підприємця Прошина Сергія Сергійовича про поновлення строку на подання відзиву на позовну заяву задоволено; поновлено Фізичній особі-підприємцю Прошину Сергію Сергійовичу строк на подання відзиву на позовну заяву та прийнято його до розгляду; відкладено підготовче засідання на 26.09.2024.

26.09.2024 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів разом з клопотанням про поновлення строку для їх подання.

Ухвалою від 26.09.2024 задоволено клопотання Державного підприємства "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" про поновлення строку на подання доказів, поновлено позивачу строк на подання доказів та прийнято їх до розгляду; закрито підготовче провадження у справі, призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 23.10.2024.

В судовому засіданні 23.10.2024 оголошено перерву до 21.11.2024.

В судове засідання з`явились представники позивача та відповідача-1.

Відповідач-2 явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, про дату і час проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Представник позивача підтримала позовні вимоги з підстав, зазначених у позові, просить їх задовольнити.

Представник відповідача-1 проти задоволення позову заперечила.

У відзивах на позовну заяву відповідачі позовні вимоги вважають необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Зауважують, що оспорюваний правочин відповідає вимогам чинного законодавства, підстави для визнання його недійсним відсутні. Крім того, зазначають, що зміна кредитора не призвела до збільшення обсягу відповідальності боржника чи зміни розміру грошових зобов`язань, терміну їх виконання, або іншим чином істотно вплинула на правове становище Державного підприємства "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" як боржника у грошових зобов`язаннях. Вважають, що позивачем не доведено, які права та інтереси є порушеними внаслідок укладення оспорюваного договору, а також які права та інтереси можуть бути захищені або відновлені у випадку задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 21.11.2024, на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи, з метою реалізації своєї господарської діяльності 01.06.2022 року Державним підприємством "Дослідне господарство "Южний" Селекційно-генетичного інституту - Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення", чинна назва якого - Державне підприємство "Дослідне господарство "Южний" Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства Національної академії аграрних наук України" (суборендар, позивач) було укладено договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) №0106-22 від 01 червня 2022 року з ФОП Прошиним Сергієм Сергійовичем (орендар, відповідач-1).

Відповідно до п. 1.1. договору №0106-22, у порядку та на умовах, визначених цим договором, орендар зобов`язується передати суборендарю в тимчасове платне володіння та користування вантажний (легковий) автомобіль, визначений у цьому договорі (далі - автомобіль), а також зобов`язується забезпечити своїми силами його керування та технічну експлуатацію, а суборендар зобов`язується прийняти в тимчасове володіння та користування автомобіль під керуванням екіпажу (водія) орендаря, зобов`язується сплачувати орендарю суборендну плату.

Згідно п. 2.1. договору №0106-22, автомобіль використовуватиметься суборендарем для цілей перевезення.

Пунктом 3.2. договору № 0106-22 визначено, що автомобіль передається суборендарю за його заявкою після її отримання орендарем до виконання.

Відповідно до п. 5.1. договору № 0106-22, розмір суборендної плати з екіпажем становить 3600 грн. за автомобіль на день.

Згідно п. 5.3. договору № 0106-22, суборендна плата вноситься в строк протягом місяця з початку суборенди, шляхом переведення коштів на банківський рахунок.

28.02.2023 між ФОП Прошин С.С. та ДП "ДГ "Южний" СГІ- НЦНС" було складено Акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.01.2022 по 28.02.2023 за договором від 01.06.2022 № 0106-22, згідно якого станом на 28.02.2023 заборгованість на користь ФОП Прошина Сергія Сергійовича становила 497782,49 грн.

13.11.2023 року між ФОП Прошиним С.С. (первісний кредитор) та Фермерським господарством "Агрофірма Ніка" (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги (договір від 13.11.2023).

Відповідно до п. 1.1. договору від 13.11.2023, первісний кредитор передає новому кредиторові, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за договором суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) від 01.06.2022 № 0106-22 (основний договір), укладеним між первісним кредитором та Державним підприємством "Дослідне господарство "Южний" селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення", в особі керівника Маврова Віталія Георгійовича, який діяв на підставі Статуту (боржник).

За умовами п. 2.1. договору від 13.11.2023, згідно з відступленням права вимоги за цим договором новий кредитор сплачує первісному кредитору винагороду у розмірі 250000,00 грн. шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок первісного кредитора.

Пунктом 2.2. договору від 13.11.2023 визначено, що строк сплати винагороди становить 3 календарні дні після дня набрання чинності цим договором.

Згідно п.3.1, первісний кредитор зобов`язується передати новому кредитору всі документи, які засвідчують права, що передаються за цим договором, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, у термін до 14 листопада 2023 року.

Відповідно до пункту 3.2. договору від 13.11.2023, первісний кредитор зобов`язаний сповістити боржника про відступлення права вимоги за цим договором в термін до 16 листопада 2023, шляхом поштового надсилання з повідомленням про вручення боржнику копії цього договору.

14.11.2023 року ФГ "Агрофірма Ніка" було надіслало ДП "ДГ "Южний" повідомлення про відступлення права вимоги.

Разом з тим, позивач не визнає правомірність укладеного договору про відступлення права вимоги за договором суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) від 01.06.2022 №0106-22. Зауважує, що оспорюваний договір відступлення права вимоги від 13.11.2023, укладений між ФОП Прошин С.С. та Фермерським господарством "Агрофірма Ніка", за своєю природою є договором факторингу, отже, має бути визнаний недійсним, оскільки укладений з порушенням норм цивільного законодавства, що регулюють факторингові операції - частини третьої статті 1079 Цивільного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", пункту 11 частини першої статті 4, частини п`ятої статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", який був чинним на момент укладення договору від 13.11.2023 року, через те, що право вимоги було відступлено на користь ФГ "Агрофірма Ніка", яке не є фінансовою установою, не має і не мало відповідної ліцензії з надання фінансових послуг.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

В силу ст. 16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів; загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочинів, зокрема, відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого первісний кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги (цесії) може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов`язок нового кредитора надати первісному кредитору якесь майнове відшкодування замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 350 ГК України, банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Поряд з цим, статтею 1077 ЦК України визначено поняття договору факторингу, відповідно до якого за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно п. 1 Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231", до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Відтак, з аналізу ст. ст. 512-518 ЦК України можна зробити висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 1077 ЦК України, ст. 350 ГК України та ч. 5 ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Статтею 350 ГК України передбачено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У ч. 1-2 ст. 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У випадку якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій, відтак, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Стосовно розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

В силу п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Згідно п. 11 ч. 1 ст. 4 цього Закону, факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Відповідно до ч.1 ст.1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Окрім того, розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст. 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Відтак, договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахуванням всієї сукупності його суттєвих ознак. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Як зазначено вище, згідно п. 1.1. оспорюваного договору від 13.11.2023, первісний кредитор передає новому кредиторові, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за договором суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) від 01.06.2022 № 0106-22 (основний договір), укладеним між первісним кредитором та Державним підприємством "Дослідне господарство "Южний" селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення", в особі керівника Маврова Віталія Георгійовича, який діяв на підставі Статуту (боржник).

За умовами п. 2.1. договору від 13.11.2023, згідно з відступленням права вимоги за цим договором новий кредитор сплачує первісному кредитору винагороду у розмірі 250000,00 грн. шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок первісного кредитора.

Пунктом 2.2. договору від 13.11.2023 визначено, що строк сплати винагороди становить 3 календарні дні після дня набрання чинності цим договором.

Згідно п.3.1, первісний кредитор зобов`язується передати новому кредитору всі документи, які засвідчують права, що передаються за цим договором, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, у термін до 14 листопада 2023 року.

Так, позивач наполягає, що оспорюваний договір відступлення права вимоги від 13.11.2023, укладений між ФОП Прошин С.С. та Фермерським господарством "Агрофірма Ніка", за своєю природою є договором факторингу, отже, має бути визнаний недійсним, оскільки укладений з порушенням норм цивільного законодавства, що регулюють факторингові операції - частини третьої статті 1079 Цивільного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", пункту 11 частини першої статті 4, частини п`ятої статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", який був чинним на момент укладення договору від 13.11.2023 року, через те, що право вимоги було відступлено на користь ФГ "Агрофірма Ніка", яке не є фінансовою установою, не має і не мало відповідної ліцензії з надання фінансових послуг.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 (№12-1гс21), та зазначає, що вирішуючи у цій справі виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, ВП ВС дійшла висновку, що слід виходити з суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

Також ВП ВС зазначила, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому (п. 57 постанови).

Відтак, позивач зауважує, що, враховуючи актуальну на сьогоднішній судову практику та фактичні обставини справи, ДП "ДГ "ЮЖНИЙ" ІКОСГ НААН" підкреслює, що оспорюваний договір відступлення права вимоги від 13.11.2023 за своєю природою є договором факторингу, у зв`язку з чим має бути визнаний недійсним.

Отже, підставою даного позову є, за твердженням позивача, обставини укладення спірного договору з особою (ФГ "Агрофірма Ніка"), яка не є фінансовою установою, не має і не мала відповідної ліцензії з надання фінансових послуг.

З приводу наведеного суд зазначає, що 08.08.2023 Великою Палатою Верховного Суду була розглянута справа № 910/8115/19 (910/13492/21).

Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статей 512-519, 656, 1077-1079 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 серпня 2021 року у справі № 639/6370/18, від 10 серпня 2021 року у справі № 755/7758/19, від 04 жовтня 2021 року у справі № 712/10515/17, від 19 січня 2022 року у справі № 766/10404/19, від 26 січня 2022 року у справі № 761/41749/19, від 08 червня 2022 року у справі № 723/779/20.

Так, Велика Палати Верховного Суду у вищезазначеній справі виклала наступну позицію:

"Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу.

43. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

44. Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

45. За частиною першою статті 513 Цивільного кодексу України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

46. Відповідно до частини першої статті 517 Цивільного кодексу України, первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

47. Таким чином, у Цивільному кодексі України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

48. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним чи безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

49. Відповідно до статті 1077 Цивільного кодексу України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

50. Банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України (стаття 350 Господарського кодексу України).

51. Згідно зі статтею 1078 Цивільного кодексу України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

52. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (стаття 1079 Цивільного кодексу України).

53. За частиною першою статті 4 Закону про фінансові послуги фінансовими вважаються такі послуги: торгівля валютними цінностями; залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій; фінансові платіжні послуги; у сфері страхування; діяльність у системі накопичувального пенсійного забезпечення; професійна діяльність на ринках капіталу; факторинг; банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність". Отже, факторинг є фінансовою послугою.

54. У пункті 5 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

55. Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону про фінансові послуги.

56. Так, за змістом частини першої статті 6 Закону про фінансові послуги договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

57. Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231", до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

58. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги.

59. Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

60. Як уже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, договір факторингу передбачає, зокрема, те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

61. Звідси, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону про фінансові послуги), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).

62. При цьому, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), така плата за надану фактором послугу може бути встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

63. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу (позику чи кредит).

64. Натомість, грошова вимога, яку клієнт передає фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 Цивільного кодексу України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

65. Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

66. Виходячи з цього правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106)).

67. При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні й підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 51).

Щодо ціни продажу права вимоги.

68. Статтею 177 Цивільного кодексу України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

69. Згідно із частиною першою статті 178 Цивільного кодексу України, об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

70. Відповідно до частини першої статті 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

71. Поряд із цим, згідно із частиною третьою статті 656 Цивільного кодексу України, предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

72. Звідси вбачається, що право вимоги є об`єктом цивільних прав, а саме майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі на підставі договору купівлі-продажу.

73. За змістом частини першої статті 691 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

74. Як установлено у частині першій статті 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

75. У свою чергу абзац 1 частини першої статті 632 Цивільного кодексу України передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

76. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що право вимоги, яка відступається (продається), може мати так звану номінальну вартість та реальну вартість.

77. Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.

78. Реальна вартість права вимоги, як і будь-якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, а саме попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема, через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а в процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.

79. Реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент залежно від низки обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.

80. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 57)).

81. Звідси Велика Палата Верховного Суду зазначає, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

82. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

83. Оскільки сторони договору відступлення права вимоги не обмежені номінальною вартістю права вимоги, сама по собі різниця між номінальною вартістю права вимоги, що відступається, та ціною продажу такої вимоги, визначеною сторонами в договорі купівлі-продажу права вимоги, не може вважатися платою за договором факторингу.

Зрештою у вказаній справі ВП ВС відступила від правового висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 04.10.2021 у справі №712/10515/17, щодо строку дії договору факторингу, визначивши, що зобов`язання за договором факторингу вважаються виконаними в момент повернення клієнтом фактору грошових коштів, а також сплати процентів, якщо це передбачено договором.

Стосовно інших постанов Верховного Суду, від висновків у яких просив відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах, ухвалених за результатами розгляду вказаних справ, не викладав правових висновків щодо застосування конкретної норми права, а надавав правову оцінка спірним правовідносинам.

Також, суд зазначає, що вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак (пункти 50-52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21)).

Судом взято до уваги те, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18)).

Як зазначалось вище, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 зазначено, що ознаками договору відступлення права вимоги є: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом №2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов`язанні визначені статтею 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Відповідно до ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення (ст. 517 ЦК України).

Тобто, відступлення права вимоги (цесія) за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Заміна кредитора у зобов`язанні допускається протягом усього часу існування зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом. Договір відступлення права вимоги може бути як оплатним, так і безоплатним.

Дослідивши зміст договору відступлення права вимоги, що оскаржується, суд приходить до висновку, що він був укладений у відповідності до норм чинного законодавства та згідно з волевиявленням сторін.

Суд зауважує, що умови спірного договору не містять чіткого визначення суми заборгованості, яка відступається за цим договором, йдеться лише про передання первісним кредитором новому кредитору права вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань за основним договором (п.1.2).

Разом з цим, умовами п.3.1 договору передбачено, що первісний кредитор зобов`язується передати новому кредитору всі документи, які засвідчують права, що передаються за цим договором, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, у термін до 14 листопада 2023 року.

Доказів невиконання даного обов`язку первісним кредитором матеріали справи не містять.

Крім того, суд враховує, що вказані обставини не були підставою позовних вимог.

Також судом враховано, що положеннями цивільного закону, що регулюють відносини заміни кредитора у зобов`язанні, не передбачено обов`язкової умови щодо отримання первісним кредитором економічних благ (прибутку) у зв`язку із відступленням права вимоги за договором.

В свою чергу, винагорода фактора - це оплата клієнтом наданої фактором фінансової послуги.

Суд звертає увагу, що за умовами п.2.1 спірного договору, згідно з відступленням права вимоги за цим договором новий кредитор сплачує первісному кредитору винагороду у розмірі 250000,00 грн. шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок первісного кредитора.

Проте, на переконання суду, визначення в договорі ціни відступлених вимог саме в якості винагороди не може бути єдиною підставою вважати спірний договір відступлення права вимоги договором факторингу за відсутності інших ознак останнього.

Крім того, суд наголошує на тому, що заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Отже, викладені у позові правові підстави спростовуються наведеними висновками ВП ВС, а укладений 13.11.2023 року між ФОП Прошиним С.С. та Фермерським господарством "Агрофірма Ніка" договір про відступлення права вимоги за договором суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) від 01.06.2022 №0106-22 не містить ознак, притаманних договору факторингу, предметом та метою укладеного спірного договору є відступлення права вимоги, при цьому докази, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні, а отже й відсутні підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оскаржуваного договору від 13.11.2023 про відступлення права вимоги за договором суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) від 01.06.2022 №0106-22 недійсним, оскільки доводи позивача про те, що оспорюваний правочин є договором факторингу, за яким вчинено фінансову послугу без відповідного дозволу (ліцензії), що є підставою для визнання його недійсним згідно з ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України, визнаються судом безпідставними та необґрунтованими.

Крім того, суд звертає увагу на те, що за змістом оспорюваного договору позивач не є стороною цього правочину, однак, звернувшись із позовом у цій справі до суду про визнання відповідного договору недійсним зазначає що являється заінтересованою особою.

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних з вчиненням такого правочину (висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).

Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.02.2022 року у справі № 912/2007/18, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17).

Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі №920/1771/14, від 30.11.2016 у справі №910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки, сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).

У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

За твердженням позивача, порушення його прав оскаржуваним договором полягає у тому, що наразі Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки в Одеській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №4202416000000019 від 26.01.2024 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України та у кримінальному провадженні № 12024160000000517 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 212, ст. 219 КК України.

Досудове розслідування здійснюється за фактом укладення удаваних та фіктивних (безтоварних) правочинів, залучення колишнім в.о. директора Мавровим В.Г. підконтрольних підприємств для стягнення фіктивно сформованих боргів перед цими підприємствами та введення державного підприємства у стан банкрутства. Для забезпечення механізму введення підприємства у стан фіктивного банкрутства проводилися безтоварні операції сільськогосподарського характеру, зокрема, придбання добрив, палива, інших товарів і послуг нібито для потреби державного підприємства з послідуючим використанням у власних цілях на підконтрольних приватних підприємствах. У подальшому, організаторами вказаної незаконної діяльності за сприяння службових осіб державного підприємства організовуються дії зі стягнення фіктивно сформованих боргів перед приватними підприємствами та введення державного підприємства у стан банкрутства.

15 липня 2024 року на підставі наказу позивача про проведення службового розслідування у зв`язку із завданням шкоди підприємству та підробкою первинних бухгалтерських документів за №4-1П від 12.07.2024 року, проведено службове розслідування щодо завдання шкоди підприємству та доведення його до банкрутства, а також підробки службовими особами первинних бухгалтерських документів при здійсненні господарсько-правових відносин з ФОП Прошин С.С. В ході розслідування встановлено, що колишніми посадовими особами підприємства здійснено підписання завідомо невигідного господарського договору, допущено ігнорування явних ознак завдання майнової шкоди підприємству.

Встановлені під час службового розслідування факти стали підставою для звернення позивача до суду із даною позовною заявою та з позовною заявою до ФОП Прошина С.С. про визнання недійсним договору суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) №0106-22 від 01.06.2022 року.

Зокрема, вищенаведені обставини стали підставою вважати, що метою укладання договору про відступлення права вимоги від 13.11.2023 року було фактично не виконання умов договору, а створення підстав для виникнення заборгованості позивача перед відповідачем - ФГ "Агрофірма Ніка", щоб у подальшому розпочати процедуру банкрутства позивача та звернути стягнення на належне йому майно.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Положеннями статті 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 3 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи наведені позивачем доводи щодо порушених прав останнього оспорюваним правочином суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якими притягнуто посадових осіб позивача до кримінальної відповідальності за фактом укладення удаваних та фіктивних (безтоварних) правочинів, в тому числі оспорюваного.

Станом на час розгляду справи договір суборенди транспортного засобу з екіпажем (водієм) від 01.06.2022 №0106-22 (на підставі якого укладено договір про відступлення права вимоги), є чинним, отже, в силу ст.204 ЦК України останній є обов`язковим до виконання сторонами.

Разом з тим, в даному випадку оспорюваним правочином замінено одного кредитора іншим, при цьому заборгованість боржника ніяким чином не змінилась, ні збільшилась, ні зменшилась, протилежного суду не доведено.

З огляду на викладене, суд констатує, що позивачем у позовній заяві не доведено, які саме права позивача порушуються, і яким чином права позивача порушені в результаті укладення спірного договору між відповідачами.

Суд вважає за необхідне зазначити, що після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України, набула статусу частини національного законодавства, згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Так, згідно рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" (Заява № 63566/00), п.1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23).

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суд не вбачає за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів, наведених учасниками судового процесу в обґрунтування власних правових позицій.

Отже, суд констатує, що відповідачами не порушено прав позивача, оскільки останнім не доведено перед судом належними та допустимими доказами, що його право як боржника за основним договором (суборенди транспортного засобу) на момент укладення договору відступлення права вимоги між відповідачами якимось чином порушено, та не доведено, що оспорюваний договір є договором факторингу, а тому вимога позивача про визнання недійсним договору є неправомірною, необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у відповідності до ст.129 ГПК України, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст.13, 73-79, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подання позову покласти на позивача.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повне рішення складено і підписано 02 грудня 2024 р.