Ухвала

від 03.12.2024 по справі 922/2236/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

03 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/2236/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» (далі - ТОВ «Нафтогаз України», скаржник)

на рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2024

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.10.2024

за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України»

до Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «САДОВА ГІРКА»

про стягнення коштів,

ВДСТАНОВИВ:

ТОВ «Нафтогаз України» 27.11.2024 через «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою в якій просить, зокрема, рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі №922/2236/24 у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення основного боргу у сумі 444 495,36 грн, пені у сумі 118 500,07 грн, три проценти річних у сумі 19 084,51 грн, інфляційних втрат у сумі 34 923,79 грн та судового збору у сумі 7 404,04 грн скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Нафтогаз Україна» про стягнення основного боргу у сумі 444 495,36 грн, пені у сумі 118 500,07 грн, три проценти річних у сумі 19 084,51 грн, інфляційних втрат у сумі 34 923,79 грн та судового збору у сумі 7 404,04 грн, у стягненні яких було відмовлено, задовольнити в повному обсязі.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.11.2024 для розгляду касаційної скарги у справі №922/2236/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.

З матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що ТОВ «Нафтогаз України» звернулося до суду з позовом про стягнення з Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «САДОВА ГІРКА» (далі - ОСББ «САДОВА ГІРКА») боргу в загальній сумі 650 436,85грн, у тому числі: основний борг у сумі 477 928,48 грн, пеня у сумі 118 500,07 грн, 3% річних у сумі 19 084,51 грн, інфляційні втрати у сумі 34 923,79 грн.

Рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2024 у справі №922/2236/24, залишеного без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 30.10.2024, в задоволенні позову відмовлено частково. Стягнуто з ОСББ «САДОВА ГІРКА» на користь ТОВ «Нафтогаз України» основний борг у розмірі 33 433,12 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 401,20 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Зі змісту судових рішень вбачається, що: задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення з відповідача суми основного боргу, суд зазначив, що застосування позивачем тарифів для непобутових споживачів у вересні 2022 є безпідставним та таким, що суперечить Закону України «Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання під час дії воєнного стану та подальшого відновлення їх функціонування». Означеним законом введено мораторій протягом дії воєнного стану в Україні та шести місяців після місяця, в якому воєнний стан буде припинено або скасовано, на підвищення цін (тарифів) на ринку природного газу, у тому числі для об`єднань співвласників багатоквартирних будинків, навіть за умови включення останнього до Реєстру споживачів постачальника «останньої надії»; в частині відмови у стягненні з відповідача пені, 3% річних та інфляційних судом зазначено, що відповідач є споживачем комунальної послуги, а нарахування відповідачу до стягнення пені, 3% річних та інфляційних за період дії карантину та воєнного стану не узгоджується з положеннями підпункту 4 пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17.03.2020 №530-ІХ та Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» від 05.03.2022 №206.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ТОВ «Нафтогаз України» в контексті оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у справі №922/2236/24 є стягнення 650 436,85 грн, а, отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2024 рік - 1 514 000, 00 грн).

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

ТОВ «Нафтогаз України» у поданій касаційній скарзі вважає, що вказані рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, підлягають скасуванню, а у її розділі «ПІДСТАВИ КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ» здійснив цитування положень підпунктів «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України з виділенням тексту підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, за яким касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а далі по тексту касаційної скарги скаржник з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що підставою касаційного оскарження є відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування абзацу 3 пункту 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2479-ІХ від 29.07.2022 «Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання під час дії воєнного стану та подальшого відновлення їх функціонування» без врахування таких нормативних актів: абзацу 4 частини першої статті 12, частини другої статті 13, частин першої, четвертої статті 15 Закону України «Про ринок природного газу»; розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №917-р «Про визначення товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» постачальником «останньої надії»»; постанови Кабінету Міністрів України від 25.10.2021 №1102 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 №809 і від 09.12.2020 № 1236» (надалі - Постанова №1102), в частині доповнення пункту 24 Порядку проведення конкурсу з визначення постачальника «останньої надії», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 №809; постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2493 «Про затвердження Кодексу газотранспортної системи»; постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2496 «Про затвердження правил постачання природного газу» (в чинній редакції на дату відносин); постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2501 «Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником «останньої надії»»; частини третьої статті 632 Цивільного кодексу України.

Підставою касаційного оскарження ТОВ «Нафтогаз України» також визначив й пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України та зазначив, що прийняті судові рішення у цій справі прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, за встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Також скаржник у касаційній скарзі з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що Суд, відмовляючи у стягненні неустойки, 3% річних та інфляційних нарахувань, керувався приписами розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17.03.2020 та постанови КМ України «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг у період воєнного стану» від 05.03.2022 №206, тоді як у справах, де стороною виступає ОСББ або управляюча компанія, зокрема №922/1717/23 від 13.02.2024, №922/5196/23 від 06.05.2024, Верховний Суд розглядає питання надання енергетичних послуг та відмову у стягненні неустойки, 3% річних та інфляційних нарахувань, виключно за індивідуальними договорами та відносить об`єднання співвласників багатоквартирного будинку до колективного побутового споживача, оскільки наявність індивідуальних договорів у деяких мешканців будинку з постачальником жодним чином не спростовує факту того, що енергія, яка сплачується за утримання спільного майна, в тому числі місць загального користування з рахунків ОСББ витрачається в інтересах всіх співвласників, а також вказує, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2022 №206 прямо не забороняють нарахування ОСББ, які є юридичними особами, 3% річних та інфляційних втрат.

Водночас у поданій касаційній скарзі скаржник хоча й виділив, під час цитування, підпункт «а» підпункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, проте не навів жодних та належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, який передбачає випадок як виключення із загального правила для відкриття касаційного провадження у справі, з огляду на те, що ціна позову у цій справі менше п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Посилання скаржником у касаційній скарзі на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України є підставами касаційного оскарження судових рішень, тоді як можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення випадків, передбачених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України та належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а»-«г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника, а підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1-4 частини другої статті 287 ГПК України не є самі пособі, без належних аргументів та обґрунтувань, випадками, які передбачені підпунктами «а»-«г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Скаржником у касаційній скарзі не наведено жодних аргументів та доводів, які б відповідали вказаним вище критеріям, та не наведено жодних доказів якісного і кількісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Верховний Суд виходить з того, що скаржником у касаційній скарзі аргументовано не наведено випадку щодо оскарження судових рішень у справі №922/2236/24 за підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Самі по собі покликання скаржника у касаційній скарзі на застосування абзацу 3 пункту 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2479-ІХ від 29.07.2022 «Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання під час дії воєнного стану та подальшого відновлення їх функціонування» без врахування таких нормативних актів: абзацу 4 частини першої статті 12, частини другої статті 13, частин першої, четвертої статті 15 Закону України «Про ринок природного газу»; розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №917-р «Про визначення товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» постачальником «останньої надії»»; Постанови №1102, в частині доповнення пункту 24 Порядку проведення конкурсу з визначення постачальника «останньої надії», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 №809; постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2493 «Про затвердження Кодексу газотранспортної системи»; постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2496 «Про затвердження правил постачання природного газу» (в чинній редакції на дату відносин); постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2501 «Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником «останньої надії»»; частини третьої статті 632 Цивільного кодексу України, за наведених у касаційній скарзі аргументів не дозволяє дійти висновку, що у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права або існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі та не відповідає кількісному та якісному виміру.

Верховний Суд оцінюючи доводи касаційної скарги, зазначає, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.

Касаційна скарга ТОВ «Нафтогаз України» не містить обґрунтувань про те, що дана справа має суспільний інтерес та є винятковою для скаржника, а зводиться лише до незгоди із оскаржуваними судовими рішеннями, та запереченням результатів її розгляду.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.

Отже, наведені доводи скаржника зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів у справі, а також встановлення інших обставин у справі, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішенням судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.

Верховним Судом взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, касаційна скарга ТОВ «Нафтогаз України» у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дає підстав для висновку про те, що вона (касаційна скарга) стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів або мав розуміти, що вказана справа не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не навів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже випадків, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Нафтогаз України» на рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі №922/2236/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» на рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі №922/2236/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець