Постанова

від 07.11.2024 по справі 509/1039/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/150/24

Справа № 509/1039/18

Головуючий у першій інстанції Кириченко П. Л.

Доповідач Заїкін А. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.11.2024 року м. Одеса

Єдиний унікальний номер судової справи: 509/1039/18

Номер апеляційного провадження: 22-ц/813/150/24

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

- головуючого судді - Заїкіна А.П. (суддя-доповідач),

- суддів: - Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря судового засідання - Губара Д.В.,

учасники справи:

- позивач - ОСОБА_1 ,

- відповідач - Новодолинська сільська рада Овідіопольського району Одеської області,

- треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, Міністерство оборони України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Новодолинської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, Міністерство оборони України, про визнання права власності за набувальною давністю, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, ухвалене у складі судді Кириченка П.Л. о 12 годині 32 хвилині 11 березня 2020 року,

встановив:

2. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищевказаним позовом, в якому просить визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 . Також позивачкапросить тягнути судові витрати з відповідача.

ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що з 1980 року вона на законних підставах володіє нерухомим майном, яке розташоване за адресою - АДРЕСА_1 . Вона тривалий час добросовісно, відкрито та безперервно на законних підставах користується спірним нерухомим майном, а тому позивачка просила визнати право власності на спірне нерухоме майно на підставі ст. 344 ЦК України. (Т. 1, а.с. 1 - 4)

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висноків

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 11.03.2020 року відмовлено у задоволенні вищевказаного позову ОСОБА_1 ..

Рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що під час судового розгляду справи було встановлено, що право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Спортінг», до якого вимоги не заявлено.

Позивачка не зверталась до компетентних установ із заявою щодо належного оформлення правоустановчих документів. Позивачка звернулась до суду з позовними вимогами до сільської ради, при цьому не зазначила учасником цивільного провадження сторону, права та інтереси якої стосуються у результаті розгляду справи (Т. 1, а. с. 173 - 174).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, що подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права.

Апелянт посилається на те, що право власності ТОВ «Спортінг» зареєстровано лише на нежитлові приміщення, тоді як позивачеп згідно погосподарської книги зареєстрована та проживає у житловому приміщенні за іншою адресою.

Крім цього, рішенням Господарського суду Одеської області від 22.12.2016 року по справі №916/2154/16 скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, тож посилання суду першої інстанції на те, що власником вказаного нерухомого майна є ТОВ «Спортінг» є недоречними та такими, що не відповідають дійсності (Т. 2, а. с. 177 - 179).

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21.04.2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху (Т. 2, а. с. 186 - 187).

На виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, апелянтом було подано заяву, якою усунуто недоліки апеляційної скарги.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20.05.2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11.03.2020 року (Т. 2, а. с. 192 - 193).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20.05.2020 року призначено розгляд справи у приміщенні Одеського апеляційного суду (Т. 2, а. с. 194).

28 вересня 2023 року рішенням Вищої ради правосуддя №941/0/15-23 звільнено у відставку з посади судді Одеського апеляційного суду суддю ОСОБА_2

30.11.2023 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, суддею-доповідачем було обрано ОСОБА_3 .

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 01.12.2023 року вказану цивільну справу прийнято до провадження іншої колегії суддів (Т. 3, а. с. 197 - 197 зворотна сторона).

Згідно Рішення Вищої ради правосуддя від 20.08.2024 року №2518/0/15/-24 суддю ОСОБА_3 звільнено з посади судді Одеського апеляційного суду у відставку.

На підставі цього та керуючись Положенням про АСДС, було здійснено повторний автоматизований розподіл.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 04.09.2024 року вказану цивільну справу прийнято до провадження іншої колегії суддів та призначено до судового розгляду. (Т. 4, а.с. 39 - 39 зворотна сторона).

У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатню наявність у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників.

3. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення учасників справи, які прийняли участь у судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала у квартирі АДРЕСА_1 . Крім того, її донька, позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , починаючи з 1980 року також проживала у спірній квартирі (а. с. 73 - 136).

Позивачка просить визнати право власності на нерухоме майно у вигляді квартири, загальною площею - 59,2 кв. м., житловою - 29,1 кв., підсобною - 30,1 кв.м., яка розташована за адресою - АДРЕСА_1 (а. с. 10).

Постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29.11.1990 року № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України" (№1540-ХІІ від 10.09.1991р.) майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з п.п. 1, 3 постанови Верховної ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", тимчасово, до законодавчого визначення суб`єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є державною власністю.

Як встановлено господарськими судами, будівлі та споруди стрілецького стенду, розташовані в с. Нова Долина Овідіопольського району Одеської області, були побудовані у період з 1970- 1986 р.р., та являлись майновим комплексом громадської організації колишнього Союзу РСР, розташованим на території України.

Згідно Розподільчого акту від 03.02.1994 майно, в тому числі і стрілецькі стенди було передане Товариству військових мисливців та рибалок України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", прийнятою на виконання постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 р. "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" до законодавчого визначення суб`єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, на міністерства покладено повноваження органів управління цим майном згідно з додатком. При цьому, міністерства, зазначені у додатку мали прийняти до 15.01.1995 р. до сфери управління майно згідно з порядком, передбаченим постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. № 285 "Про порядок передачі підприємств, об`єднань, організацій, установ, будинків і споруд", з наступним повідомленням органів державної статистики, податкових і фінансових органів. Зокрема, на Міністерство оборони України покладено управління майном підприємств, організацій та об`єктів Міноборони колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР: виробниче мисливсько-риболовецьке об`єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.

Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України звернулось до Вищого арбітражного суду України з позовною заявою до Кабінету Міністрів України про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" в частині покладання на Міністерство оборони України функцій з управління майном підприємств, організацій та майном колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР. Постановою Президії Вищого арбітражного суду України від 21.07.2000 р. у позові відмовлено.

Згідно Наказу голови Центральної ради товариства військових мисливців та рибалок України від 27 жовтня 2000р. № 80 "Про проведення інвентаризації та передачу майна" заступника голови Центральної Ради, голів регіональних міських рад, керівників підприємств товариств військових мисливців і рибалок Збройних Сил України зобов`язано до 15.12.2000 року здійснити звірку актів інвентаризації та передати майно, що перелічене в Переліку майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, управління яких покладається на міністерства в додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18 до сфери управління Міністерства оборони України.

Наказом начальника квартирно-експлуатаційного управління Південного оперативного командування від 25.12.2000 р. № 86 на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18, постанови Президії Вищого арбітражного суду України від 21.07.2000 р., розпорядження начальника розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил - начальника Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил України від 25.10.2000 р. №12р, наказу начальника Головного КЕУ Міністерства оборони України від 31.10.2000 р. №137, у зв`язку із проведенням інвентаризації майна товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України, яке розташоване на території Південного військового округу, наказано взяти на облік Одеській КЕЧ району, зокрема, стрілецький стенд (7-й км Овідіопольської дороги).

Постановою Верховного Суду України від 18.11.2003 року у справі №18/235 залишено без змін рішення Господарського суду м. Києва від 05.12.2002 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2003р., якими зобов`язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України повернути на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об`єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.

У зазначеній постанові Верховного Суду України також встановлено, що з урахуванням постанови Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" і постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. №18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" саме на Міністерство оборони України тимчасово, до законодавчого визначення суб`єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, покладено повноваження органу управління спірним майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Розпорядженням Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003 р. №126 «Про визнання права власності на будівлі та споруди стрілецького стенду» визнано право власності за Південною регіональною організацією товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України на будівлі та споруди стрілецького стенду, які перебувають на балансі вказаного товариства і знаходяться в с. Нова Долина Овідіопольського району, згідно переліку, що є додатком до розпорядження, а саме: адмінбудівля загальною площею 329,5 кв.м, (літ. А,а,а-1); вбиральня загальною площею 4,80 кв.м (літ.В); генераторна загальною площею 33,50 кв.м (літ.Г); готель загальною площею 168,60 кв.м (літ.Д); спортзал загальною площею 170,90 кв.м (літ.Е); готель загальною площею 168,60 кв.м (літ.Ж); санвузол загальною площею 3,70 кв.м (літ.З); готель загальною площею 590,60 кв.м (літ. Л,л,л, Щ,щ,щ); будівля охорони загальною площею 13,10 кв.м (літ.О); складське приміщення загальною площею 374,00 кв.м (літ.П); майстерня загальною площею 290,00 кв.м (літ.Р); бойлерна загальною площею 18,20 кв.м (літ. С); побутові приміщення загальною площею 30,00 кв.м (літ.Т.т); спорудження у кількості 21 шт. (літ.1-21). Пунктом 2 розпорядження Овідіопольське РБТІ зобов`язано підготувати правоустановчі документи на вищевказані будівлі та споруди стрілецького стенду згідно чинного законодавства.

Згідно преамбули розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003р. №126 воно прийнято на підставі ст. ст. 6, 20, 39, 41 Закону України „Про місцеві державні адміністрації", Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002р. №7/5, листа Південної регіональної організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, та наданих документів.

02 квітня 2003 р. виконкомом Новодолинської сільської ради видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, згідно якого Південній регіональній організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України на праві колективної власності належать нежитлова будівля, будівлі та споруди стрілецького стенду, розташовані за адресою - АДРЕСА_2 . Підставою для оформлення даного Свідоцтва є розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003р. №126 та перелік.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.12.2016 року у справі №916/2154/16 визнано незаконним та скасовано розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003 р. №126 „Про визнання права власності на будівлі та споруди стрілецького стенду". Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме - нежитлові будівлі, будівлі та споруди стрілецького стенду, що розташовані за адресою - АДРЕСА_2 , видане 02.04.2003 р. виконавчим комітетом Новодолинської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Південній регіональній організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.

По справі виникли правовідносини щодо визнання права власності.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, однак дійшов помилкових висновків щодо підстав відмови у задоволенні позову.

Мотиви часткового прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Звертаючись з вимогами про визнання права власності за набувальною давністю ОСОБА_1 вказує на те, що з 1980 року вона разом з матір`ю до смерті останньої на законних підставах володіла нерухомим майном, яке розташоване за адресою - АДРЕСА_1 (далі - Спірна квартира). Тривалий час добросовісно, відкрито та безперервно на законних підставах користувалась спірним нерухомим майном, а тому вона просить визнати з анею право власності на спірне нерухоме майно на підставі ст. 344 ЦК України.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивач має довести факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше десяти років.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) наведено такі висновки.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), зазначено, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності».

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном».

Тлумачення статті 344 ЦК України свідчить, що для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю необхідні такі умови: річ, що опинилася у володінні особи, є об`єктивно чужою; володілець суб`єктивно вважає майно своїм; володілець майна має бути добросовісним; володіння здійснювалось протягом усього строку відкрито; володіння майном продовжувалось безперервно.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Матеріалами справи встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", прийнятою на виконання постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 р. "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" до законодавчого визначення суб`єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, на міністерства покладено повноваження органів управління цим майном згідно з додатком. При цьому, міністерства, зазначені у додатку мали прийняти до 15.01.1995 р. до сфери управління майно згідно з порядком, передбаченим постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. № 285 "Про порядок передачі підприємств, об`єднань, організацій, установ, будинків і споруд", з наступним повідомленням органів державної статистики, податкових і фінансових органів. Зокрема, на Міністерство оборони України покладено управління майном підприємств, організацій та об`єктів Міноборони колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР: виробниче мисливсько-риболовецьке об`єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.

Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України звернулось до Вищого арбітражного суду України з позовною заявою до Кабінету Міністрів України про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" в частині покладання на Міністерство оборони України функцій з управління майном підприємств, організацій та майном колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР. Постановою Президії Вищого арбітражного суду України від 21.07.2000 р. у позові відмовлено.

Згідно Наказу голови Центральної ради товариства військових мисливців та рибалок України від 27 жовтня 2000р. № 80 "Про проведення інвентаризації та передачу майна" заступника голови Центральної Ради, голів регіональних міських рад, керівників підприємств товариств військових мисливців і рибалок Збройних Сил України зобов`язано до 15.12.2000 року здійснити звірку актів інвентаризації та передати майно, що перелічене в Переліку майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, управління яких покладається на міністерства в додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18 до сфери управління Міністерства оборони України.

Наказом начальника квартирно-експлуатаційного управління Південного оперативного командування від 25.12.2000 р. № 86 на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. № 18, постанови Президії Вищого арбітражного суду України від 21.07.2000 р., розпорядження начальника розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил - начальника Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил України від 25.10.2000 р. №12р, наказу начальника Головного КЕУ Міністерства оборони України від 31.10.2000 р. №137, у зв`язку із проведенням інвентаризації майна товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України, яке розташоване на території Південного військового округу, наказано взяти на облік Одеській КЕЧ району, зокрема, стрілецький стенд (7-й км Овідіопольської дороги).

Постановою Верховного Суду України від 18.11.2003 року у справі №18/235 залишено без змін рішення Господарського суду м. Києва від 05.12.2002 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2003р., якими зобов`язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України повернути на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об`єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.

У зазначеній постанові Верховного Суду України також встановлено, що з урахуванням постанови Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" і постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. №18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" саме на Міністерство оборони України тимчасово, до законодавчого визначення суб`єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, покладено повноваження органу управління спірним майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

В подальшому 26.02.2003 головою Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області прийнято розпорядження №126, яким визнано за Південною регіональною організацією товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України право власності на будівлі та споруди стрілецького стенду, які перебувають на балансі вказаного товариства і знаходяться в с. Нова Долина Овідіопольського району, а саме: адмінбудівлю, загальною площею 329,5 кв.м, (літ. А,а,а-1); вбиральню, загальною площею 4,80 кв.м (літ.В); генераторну, загальною площею 33,50 кв.м (літ.Г); готель, загальною площею 168,60 кв.м (літ.Д); спортзал, загальною площею 170,90 кв.м (літ.Е); готель, загальною площею 168,60 кв.м (літ.Ж); санвузол, загальною площею 3,70 кв.м (літ.З); готель, загальною площею 590,60 кв.м (літ. Л,л,л, Щ,щ,щ); будівлю охорони, загальною площею 13,10 кв.м (літ.О); складське приміщення, загальною площею 374,00 кв.м (літ.П); майстерню, загальною площею 290,00 кв.м (літ.Р); бойлерну, загальною площею 18,20 кв.м (літ. С); побутові приміщення, загальною площею 30,00 кв.м (літ.Т.т); спорудження у кількості 21 шт. (літ.1-21). Пунктом 2 розпорядження Овідіопольське РБТІ зобов`язано підготувати правоустановчі документи на вищевказані будівлі та споруди стрілецького стенду згідно з чинним законодавства.

На підставі цього розпорядження виконкомом Новодолинської сільської ради Південній регіональній організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України 02.04.2003 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові будівлі, будівлі та споруди стрілецького стенду, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2

21.05.2003 між Південною регіональною організацією товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України (продавцем) та ТОВ "Спортінг" (покупцем) укладено договір купівлі-продажу будівель та споруд стрілецького стенду, що знаходяться в АДРЕСА_2 та складається в цілому з однієї цегляної адмінбудівлі загальною площею 329,5 кв.м Договір посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Куркан Н.В., зареєстрований в реєстрі за №2334.

22.05.2003 до реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності ТОВ "Спортінг" на нежитлову будівлю, будівлі та споруди стрілецького стенду загальною площею 2195,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний майна: 540575).

В подальшому рішенням Господарського суду Одеської області від 22.12.2016 у справі №916/2154/16, що набрало законної сили після перегляду в апеляційному та касаційному порядках, вказані розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003 №126 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно визнано незаконними та скасовано.

В подальшому 30.03.2020 р. заступник військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до товариства з обмеженою діяльністю «Спортінг», в якій заступник прокурора просив суд: - визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України, в особі Міністерства оборони України права власності на нерухоме майно - нежитлові будівлі, будівлі та споруди стрілецького стенду, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 ; - витребувати з незаконного володіння товариства з обмеженою відповідальністю «Спортінг» на користь держави в особі Міністерства оборони України нежитлові будівлі, будівлі та споруди стрілецького стенду, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Господарського суду від 02.09.2020 року у справі №916/820/20 відмовлено у задоволені вищевказаного позову військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України до товариства з обмеженою діяльністю «Спортінг». Вказане рішення залишено без змін постановою Південного-західного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 року та постановою Верховного Суду від 22.07.2021 року з підстав пропуску строку на звернення до суду з вказаним позовом.

Таким чином, колегія суддів звертає увагу, що власником спірного майна є товариство з обмеженою відповідальністю «Спортінг».

У справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи (ч. 1 ст. 42 ЦПК України).

За правилами ст. 48 ЦПК України, сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та немає визначених процесуальним законом підстав для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 05 травня 2019 року у справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19). Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц (пункт 41); від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49); від 21.11.2018 у справі №127/93/17-ц (пункт 50); від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54); від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4)).

У разі пред`явлення позову до неналежного відповідача або частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача замінювати неналежного відповідача або залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, пункт 31.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Позивачка просить визнати за нею право власності на спірне майно, яке на даний час належить ТОВ «Спортінг».

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі № 761/23904/19 вказав, що визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки у даній справі неналежний суб`єктний склад учасників справи, а саме - ТОВ «Спортінг» не залучений в якості відповідача, як власник спірного майна, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є частково доведеними, а тому її треба задовольнити частково.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги змінює судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.

Згідно із ч. 4 ст. 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Оскільки висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають правовідносинам, які виникли між сторонами, колегія суддів вважає, що мотивувальна частина рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини рішення суду першої інстанції в редакції мотивувальної частини даної постанови .

В решті рішення суду необхідно залишити без змін.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року - змінити. Викласти мотивувальну частину рішення в редакції мотивувальної частини даної постанови.

В решті рішення - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складений 03 грудня 2024 року.

Головуючий суддя: А. П. Заїкін

Судді: С. О. Погорєлова

О. М. Таварткіладзе