Постанова

від 26.11.2024 по справі 758/10963/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 758/10963/17 Головуючий у 1 інстанції: Анохін А.М.

провадження №22-ц/824/7215/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 листопада 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,

при секретарі: Качалабі О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Мамася Максима Олександровича, який діє в інтересах громадянина США ОСОБА_1 (повне ім`я - ОСОБА_1 ) на рішення Подільського районного суду м. Києва від 26 грудня 2023 року у справі за позовом громадянина США ОСОБА_1 (повне ім`я - ОСОБА_1 ) до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Погребняк Олег Анатолійович, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2017 року позивач звернувся з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , треті особи Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Погребняк О.А. про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна, в якому просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 13 травня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Погребняк О.А., та зареєстрований в реєстрі за №1519;

- витребувати нерухоме майно, а саме житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у громадянина ОСОБА_3 на користь громадянина Сполучених Штатів Америки ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що позивач у 2000 році придбав на території України будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Внаслідок обману частину будинку було оформлено на ОСОБА_7 з якою велися тривалі спори стосовно права власності на вищевказане майно, які завершилися визнанням права власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 за позивачем рішенням Шахтарського районного суду Донецької області від 06 жовтня 2010 року, справа №3-7772/10.

Проте, рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 березня 2011 року на будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:85:425:0015 було визнано право власності за ОСОБА_5 ..

У подальшому невідомими особами від імені відповідача ОСОБА_5 вказане майно відчужено ОСОБА_3 за відплатним договором купівлі-продажу житлового будинку від 13 травня 2016 року.

Проте, рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26.07.2017 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 березня 2011 року було скасовано.

Позивач вказує, що ОСОБА_5 не мав права відчужувати майно; перехід права власності до ОСОБА_3 від особи, яка не була законним власником спірного майна, є незаконним та наявні всі підстави для витребування позивачем належного йому майна з чужого незаконного володіння та визнання укладеного договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року недійсним.

З урахуванням викладеного просив задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 26 грудня 2023 року позов залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі адвоката Мамася М.О., який діє в інтересах громадянина США ОСОБА_1 (повне ім`я - ОСОБА_1 ) з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Скарга обґрунтована тим, що станом на 2010 рік власниками будинку були ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 . Після 06.10.2010 року право власності на будинок перереєстровано на одну фізичну особу - ОСОБА_1 .

Таким чином, єдиним законним і чинним кінцевим одноосібним власником будівлі являється з 06.10.2010 року - ОСОБА_1 .

Договір №16/11 від 26.01.2010 року про організацію проведення ремонтних робіт та благоустрій території приватного будинку є нікчемним правочином, так як не дотримано нотаріальної форми правочину щодо переходу права власності на нерухоме майно; роботи за договором не виконано і будинок стоїть в жахливому стані ще з 2000-х років (в описаній вище ухвалі також констатовано відсутність проведення будь-яких ремонтних робіт та робіт з благоустрою за адресою: АДРЕСА_1 ; на момент нібито підписання договору зареєстрований склад співвласників був іншим і змінився лише на наприкінці 2010 року, тому вказані особи не могли підписувати договір.

Згідно Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть, сформованого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області (копія міститься в матеріалах справи), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , помер ще ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Тобто, і на момент нібито укладення Договору №16/11 від 26.01.2010 року про організацію проведення ремонтних робіт та благоустрій території приватного будинку, за наслідками якого в справі №2-503/11 позивач просив визнати право власності; і на момент укладення Договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого 13 травня 2016 року ОСОБА_11 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, та зареєстрованого в реєстрі за №1519, за яким ОСОБА_5 нібито продав майно ОСОБА_3 , ОСОБА_5 уже був покійним.

У зв`язку з цим «дивним» було звернення представників від його імені із касаційною скаргою. Окрім цього, існує вирок суду, яким встановлено Факт підробки рішення судді Дарницького районного суду міста Києва Куренкова Є.С. від 17 березня 2011 року у справі №2-503/11 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 .

Вказує, що майно вибуло з володіння ОСОБА_1 не з його волі шляхом вчинення незаконних злочинних дій щодо реєстрації права власності на спірне майно за померлим ОСОБА_5 . В подальшому невідомими особами від імені покійного ОСОБА_5 майно відчужено ОСОБА_3 за відплатним Договором купівлі-продажу житлового будинку від 13 травня 2016 року, хоча ОСОБА_5 не мав права відчужувати таке майно; перехід права власності до Відповідача-2 від особи, яка не була законним власником спірного майна, є незаконним та наявні всі підстави для витребування позивачем належного йому майна з чужого незаконного володіння.

Вважає, що суддя суду першої інстанції ігнорував зловживання процесуальними правами зі сторони ОСОБА_3 , багаторазово задовольняв їх клопотання про відкладення розгляду прави, зокрема, поданими у зв?язку з необхідністю вирішення питання щодо розгляду апеляційної скарги на рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 10 жовтня 2010 року.

При цьому, всупереч принципу рівності сторін спору та необхідності з?ясування всіх обставин у справі, вирішив не очікувати результату касаційного перегляду постанови апеляційного суду по справі N?2-772/10 та прийняв оскаржуване рішення з врахуванням висновків абсолютно неправомірної постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.

Недотримання судом першої інстанції вимог щодо рівності сторін призвело до ухвалення незаконного рішення, адже 24 січня 2024 року постановою Верховного Суду у справі №2-7772/10 частково задоволено касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та скасовано постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.

Відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 - Адвокат Поліщук М.Д. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 26 грудня 2023 року залишити без змін.

Вказує, що у своїй апеляційній скарзі апелянт вказує, що начебто суддя суду першої інстанції, який ухвалював рішення від 26.12.2023 року, не дотримувався принципу рівності усіх учасників судового процесу, допомагав затягувати розгляд справи, який тривав 6 років, не одноразово відкладав слухання за клопотаннями Відповідача, зокрема щодо оскарження рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області у Дніпровському апеляційному суді, а також не дочекався розгляду справи Верховним Судом касаційної скарги позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.

Проте, вказане апелянтом не відповідає дійсності, оскільки справа розглядалась Подільським районним судом міста Києва протягом шести років не одноособово суддею Анохіним А.М. Провадження по справі було відкрито суддею Трегубенко Л.О. , в подальшому справа перейшла до судді Ларіоновою Н.М. , яка у 2021 році заявила самовідвід, і вже від травня 2021 року справа розглядалася суддею Анохіним А.М .

Тобто, вказане апелянтом, що начебто суддя Анохін А.М. затягнув розгляд справи на шість років не відповідає дійсності.

Разом з тим, не має жодний підстав вважати, що суддя Анохін А.М., розглядаючи справу, відійшов від принципу рівності усіх учасників судового процесу, адже у більшості процесуальних клопотань (долучення третьої особи, призначення експертизи та інші) які були подані відповідачем, суддею було відхилено.

Що стосується відкладення розгляду справи у зв`язку з оскарженням рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області у Дніпровському апеляційному суді (справа №2-7772/10), то зазначає, що вказаний розгляд мав визначальне значення для справи та безпосередньо впливав на прийняття справедливого рішення, а тому суддя суду першої інстанції вчиняв процесуально правильно.

Щодо тверджень апелянта про те що суддя Анохін А.М. не дочекався розгляду касаційної скарги на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року Верховним судом, вважає за необхідне зазначити, що розгляд Верховним судом України касаційної скарги на рішення апеляційної інстанції не зупиняє дію рішення апеляційного суду.

Також зазначав, що у зв`язку з тим, що розгляд Верховним судом України касаційної скарги на рішення апеляційної інстанції не зупиняє дію рішення апеляційного суду та відхиленням Верховним судом України, клопотання позивача про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року суддя суду першої інстанції Анохін А.М. при розгляді справи №758/10963/17 вчинив абсолютно правильно, що не чекав розгляду касаційній скарги на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.

Разом з тим, слід зазначити, що апелянт у апеляційній скарзі не вказує які саме норми процесуального права було порушено суддею суду першої інстанції при розгляді справи, а його особисті висновки по факту зводяться лише до незгоди з ухваленим рішенням суду першої інстанції, яким було відмовлено у задоволені позовних вимог позивача.

Отже, суд першої інстанції не порушував норми процесуального права, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України.

У своїй апеляційній скарзі апелянт також вказує свою особисту думку про те що начебто рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06.10.2010 року є законним, а прийнята постанова Дніпровським апеляційним судом від 11 жовтня 2023 року є незаконною.

Проте, відповідачу не зрозуміло для чого апелянт вказує на законність або не законність прийнятих іншими судовими інстанціями рішень. Якщо Апелянт вважає якесь рішення незаконним, то він має можливість в межах наданого процесуального права оскаржити його.

Судова влада здійснюється винятково спеціальними державними органами - судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч.1 ст.124 Конституції України). З цього випливає, що тільки органи судової влади мають право вирішувати усі правові спори, винесення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і це положення підкреслює виключність судових рішень.

Отже, будь-які висновки або посилання апелянта на начебто незаконність чи законність судових рішень, які впливають на розгляд даної справи, є безпідставними.

12 березня 2024 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, якою рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06 жовтня 2010 року було скасовано та справу направлено на розгляд до Подільського районного суду м. Києва.

Таким чином, рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06.10.2010 року, яким було визнано право власності за апелянтом на житловий будинок АДРЕСА_1 , є незаконним та не діючим, та будь-які посилання апелянта на вказане рішення є необгрунтованим та безпідставним.

Крім того, апелянт у своїй апеляційній скарзі вказує, що суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 13 травня 2016 року, адже визнання недійсним договору купівлі-продажу на думку позивача є додатковим ефективним захистом прав останнього.

Проте, вказане не відповідає дійсності, а суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог позивача щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, застосовуючи діючу судову практику Великої Палати Верховного Суду, адже в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволені позовної вимоги щодо недійсності договору купівлі-продажу не порушив норм матеріального права та діяв в рамках чинного законодавства та судової практики Великої Палати Верховного Суду України.

Апелянт у своїй апеляційній скарзі вказує, що є дійсним власником будинку АДРЕСА_1 , а суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні позовної вимоги щодо витребування вказаного майна.

Проте, вказане не відповідає дійсності, оскільки 12 березня 2024 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06 жовтня 2010 року та направив справу на розгляд до Подільського районного суду м. Києва.

Отже, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12,13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України

Інші доводи, наведені апелянтом у апеляційній скарзі, не спростовують висновки суду першої інстанції й по факту зводяться до незгоди із ухваленим рішенням суду першої інстанції, яким було залишено без задоволення позовні вимоги позивача,

За таких обставин вважає, що рішення суду першої інстанції по суті вирішення позовних вимог позивача відповідає обставинам справи, ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що позовна вимога позивача щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 13 травня 2016 року є неефективним способом захисту права власника, а тому задоволенню не підлягає.

Що стосується позовної вимоги про витребування нерухомого майна, а саме, житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 у громадянина ОСОБА_3 на користь громадянина Сполучених Штатів Америки ОСОБА_1 , то суд першої інстанції зазначив, що порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд вважав, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що позивач є саме тим власником спірного майна, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна та до якого таке має повернутися з чужого незаконного володіння.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Судом встановлено, що громадянин Сполучених Штатів Америки ОСОБА_1 (повне ім`я ОСОБА_1 ) у 2000 році придбав разом з ОСОБА_7 в рівних долях будинок за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 235 кв.м., що підтверджується копією договору купівлі - продажу від 17.07.2000 року, зареєстрованого в реєстрі за номером 1583.

29.08.2001 року позивач подарував частки вищевказаного житлового будинку для громадянки ОСОБА_7 , що підтверджується копією договору дарування від 29.08.2001 року, зареєстрованого в реєстрі за №13860.

03.04.2008 року рішенням Подільського районного суду містка Києва по справі

№2-413/08 було визнано недійсним вищевказаний договір дарування від 29.08.2001 року. Вказане рішення оскаржувалось, та рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10.07.2008 року було скасовано рішення Подільського районного суду міста Києва, у позові відмовлено, проте, ухвалою Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного суду від 21.04.2010 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 10.07.2008 року було скасовано, рішення Подільського районного суду містка Києва залишено без змін.

На час розгляду справи №2-413/08 23.05.2008 року ОСОБА_7 подарувала будинок по АДРЕСА_1 у рівних долях по частці для ОСОБА_4 та громадянина Південної Африканської Республіки ОСОБА_12, що підтверджується копією договору дарування від 23.05.2008 року, зареєстрованого в реєстрі за номером 7-817.

В той же час, а саме, 06 жовтня 2010 року Шахтарським районним судом міста Києва, по справі №3-7772/10 прийнято рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено та визнано за ним право власності на нерухоме майно, а саме, на житловий будинок АДРЕСА_3 .

В подальшому, а саме, 17 березня 2011 року Дарницьким районним судом міста Києва право власності на житловий будинок та земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:85:425:0015) по АДРЕСА_1 було визнано за ОСОБА_5 .

Встановлено, що у 2016 році ОСОБА_5 продав житловий будинок ОСОБА_3 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за номером 1519.

26 липня 2017 року рішенням Апеляційного суду міста Києва було скасовано рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 березня 2011 року.

Також, в ході розгляду справи представником відповідача було повідомлено суд про оскарження ОСОБА_4 рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06.10.2010 року у справі №3-7772/10, яким було визнано за позивачем право власності на будинок АДРЕСА_1 , житловою площею 235,6 кв.м.

11 жовтня 2023 року Дніпровським апеляційним судом по справі №2-7772/10 (провадження №22-ц/803/8012/23 було прийнято постанову, якою рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06.10.2010 року у справі №3-7772/10 було скасовано.

Представник позивача адвокат Мамась М.О. надав суду ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.11.2023 року якою було відкрито касаційне провадження на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.

Вказаною ухвалою Верховний суд також відмовив позивачу в зупиненні дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.

За ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Статтею 41 Конституції України проголошено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Статтею 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно з ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За частинами 1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Що стосується позовної вимоги позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 13 травня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Погребняк О.А., та зареєстрований в реєстрі за № 1519, то судом вірно зазначено наступне.

Згідно положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За положеннями ч.1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№367/2022/15-ц наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 74).

На підставі викладеного, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що позовна вимога позивача щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 13 травня 2016 року, є неефективним способом захисту права власника, а тому задоволенню не підлягає.

Що стосується позовної вимоги про витребування нерухомого майна, а саме: житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у громадянина ОСОБА_3 на користь громадянина Сполучених Штатів Америки ОСОБА_1 , то судом зазначає наступне.

За загальним правилом власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є пропорційним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За частинами 1, 3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд вважав, що порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника про витребування майна від незаконно володіючого невласника. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 р.оку у справі №653/1096/16-ц вказала, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема, і тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який вказує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, і який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі №522/7636/14-ц).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення з чужого незаконного володіння.

Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

На підставі положень статті 387 ЦК України суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред`явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений.

Оскільки, як вбачається з наданих суду доказів та з урахуванням того, що рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 06.10.2010 року у справі №3-7772/10, яким було визнано за позивачем право власності на будинок по АДРЕСА_1 , житловою площею 235,6 кв.м., скасовано, то суд першої інстанції вірно вважав, що позивач не довів перебування спірного майна у своєму володінні на момент розгляду справи.

Як встановлено в постанові Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи його право власності на житловий будинок у АДРЕСА_1 , суд першої інстанції не зазначив, на підставі якого правовстановлюючого документу ОСОБА_1 має право володіти та розпоряджатися вказаним житловим будинком. Судом взагалі не було наведено обґрунтованих мотивів ухвалення такого рішення. Крім того, вказане рішення ухвалене з порушенням виключної підсудності, оскільки вирішено питання про нерухоме майно, що знаходиться у Подільському районі м. Києва.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, згідно з яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що позивач є саме тим власником спірного майна, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна та до якого таке має повернутися з чужого незаконного володіння.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу адвоката Мамася Максима Олександровича, який діє в інтересах громадянина США ОСОБА_1 (повне ім`я - ОСОБА_1 ) залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 26 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 02 грудня 2024 року.

Головуючий:

Судді: