Постанова

від 03.12.2024 по справі 754/1438/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 754/1438/23

провадження № 22-ц/824/15522/2024

головуючий у суді І інстанції Гринчак О.І.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

3 грудня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 15 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Приватне підприємство «Кристал Авто», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, за участю Деснянської окружної прокуратури міста Києва про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Київської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Приватне підприємство «Кристал Авто», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Під час підготовчого провадження позивачем подано заяву про зміну предмета позову, яка прийнята судом до розгляду, та в якій позивач просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:62:206:0051) площею 130 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивовані тим, що 4 червня 2007 року Київська міська спілка автомобілістів уклала з позивачем договір про співробітництво та організацію взаємовідносин, яким була налагоджена співпраця щодо обслуговування транспортних засобів. Також Київська міська спілка автомобілістів цим договором надала дозвіл на розміщення мийки замкнутого циклу, тобто фактично з цього моменту вказана у позові земельна ділянка перейшла у користування позивача, про що останній повідомив відповідача.

Позивач вказував, що з 2000 року на земельних ділянках, належних Громадській організації «Київська міська спілка автомобілістів», члени даної спілки здійснили побудову об`єктів капітального будівництва, а саме гаражів. Одними із власників земельних ділянок та гаражів були ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 4 червня 2007 року з цими власниками гаражів позивачем були підписані угоди, згідно з якими вони фактично продали позивачеві свої гаражі та надали дозвіл побудови мийки на місці цих гаражів. Згодом вони зобов`язались зареєструвати ці гаражі в БТІ та офіційно продати їх позивачеві, оформивши договори нотаріально.

У зв`язку із тим, що сторони не до кінця дійшли згоди і виникли спірні питання ОСОБА_1 подав позов до Третейського суду про визнання договорів купівлі-продажу дійсними з моменту укладення та визнання за ним права приватної власності на вищевказану нерухомість. 26 травня 2008 року позов було задоволено, а 2 червня 2008 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області було видано ухвалу про видання виконавчих листів на рішення Третейського суду.

Після цього ОСОБА_1 переробив гаражі в нежитлове приміщення, а всі дії щодо перебудівництва були зроблені з відома Спілки автомобілістів в межі виділеної ділянки.

Позивач вказував, що згодом він набув право власності на нежитлове приміщення, про що було відповідне оформлення в БТІ. Після цього позивач особисто звернувся до Деснянської РДА, де йому особисто була надана адреса - АДРЕСА_1 . Об`єкт нерухомості на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 3 серпня 2010 року за актом прийому-передачі від ОСОБА_1 перейшло до статутного капіталу ПП «Кристал Авто», в якому він був засновником, проте земельна ділянка належним чином знаходилась у його користуванні.

Таким чином, позивач стверджував, що спірну земельну ділянку на підставі рішення Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 20.03.78 № 366/7 законним способом було передано Київській міській організації Всеукраїнської спілки автомобілістів, правонаступником якої є Громадська організація «Київська міська спілку автомобілістів» у тимчасове користування, усе подальше будівництво було погоджено з органами місцевого самоврядування, усі подальші переходи права власності на земельну ділянку та об`єкти будівництва також є законними, що підтверджується численними рішеннями судів. Починаючи з 2007 року земельна ділянка була передана в його особисте користування, тобто він більш ніж 15 років користуюсь цією земельною ділянкою, яка знаходиться під об`єктом нерухомості капітальної будівлі, яка згідно з технічним паспортом складає 130,5 кв.м, жодним чином не порушуючи закон. Володіння та користування було відкритим, оскільки позивач не приховував факт знаходження майна в його володінні. Відповідачу було відомо про таке володіння. Володіння було безперервним, адже воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 15 липня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Приватне підприємство «Кристал Авто», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, за участю Деснянської окружної прокуратури міста Києва про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю відмовлено.

Не погоджуючись із указаним рішенням ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що у даному випадку прямою нормою Цивільного кодексу України зазначено про те, що право власності на нерухоме майно за набувальною давністю набувається виключно за рішенням суду, що свідчить про необґрунтованість та незаконність оскаржуваного рішення, в якому зазначено, що такий позов не вирішується судом, а все повинно розглядатись за заявою до відповідача по справі.

Звертає увагу, що майно було отримано добросовісно згідно ряду рішень та договорів. Володіння було відкритим, так як в матеріалах справи містяться докази повідомлення відповідача про таке володіння. Крім цього, володіння є безперервним про що також були надані усі докази.

Вважає, що посилання суду в оскаржуваному рішення про те, що підставою відмови у позові є володіння майном за волею власника є необґрунтованим та таким, що не співвідноситься із матеріалами справи. Позивач здійснив повідомлення про те, що користується ділянкою проте жодної відповіді не отримав, тобто немає доказів того, що позивач користувався нею з волі власника, так як власник жодним чином не виразив таку волю. Доказів зворотного матеріали справи не містять, що свідчить про необґрунтованість судового рішення та необхідність його скасування.

Вказує, що зважаючи на доведеність факту добросовісності, відкритості, безперервності та безтитульності володіння позивачем протягом п`ятнадцяти років нерухомим майном, вважає законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, вимоги про визнання за позивачем права власності на земельну ділянку за набувальною давністю на підставі положень ст. 344 ЦК України.

Звертає увагу, що у даній справі Київська міська рада є відповідачем по справі і самостійно здійснювала захист своїх прав та інтересів та мала уповноважених представників. Жодних доказів, про які зазначав Верховний Суд у постановах КГС ВС від 22 грудня 2022 року у справі № 904/123/22, від 26 жовтня 2022 року у справі № 904/5558/20 (підпункти 5.50, 5.51) та від 21 грудня 2022 року у справі № 904/8332/21 (пункт 33), прокурор не надав, так як вони відсутні, а такий вступ прокурора у справу є грубим порушенням дискреційних повноважень відповідача по справі.

Вважає, що залучення до розгляду справи прокурора та залучення поданих ним матеріалів (які є недопустимими доказами) було грубим процесуальним порушення, яке вплинуло на результат розгляду справи, що тягне за собою необхідність скасування рішення як незаконного.

8 листопада 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва - Єфімова А., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує, що єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом. Визначений законодавством порядок набуття права на землю передбачає, зокрема, рішення компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування пронадання земельної ділянки у власність чи користування (оренду), отримання документів, що посвідчують право на визначену земельну ділянку та державну реєстрацію відповідного права. В матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують оформлення та видачу будь-яким фізичним чи юридичним особам правовстановлюючих документів на земельну ділянку та на її забудову.

Звертає увагу, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Вважає, що суд першої інстанції відмовляючи в задоволені позову також правильно взяв до уваги постанову Північного апеляційного суду від 2 лютого 2024 року у справі № 910/16848/21 за позовом Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного підприємства «Кристал Авто», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Комунальне підприємство по ремонту і утриманню мостів і шляхів м. Києва «Київавтошляхміст», Громадська організація «Київська міська спілка автомобілістів» про повернення земельної ділянки, якою встановлено, що нерухоме майно ПП «Кристал Авто» збудоване на земельній ділянці площею 130 кв.м, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є самочинним в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України, право власності у громадянина ОСОБА_1 , а у подальшому у ПП «Кристал Авто» на даний об`єкт не виникло.

Наголошує, що в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до Київської міської ради з клопотанням про надання спірної земельної ділянки у власність в порядку, передбаченому ст. 119 ЗК України, що передбачає надання земельної ділянки у власність за набувальною давністю.

Звертає увагу, що до суду апеляційної інстанції Київрадою відзив на апеляційну скаргу не подавався, що свідчить про неналежне здійснення Київською міською радою своїх повноважень на захист інтересів держави у цій справі, що зобов`язує прокурора виконувати субсидіарну роль з представництва інтересів держави з метою належного захисту її інтересів. Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права та з дотриманням норм процесуального права повно і всебічно з`ясувавши всі обставини справи, з наданням оцінки всім аргументам сторін спору, дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

У судовому засіданні представник Деснянської окружної прокуратури міста Києва Ханчич Г.О. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну адресу, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції суду.

2 грудня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення судового засідання від ОСОБА_1 .

В обґрунтування клопотання ОСОБА_1 вказує, що не має можливості бути присутнім при розгляді справи, оскільки буде брати участь в судовому засіданні в Шевченківському районному суді м. Києва по справі № 761/33518/24.

Вирішуючи клопотання сторони позивача, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з урахуванням наступного.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 був завчасно належним чином повідомлений про розгляд справи, а саме 9 жовтня 2024 року.

Європейський суд з прав людини вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Каракуця проти України", заява № 18986/06, від 16 лютого 2017 року).

Праву особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу; заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Апеляційним судом також враховано, що стороною позивача викладено свої доводи і міркування щодо незгоди з оскаржуваним судовим рішенням у апеляційному суді. Ні в апеляційній скарзі, ні в клопотанні про відкладення розгляду справи не зазначено жодних нових обставин, які унеможливлюють розгляд справи за наявними матеріалами за відсутності сторони позивача.

Також звертаючись до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи у зв`язку із перебуванням в іншому судовому засіданні, стороною позивача не надано відповідних доказів такого перебування.

Крім того, відмовляючи в задоволенні клопотання, колегія суддів звертає увагу на наступне.

18 жовтня 2023 року введено в дію Закон України від 29 червня 2023 року № 3200-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» (далі - Закон № 3200-IX), який був розроблений для запровадження обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі (далі - ЄСІТС) представниками правничих професій, юридичними особами та фізичними особами-підприємцями, оскільки особи, які за законом зобов`язані зареєструвати офіційні електронні адреси в ЄСІТС, зволікають з виконанням свого обов`язку.

Відповідно до пунктів 1, 2, 6, 8 статті 14 ЦПК України у судах функціонує Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система.

Позовні та інші заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов`язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі в день надходження документів.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.

Особа, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням власного електронного підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги», якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Частинами п`ятою, шостою статті 43 ЦПК України встановлено, що документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Відповідно до пункту 25 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, який затверджено рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 (далі - Положення про ЄСІТС), документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо), пов`язані з розглядом справ у суді, можуть подаватися до суду в електронній формі виключно з використанням підсистеми «Електронний суд», якщо інше не визначено процесуальним законодавством чи цим Положенням.

Відповідно до пункту 10 Положення про ЄСІТС адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої Електронні кабінети в ЄСІТС в обов`язковому порядку.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 має зареєстрований електронний кабінет.

Отже, ОСОБА_1 мав би подати клопотання про відкладення розгляду справи: 1) в письмовій формі; 2) в електронному вигляді з використанням сервісу «Електронний суд», розміщеного за посиланням: https://cabinet.court.gov.ua/login, з попередньою реєстрацією офіційної електронної адреси (електронного кабінету).

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань та наслідки недотримання таких вимог визначені у статті 183 ЦПК України.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 183 ЦПК України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету.

Згідно з частиною другою статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.

У частині четвертій статті 183 ЦПК України закріплено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Суд повертає заяву (клопотання, заперечення) її заявнику без розгляду також у разі, якщо вона подана особою, яка відповідно до частини шостої статті 14 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.

Враховуючи наведене, апеляційний суд, дійшов висновку, що клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи слід залишити без розгляду на підставі частини четвертої статті 183 ЦПК України, оскільки заява надіслана не за допомогою підсистеми «Електронний суд», а електронною поштою, а отже заявник використав спосіб звернення до суду, не передбачений чинним процесуальним законодавством.

Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2023 року у справі № 127/10116/18, від 18 жовтня 2023 року у справі № 718/1782/21.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників, що не з`явились.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенніпозову, суд першої інстанції виходив із того, що підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:62:206:0051, площею 130 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1 немає, оскільки сам по собі факт користування позивачем спірною земельною ділянкою не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. При цьому суд вказав, що власником спірної земельної ділянки є Київська міська рада, яка не відмовилась від права власності на спірну земельну ділянку, що виключає можливість набуття позивачем права власності на неї за набувальною давністю.

Крім того, суд зазначив, що позивач фактично визначає підстави передбачені статтею 119 ЗК України, однак доказів того, що позивач звертався до Київської міської ради з клопотанням про надання спірної земельної ділянки у власність в порядку, передбаченому статті 119 ЗК України, що передбачає надання земельної ділянки у власність за набувальною давністю матеріали справи не містять.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що автостоянку № 7 біля Московського мосту на виконання рішення Київської міської ради народних депутатів від 14 грудня 1989 року № 1106 «Про передачу відкритих платних автостоянок районним радам добровільного товариства «Автомотолюбитель УРСР» було передано за територіальною приналежністю на баланс вказаного добровільного товариства, правонаступником якого є ГО «Київська міська спілка автомобілістів» (а.с. 14 т. І).

Відповідно до договору про співробітництво та організацію взаємовідносин від 4 червня 2007 року ГО «Київська міська спілка автомобілістів» надала ОСОБА_1 дозвіл на розміщення мийки замкнутого циклу на земельній ділянці (кадастровий номер 62:20:604, АС №7), на загальній площі 92,34 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ), машиномісця № 5, АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 для розміщення мийки замкнутого циклу. Строк дії договору з моменту підписання і діє до 4 червня 2015 року (а.с. 19, 20 т. І).

15 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та СПД-ФО ОСОБА_1 , а 8 травня 2008 року між ОСОБА_4 , та СПД-ФО ОСОБА_1 , укладено договори купівлі-продажу нерухомості, предметом яких є гаражі, розташовані на машиномісцях № НОМЕР_1 та АДРЕСА_7 ) загальною площею по 18 кв.м.

Рішенням постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Український правовий альянс» від 26 травня 2008 року у справі № 10-95/08 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договорів купівлі-продажу дійсними та визнання права власності на об`єкт нерухомості та визнано дійсними договори купівлі-продажу об`єкту нерухомості, визнано за ОСОБА_1 право власності на об`єкт нерухомості загальною площею 92,34 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 ).

Ухвалою постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Український правовий альянс» від 30 травня 2008 року № 10-95/08 виправлено описки на стор. 5 резолютивної частини рішення від 26 травня 2008 року та зазначено про те, що рішенням суду визнано за ОСОБА_1 право власності на об`єкт нерухомості - нежиле приміщення загальною площею 130,5 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_8 .

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2 червня 2008 року № 6-54/08 видано виконавчі листи на примусове виконання рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Український правовий альянс» від 26 травня 2008 року у справі № 10-95/08.

КП «Київське міське Бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності» зареєструвало за ОСОБА_1 право власності на об`єкт нерухомості загальною площею 130,5 кв.м (а.с. 146 т. І).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звертався до Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації із заявою про надання в оренду земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_8 , площею 1,2 га (а.с. 145 т. І)

Право власності ПП «Кристал-Авто» на приміщення за адресою: АДРЕСА_8 , в літері «А» площею 130,5 кв.м зареєстровано 20 квітня 2011 року на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 3 серпня 2010 року у справі № 2/204 (а.с. 28, 29 т. І).

Відповідно до акта перевірки дотримання земельного законодавства № 21-0025-03 від 3 вересня 2021 року Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про перевірку земельної ділянки за адресою: на АДРЕСА_1 , на підставі листа Київської місцевої прокуратури № 5 від 30 серпня 2021 року № 15/1-902вих21, згідно з даними міського земельного кадастру земельна ділянка площею 1,3403 га (код ділянки 62:206:0004) обліковується за комунальним підприємством по ремонту і утриманню мостів та шляхів м. Києва «Київатошляхміст». Рішень Київська міська рада за поданням Департаменту земельних ресурсів щодо передачі земельної ділянки у власність (користування) не приймала. Документи, що посвідчують право власності (користування) земельною ділянкою не зареєстровані. Під час обстеження частини земельної встановлено: частина земельної ділянки 130 кв.м частково огороджена, розташоване нежитлове приміщення автомийки. Під час обстеження автомийка не працювала. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано об`єкт нерухомого майна площею, 130,5 кв.м на праві власності за приватним підприємством «Кристал Авто», підстава - рішення про державну реєстрацію від 17 липня 2017 року № 36166127.

У постанові Північного апеляційного суду від 2 лютого 2024 року у справі № 910/16848/21 за позовом Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного підприємства «Кристал Авто», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Комунальне підприємство по ремонту і утриманню мостів і шляхів м. Києва "Київавтошляхміст", Громадська організація "Київська міська спілка автомобілістів" про повернення земельної ділянки, встановлено, що нерухоме майно ПП «Кристал Авто» збудоване на земельній ділянці площею 130 кв.м, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є самочинним в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України, право власності у громадянина ОСОБА_1 , а у подальшому у ПП «Кристал Авто» на даний об`єкт не виникло.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у статті 16 ЦК України.

Частиною першою статті 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Частиною другою статті 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Таким чином, правом звернення до суду із позовом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів.

Щодо визначеного ЦК України загального підходу до правового регулювання поняття «набувальна давність».

Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.

Так, згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація) (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі № 369/2190/22, провадження № 61-3246св23).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнішнього володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнішнє володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнішнє володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 1 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступлення від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 січня 2023 року у справі № 278/2443/18 (провадження № 61-19963св21), від 01 листопада 2023 року у справі № 369/2190/22 (провадження № 61-3246св23).

Щодо вимог позивача про визнання права користування на земельну ділянку за набувальною давністю.

Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції міських рад відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Вимоги позивача у цій справі про визнання права користування на спірну земельну ділянку за набувальною давністю обґрунтовані посиланням на статтю 119 ЗК України (тут і далі в редакції станом на момент виникнення спору в цій справі).

Відповідно до частини першої статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

Згідно із частиною другою статті 119 ЗК України передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Колегія суддів звертає увагу, що згідно із сталою та послідовною практикою застосування указаної норми права умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Порядок набуття громадянами права власності на земельну ділянку встановлений у ЗК України.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 (провадження № 14-648цс18).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що встановлені обставини виключають можливість застосування інституту набувальної давності для передачі земельної ділянки у власність або користування позивачу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

При цьому суд правильно зазначив, що обставини, на які посилається позивач (давність та добросовісність користування земельною ділянкою) не свідчать про його перевагу у наданні в користування земельної ділянки, а лише надають позивачу право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування у спосіб, який визначений чинним законодавством.

Положення статті 119 ЗК України визначають, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно протягом п`ятнадцяти років користуються земельною ділянкою, але не мають документів, що засвідчують наявність у них прав на зазначену земельну ділянку, можуть звернутися до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність. Набуття громадянами права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами згідно із статтею 118 цього Кодексу в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.

Отже, стаття 119 ЗК України не надає суду повноважень визнавати за особою право на земельну ділянку за давністю користування (набувальною давністю) в судовому порядку. У такому випадку громадяни мають звернутися до уповноважених органів з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність та набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється виключно в порядку безоплатної приватизації ділянок, передбаченому статтею 118 ЗК України.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня 2023 року у справі № 127/18239/20 (провадження № 61-1589св23), у постанові Верховного Суду від 11 березня 2024 року у справі № 132/1486/21 (провадження № 61-7845св23).

З огляду на зазначене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджені обставини справи, а саме те, що позивач є власником нерухомого майна, а тому право власності за набувальною давністю набувається виключно за рішенням суду.

Так, як встановлено вище та вбачається із матеріалів справи, згідно листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу КМР (КМДА) від 24 січня 2024 року та акта обстеження земельної ділянки від 13 січня 2022 року за № 22- 0015-09 вбачається, що у міському земельному кадастрі земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:206:0051 не обліковується. За даними міського земельного кадастру земельна ділянка площею 13402,56 (обліковий код 62:206:0004) на просп. Романа Шухевича (біля Північного мосту) у Деснянському районі м. Києва обліковується за Комунальним підприємством по ремонту і утримання мостів та шляхів м. Києва «Київавтошляхміст» (автостоянка № 7).

За поданням Департаменту Київська міська рада не приймала рішень про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з обліковим кодом 62:206:0004 та з кадастровим номером 8000000000:62:206:0051 та щодо її передачі у власність чи користування будь-якій фізичній чи юридичній особі, у т.ч. ГО «Київська міська спілка автомобілістів», ОСОБА_1 , ПП «Кристал».

Водночас, нормами ст. ст. 90, 95, 102-1 Земельного кодексу України визначено, що право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок, землекористувачі та особи, які набули право користування чужою земельною ділянкою (суперфіпій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованості активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» (в редакції станом на 11 березня 2003 року) передбачено, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені, зокрема, розробка містобудівної документації, проектів конкретних об`єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державнихстандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови; розміщення і будівництво об`єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об`єктів; раціональне використання земель та територій для містобудівних потреб, підвищення ефективності забудови та іншого використання земельних ділянок.

Статтею 29 Закону України «Про планування і забудову територій» (в редакції від 29 грудня 2006 року) передбачено, що дозвіл на виконання будівельних робіт - це документ, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт, підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, видачу ордерів на проведення земляних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які ведуть реєстр наданих дозволів.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надається на підставі; проектної документації; документа, що засвідчує право власності чи користування (в т.ч. на умовах оренди) земельною ділянкою; угоди про право забудови земельної ділянки; рішення виконавчого органу відповідної ради або місцевої державної адміністраціїпро дозвіл на будівництво об`єкта містобудування; комплексного висновку державної інвестиційної експертизи; документа про призначення відповідальних виконавців робіт.

Здійснення будівельних робіт на об`єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне відповідальність згідно з законодавством.

Як зазначає скаржник - позивач, останнім з власниками гаражів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 були підписані угоди щодо продажу гаражів та які надали дозвіл побудови мийки на місціцих гаражів.

Тобто, будь-які дозвільні документи на будівництво (реконструкцію) автомийки (гаражів) в установленому чинним законодавством порядку ні ОСОБА_1 ,, ні ПП «Кристал авто» не видавалися. Матеріали справи таких доказів не містять.

З викладеного вбачається, що нерухоме майно - автомийка збудована на земельній ділянці, яка для вказаної мети (під забудову) не відводилась, а тому в силу ч. 1 ст. 376 ЦК є самочинним будівництвом.

Згідно зі ст. 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

За змістом ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, з яких об`єкти нерухомості вважаються самочинними, а саме, якщо вони: 1) збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) збудовані без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; 3) збудовані з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених ознак може свідчити про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Частиною 2 ст. 376 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 910/1439/20 та від 31 січня 2023 року у справі № 913/443/20.

Таким чином, будівництво нежитлової споруди (автомийки) на проспекті Романа Шухевича у Деснянському районі міста Києва здійснено на земельній ділянці, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва. Київська міська рада не приймала будь-яких рішень щодо передачі ПП «Кристал Авто» чи іншим особам спірної земельної ділянки у власність чи у користування, у тому числі для будівництва нерухомого майна.

Отже, в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України нерухоме майно, що збудоване на земельній ділянці, право власності на яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є самочинним, тому право власності у ПП «Кристал Авто», ОСОБА_1 , інших осіб на даний об`єкт не виникало.

Верховний Суд у постанові від 10 травня 2018 року у справі № 910/15993/16 дотримується позиції, що право на самочинно збудоване майно є неіснуючим, не породжує прав щодо розпорядження майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, висновки в якій аналогічні висновкам, викладеним у постановах від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц та від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, зазначено наступне: за положеннями частини першої статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власностіна нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України).

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційне визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючі презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Отже, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції також правильно звернув увагу на те, що постановою Північного апеляційного суду від 2 лютого 2024 року у справі № 910/16848/21 за позовом Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного підприємства «Кристал Авто», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Комунальне підприємство по ремонту і утриманню мостів і шляхів м. Києва «Київавтошляхміст», Громадська організація «Київська міська спілка автомобілістів» про повернення земельної ділянки, встановлено, що нерухоме майно ПП «Кристал Авто» збудоване на земельній ділянці площею 130 кв.м, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є самочинним в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України, право власності у громадянина ОСОБА_1 , а у подальшому у ПП «Кристал Авто» на даний об`єкт не виникло.

Також колегія суддів не може прийняти до уваги доводи апеляційної скарги про незаконність вступу прокурора до участі у розгляді судом даної справи та взяття судом до уваги доказів наданих прокурором з урахуванням наступного.

Відповідно до п. З ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ч. 3 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Матеріалами справи встановлено, що з метою належного захисту інтересів держави у даній справі на підставі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 56 ЦПК України прокурором було здійснено вступ про що свідчить повідомлення прокурора у справі від 20 листопада 2023 року за №59- 11060вих-23.

У даному повідомлені прокурором обґрунтовано підстави представництва інтересів держави в суді з підстав неналежного захисту Київською міською радою інтересів держави у цій справі, що зобов`язує прокурора виконувати субсидіарну роль з представництва інтересів держави.

Крім того, на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» Деснянською окружною прокуратурою м. Києва повідомлено Київську міську раду про вступ прокурора у розгляд справи.

Колегія суддів звертає увагу, що саме прокурором надавались докази щодо спірної земельної ділянки з якими скаржник не згодний, тому безпідставно посилається на їх недопустимість.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи, до суду апеляційної інстанції Київрадою відзив на апеляційну скаргу не подавався, що також свідчить про неналежне здійснення Київською міською радою своїх повноважень на захист інтересів держави у цій справі, що зобов`язало прокурора виконувати субсидіарну роль з представництва інтересів держави з метою належного захисту її інтересів.

Доводи апеляційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з оскарженим судовим рішеннями про відмову в позові та невірного розуміння заявником вимог чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини. Такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, яке відповідає вимогам щодо законності та обґрунтованості.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції, колегія суддів залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі ст. 141 ЦПК України, понесені апелянтом судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок сторони позивача.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 15 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба