Рішення

від 27.02.2024 по справі 914/1988/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.02.2024 Справа № 914/1988/23

м.Львів

за позовом: Керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах, Міністерства оборони України, м.Київ

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі», с.Зіболки Львівського району Львівської області

за участю третьої особи, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Концерн «Військторгсервіс», м.Київ

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Акціонерного товариства Акціонерно-комерційний банк «Львів», м.Львів

про витребування нерухомого майна з чужого володіння

Суддя Кітаєва С.Б.

За участю секретаря Кравця В.П.

Представники сторін:

від прокуратури: Бучко Р.В.-прокурор

від позивача: Матяшук В.К. представник

від відповідача: Антонюк О.О. представник

від третьої особи, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: не з`явився

від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Мочульський Л.Б.-представник

Суть спору: Позов заявлено Керівником Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах, Міністерства оборони України, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі» про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі» на користь Міністерства оборони України нежитлову будівлю літера «А-1» загальною площею 680,5 кв.м, що знаходиться по вул.Перемоги, 24 у м.Кам`янка-Бузькій Львівського району Львівської області з одночасним припиненням права власності відповідача на вказане нерухоме майно.

Ухвалою суду від 03.07.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, постановлено розгляд справи здійснувати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 23.08.2023 та відповідно до клопотання прокурора витребувано у Львівської районної військової (державної) адміністрації (код ЄДРПОУ 44046683, фактична адреса: 80400, Львівська область, Львівський район, м. Кам`янка Бузька, вул. Незалежності, 27, юридична адреса: 79008, м. Львів, вул. Вииниченка, 18) реєстраційну справу на нежитлову будівлю літера «А-1» загальною площею 680,5 кв. м., що знаходиться по вул. Перемоги, 24 у м. Кам`янка-Бузькій Львівського району Львівської області. Цією ж ухвалою до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, було залучено Концерн «Військторгсервіс» (03151, м.Київ, вул.В.Сікевича,28а, код ЄДРПОУ 33689922).

18.07.2023, за вх.№17756/23, від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, поступило пояснення щодо позовної заяви.

24.07.2023, за вх.№18208/23, від Львівської районної військової (державної) адміністрації поступили матеріали реєстраційної справи на нежитлову будівлю літера «А-1» загальною площею 680,5 кв. м., що знаходиться по вул. Перемоги, 24 у м. Кам`янка-Бузькій Львівського району Львівської області.

31.07.2023, за вх.№2970/23, від відповідача поступив відзив на позовну заяву з клопотанням про залучення до участі у справі в статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Акціонерного товариства Акціонерно-комерційний банк «Львів».

04.08.2023, за вх.№19168/23, від Керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони надійшла відповідь на відзив.

15.08.2023,за вх.№19979/23, від позивача надійшла відповідь на відзив.

З підстав, викладених в ухвалі від 23.08.2023, суд постановив залучити до участі у справі в статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Акціонерне товариство Акціонерно-комерційний банк «Львів»; продовжити строки підготовчого провадження на 30 днів та підготовче засідання відкласти на 27.09.2023.

24.08.2023, за вх.№ 20571/23 від позивача поступило клопотання про долучення до матеріалів справи доказів надіслання відповідачу відповіді на відзив.

29.08.2023, за вх.№ 20917/23 від відповідача поступило заперечення на відповідь на відзив.

18.09.2023, за вх.№22508/23, від третьої особи, Концерну «Військторгсервіс», поступило клопотання про долучення до матеріалів справи доказів надіслання пояснень по справі залученій третій особі - АТ «АКБ «Львів».

25.09.2023, за вх.№23100/23, від відповідача поступило клопотання про ознайомлення з матеріалами справи. Клопотання судом задоволено.

27.09.2023, за вх.№23429/23, від прокуратури поступило клопотання про долучення до матеріалів справи доказів надіслання позову та відповіді на відзив залученій третій особі - АТ АКБ «Львів».

16.10.2023, за вх.№ 24984/23, від третьої особи, АТ АКБ «Львів», поступили пояснення по справі.

В підготовчому засіданні 19.10.2023 було оголошено перерву до 02.11.2023.

30.10.2023,за вх.№26208/23, від прокуратури поступили пояснення на пояснення третьої особи.

31.10.2023, за вх.№26393/23, через систему «Електронний суд» від відповідача поступила заява про надання доступу до електронної справи. Заява судом задоволена.

Ухвалою суду від 02.11.2023 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 29.11.2023.

Ухвалою від 29.11.2023 суд повідомив третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, про оголошення перерви в судовому засіданні до 20.12.2023.

20 грудня 2023 року відбувся збій роботи Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, через що технічна фіксація та формування протоколу судового засідання було неможливим. Враховуючи зазначені технічні несправності, судове засідання 20.12.2023 у справі № 914/1988/23 не відбулося. Ухвалою суду від 20.12.2023 призначено судове засідання на 17.01.2024.

Ухвалою від 17.01.2024 суд повідомив третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, про оголошення перерви в судовому засіданні до 08.02.2024.

В судовому засіданні 08.02.2024 оголошувалась перерва до 27.02.2024.

Прокурор в судове засідання 27.02.2024 з`явився, позовні вимоги підтримав.

Представник позивача в судове засідання 27.02.2024 з`явився, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача в судове засідання 27.02.2024 з`явився, позовні вимоги заперечив.

Представник третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача в судове засідання 27.02.2024 з`явився, позовні вимоги заперечив.

Третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача явки представника в судове засідання 27.02.2024 не забезпечила.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини ухваленого у справі рішення.

Позиція прокуратури.

Позов мотивовано тим, що Львівською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони під час виконання повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», установлено порушення вимог законодавства у сфері збереження та використання нерухомого майна Міністерства оборони України.

Установлено, що 18.09.2008 нежитлову будівлю літера «А-1» площею 551,8 кв. м. (колишнє кафе «Лелека» (на даний час нежитлова будівля «Торговий центр») по вул. Перемоги, 24 у м. Кам`янка-Бузькій Львівського району Львівської області зареєстровано на праві державної власності за державним підприємством Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування», що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22.09.2008.

Водночас, станом на вказану дату зазначене державне підприємство реорганізовано шляхом приєднання до концерну «Військторгсервіс», що підтверджується наказом Міністра оборони України від 22.04.2007 № 135 «Про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Відповідно до п. 1 наказу генерального директора концерну «Військторгсервіс» від 24.04.2007 № 21 «Про створення філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» концерну «Військторгсервіс», створено філію «Управління торгівлі Західного оперативного командування» концерну «Військторгсервіс».

Як стверджує прокурор, наведені обставини не спростовують факту реєстрації даного нерухомого майна на праві державної власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Органом управління зазначеним майном та концерну «Військторгсервіс» (у тому числі державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування») є Міністерство оборони України.

Так, зокрема, відповідно до п. 1.1 статуту концерну «Військторгсервіс» (в редакції чинній на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 25.09.2008), затвердженого наказом Міністра оборони України від 25.06.2005 № 358, концерн «Військторгсервіс» є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну, який належить до сфери управління Міністерства оборони України.

25.09.2008 між концерном «Військторгсервіс» та Фік Н.Ю. було укладемо договір купівлі-продажу нежитлової будівлі.

Відповідно до умов п. 1.1 цього договору, продавець (концерн «Військторгсервіс») передає у власність, а покупець ( ОСОБА_1 ) набуває у власність нежитлову будівлю загальною площею 551,8 кв. м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і зобов`язується сплатити грошову суму обумовлену у цьому договорі.

Згідно з п. 2.1 вказаного договору, сторони домовились, що продаж вчинено за 439 497, 40 грн., які покупець перераховує на протязі 60 днів з дня оформлення договору на розрахунковий рахунок РМУТМБ «Прайс» (Рівненська міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа «Прайс»).

Пунктом 4.4 договору передбачено, що передача майна продавцем (Концерном «Військторгсервіс») і прийняття майна покупцем ( ОСОБА_1 ) посвідчується актом прийому-передачі після повного розрахунку.

03.12.2008 між концерном «Військторгсервіс» та Фік Н.Ю. укладено додатковий договір про внесення змін та доповнень до договору купівлі- продажу нежитлової будівлі від 25.09.2008, яким сторони внесли зміни до п. 2.1. договору купівлі-продажу та змінили строк протягом якого має відбутися повний розрахунок із 60 на 120 днів.

Прокурор зазначає, що у подальшому, 12.12.2008, ОСОБА_1 , перебуваючи у м. Червонограді Львівської області, шляхом обману, приховуючи непроведення нею розрахунку з концерном «Військторгсервіс» на підставі укладеного між нею та цим концерном 25.09.2008 договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , подала до комунального підприємства Львівської обласної ради «Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації» підроблений акт прийому-передачі майна, згідно з яким підтверджено повний розрахунок нею за це майно, що призвело до державної реєстрації 15.12.2008 за нею права власності на зазначене нежитлове приміщення. Прокурор стверджує, що такими діями ОСОБА_1 завдала концерну «Військторгсервіс» шкоду в особливо великому розмірі. Зазначає, що дані обставини підтверджується вироком Червоноградського міського суду Львівської області від 02.12.2014 у справі № 459/2481/14-к.

Також прокурор в обгрунтування позову посилається на те, що рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10.06.2011 у справі № 2-1141/2011, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 11.10.2012 (справа №22-ц-378/12) зазначений вище договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 25.09.2008 розірвано. Підставою такого розірвання стала неповна оплата ОСОБА_1 коштів за договором купівлі- продажу та порушення останньою положень ст. 651 ЦК України.

Водночас 04.08.2011 ОСОБА_1 , перебуваючи в м. Кам`янка-Бузька, уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу зазначеного вище нежитлового приміщення.

02.12.2014 вироком Червоноградського міського суду Львівської області у справі № 459/2481/14-к ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 190, ч. 1 ст. 209 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком у 5 (п`ять) років з конфіскацією коштів, одержаних злочинним шляхом.

Прокурор стверджує, що зазначеним вироком суду підтверджено незаконність набуття ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, і як наслідок цей вирок суду також підтверджує незаконність первинного вибуття цього майна з господарського відання концерну «Військторгсервіс» та з власності держави в особі Міністерства оборони України.

Згідно вироку суду, серед іншого, конфісковано кошти ОСОБА_1 , одержані нею злочинним шляхом на суму 420 300,00 грн.

Прокурор стверджує, що ОСОБА_1 не відшкодувала державі завданих збитків, і, як наслідок, вказаний факт додатково підтверджує заподіяння державі збитків внаслідок вибуття з її власності спірного нерухомого майна та необхідність його витребування на користь держави в особі Міністерства оборони України.

В підтвердження зазначених тверджень, прокурор посилається на відповідь Кам`янка-Бузького відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління юстиції від 15.02.2023 № 25.9-31/3636, з якої вбачається, що на виконанні даного відділу державної виконавчої служби серед іншого перебувало виконавче провадження № АСВП 57353590 з виконання виконавчого листа № 459/2481 /14-к від 02.12.2014, який виданий Червоноградським міським судом Львівської області про конфіскацію на користь держави коштів в сумі 420 300,00 грн. з ОСОБА_1 та аналогічне виконавче провадження № АСВП 54266031 з виконання виконавчого листа №459/2481/14-к від 06.01.2015 на підставі виконавчого листа від 06.01.2015 у цій же справі (№ 459/2481/14-к).

Як зазначено в позові, до відповіді від 15.02.2023 № 25.9-31/3636, адресованої Спеціалізованій прокуратурі у військовій та оборонній сфері західного регіону на запит останньої за №15-72 ВИХ-23 від 10.02.2023, Кам`янка-Бузьким відділом державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління юстиції було долучено копії двох постанов про повернення виконавчих проваджень та копії супровідних листів.

З інформації у листі, зазначає прокурор, слідує, що 30.03.2018 та 26.11.2018 вищевказані виконавчі провадження завершено згідно п.2 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження», про що винесено відповідні постанови, копії яких разом із оригіналами виконавчих документів скеровано на адресу суду.

За доводами прокурора концерн «Військторгсервіс» здійснив відчуження зазначеного нерухомого майна без згоди власника- органу управління майном, а саме Міністерства оборони України та за відсутності погодження Фонду державного майна України, що є порушенням п.п «и», п. 2, ст. 7 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», п.п. 6,8 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007.

Прокурор зазначає, що рішень про надання згоди на відчуження спірного майна, укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу Міністерством оборони України, як суб`єктом управління майном, не приймалось відповідно до вказаного Порядку та Фондом державного майна не погоджувалось, що зокрема, підтверджується відповіддю Фонду державного майна України від 24.02.2023 № 10-24-4512.

У договорі від 25.10.2008 року купівлі-продажу спірного нерухомого майна зазначено, що ОСОБА_3 , який підписав даний правочин діє від імені концерну «Військторгсервіс» на підставі довіреності, посвідченої 12.09.2007 за реєстровим № 4165 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу.

Як вбачається із зазначеної довіреності, копія якої додається, ОСОБА_3 уповноважено на укладення від імені концерну «Військторгсервіс» будь- яких договорів (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди) з дозволу органу управління майном концерну - Міністерством оборони України.

Проте, як стверджує прокурор, дозвіл Міністерством оборони України не надавався.

Також прокурор, обґрунтовуючи свої позовні вимоги до відповідача, покликається на таке.

Згідно відомостей інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень № 314938668 від 11.11.2022 вбачається, що нежитлову будівлю по АДРЕСА_2 площею 551,8 кв. м. зареєстровано на праві державної власності за ДП Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

15.12.2008 вказане нерухоме майно зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25.09.2008.

У подальшому, 12.08.2011, зазначене нерухоме майно зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04.08.2011, а 17.07.2013 - за відповідачем (ТОВ «Технології роздрібної торгівлі») на підставі свідоцтва про право власності від 11.02.2015 № 33455546 з площею 680,5 кв. м. та адресою: АДРЕСА_1 .

На момент звернення прокурора з позовом власником нежитлової будівлі літера «А-1» по АДРЕСА_1 із зміненою площею з 551,8 кв. м. до 680,5 кв. м. є ТОВ «Технології роздрібної торгівлі» (підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень).

На підставі наведеного, оскільки як зазначає прокурор, нежитлову будівлю площею 551,8 кв. м. по АДРЕСА_1 , яку 25.09.2008 відчужено з державної власності концерном «Військторгсервіс» на користь ОСОБА_1 , на даний час зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за аналогічною адресою з площею 680,5 кв. м. та назвою: «Торговий центр», за відповідачем майно (нежитлова будівля літера «А-1» загальною площею 680,5 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 ) підлягає витребуванню на користь держави в особі Міністерства оборони України.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - концерн «Військторгсервіс», у поданих поясненнях щодо позовної заяви підтверджує укладення 25 вересня 2008 року між концерном «Військторгсервіс» та громадянкою ОСОБА_4 договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, відповідно до п.1.1 якого продавець (Концерн «Військторгсервіс») передає у власність , а Покупець ( ОСОБА_1 ) набуває у власність нежитлову будівлю (А-1), цегляну, загальною площею 551,8 кв.м., що розташована по АДРЕСА_1 (надалі Об`єкт продажу) і зобов`язується сплатити грошову суму обумовлену у цьому договору.

Концерн зазначає, що відповідно до п.2.1 договору купівлі-продажу, згідно Протоколу №1069-н про хід публічних торгів від 06.09.2008 року продаж вищевказаної нежитлової будівлі було вчинено за 439 497,40 грн. При цьому, передача майна Продавцем і прийняття майна Покупцем посвідчується , відповідно до п.4.4 договору, актом прийому-передачі після повного розрахунку.

Концерн «Військторгсервіс» у Поясненнях стверджує про те, що ОСОБА_1 , не розрахувавшись з Концерном «Військторгсервіс» за придбане нерухоме державне майно, маючи умисел щодо не проведення розрахунку за майно у майбутньому, перебуваючи у м.Червонограді Львівської області, шляхом обману, на підставі укладеного між нею та Концерном договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , подала до комунального підприємства Львівської обласної ради «Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації» підроблений акт прийому-передачі майна, згідно з яким підтверджено повний розрахунок нею за це майно, що призвело до державної реєстрації 15.12.2008 за нею права власності на зазначене нежитлове приміщення, чим завдала «Військторгсервіс» збитків.

Стверджує, що Концерн «Військторгсервіс» повністю підтримує позицію прокуратури стосовно того, що Концерн «Військторгсервіс» взагалі не мав права відчужувати державне нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 без згоди власника та Органу управління майном Міністерства оборони України та, відповідно, укладати договір купівлі-продажу з ОСОБА_1 .

Також вважає, що відчуження вказаного нерухомого майна можливе лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна України.

Концерн стверджує про те, що 12.02.2005 року Міністерством оборони України було скасовано довіреність видану на ім`я колишнього керівника Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5 від 04.10.2004 року №220/2071, яка давала йому право розпорядження державним нерухомим майном органу управління майном.

Відтак, вважає, що станом на день укладення договору купівлі-продажу 19.12.2008 спірного нерухомого майна з відповідачем, ОСОБА_5 вже не мав права видавати довіреність на ОСОБА_3 на право укладення договору купівлі-продажу, а ОСОБА_3 , у свою чергу, не мав права на укладення договору купівлі-продажу.

Також вважає, що посвідчення даного договору купівлі-продажу нотаріально не означає його законність, так як не спростовує тієї обставини, що особа, яка підписала договір з боку «Управління торгівлі Західного оперативного командування» не мала належного обсягу дієздатності.

Зазначає, що наведені факти про незаконність дій колишнього керівника Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5 та ОСОБА_3 вже встановлені рішеннями судів всіх інстанцій по аналогічних справах, зокрема, вказана правова позиція підтверджується рішенням Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2014 року, ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23 січня 2015 року у справі №6-2380ск15, постановою Вищого спеціалізованого суду України у справі №7/46/2012/5003 від 3 червня 2013 року, постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №6-101цс-15 за позовом прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Концерну «Військторгсервіс», Постановою Верховного Суду (Касаційний цивільний суд) по справі №460/3388/13, Постановою Верховного Суду (Касаційний цивільний суд) по справі №688/4167/16-ц.

Позиція Міністерства оборони

Представник Міністерства вимоги прокурора підтримав, просив позов задоволити.

Позиція Відповідача.

Відповідач проти заявленого позову заперечує повністю, просить у позові відмовити.

Вважає, що посилання в позовній заяві на те, що 30.03.2018 та 26.11.2018 виконавчі провадження №АСВП 57353590 з виконання виконавчого листа №459/2481/14-к від 02.12.2014 та аналогічне виконавче провадження №АСВП №5466031 на підставі виконавчого листа від 06.01.2015 у цій же справі (№459/2481/14-к) завершено згідно п.2 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» про що винесено відповідні постанови, не заслуговує на увагу.

В позовній заяві не міститься інформація про те, чи пред`являвся повторно виконавчий документ, виданий Червоноградським міським судом Львівської області по справі №459/2481/14-к державою до виконання, чи перебуває такий на виконанні на даний час, та не наведено підстав чи обставин, які б перешкоджали повторному пред`явленню такого виконавчого документа до виконання.

Невиконання ОСОБА_1 судового рішення не може підтверджувати заподіяння збитків державі внаслідок вибуття з її власності спірного нерухомого майна, так як такі збитки вже присуджені до стягнення рішенням суду, вважає відповідач.

Також, за твердженням відповідача, довіреність, на підставі якої ОСОБА_3 25.09.2008 укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, видана у відповідності до положень Статуту Концерну «Військторгсервіс» та чинного на той час законодавства.

На переконання відповідача, долучений до позовної заяви дозвіл на відчуження основних засобів, наданий начальником Головного управління Пукіром П.Н. №140/6/1466/9 від 12.11.2004 є таким, що наданий у відповідності до чинного законодавства, яким необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не встановлено, та вважається дійсним на момент вчинення правочину.

Що у обраного захисту порушеного права з яким прокурор звернувся до суду, то відповідач вважає, що в даних обставинах не може бути застосований такий спосіб захисту порушеного права як витребування майна, оскільки судами вже був застосований інший спосіб захисту порушеного права (стягнення неотриманих коштів за договором як збитків справа №446/1531/15), і цей спосіб захисту вже частково реалізований, частково виконаний.

Відповідно до ст.13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При їх здійсненні особа зобов`язана утримуватись від дій, які б могли порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах . При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені чч.2-5 ст.13 ЦК, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки , встановлені законом. Зокрема, згідно із ч.3 ст.16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч.2-5 ст.13 ЦК.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідальність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально-соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами , щоб бути добросовісним , дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті вівдповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться.

Добросовісність (п.6 статті 3 ЦК) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

В основі доктрини venire contra factum (заборони суперечливої поведінки) принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти , що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечливе її попередній поведінці і має призводити до припинення зазначеного права.

При цьому, Відповідач посилається на те, що в провадженні Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області перебувала справа №446/297/13-ц за позовом Львівської прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного Регіону України в інтересах Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» філії «Управління торгівлі Концерну «Військторгсервіс» Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про розірвання договору купівлі-продажу та витребування майна з незаконного чужого володіння, де позивачами у справі виступали Міністерство оборони України та Концерн «Військторгсервіс»-філія «Управління торгівлі Західного оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Ухвалою Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 24.03.2015 року позовну заяву Львівського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про розірвання договору купівлі-продажу та витребування майна з незаконного чужого володіння залишено без розгляду.

Натомість, було обрано інший спосіб захисту права, а саме пред`явлення позову про стягнення збитків у вигляді втрати різниці між вартістю нерухомого майна, яке було предметом договору купівлі-продажу та фактично сплаченою за нього сумою, який було задоволено судом у справі №446/1531/15-ц, і Концерн «Військторгсервіс» отримує кошти на підставі судового рішення.

На переконання відповідача, позивач, який постійно змінює свою позицію щодо обраного способу захисту, в такий спосіб діє недобросовісно та з порушенням меж здійснення цивільних прав, встановлених ст.13 ЦК України, що не відповідає ані конституційним принципам, ані загальним принципам права, встановленим ст.3 ЦК України.

З приводу вимоги, яку заявив прокурор відповідач зазначає, зокрема, що ТОВ «Технології роздрібної торгівлі» є добросовісним набувачем спірного майна.

Нежитлова будівля, на яку мав право власності позивач (індивідуально визначена річ) перестала фактично в тому ж вигляді існувати з того часу, як були проведені будівельні роботи з реконструкції будівлі, і на даний час, не може бути витребувана у відповідача.

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень гл.83 ЦК України.

Окрім того, відповідачем заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог, оскільки на момент пред`явлення даного позову прокурором позовна давність спливла, строк позовної давності був пропущений (клопотання викладене у відзиві на позовну заяву).

Прокурор не погодився із наведеними у відзиві запереченнями та висловив свої аргументи щодо таких заперечень та мотиви їх відхилення у заяві по суті - відповіді на відзив.

Так, серед іншого, прокурор вважає, що ним обрано єдино можливий і єдино правильний спосіб захисту порушеного права держави.

Що стосується заяви Відповідача про застосування строків позовної давності, то за доводами прокурора слід правильно визначати склад сторін спору, роль кожного учасника та його повноваження щодо захисту інтересів держави та момент з якого учасники могли дізнатися про порушення права.

Стверджує, що заява Відповідача ґрунтується на твердженні про те, що у провадженні Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області перебувала справа № 446/297/13-ц за позовом Львівської прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону в інтересах Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» про розірвання договору та витребування майна, а отже на думку відповідача Міністерство оборони України було проінформоване про відчуження майна ще на момент розгляду вказаної справи (2015 рік).

Проте, на переконання прокуратури, огляд процесуальних документів наведеної справи свідчить про те, що попри зазначення у формулюванні сторін справи № 446/297/13-ц Міністерства оборони України, фактично останнє не було стороною у справі, представники участі не приймали, а тому Міністерство оборони України, як орган уповноважений здійснювати функції у цих спірних відносинах, не було поінформоване про вказаний факт.

Про факт вибуття з державної власності зазначеного нерухомого майна Міністерство оборони України дізналося у листопаді 2022 року після отримання листа прокуратури від 22.11.2022 за №15-562 вих-22.

Відповідь на відзив Міністерства оборони України містить виклад аналогічних аргументів щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень, що й відповідь на відзив Прокурора.

Позиція Акціонерного товариства Акціонерно-комерційний банк «Львів»

Третя особа, АТ АКБ «Львів», вважає позов прокурора необгрунтованим та безпідставним. Просить відмовити в задоволенні позову. Письмова позиція з приводу позовних вимог викладена у письмових поясненнях.

Так, зокрема, Банк зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 21 КПК України, вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов`язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

Стаття 129-1 Конституції України передбачає, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

У зв`язку з цим, небажання боржника виконувати судове рішення, тимчасова відсутність фінансових можливостей чи будь-які інші обставини не є підставою стверджувати, що рішення суду не буде виконане.

Відповідно до ч. 5 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Таким чином, виконавчі листи про стягнення з ОСОБА_1 коштів в сумі 420 300,00 грн. після їх повернення стягувачу можуть і повинні були бути пред`явлені до виконання повторно.

Тому, твердження позивача про невиконання ОСОБА_1 судового рішення є передчасним, особливо враховуючи той факт, що, як вбачається із листа Концерну «Військторгсервіс» №07/916 від 12.12.2022р. (знаходиться в матеріалах справи як додаток до позовної заяви), рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.12.2016р. у справі №446/1531/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь Концерну «Військторгсервіс» коштів на загальну суму 234 503,63 грн. на момент звернення прокурора з даним позовом до суду виконано частково (копії платіжних документів були додані до листа).

Відтак, невиконання ОСОБА_1 судового рішення не може підтверджувати заподіяння збитків державі внаслідок вибуття з її власності спірного нерухомого майна, так як такі збитки вже присудженні рішенням суду до стягнення.

Банк вважає безпідставним твердження позивача про відчуження майна без згоди власника.

Вважає, що надаючи дозвіл на відчуження об`єктів нерухомого майна від 12.11.2004р, начальник Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. діяв у межах наданих йому повноважень за чинною на той час довіреністю Міністерства оборони України від 04 жовтня 2004 року.

Враховуючи те, що Довіреність від 04 жовтня 2004 року (на надання повноважень щодо надання дозволів від Міністерства оборони України на укладення договорів з питань розпорядження майном) ОСОБА_5 видана Міністром оборони України, зазначений вище дозвіл ОСОБА_5 на відчуження спірного майна вважається таким, що виданий Міністерством оборони України.

Тому, дозвіл на відчуження основних засобів наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, яке не передбачало необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України, вважався дійсним на момент вчинення правочину.

Щодо доводів Концерну «Військторгсервіс» у поясненнях щодо позовної заяви, то третя особа вважає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що 12.02.2005 року Міністром оборони України було скасовано довіреність від 04.10.2004 року № 220/2071

Проте, навіть якщо довіреність від 04.10.2004 року № 220/2071 і була скасована, даний факт, на переконання Банку, не тягне за собою недійсність усіх юридично значимих дій, вчинених представником під час її чинності. А отже, скасування 12 лютого 2005 року довіреності від 04 жовтня 2004 року не тягне автоматичного скасування виданого 12 листопада 2004 року дозволу на проведення відчуження об`єктів нерухомого майна за відсутності окремого розпорядження про відкликання зазначеного дозволу.

Посилання Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони та Концерну «Військторгсервіс» на порушення п. 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого Постановою КМУ від 6 червня 2007 р. № 803, Банк вважає безпідставним, оскільки дозвіл на відчуження спірних приміщень був наданий до затвердження вказаного Порядку.

Третя оособа як і відповідач з ідентичних мотиивів вважає, що спосіб захисту порушеного права, обраний прокурором, не може бути застосований у даному випадку.

Третя особа погоджується з доводами відповідача щодо ідентифікації спірного майна і оскільки, нежитлова будівля, на яку мав право власності позивач (індивідуально визначена річ) перестала фактично в тому ж вигляді існувати з того часу, як були проведені будівельні роботи з реконструкції будівлі, то на даний час, не може бути витребувана у відповідача.

Також третя особа (Банк) у поданих поясненнях висловила свої аргументи на підтримку доводів відповідача щодо пропуску прокурором строку позовної давності при звернені з даним позовом до суду та вважає вірним твердження відповідача про те, що на момент пред`явлення позову позовна давність спливла (строк позовної давності пропущений), у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог слід відмовити, оскільки відповідач зробив відповідну заяву про застосування позовної давності.

Також третя особа зазначає, що29.10.2019р., з метою забезпечення вимог АТ АКБ «Львів», що випливають з умов Генерального договору №435/В/2019 від 29.10.2019р. та додаткових договорів до нього, якщо такі є чи будуть укладені у майбутньому, укладеного між АТ АКБ «Львів» та Фізичною особою- підприємцем Бішко Василем Михайловичем, між АТ АКБ «Львів» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі» (Іпотекодавець) був укладений Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І .Я. та зареєстрований в реєстрі за №4379, згідно якого Іпотекодавець передав в іпотеку АТ АКБ «Львів» належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, а саме:

нежитлову будівлю, «Торговий центр», що знаходиться по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; 119136046221. Нежитлова будівля цегляна (А-1), загальною площею 587,7 кв.м.;

-земельну ділянку, площею 0,1386 гектарів, що знаходиться по АДРЕСА_1 , на якій розташована вказана вище нежитлова будівля; кадастровий номер земельної ділянки: 4622110100:01:008:0187, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 205520446221; цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (надалі - Договір іпотеки).

При цьому, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені записи про реєстрацію обтяження та про реєстрацію іпотеки, що підтверджується Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (долучені до справи).

АТ АКБ «Львів» в даному випадку є добросовісним іпотекодержателем, що підтверджується таким.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Банк вказує, що на момент укладення зазначеного вище Договору іпотеки (29.10.2019р.) у державних реєстрах (зокрема в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) єдиним власником майна, переданого в іпотеку було Товариство з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі» (Іпотекодавець), і не існувало обставин, які б свідчили про недобросовісність набуття ним права власності на майно, взяття кредиту чи передачу в іпотеку спірного майна. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно також були відсутні відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно, що було передане в іпотеку та їх обтяження. Таким чином не існувало жодних обтяжень, заборон чи інших обмежень, які б не дозволяли передати в іпотеку зазначене вище майно.

Такі обставини підтверджуються Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, та Витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, які оформлялися в день укладення Договору іпотеки, та які Банк долучив до свої пояснень.

Охорона інтересів добросовісного іпотекодержателя передбачена законодавством та підтверджується судовою практикою.

Законом України «Про іпотеку», який є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку, тому такі підстави не припиняють основне зобов`язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки.

При прийнятті рішенні суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках 1 в порядку, що визначені законом.

Згідно зі ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, зазначає визначені законом підстави для звернення до суду, а також орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог мас наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 ГПК України.

Частиною 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № З-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене судом розуміння поняття інтереси держави мас самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону «Про прокуратуру».

Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів держави.

Як вже було зазначено вище, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обгрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч.ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Відповідно до п.п. 83 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, останнє здійснює в межах повноважень, передбачених законом, функції з управління об`єктами державної власності, які належать до його сфери управління.

Відповідно до п.п. 9 п. 5 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 Міністерство оборони України з метою організації своєї діяльності забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міноборони в судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових (службових) осіб юридичної служби Міноборони або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міноборони в судах та інших органах через представників.

Згідно з п. 1.2 Інструкції з організації претензійної та позовної роботи, самопредставництва, представництва інтересів Міністерства оборони України, Збройних Сил України у судах та інших державних органах, виконання судових рішень з метою забезпечення належної організації претензійної та позовної роботи керівники структурних підрозділів Міноборони, Генерального штабу, командири (начальники, керівники) військових частин (установ, організацій), підприємств зобов`язані постійно здійснювати заходи щодо усунення причин та умов, які стали підставами для звернення з позовами (скаргами) до суду; забезпечувати належний захист інтересів структурних підрозділів Міноборони, Генерального штабу, військових частин (установ, організацій), підприємств під час розгляду судових справ, оскарження в апеляційному та касаційному порядку всіх рішень (за винятком випадків, передбачених цією Інструкцією), прийнятих не на користь Міністерства оборони України та Збройних Сил України, за необхідності вживати належних заходів щодо поновлення строків на апеляційне та касаційне оскарження

За висновками прокурора позивач не забезпечив належний захист порушених інтересів держави щодо усунення перешкод у користуванні спірним нерухомим майном, тому, з метою забезпечення захисту та поновлення порушених інтересів держави, керівник прокуратури звертається до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України.

Об`єктом захисту, у тому числі судового, є порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відтак, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України у Рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, у тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Отже, саме на Прокурора покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що інтереси держави в особі уповноваженого органу (у даному випадку позивача, Міністерства оборони України) дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

При цьому, визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу (в даному випадку - прокурору); натомість установлення обґрунтованості позову, оцінка доказів - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи по суті.

У позовній заяві прокурор в обгрунтвання заявлених позовних вимог посилається на те, що відчуження майна, а саме нежитлової будівлі загальною площею 551,8 кв. м., що розташована за адресою: м. Кам`янка-Бузька, вул. Перемоги, 24 на підставі договору купівлі-продажу між Концерном « Військторгсервіс» та Фік Н.Ю. відбулося без згоди власника та без будь-яких дозвільних документів

З матеріалів справи вбачається, що 25.09.2008 був укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі між продавцем Концерном «Військторгсервіс» в особі начальника філії «Управління Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М., який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ганчуком Ю.Я. 12.09.2007 за реєстровим №4165 та покупцем - ОСОБА_1 .

Відповідно до умов п. 1.1 цього договору, продавець (концерн «Військторгсервіс») передає у власність, а покупець (Фік Н.Ю.) набуває у власність нежитлову будівлю загальною площею 551,8 кв. м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і зобов`язується сплатити грошову суму обумовлену у цьому договорі.

Згідно з п. 2.1 вказаного договору, сторони домовились, що продаж вчинено за 439 497, 40 грн., які покупець перераховує на протязі 60 днів з дня оформлення договору на розрахунковий рахунок РМУТМБ «Прайс» (Рівненська міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа «Прайс»).

Пунктом 4.4 договору передбачено, що передача майна продавцем (концерном «Військторгсервіс») і прийняття майна покупцем (Фік Н.Ю.) посвідчується актом прийому-передачі після повного розрахунку.

Відповідно до п.4.5. Договору право власності на нежитлову будівлі виникає у покупця з моменту підписання договору і державної реєстрації.

03.12.2008 між концерном «Військторгсервіс» та Фік Н.Ю. укладено додатковий договір про внесення змін та доповнень до договору купівлі - продажу нежитлової будівлі від 25.09.2008, яким сторони внесли зміни до п. 2.1. договору купівлі-продажу та змінили строк протягом якого має відбутися повний розрахунок із 60 на 120 днів.

Як вбачається з долученої до матеріалів справи довіреності посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ганчуком Ю.Я. 12.09.2007 за реєстровим №4165, вона надана Концерном «Військторгсервіс» в особі його Генерального директора - Пукіра П.Н., який діяв на підставі Статуту Концерну, та уповноважує начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М. укладати від імені Концерну «Військторгсервіс» будь-які договори (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договори оренди ( в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном концерну -Міністерства оборони України, що відповідає чинному на той час законодавству та положенням статуту Концерну.

У даній справі спірне майно знаходилось у державній власності та належало господарського відання державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі західного оперативного командування» (правонаступник - Концерн «Військторгсервіс»).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власнику товару (стаття 658 ЦК України).

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами (стаття 326 ЦК України).

У даній справі, майно, яке є предметом спору, знаходилось у державній власності та належало на праві господарського відання державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі західного оперативного командування» (правонаступник - Концерн «Військторгсервіс»).

Відповідно до частин першої, другої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Отже, у разі відчуження юридичною особою майна, яке закріплене за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов`язкової наявності попередньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою представнику довіреності на вчинення відповідного правочину, протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник.

Також згідно з частиною першою статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

При цьому закон зобов`язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК України).

Частиною третьою вказаної статті ЦК України передбачено, що права та обов`язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 30 листопада 2016 року № 6-2363цс16.

У матеріалах справи наявний дозвіл на відчуження основних засобів, наданий начальником Головного управління Пукіром П.Н. №140/6/1466/9 від 12.11.2004. У вказаному дозволі зазначено, що Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України розглянуло звернення державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» щодо надання згоди на відчуження об`єктів нерухомого майна, зокрема, будівлі кафе «Лелека» загальною площею 549,8 кв.м. за адресою: Львівська область, м.Кам`янка-Бузька, вул.Перемоги,24. За результатами розгляду техніко-економічного обгрунтування доцільності відчуження, на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України №220071 від 04.10.2004, дозволено здійснити відчуження зазначеного нерухомого майна.

Надаючи дозвіл начальнику державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі західного оперативного командування» Свідерському Г.М. на проведення відчуження об`єктів нерухомого майна 12 листопада 2004 року, начальник Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. діяв у межах наданих йому повноважень за чинною на той час довіреністю Міністерства оборони України від 04 жовтня 2004 року.

Зважаючи на те, що вказаною довіреністю Міністром оборони України від 04 жовтня 2004 року Пукіру П.Н. надано повноваження щодо надання дозволів від Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання, зазначений вище дозвіл Пукіра П.Н. на відчуження спірного майна вважається дозволом Міністерства оборони України. За таких обставин відсутні підстави стверджувати, що договір купівлі-продажу було укладено із порушенням вимог щодо встановленого законом порядку відчуження належного державі майна.

Зазначеним спростовуються відповідні посилання прокурора та позивача - Міністерства оборони України, на відсутність згоди власника майна на його відчуження.

Концерн «Військторгсервіс» у своїх поясненнях щодо позовної заяви заявляє, що 12.02.2005 Міністром оборони України було скасовано довіреність від 04.10.2004 №220/2071 хоча жодних доказів на підтвердження цього факту матеріали справи не містять.

Попри це все ж таки вбачається за доцільне зазначити, що скасування довіреності поширюється на майбутні правовідносини та не свідчить про недійсність усіх юридично значимих дій, вчинених представником під час її чинності. А отже, скасування 12 лютого 2005 року довіреності від 04 жовтня 2004 року не тягне автоматичного скасування виданого 12 листопада 2004 року дозволу на проведення відчуження об`єктів нерухомого майна за відсутності окремого розпорядження про відкликання зазначеного дозволу, а отже навіть якщо довіреність від 04.10.2004 №220/2071 і була скасована, дана обставина не тягне за собою недійсність усіх юридично значимих дій, вчинених представником під час її чинності.

Суд зауважує щодо необхідності додержання принципу «належного урядування», зокрема у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» зазначено, що потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.

Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Посилання Міністерства оборони України на постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-101цс15 є безпідставними, оскільки у подальших своїх судових рішеннях, в яких були подібні правовідносини й фактичні обставини, за участі Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс», Верховний Суд України по суті змінив свою правову позицію.

Щодо посилання позивача на наявне порушення п.6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007р. №803, згідно якого рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб`єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна України, то таке не заслуговує на увагу у зв`язку з тим, що дозвіл на відчуження спірних приміщень був наданий за три роки до затвердження Кабінетом Міністрів України вказаного порядку.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999р. у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Окрім цього, Пленумом Вищого господарського суду України у п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз`яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов`язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Вказаним Порядком не передбачено зворотної дії в часі закріплених у ньому правових норм, а дозвіл на відчуження нерухомого майна наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, відповідно до якого необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не було, та вважався дійсним на момент вчинення правочину.

Слід зазначити, що Порядок відчуження об`єктів державної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. №803 визначає, що Фонд державного майна України погоджує лише рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а не безпосередньо рішення про відчуження майна. Відтак, дозвіл був виданий коли рішення про видачу дозволу приймалось без окремого погодження Фонду державного майна України. При цьому, як вже зазначалось вище, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов`язана із вчиненням конкретної дії у вигляді реалізації спірного приміщення.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до статті 14 ГПК України («Диспозитивність господарського судочинства») суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 ГК України.

Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права

Договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 25.09.2008 року розірвано рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10.06.2011 року у справі №2/1141/11, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 11.10.2012 року.

Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.12.2016 року у справі №446/1531/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 29.08.2017 року, позовні вимоги Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про стягнення коштів задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Військторгсервіс» (ЄДРПОУ 33689922) суму збитків у розмірі 209 547,40 грн, суму 3% річних у розмірі 24 956,23 грн, а разом 2345 503, 63 грн.

При цьому, як зазначено в рішенні Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.12.2016 року у справі №446/1531/15-ц, Концерн «Військторгсервіс» хоч і має право витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.388 ЦК), однак на переконання суду, такий не позбавлений права на пред`явлення позову про стягнення збитків завданих розірванням договору (ч.5 ст.675 ЦК), і сам факт вибору одного з кількох способів захисту не може бути підставою для відмови в позові.

Вибір способу захисту належить виключно позивачеві, який може самостійно визначити, яким чином слід відновити його права, і таке право співвідноситься із положеннями ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

І, як зазначено в ухвалі Апеляційного суду Львівської області від 29.08.2017 року по справі №446/1531/15, у зв`язку із відчуженням згаданого об`єкту нерухомості відповідач Концерн «Військторгсервіс», позбувся такого, однак не отримав бажаного та визначеного за договором; договір купівлі-продажу, внаслідок його невиконання однією із сторін розірвано без повернення відповідачу належного йому майна; а також зважаючи на те, що майно відчужено на користь іншої особи та належить не стороні договору, на думку колегії суддів, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що позивач за зустрічним позовом обрав один із можливим способів захисту його прав, а саме про стягнення недоотриманих коштів за договором як збитків, що не суперечить та відповідає ст.ст.11,15,16,22,653,1166 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Згідно зі статтею 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

На важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.

Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання; обов`язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. З огляду на це, посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.

У Рішенні від 26 червня 2013 р. № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 2 ст. 17, п. 8 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); невід`ємною складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Таким чином, із урахуванням встановлених обставин в даній конкретній справі, суд приходить до висновку про те, що не може бути застосований такий спосіб захисту як витребування майна, оскільки судами вже був застосований інший (стягнення недоотриманих коштів за договором коштів збитків: справа №466/1531/15-ц), і цей спосіб захисту вже частково реалізований (частково виконаний) (копії платіжних документів були додані до листа концерну «Військторгсервіс»№07/916 від 12.12.2022).

З аналізу законодавчих норм вбачається, що не можна зобов`язати відповідача у справі (який є добросовісним набувачем майна) фактично виконувати судові рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання судового рішення передбачене Законом України «Про виконання провадження». Дані обставини учасниками не заперечуються.

Іншими словами, при розгляді позовних вимог прокурора у даній справі, які серед іншого грунтуються на обставинах стосовно невиконання окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов`язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.

Відповідно до ст.13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При їх здійсненні особа зобов`язана утримуватись від дій, які б могли порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені чч.2-5 ст.13 ЦК, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки , встановлені законом. Зокрема, згідно із ч.3 ст.16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч.2-5 ст.13 ЦК.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідальність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально-соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами , щоб бути добросовісним , дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться.

Відповідно до ст.3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Добросовісність (п.6 статті 3 ЦК) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

На час набуття ТОВ «Технології роздрібної торгівлі» у власність нежитлової будівлі площею 551,8 кв.м. за адресою: Львівська область, м.Кам`янка-Бузька, вул.Перемоги, 24 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 29.07.2013 року) було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

За зворотнього покладення на відповідача додаткового обов`язку, крім відомостей які містяться Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача, свідчило б про покладення на відповідача додаткових обов`язків.

Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 02.11.2021р. по справі № 925/1351/19 вказала, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

Суд зауважує, що прокурор покликаючись на неправомірність вибуття спірного майна з державної власності до ОСОБА_1 через укладений договір купівлі продажу від 25.09.2008 за яким продавцем виступав Концерн «Військторгсервіс» не мотивував свої позовні вимоги із врахуванням тієї обставини, що нерухоме майно, яке являлось предметом зазначеного договору (п.1.1.) було предметом продажу на публічних торгах від 06.09.2008, що вбачається зі змісту п.2.1 договору купівлі-продажу.

При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна, відповідача у справі, у позові не відображено, а відтак не враховано, що публічні торги покликані виступати безпечним способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках певних процедур. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Судом також встановлено, 29.10.2019р., з метою забезпечення вимог АТ АКБ «Львів», що випливають з умов Генерального договору №435/В/2019 від 29.10.2019р. та додаткових договорів до нього, якщо такі є чи будуть укладені у майбутньому, укладеного між АТ АКБ «Львів» та Фізичною особою- підприємцем Бішко Василем Михайловичем, між АТ АКБ «Львів» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі» (Іпотекодавець) був укладений Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І .Я. та зареєстрований в реєстрі за №4379, згідно якого Іпотекодавець передав в іпотеку АТ АКБ «Львів» належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, а саме:

- нежитлову будівлю, «Торговий центр», що знаходиться по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; 119136046221. Нежитлова будівля цегляна (А-1), загальною площею 587,7 кв.м.;

-земельну ділянку, площею 0,1386 гектарів, що знаходиться по вулиці Героїв Небесної Сотні (назва вулиці до перейменування - Перемоги), 24, в місті Кам`янка-Бузька Кам`янка- Бузького району Львівської області, на якій розташована вказана вище нежитлова будівля; кадастровий номер земельної ділянки: 4622110100:01:008:0187, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 205520446221; цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (надалі - Договір іпотеки).

При цьому до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені записи про реєстрацію обтяження та про реєстрацію іпотеки, що підтверджується Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які додаються до цих Пояснень.

АТ АКБ «Львів», в даному випадку, є добросовісним іпотекодержателем, що підтверджується таким.

На момент укладення зазначеного вище Договору іпотеки (29.10.2019р.) у державних реєстрах (зокрема в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) єдиним власником майна, переданого в іпотеку було Товариство з обмеженою відповідальністю «Технології роздрібної торгівлі» (Іпотекодавець), і не існувало обставин, які б свідчили про недобросовісність набуття ним права власності на майно, взяття кредиту чи передачу в іпотеку спірного майна. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно також були відсутні відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно, що було передане в іпотеку та їх обтяження. Таким чином не існувало жодних обтяжень, заборон чи інших обмежень, які б не дозволяли передати в іпотеку зазначене вище майно.

Це підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, та Витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, які оформлялися в день укладення Договору іпотеки, які додаються до цих Пояснень.

Охорона інтересів добросовісного іпотекодержателя передбачена законодавством та підтверджується судовою практикою. Зокрема, у Постанові Верховного Суду від 11 листопада 2019 року по справі № 756/15538/15-ц (провадження № 61-18736сво18) зазначено наступну правову позицію:

«Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті З Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Оскільки Закон України «Про іпотеку», який є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку, тому такі підстави не припиняють основне зобов`язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки.»

Верховний Суд дійшов сталих висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Зокрема, Верховний суд вказав, що «якщо на момент укладення договору іпотеки власником майна переданого в іпотеку згідно даних реєстру речових прав на нерухомість був іпотекодавець, іпотекодержатель покладався на відповідні дані і обставин щодо його недобросовісності при укладені такого договору суди не встановили, підстави для визнання недійсним договору іпотеки відсутні.» (Ухвала Верховного Суду від 14 квітня 2021 року по справі № 523/7609/17).

Оцінивши в порядку ст.86 ГПК України наявні у справі докази, суд приходить до висновку, що за встановлених судом обставин майно відповідача не може бути витребувано в порядку ст.387, 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають.

Відтак, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності.

В позовній заяві прокурором зазначається, що у листі від 10.03.2023 №1787/425 Управління корпоративної політики Міністерства оборони України підтверджує факт відсутності інформації в оборонному відомстві щодо укладення первинного договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна від 25.09.2008, як і відсутність наданої концерном «Військторгсервіс» інформації про укладення вказаного договору. Таким чином, про факт вибуття з державної власності зазначеного нерухомого майна позивач дізнався у листопаді 2022 року після отримання листа прокуратури регіону від 22.11.2022 за №15-562 вих-22, а раніше дізнатися про зазначені обставини оборонне відомство не мало можливості, у тому числі з урахуванням вищевикладеного встановити описані порушення.

Таке твердження не відповідає дійсності, адже, як вже зазначалося вище, в провадженні Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області перебувала справа №446/297/13-ц за позовом Львівської прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного Регіону України в інтересах Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» філії «Управління торгівлі Концерну «Військторгсервіс» Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про розірвання договору купівлі-продажу та витребування майна з незаконного чужого володіння, де позивачами у справі виступали Міністерство оборони України та Концерн «Військторгсервіс»-філія «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Військторгсервіс». За даним позовом відкрито провадження у справі №446/297/13-ц ухвалою від 30.10.2014, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень.

Ухвалою Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 24.03.2015 року позовну заяву Львівського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про розірвання договору купівлі-продажу та витребування майна з незаконного чужого володіння залишено без розгляду.

Відтак, станом на момент звернення з позовом до суду по справі №446/297/13-ц Міністерству оборони України було достовірно відомо про вибуття з державної власності спірного нерухомого майна, однак з даним позовом до суду (справа №914/1988/23) прокурор звернувся лише 28.06.2023 року.

Суд критично ставиться до тверджень прокурора та позивача про те, що Міністерство оборони України фактично не було стороною у справі №446/297/13-ц та представники участі у справі не приймали, а тому воно не було проінформоване про вказаний факт.

Згідно положень процесуальних законів (ЦПК України, ГПК України) статус сторони (позивача) Міністерство оборони України набуло з моменту відкриття провадження у справі №446/297/13-ц, тобто з 30.10.2014р.

Як вбачається позов заявлявся прокурором, відповідно, виходячи з положень ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний був інформувати позивача про звернення з вказаним позовом до суду.

Той факт, що Кам`янка-Бузький районний суд Львівської області відкрив провадження у справі підтверджує дотримання прокуратурою вимог ст.23 Закону України «Про прокуратуру».

Залишення позову без розгляду не перериває перебігу позовної давності.

Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а ст. 268 цього Кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 березня 2008 року в справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, в даному випадку Міністерство оборони України.

З врахуванням вищенаведеного, вже в 2015 році, Міністерству оборони України було відомо про вибуття з державної власності спірного нерухомого майна, однак з даним позовом Прокурор в інтересах позивача звернувся до суду - 28.06.2023 року.

Відтак, суд приходить до висновку, що строк позовної давності на звернення з даним позовом (справа №914/1988/23) пропущено.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цc18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18, пункт 61), № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18, пункт 62) та № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18, пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19, пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-27-цс19, пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс-19, пункт 51), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (провадження № 14-448цс19, пункт 28), від 29.06.2021 у справі №904/3405/19.

Однак, оскільки у даній справі суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість, то сплив позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у спорі, при вирішенні справи не застосовується.

Судові витрати.

Відповідно до ст.129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в задоволенні позову покладаються на прокурора.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 7, 13, 14, 46, 73, 74, 76-80, 91, 123, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили у строки передбачені ст. 241 ГПК України.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/. Повний текст рішення підписано 03.12.2024.

СуддяКітаєва С.Б.