Постанова

від 26.11.2024 по справі 918/248/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 918/248/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Сича Є. Ю.,

відповідача - Дяденчука А. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Мейн Грейн Експорт"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.08.2024 (судді: Миханюк М. В. - головуючий, Коломис В. В., Саврій В. А.) і рішення Господарського суду Рівненської області від 23.04.2024 (суддя Торчинюк В. Г.) у справі

за позовом фізичної особи-підприємця Попова Сергія Олександровича

до Фермерського господарства "Мейн Грейн Експорт"

про стягнення 2 272 436,45 грн,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У березні 2024 року фізична особа-підприємець Попов Сергій Олександрович (далі - ФОП Попов С. О.) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фермерського господарства "Мейн Грейн Експорт" (далі - ФГ "Мейн Грейн Експорт") про стягнення 2 272 436,45 грн, з яких: 1 629 096,00 грн основного боргу, 197 670,48 грн пені, 18 217,02 грн - 3 % річних, 41 633,75 грн інфляційних витрат і 385 819,20 грн штрафу.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди сільськогосподарської техніки (без екіпажу) від 01.07.2023 № 19/03/23-01 (далі - договір оренди від 01.07.2023) щодо проведення повної оплати за ним.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 23.04.2024, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.08.2024, позов задоволено. Стягнуто з ФГ "Мейн Грейн Експорт" на користь ФОП Попова С. О. 1 629 096,00 грн боргу, 197 670,48 грн пені, 18 217,02 грн - 3 % річних, 41 633,75 грн інфляційних витрат, 385 819,20 грн штрафу та 34 086,55 грн судового збору.

2.2. Арґументуючи судове рішення, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із встановлених обставин надання позивачем послуг оренди сільськогосподарської техніки за спірним договором і прийняття їх відповідачем, наявності у відповідача заборгованості за таким договором щодо їх оплати та, зважаючи на допущене відповідачем прострочення грошових зобов`язань, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заявлених сум заборгованості, пені, штрафу, інфляційних втрат та 3 % річних.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Північно-західного апеляційного господарського суду 20.08.2024 і рішенням Господарського суду Рівненської області від 23.04.2024, ФГ "Мейн Грейн Експорт" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на ці судові рішення, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 19.07.2022 у справі № 904/6251/20 (904/316/21), від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, від 08.11.2023 у справі № 905/993/22, від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14, від 22.08.2023 у справі № 910/14570/21 щодо застосування положень статей 901, 902 Цивільного кодексу України стосовно встановлення обставин реального здійснення господарських операцій з оренди сільськогосподарської техніки; допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; безпідставну відмову суду апеляційної інстанції в задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів проведення реєстраційних дій сільськогосподарських транспортних засобів за ФОП Поповим С.О.

Зокрема, скаржник заперечує наявність орендних правовідносин та існування господарських операцій з надання послуг за спірним договором оренди сільськогосподарської техніки; стверджує, що цей договір оренди не був укладений з метою настання правових наслідків, а приховував інший правочин, зокрема правочин на товарне сільськогосподарське виробництво на 592 земельних ділянках, загальною площею 849,7279 га. Скаржник також зазначає, що акт здачі-приймання робіт (наданих послуг) від 05.10.2023 № 1 був підписаний одночасно з підписанням договору; посилається на те, що судами не дослджувалися доводи відповідача про відсутність у власності позивача сільськогосподарської техніки, удаваність правочинів, а саме договору інвестування від 01.07.2023 № 07 та договору оренди від 01.07.2023. Крім того, він вказує, що відповідач не був обізнаний про наявність судового провадження у цій справі та не брав участі у розгляді справи у суді першої інстанції; вважає, що суд апеляційної інстанції допустив істотне порушення вимог процесуального закону, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також послався на положення іншого процесуального кодексу щодо оцінки доказів у справі.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу ФОП Попов С. О. просить її залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як законні та обґрунтовані.

3.3. Від ФОП Попова С. О. надійшла заява про розподіл судових витрат на правову допомогу в суді касаційної інстанції.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 01.07.2023 між ФОП Поповим С. О. (орендодавець) і ФГ "Мейн Грейн Експорт" (орендар) укладено договір оренди сільськогосподарської техніки (без екіпажу), за умовами якого у порядку та на умовах, визначених договором, орендодавець зобов`язується передати орендарю в строкове, платне користування (оренду) сільськогосподарську техніку без екіпажу, а орендар зобов`язується прийняти цю техніку і сплатити орендодавцю орендну плату.

Найменування (марка, модель, рік випуску, реєстраційний номер тощо) та кількість техніки, що передається в оренду, зазначається в додатку до цього договору (пункт 1.2 договору оренди від 01.07.2023).

Згідно з пунктом 2.1 спірного договору приймання-передача техніки в оренду здійснюється уповноваженими представниками сторін за актом приймання-передачі.

Сторони узгодили між собою умови щодо орендної плати.

У пункті 4.1 договору оренди від 01.07.2023 сторони передбачили, що розмір орендної плати за користування технікою зазначається в додатку до цього договору.

Орендна плата сплачується орендарем в строки та у порядку, що визначені в додатку до договору. Орендна плата сплачується орендарем навіть якщо після підписання акта приймання-передачі вона ним не використовується (пункти 4.2, 4.3 договору оренди від 01.07.2023).

Датою сплати орендної плати вважається дата надходження грошових коштів на поточний рахунок орендодавця (пункт 4.4 цього договору).

У пункті 5.1 спірного договору визначено обов`язки орендодавця, серед яких, надання техніки в оренду в технічно справному стані у встановлені сторонами строк; надання орендарю акта здачі-прийняття робіт (надання послуг) на підписання.

Відповідно до положень пункту 6.1 договору оренди від 01.07.2023 орендар зобов`язався вносити орендну плату за користування технікою на умовах та в строк, передбачені цим договором.

За змістом пунктів 9.3 і 9.4 спірного договору за несвоєчасну сплату орендної плати орендар сплачує на користь орендодавець пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожен день прострочення. У разі прострочення сплати орендної плати більше ніж на 5 (п 'ять) банківських днів, орендар, крім пені, зазначеної в пункті 9.3 цього договору, сплачує орендодавцеві штраф у розмірі 20 % від суми заборгованості.

У додатку № 1 до вказаного договору сторони узгодили між собою найменування, марку, модель, рік випуску та реєстраційний номер чотирьох одиниць техніки, яка передається в оренду, а також визначили, що період оренди - з 01.07.2023 по 01.11.2025; строк оренди (кількість діб) - 822 доби; орендна плата в гривнях за 1 добу (без ПДВ) становить 4293,00 грн за одну одиницю техніки; орендна плата в гривнях за увесь період оренди (без ПДВ) становить 14 115 449,00 грн.

Відповідно до пункту 3 додатку № 1 до спірного договору орендар здійснює оплату вартості оренди сільськогосподарської техніки шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок орендодавця, зокрема, 1 929 096,00 грн - до 05.10.2023.

Цей договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до 15.12.2025 включно та до повного і належного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Договір підписано уповноваженими представниками сторін та з боку відповідача засвідчений печаткою його юридичної особи.

Господарські суди попередніх інстанцій установили, що на виконання умов вказаного договору орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду техніку, що підтверджується актом приймання-передачі від 01.07.2023, підписаним уповноваженими представниками сторін та скріплений печаткою юридичної особи відповідача.

Згідно з підписаним сторонами без зауважень і заперечень актом здачі-приймання робіт (надання) послуг від 05.10.2023 № 1 загальна вартість робіт (послуг) згідно з договором оренди від 01.07.2023 становить 1 929 096,00 грн.

Водночас, як установили суди, орендар (відповідач) на порушення договірних зобов`язань, підписавши акт здачі-приймання робіт (надання послуг) від 05.10.2023 № 1, орендну плату сплатив лише частково, а саме 01.11.2023 - 100 000,00 грн і 27.10.2023 - 200 000,00 грн.

Отже, за висновком судів першої та апеляційної інстанцій, заборгованість відповідача перед позивачем за договором оренди від 01.07.2023 становить 1 629 096,00 грн (тобто суму заявлену до стягнення).

У зв`язку з наявністю у відповідача заборгованості позивач звертався до нього з претензією щодо її сплати, проте така претензія була залишена відповідачем без реагування.

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги ФОП Попова С. О. про стягнення з ФГ "Мейн Грейн Експорт" 1 629 096,00 грн заборгованості за надані послуги з оренди сільськогосподарської техніки без екіпажу за договором оренди від 01.07.2023, 197 670,48 грн пені, 18 217,02 грн - 3 % річних, 41 633,75 грн інфляційних витрат і 385 819,20 грн штрафу за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань.

4.4. Ухвалюючи рішення у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення цього позову.

4.5. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, із того, що за змістом статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до положень частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно зі статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Разом із тим за змістом статей 525, 526 названого Кодексу одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до положень частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 цього Кодексу порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (стаття 611 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частини 2, 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

Водночас відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 Господарського процесуального кодексу України).

За змістом статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з положеннями частини 1 статті 77 вказаного Кодексу обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює потребу співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 у справі № 910/4437/23).

В постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 викладено такий висновок щодо застосування норми пункту 6 статті 3 ЦК України:

"Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Водночас у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17 сформульовано такий висновок:

"Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)".

4.6. Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції дослідив обставини справи та наявні у ній докази, надав оцінку доводам сторін (у тому числі, посиланням відповідача на те, господарська операція за спірним договором не відбулася і не викликала реальних змін у майновому стані відповідача) з урахуванням вимог процесуального законодавства та стандартів доказування у господарському процесі, а також зважаючи на поведінку відповідача у спірних правовідносинах, установив обставини надання послуг за спірним договором та їх часткової оплати відповідачем.

Перевіривши розрахунок заявлених до стягнення сум, беручи до уваги обставини прострочення відповідачем зобов`язань із здійснення оплати за надані послуги з оренди за спірним договором, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про правильність розрахунку та правомірність стягнення з відповідача заявлених сум заборгованості за спірним договором, а також пені, штрафу, 3 % річних та інфляційних втрат.

Здійснюючи апеляційний розгляд справи, суд апеляційної інстанції констатував, що відповідач не надав належних та допустимих доказів на спростування факту наявної заборгованості за спірним договором оренди чи відсутності можливості використовувати орендовану сільськогосподарську техніку за таким договором; не надано ним також і жодних письмових вимог, заяв чи претензій до орендодавця (позивача) з приводу переданої за договором оренди техніки, а залучені відповідачем фото об`єктів не спростовують встановлених судом обставин та не доводять необґрунтованості рішення суду першої інстанції. Крім того, договір інвестування від 01.07.2023 № 07 не є предметом розгляду у цій справі; позивач не є його стороною; порушення умов вказаного договору інвестування може бути підставою для звернення апелянта (відповідача) з окремим позовом, проте зазначене не може бути підставою для звільнення відповідача від сплати орендної плати за спірним договором, укладеним між сторонами у справі та який ними виконувався.

4.7. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

4.8. Як уже зазначалося, відповідач оскаржив судові рішення у цій справі про задоволення позову до суду касаційної інстанції, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних скаржником судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.

Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Проаналізувавши висновки, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування статей 901, 902 Цивільного кодексу України, а саме у постанові Верховного Суду від 19.07.2022 у справі № 904/6251/20 (904/316/21) (про визнання недійсним правочину про надання послуг пакування товару у справі про банкрутство), у постанові Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 (про визнання недійсним договору надання послуг у сфері інформатизації з підстав його фіктивності та нікчемності в силу положень пункту 8 частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"), у постанові Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 905/993/22 (про визнання недійсною додаткової угоди до договору поставки з підстав її суперечності вимогам пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" та стягнення коштів), у постанові Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14 (про стягнення заборгованості за договором про закупівлю товару), у постанові Верховного Суду від 22.08.2023 у справі № 910/14570/21 (про стягнення заборгованості за договором про надання послуг з обслуговування будинку та прибудинкової території), які, за твердженням скаржника, не були враховані господарськими судами, Верховний Суд їх відхиляє, оскільки вказані скаржником постанови було прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу у відповідних справах, за інших обставин, встановлених у справі, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідні судові рішення. Крім того, суб`єктний склад, предмет, підстави позовів, в окремих справах й нормативно-правове регулювання у справі, що розглядається, та у наведених справах, не є подібними; водночас у справах № № 904/6251/20 (904/316/21), 905/993/22, 911/5358/14 Верховний Суд не застосовував положень статей 901, 902 Цивільного кодексу України, та відповідно, не викладав висновку щодо їх правозастосування.

При цьому колегія суддів зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Висновки у наведених скаржником справах та у цій справі, в якій подано касаційну скаргу не можуть вважатися у наведеному випадку подібними через те, що такі висновки у вказаних справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин.

Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Як свідчить зміст оскаржених судових рішень, господарські суди попередніх інстанцій оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку у їх сукупності, що відповідає положенням частин 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України. Натомість доводи скаржника фактично спрямовані на переоцінку поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Зокрема, доводи скаржника зводяться до заперечення обставин встановлених судом, а саме щодо реальності здійснення спірної господарської операції.

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.9. Як уже зазначалося, як на підставу касаційного оскарження скаржник також послався на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України).

Утім такі доводи касаційної скарги також не отримали підтвердження та відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на таке.

Щодо посилань скаржника у касаційній скарзі на недослідження судами зібраних у справі доказів, то колегія суддів зазначає, що у розумінні пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження є, зокрема, визначене пунктом 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу процесуальне порушення, яке полягає у недослідженні судом зібраних у справі доказів.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Натомість зміст касаційної скарги свідчить про те, що доводи відповідача зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки вже оцінених судами доказів, але, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження. До того ж саме тільки посилання скаржника на те, що господарський суд не в повному обсязі дослідив докази та не з`ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення; доводи касаційної скарги, які стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судами попередніх інстанції, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції з огляду на положення частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас колегія суддів зазначає, що помилкове зазначення судом апеляційної інстанції у постанові назви процесуального кодексу не може бути підставою для скасування ухваленої у справі постанови, оскільки згідно з положеннями частини 2 статті 309 Господарського процесуального кодексу України не може бути скасоване правильне по суті законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Твердження скаржника стосовно того, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції, керуючись статтями 80, 81, 269 Господарського процесуального кодексу України, відхилив заявлене відповідачем клопотання, навівши мотиви такого відхилення, зважаючи, зокрема, на те, що таке клопотання не заявлялося в суді першої інстанції; докази на підтвердження відповідних обставин є новими доказами, вони не були предметом дослідження суду першої інстанції; поважних причин пропуску строку на подання такого клопотання скаржник не навів, доказів неможливості вчасного його подання не надав.

Разом із тим не можуть бути підставою для скасування оскаржених у справі судових рішень посилання скаржника на неповідомлення його судом першої інстанції про розгляд справи з огляду на таке.

Статтею 120 Господарського процесуального кодексу України регулюється повідомлення і виклик, що здійснюється судом. Так, відповідно до частин 3- 4 статті 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) господарського судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) господарського судочинства (постанова Верховного Суду від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20).

Верховний Суд у постановах від 14.07.2021 у справі № 918/1478/14, від 03.08.2022 у справі № 909/595/21 зазначив про те, що розгляд справи є можливим лише у разі наявності у суду відомостей щодо належного повідомлення учасників справи та інших осіб про дату, час та місце судового засідання. Право бути належним чином повідомленим про дату та час слухання справи не може бути формальним, оскільки протилежне не відповідає ідеї справедливого судового розгляду, яка включає основоположне право на змагальність провадження.

У частині 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Здійснюючи аналіз статті 242 Господарського процесуального кодексу України, а також пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, Верховний Суд у постанові від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20 виснував, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДРПОУ прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (постанови Верховного Суду від 17.11.2021 у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17).

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі № 916/1178/20, від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20).

Ухвала суду від 05.03.2024 про прийняття до розгляду позовної заяви та призначення підготовчого засідання на 02.04.2024 була надіслана у для оприлюднення 05.03.2024 та 07.03.2024 оприлюднена для загального доступу; вона направлялася відповідачеві рекомендованою кореспонденцією на його юридичну адресу (зазначена в ЄДРПОУ), проте була повернута до суду "за закінченням терміну зберігання". Отримання фермерським господарством від суду ухвали від 05.03.2024 перебувало поза межами контролю цього суду, про що обґрунтовано було зазначено судом першої інстанції в судовому рішенні. Водночас у справі наявна довідка про доставку електронного листа до електронного кабінету відповідача (ухвали місцевого господарського суду від 02.04.2024 про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 23.04.2024).

Отже, про наявність провадження у цій справі її учасники, у тому числі й відповідач - ФГ "Мейн Грейн Експорт", повідомлялися судом, що підтверджується матеріалами справи та електронного суду.

У контексті наведеного слід також зазначити, що доводів про неналежне повідомлення відповідача місцевим господарським судом про розгляд справи відповідач на стадії апеляційного провадження не заявляв, усі його аргументи та заперечення на позов (зокрема щодо того, що господарська операція оренди за спірним договором не відбулася і не викликала реальних змін у майновому стані відповідача) були розглянуті апеляційним господарським судом із наведенням мотивів їх відхилення.

Отже, зважаючи на викладене, інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови попередніх інстанцій з такої підстави.

Решта доводів касаційної скарги стосуються переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

5. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат

5.1. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.2. Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства "Мейн Грейн Експорт", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Фермерського господарства "Мейн Грейн Експорт" залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.08.2024 і рішення Господарського суду Рівненської області від 23.04.2024 у справі № 918/248/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак