Постанова

від 04.12.2024 по справі 296/8711/24

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №296/8711/24 Головуючий у 1-й інст. Драч Ю. І.

Категорія 55 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т.М.,

суддів Трояновської Г.С.,Борисюка Р.М.

розглянув у спрощеному письмовому провадженні без виклику сторін в м. Житомирі цивільну справу №296/8711/24 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» про визнання неправомірною бездіяльність, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 24 жовтня 2024 року, постановлену під головуванням судді Драча Ю.І. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в :

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірною бездіяльність АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» щодо ненадання письмової відповіді про результати розгляду його заяви від 10.07.2023 вх. №ЗГ-3340-100-0713.

Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 24 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» про визнання неправомірною бездіяльність повернуто позивачеві та роз`яснено право повторного звернення із позовною заявою до суду при усунені недоліків.

Ухвала суду мотивована тим, що ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 20.09.2024 позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, а саме п`ять днів з дати отримання ухвали суду. Ухвала суду від 20.09.2024 була отримана заявником особисто 09.10.2024, що вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, яке повернулось на адресу суду 18.10.2024, однак вимоги ухвали суду залишились невиконаними.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає ухвалу суду незаконною, постановленою з порушенням норм процесуального права. Вказує, що твердження суду першої інстанції про те, що вимоги щодо предмета спору та їх обгрунтування не відповідають вимогам ст. ст. 175, 177 ЦПК України є помилковими. Зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що відсутній такий спосіб захисту як «визнання неправомірною бездіяльності» є необгрунтованим. Стверджує, що ним викладено обставини, якими він обгрунтовує свої вимоги та долучено докази. Також зазначає, що суд першої інстанції не вірно залишив його позовну заяву без руху з підстав: не зазначення відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору; не зазначення відомостей про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; не зазначення попереднього (орієнтованого) розрахунку суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи; не сплати судового збору; не засвідчення в установленому законом порядку копій долучених до матеріалів справи; не обґрунтовання вимог саме до АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз». Враховуючи вищевикладене просив скасувати ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 24 жовтня 2024 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інтсанції.

Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку ч. 2 ст. 369 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірною бездіяльність АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» щодо ненадання письмової відповіді про результати розгляду його заяви від 10.07.2023 вх. №ЗГ-3340-100-0713.

Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 20 вересня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» про визнання неправомірною бездіяльність залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня отримання копії ухвали.

Залишаючи без руху позовну заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із відсутності такого способу захисту, як «визнання неправомірною бездіяльності». Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна заява не містить виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, не зазначено докази, що підтверджують вказані обставини, зокрема, позивачем не вказано до порушення яких саме його прав призвели дії відповідача з посиланням на конкретну норму закону чи положення договору. Також, суд першої інстанції залишаючи позовну заяву ОСОБА_1 без руху виходив з того, що позовна заява не містить відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; не містить відомостей про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; позивачем не зазначено попереднього (орієнтованого) розрахунку суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи; позивачем не надано до матеріалів справи доказів сплати судового збору; надані до матеріалів справи письмові докази не засвідчені в установленому законом порядку позивачем, що є недоліком у відповідно до положень ст. 175-177 ЦПК України та в подальшому може вплинути на можливість їх використання на підтвердження обставин, що входять до предмету доказування у цій справі; у позовній заяві позивачем не обгрунтовано вимог саме до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз», враховуючи, що його заява від 10.07.2023 була подана до Овруцького відділення АТ «Житомиргаз».

Відповідно до рекомендованогоповідомлення про вручення поштового відправлення за штрих-кодовим ідентифікатором 0600290403054 ОСОБА_1 отримав копію вказаної вище ухвали 09 жовтня 2024 року.

Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 24 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» про визнання неправомірною бездіяльність повернуто позивачеві та роз`яснено право повторного звернення із позовною заявою до суду при усунені недоліків.

Перевіряючи законність оскаржуваної ухвали, колегія суддів враховує наступне.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Вимоги щодо форми і змісту позовної заяви містить стаття 175 ЦПК України, згідно з якою у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. При цьому, позовна заява повинна містити: найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти; зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи; підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Суд першої інстанції оцінив обставини, викладені в позовній заяві ОСОБА_1 , без урахування положень статей 13, 175 ЦПК України, якими визначено, що позивач на власний розсуд обґрунтовує свої вимоги з викладом відповідних обставин та зазначенням доказів, що підтверджують такі обставини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі №372/51/16-ц, провадження №14-511цс18, зроблено висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Невідповідність зазначених у позовній заяві обставин чи доказів на підтвердження позовних вимог, неточність формулювань позовних вимог, їх неузгодження із способами захисту порушеного права, недоведеність підстав позову за кожною вимогою не перешкоджає розгляду справи, оскільки може бути підставою для відмови в задоволенні позову по суті, а не для визнання позовної заяви неподаною та її повернення.

Колегія суддів звертає увагу, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 зазначив підстави звернення до суду та обґрунтував свої вимоги, а встановлення обґрунтованості вимог позовної заяви та доведеність обставин, на які посилається позивач у позові, є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження у справі, як про це зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, провадження №14-61цс18.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Крім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

З наведеного вбачається, що питання оцінки обґрунтованості позову вирішується судом на наступних етапах судового розгляду, та, у разі висновку суду про його необґрунтованість, він може бути залишений без задоволення. Тобто, суд не вправі з цих підстав залишити позовну заяву без руху та повертати заявнику.

При цьому, пунктом 7 частини 2 статті 197 ЦПК України визначено, що саме у підготовчому засіданні суд з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше.

Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» №2 від 12 червня 2009 року, подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред`явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.

Питання про доведеність порушеного права чи законного інтересу позивача вирішується за результатами розгляду справи по суті, де суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який наявний у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу, враховує їх належність, допустимість і достовірність.

Таким чином, не може бути правовою підставою для залишення позову без руху, а пізніше його повернення позивачу, та обставина, що позивачем, на думку суду, не сформульовано спосіб захисту свого порушеного права.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем зазначено обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, а також долучено до матеріалів справи докази, якими ці обставини підтверджуються, встановлення правильності та обґрунтованості яких можливе на наступних стадіях цивільного процесу. Якщо ж вони не підтверджують позовні вимоги, то це є підставою для відмови в задоволенні позову, а не для визнання позовної заяви неподаною.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.

Зокрема, у рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Враховуючи викладене, залишаючи без руху позовну заяву ОСОБА_1 з підстав не зазначення відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору, відомостей про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; попереднього (орієнтованого) розрахунку суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи; долучення позивачем копій документів, що не засвідчені в установленому законом порядку, судом першої інстанції не враховано вище зазначену практику Європейського суду.

Крім того, залишаючи без руху позовну заяву ОСОБА_1 з підстав несплати судового збору судом першої інстанції не враховано, що спір виник між ОСОБА_1 та АТ «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз» з приводу не надання письмової відповіді про результати розгляду його заяви щодо припинення газопостачання.

Пунктами 13, 6 ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що споживач житлово-комунальних послуг - індивідуальний або колективний споживач. Індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Тобто, правовідносини, що виникли між сторонами на підставі надання позивачу послуг з користування природнім газом, регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».

Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушеннями їх прав.

Статтею 5 Закону України «Про судовий збір» встановлено пільги щодо сплати судового збору.

Разом з тим, від часу прийняття Закону України «Про судовий збір» до нього неодноразово вносилися зміни.

Внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року №484-VIII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі - Закон №484-VIII) суттєво підвищено ставки судового збору, а також одночасно значно скорочено перелік суб`єктів, які звільняються від сплати судового збору. Відповідно викладено в новій редакції і статті 4, 5 Закону України «Про судовий збір».

Так, Закон №484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття п`ята цього Закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом №484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях.

Поряд з цим, зміни до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав, не внесено.

При цьому, частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», який є спеціальним законом саме в цій сфері захисту прав споживачів, звільняє споживачів від сплати судового збору за подання позову на захист своїх порушених прав.

Застосовувати частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов`язково слід у системному зв`язку з нормами статей 1 - 6 Закону України «Про судовий збір», тобто враховуючи характеристику об`єкта справляння судового збору та з урахуванням правил врегулювання темпоральної колізії, зокрема правила відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше.

Статті 3 і 4 Закону України «Про судовий збір» визначають, що об`єктом справляння судового збору є процесуальний документ - позовна заява, інша заява, апеляційна, касаційна скарги, заява про перегляд судового рішення тощо. Розмір ставки судового збору так само залежить передусім від об`єкта справляння судового збору.

Аналіз норми частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у її системному зв`язку з положеннями статей 1 - 6 Закону України «Про судовий збір», зокрема статті п`ятої зазначеного закону в редакції Закону №484-VIII, приводить до висновку, що споживач, право якого порушене і який у зв`язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону, звільняється від сплати судового збору за подання позовної заяви до суду першої інстанції.

Крім того, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (Відомості Верховної ради України, 2006., №7, ст. 84) слова «державного мита» замінені словами «Судового збору».

Отже, при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні певних категорій осіб щодо сплати судового збору.

Правова позиція про звільнення позивачів від сплати судового збору висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21.03.2018 у справі №761/24881/16-ц та за приписами ч. 4 ст. 263 ЦПК України повинна враховуватися судом.

Постановляючи ухвалу про залишення без руху позову ОСОБА_1 , а в подальшому визнання позовної заяви неподаною та повернення її позивачу, суд першої інстанції на зазначене вище уваги не звернув, а тому висновок суду першої інстанції щодо повернення позовної заяви позивачеві з підстав несплати судового збору є помилковим.

Висновки суду першої інстанції про те, що у позовній заяві позивачем не обгрунтовано вимог саме до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Житомиргаз», враховуючи, що його заява від 10.07.2023 була подана до Овруцького відділення АТ «Житомиргаз» не є підставою для поверення позовної заяви з огляду на наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 (провадження №14-517цс19) зазначено, що «належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Аналогічні висновки викладені у постановах ВС від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц (пункт 63)).

Також, аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц (провадження №14-178цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (провадження №14-392цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (провадження №14-512цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (провадження №14-511цс18), від 15 травня 2019 року у справі №554/10058/17 (провадження №14-20цс19).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи повернення позовної заяви, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява №48778/99). Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року та «Нун`єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Проте, повертаючи позовну заяву ОСОБА_1 з підстав невиконання вимог ухвали суду про залишення позову без руху, суд першої інстанції зазначеного до уваги не взяв, тому висновок суду є помилковим.

Згідно зі статтею 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Також ЄСПЛ зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти росії»).

Отже, ухвала суду першої інстанції обмежує права заявника та перешкоджає йому у доступі до правосуддя.

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково повернув позовну заяву ОСОБА_1 .

Виходячи з норм Конституції України, а також з норм міжнародного права, повернення позову з формальних підстав унеможливлює доступ позивача до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів шляхом судового розгляду справи.

Відтак, відповідно до вищевикладеного, при постановленні ухвали про залишення позову без руху, а в подальшому повертаючи позовну заяву на підставі ст. 185 ЦПК України суд першої інстанції не врахував всіх вказаних обставин, та безпідставно залишив заяву без руху як таку, що не відповідає вимогам ст. ст. 175, 177 ЦПК України, після чого передчасно та за відсутності законних підстав, постановив ухвалу про повернення позовної заяви позивачу.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Таким чином, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для вирішення питання про відкриття провадження до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 24 жовтня 2024 року скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді