Постанова

від 05.12.2024 по справі 140/3928/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/3928/24 пров. № А/857/28653/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Гудима Л.Я.,

суддів: Качмара В.Я., Курильця А.Р.,

за участю секретаря судового засідання: Кулабухової М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м. Львові апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БРЕНДБОРД» на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року, головуючий суддя Смокович В.І., ухвалене о 10:25 год. у м. Луцьк, повний текст якого складено 09.10.2024 року, у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «БРЕНДБОРД» до Виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання протиправними та нечинним рішення, зобов`язання вчинити дії,-

ВС ТА Н О В И В :

Позивач ТзОВ «БРЕНДБОРД» звернулося в суд з позовом до ВК Луцької МР, в якому просило визнати протиправним та скасувати рішення від 13 березня 2024 року №172-1 «Про затвердження Порядку розміщення зовнішньої реклами на території Луцької міської територіальної громади у новій редакції».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що пункти 5.12 та 5.15 Порядку містять абсолютно взаємовиключні один одного наслідки, так, пунктом 5.12 визначено наслідок невчинення власником засобів зовнішньої реклами певних дій утилізацію належного йому майна, разом тим, пункт 5.15. передбачає інший наслідок - визнання майна власника рекламних засобів безхазяйним та відповідно власністю Луцької міської ради. Таким чином, Виконавчий комітет у оскарженому Порядку фактично намагається змінити законний порядок вибуття майна із законного володіння власника, що прямо суперечить нормам статті 41 Конституції України, статей 320, 321, 347 Цивільного кодексу України та статті 1 Першого протоколу. Пункт 6.4. Порядку в новій редакції суперечить нормам вказаних статей Цивільного кодексу України, допускаючи продовження дії Договору після ініціювання його припинення зі сторони Розповсюджувача зовнішньої реклами.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ТзОВ «БРЕНДБОРД» оскаржило його в апеляційному порядку, яке, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, не надано належної правової оцінки наявним доказам, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.

Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тими ж доводами, що наводились ним у поданому адміністративному позові, однак безпідставно не взяті до уваги судом попередньої інстанції.

В судовому засіданні представник позивача підтримав подану апеляційну скаргу, вважає оскаржене рішення суду незаконним та повністю підтримав доводи, зазначені у апеляційній скарзі.

Представник відповідача заперечив проти апеляційної скарги, вважає оскаржене рішення суду законним та обґрунтованим та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ТзОВ «Брендборд» 01 березня 2011 року зареєстровано юридичною особою із наступною класифікацією видів економічної діяльності: 73.11 Рекламні агентства (основний); 49.41 Вантажний автомобільний транспорт; 47.19 Інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах; 43.99 Інші спеціалізовані будівельні роботи, н. в. і. у.; 18.12. Друкування іншої продукції; 18.14 Брошурувально-палітурна діяльність і надання пов`язаних із нею послуг; 58.19 Інші види видавничої діяльності.

Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 13 березня 2024 року №172-1 затверджено Порядок розміщення зовнішньої реклами на території Луцької територіальної громади (далі Порядок) в новій редакції (пункт 1); функції уповноваженої особи згідно з Порядком покладено на комунальне підприємство «Луцькреклама» (пункт 2); зобов`язано комунальне підприємство «Луцькреклама» протягом двох місяців перекласти договори тимчасового користування місцем розміщення засобу зовнішньої реклами з розповсюджувачами зовнішньої реклами (пункт 3); визнано таким, що втратило чинність, рішення виконавчого комітету міської ради від 19 лютого 2020 року №96-1 «Про Порядок розміщення зовнішньої реклами на території Луцької територіальної громади» (пункт 4); зобов`язано управління інформаційної роботи оприлюднити рішення в друкованих засобах масової інформації не пізніше як у десятиденний строк після його прийняття та підписання (пункт 5); контроль за виконанням рішення покладено на заступника міського голови ОСОБА_1 (пункт 6).

Пунктом 5.12 Порядку передбачено, що демонтована конструкція зберігається у спеціально відведених для цього місцях (сховищах, складах тощо) протягом 90 календарних днів з моменту отримання власником засобів зовнішньої реклами повідомлення про демонтаж, або повернення цього повідомлення уповноваженій особі. По завершенню цього терміну засоби зовнішньої реклами підлягають утилізації.

Відповідно до пункту 5.15 вказаного Порядку, у разі коли власник демонтованого рекламного засобу невідомий, власника не встановлено або власник протягом визначеного пунктом 5.12 Порядку строку не витребує рекламний засіб, вважається, що він відмовився від права власності відповідно до частини другої статті 347 Цивільного кодексу України.

Додатком 8 до Порядку передбачений договір про передачу уповноваженою особою розповсюджувачу зовнішньої реклами у тимчасове користування місце для розташування засобу зовнішньої реклами за адресою, вказаною у Додатку, який є невід`ємною частиною цього Договору, згідно з виданим у встановленому порядку дозволом на розміщення зовнішньої реклами (далі Дозвіл), а Розповсюджувач зовнішньої реклами використовує надане місце за цільовим призначенням для розміщення засобів зовнішньої реклами, здійснює оплату за тимчасове користування місцем та звільняє місце після закінчення терміну дії (анулювання) Дозволу та/або цього Договору в частині наданого права користування місцем, на яке анульовано/припинено дію Дозволу та/або цього Договору (пункт 1.1).

Пунктом 6.4 цього Договору передбачено: «Якщо під час виконання умов цього Договору Розповсюджувач зовнішньої реклами виявить бажання достроково припинити строк його дії (в повному обсязі або в частині окремих місць наданих для розміщення ЗЗР), тоді першочергово він повинен достроково анулювати Дозвіл. При цьому останній зобов`язується письмово, не пізніше ніж за один місяць до запланованої дати припинення чинності Договору (або його частини) повідомити про це Уповноважену особу. В цьому випадку всі зобов`язання Сторін, пов`язані із наданням місць для розташування ЗЗР, в частині яких Розповсюджувачем зовнішньої реклами заявлено бажання припинення умов цього Договору, завершуються при умові, що Розповсюджувачем зовнішньої реклами належним чином виконані зобов`язання щодо здійснення демонтажу ЗЗР в порядку та строки, визначені Порядком та/або цим Договором, проведені роботи з відновлення благоустрою місць розміщення ЗЗР після їх демонтажу, а також здійснені всі проплати у повному обсязі на день припинення зобов`язань.

У разі, якщо у місячний термін з дати отримання Уповноваженою особою письмового повідомлення Розповсюджувача зовнішньої реклами про дострокове припинення цього Договору Дозвіл не анульовано, Договір продовжує свою чинність і Плата нараховується за фактичне використання місця розміщення ЗЗР».

Позивач, не погоджуючись із прийнятим відповідачем рішенням «Про затвердження Порядку розміщення зовнішньої реклами на території Луцької міської територіальної громади у новій редакції» від 13 березня 2024 року №172-1 звернувся із даним позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено суперечність рішення Виконавчого комітету від 13 березня 2024 року №172-1 «Про затвердження Порядку розміщення зовнішньої реклами на території Луцької міської територіальної громади у новій редакції» Конституції України та нормам Цивільного кодексу України.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

Згідно із статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі також Закон № 280/97-ВР) відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Статтею 2 Закону № 280/97-ВР встановлено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

За приписами частини першої статті 51 Закону № 280/97-ВР виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень.

Відповідно до пункту 6 статті 59 Закону № 280/97-ВР виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

Згідно із частиною десятою статті 59 Закону №280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Статтею 30 Закону №280/97-ВР визначено повноваження органів місцевого самоврядування в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку, а саме визначено перелік належних до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад повноважень - власних (самоврядних) та делегованих. Так, до самоврядних повноважень цим Законом віднесені, зокрема, організація благоустрою населених пунктів, здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.

Статтею 4 Європейської хартії місцевого самоврядування від 15 січня 1985 року, ратифікованої Україною 15 липня 1997 року, органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2005 року № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів» (далі також Закон № 2807-IV) благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Згідно зі статтею 5 Закону № 2807-IV управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень.

Частинами першою та четвертою статті 20 Закону № 2807-IV передбачено, що організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом; рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.

Відповідно пункту 4 частини 1 статті 21 Закону № 2807-IV засоби та обладнання зовнішньої реклами є елементами (частинами) об`єктів благоустрою.

Отже, Законом № 2807-IV прямо передбачено, що зовнішня реклама є елементом благоустрою.

За такого правого регулювання, до компетенції органів місцевого самоврядування належить організація засобів та обладнання зовнішньої реклами як елементів благоустрою населених пунктів.

Тотожна правова позиція за подібних правовідносин викладена в постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справа №813/472/18.

Звертаючись до суду із розглядуваним позовом, позивач вказував на те, що пункт 5.12 та пункт 5.15 Порядку суперечать один одному та відповідач даними пунктами намагається змінити законний порядок вибуття майна із законного володіння власника, що суперечить нормам статті 41 Конституції України, статей 320-321 та 347 Цивільного кодексу України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Так, відповідно до статті 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно із статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Статтею 347 Цивільного кодексу України передбачено, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

При цьому, Стаття 1 Протоколу № 1 гарантує право власності. У справі Marckx v. Belgium, № 6833/74, §§ 63-64, Суд вперше зазначив, що: «... Визнаючи, що кожен має право на мирне користування своєю власністю стаття 1, по суті, гарантує право власності. Це чітке враження було залишене словами «власність» і «використання власності» (французькою мовою: «biens», «propriйtй», «usage des biens»)....

Проте другий пункт статті 1 уповноважує Договірну Державу «вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів». Таким чином, цей пункт призначає Договірні Держави самим визначати «необхідності» такого закону ...Стосовно «загальних інтересів», то ця норма в деяких випадках може спонукати законодавчий орган до здійснення «контролю за користуванням майном» (...)

Європейський суд з прав людини також сформулював висновок про те, що за певних обставин «законне очікування» отримання активу також може користуватися захистом статті 1 Протоколу № 1 (Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium, § 31; a contrario Gratzinger and Gratzingerova v. the Czech Republic (ухв.) [ВП], § 73).

Для того, щоб «очікування» було «законним», воно повинне бути більш конкретним, ніж звичайна надія і бути заснованим на нормі права або правовому акті (Kopecky v. Slovakia [ВП], §§ 49-50; Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy [ВП], § 173; Saghinadze and Others v. Georgia, § 103; Ceni v. Italy, § 39; Belane Nagy v. Hungary [ВП], § 75).

Таким чином, національний закон чітко встановлює право органу місцевого самоврядування визначати (у тому числі змінювати) правила розміщення зовнішньої реклами.

Колегія суддів вважає, що сам факт демонтажу не позбавляє суб`єктів господарювання права власності на демонтовані мережі, а утилізація демонтованих конструкцій є крайнім ступенем, який застосовується лише у випадку, коли власник демонтованого засобу протягом 90 календарних днів з моменту отримання власником засобів зовнішньої реклами повідомлення про демонтаж, або повернення цього повідомлення уповноваженій особі не вчинив жодних дій, щодо повернення таких конструкцій, при цьому такий власник має бути невідомий, або такого не буде встановлено.

Як вірно зазначив суд попередньої інстанції, утилізація засобів зовнішньої реклами визначає таку можливість лише для недобросовісних суб`єктів господарювання, які вчинили дії/бездіяльність для запровадження демонтажу засобів зовнішньої реклами та в подальшому не вчиняли жодних дій, щодо повернення демонтованих конструкцій.

При цьому, пункт 6.4 Договору, яким є 8 додатком до Порядку є частиною договірних правовідносин між уповноваженою особою та розповсюджувачем зовнішньої реклами, які наділені правом, а не обов`язком, щодо укладання такого.

Таким чином, позивачем не доведено суперечність рішення Виконавчого комітету від 13 березня 2024 року №172-1 «Про затвердження Порядку розміщення зовнішньої реклами на території Луцької міської територіальної громади у новій редакції» Конституції України та нормам Цивільного кодексу України, відтак суд попередньої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, відтак задоволенню не підлягають.

Колегія суддів враховує, що відповідно до ч. 1ст. 77 КАС Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу.

В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованогост.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.

З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БРЕНДБОРД» залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року у справі №140/3928/24 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених частиною 4 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Л. Я. Гудим судді В. Я. Качмар А. Р. Курилець Повний текст постанови складено 05.12.2024 року.