Постанова

від 04.12.2024 по справі 331/3326/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 04.12.2024 Справа № 331/3326/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №331/3326/21 Головуючий у 1 інстанції Антоненко М.В.

Провадження № 22-ц/807/2074/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Кухаря С.В.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2024 року у справі за позовом Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання,-

В С Т А Н О В И Л А:

У червня 2021 року представник позивача Дніпровського Державного медичного університету звернувся до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання.

Позов обґрунтовували наступним, на підставі рішення приймальної комісії від 10 серпня 2012 року наказом ректора Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» № 578-ос від 10 серпня 2012 року ОСОБА_3 зарахована на перший курс Дніпропетровської державної медичної академії МОЗ України.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 473 від 16 березня 2021р. змінено тип та перейменовано Державний заклад «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України ДЗ «ДМА» на Дніпровський державний медичний університет.

01 вересня 2012 року між позивачем ДДМУ та відповідачем ОСОБА_1 укладено угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 287.

Згідно з умовами укладеної угоди відповідач зобов`язується прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. (а.с.48).

Зазначений правочин укладено зі згоди і за домовленістю з ОСОБА_4 , відповідає вимогам ЦК щодо свободи договору (статті 3, 627 ЦК України).

Згідно наказу ректора ДЗ «ДМА» № 527-ос від 23.06.2018 р. «Про завершення навчання» відповідачу ОСОБА_1 присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв`язку із завершенням навчання.

На виконання умов укладеної угоди згідно з направленням на роботу № 124 Міністерства охорони здоров`я України від 01.08.2018 р. відповідача ОСОБА_1 , як молодого спеціаліста, направлено на роботу до КУ «Токмацький протитуберкульозний диспансер ЗОР» Департаменту охорони здоров`я Запорізької обласної державної адміністрації на посаду лікаря-фтизіатра.

Згідно списку працевлаштування персонально кожного випускника, ОСОБА_4 під особистий підпис отримала путівку до КУ «Токмацький протитуберкульозний диспансер ЗОР» Департаменту охорони здоров`я Запорізької обласної державної адміністрації.

Згідно інформації (листа) Департаменту охорони здоров`я населення Запорізької обласної державної адміністрації від 11.12.2019 р. № 01-03/3097 відповідач ОСОБА_1 для зарахування в інтернатуру до ДОЗ Запорізької облдержадміністрації не зверталася.

Відповідно до розрахунку грошових коштів, які підлягають поверненню за навчання за державним замовленням витрачено коштів з державного бюджету на навчання відповідача ОСОБА_1 у сумі 119 255,14 грн.

Просили суд стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпровського Державного медичного університету витрати на навчання у розмірі 119 255 гривень 14 копійок та судові витрати.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2024 року позовні вимоги задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровського Державного медичного університету витрати на навчання у розмірі 119255 (сто дев`ятнадцять тисяч двісті п`ятдесят п`ять) гривень 14 копійок.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровського Державного медичного університету судові витрати по сплаті судового збору в сумі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) гривень 00 копійок.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що угода про навчання укладена з неповнолітньою особою, що є підставою для визнання її нікчемною; окрім цього посилається на неможливість застосування до спірних правовідносин статті 52 Закону України "Про освіту"; посилається на відсутність обов`язку сплати витрат на навчання у зв`язку з проходженням військової служби за контрактом.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Дніпровський державний медичний університет, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання представника не направив, причини суду не повідомив.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Отже, зі змісту вказаної норми права вбачається, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

З огляду на вказане та враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, обізнаність учасників справи про дату, час та місце розгляду справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасника справи, який не з`явився в судове засідання.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що на підставі рішення приймальної комісії від 10 серпня 2012 року наказом ректора Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» № 578-ос від 10 серпня 2012 року ОСОБА_3 зарахована на перший курс Дніпропетровської державної медичної академії МОЗ України. (а.с.15,16)

Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 473 від 16 березня 2021р. змінено тип та перейменовано Державний заклад «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України ДЗ «ДМА» на Дніпровський державний медичний університет.

01 вересня 2012 року між позивачем ДДМУ та відповідачем ОСОБА_1 укладено угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 287.

Згідно з умовами укладеної угоди відповідач зобов`язується прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. (а.с.48).

Зазначений правочин укладено зі згоди і за домовленістю з ОСОБА_4 , відповідає вимогам ЦК щодо свободи договору (статті 3, 627 ЦК України).

Згідно наказу ректора ДЗ «ДМА» № 527-ос від 23.06.2018 р. «Про завершення навчання» відповідачу ОСОБА_1 присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв`язку із завершенням навчання. (а.с.17-22)

На виконання умов укладеної угоди згідно з направленням на роботу № 124 Міністерства охорони здоров`я України від 01.08.2018 р. відповідача ОСОБА_1 , як молодого спеціаліста, направлено на роботу до КУ «Токмацький протитуберкульозний диспансер ЗОР» Департаменту охорони здоров`я Запорізької обласної державної адміністрації на посаду лікаря-фтизіатра. (а.с.11)

Згідно списку працевлаштування персонально кожного випускника, ОСОБА_4 під особистий підпис отримала путівку до КУ «Токмацький протитуберкульозний диспансер ЗОР» Департаменту охорони здоров`я Запорізької обласної державної адміністрації. (а.с.24,25)

Згідно інформації (листа) Департаменту охорони здоров`я населення Запорізької обласної державної адміністрації від 11.12.2019 р. № 01-03/3097 відповідач ОСОБА_1 для зарахування в інтернатуру до ДОЗ Запорізької облдержадміністрації не зверталася. (а.с.26)

Відповідно до розрахунку грошових коштів, які підлягають поверненню за навчання за державним замовленням витрачено коштів з державного бюджету на навчання відповідача ОСОБА_1 у сумі 119 255,14 грн. (а.с.27)

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено наявність правових підстав для стягнення з відповідачки витрат на навчання.

Колегія суддів погоджується з зазначеним рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи відповідачка, закінчивши навчання на бюджетній формі у Дніпровському Державному медичному університеті за місцем направлення на роботу до КУ «Токмацький протитуберкульозний диспансер ЗОР» не прибула.

Отже, відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 № 84 року в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання.

Згідно з частиною другою статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, передбачено частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (яка була чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 року № 84), пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» (чинний на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 року № 84) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367.

Зазначеними вище нормативними актами визначено, що випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» судам роз`яснено: оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав у позивача для стягнення з відповідачки витрат на навчання, в тому числі шляхом звернення до суду з позовною заявою.

Доводи апеляційної скарги, що стаття 52 Закону України "Про освіту" не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки в частині визначення обов`язку відпрацювання здобувачем вищої освіти за направленням не узгоджується із Законом України "Про вищу освіту", спростовуються наступним.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) вказано, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Громадяни України мають право на здобуття вищої освіти. Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності (частина перша статті 4 Закону України "Про вищу освіту" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 52 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, а саме: випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати визначено частиною другою статті 52 Закону України "Про освіту" (чинна з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, зокрема, на час укладення типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року № 51), пунктом 2 Указу Президента України "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" від 23 січня 1996 року № 77/96, пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням" від 22 серпня 1996 року № 992 (була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року № 51) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367.

Оскільки частина друга статті 52 Закону України "Про освіту" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та вищезазначені нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року, регулюються саме ними.

Відповідно до частини другої статті 56 Закону України "Про вищу освіту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.

Згідно з пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Відповідно до пунктів 4, 6, 8, 14 Порядку керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком 1; згідно з угодою випускник зобов`язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою; випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років; у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Згідно з пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Крім того, пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати, тобто і виплати стипендії, які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 "Про питання стипендіального забезпечення" виплачується за рахунок коштів загального фонду державного бюджету або коштів відповідних бюджетів. Розмір стипендій визначається відповідно до установленого Кабінетом Міністрів України розміру мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії з урахуванням типу навчального закладу, умов та напряму навчання, успішності стипендіата.

Отже, дії особи, яка не прибула на місце працевлаштування, зазначене в направленні, чи до будь-якого іншого закладу державного сектору економіки, чи звільнилася за власним бажанням, відмовилася від виконання взятих на себе зобов`язань, передбачають правові наслідки, встановлені законом та угодою, а саме - повернення витрачених коштів

на навчання до державного бюджету, за рахунок якого ця особа здобула освіту у вищому навчальному закладі.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів визнає доводи апеляційної скарги, що стаття 52 Закону України "Про освіту" не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, визнає безпідставними.

Щодо доводів про нікчемність укладеної угоди про навчання, оскільки така угода укладена з неповнолітньої особою, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 32 ЦК України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має неповну цивільну дієздатність. Крім дрібних побутових правочинів фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; а також самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім`я (грошовими коштами на рахунку).

Всі інші правочини неповнолітня особа вчиняє лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.

Відповідно до частини 2 статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно частини 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього кодексу. Вказаний правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Частиною 1 статті 221 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

Батьки відповідачки не заявляли претензії позивачу. Тобто, в силу приписів частини першої статті 221 ЦК України, вказаний правочин вважається ними схваленим.

Крім того, відповідачка будучи вже повнолітньою, не розірвала угоду, не зверталася до суду із заявою про визнання її недійсною або такою, що порушує права та інтереси позивача, належним чином виконувала умови угоди, відвідувала заняття та виконувала навчальний план, приймаючи таким чином виконання умов угоди зі сторін навчального закладу.

При таких обставинах посилання позивача на необхідність застосування наслідків порушення вимог частини другої статті 203 ЦК України є необґрунтованим.

Побідні правові висновки викладені в постановах Верховного Суді від 27 червня 2019 року у справі № 607/18219/15-ц, 09 грудня 2019 року у справі № 225/604/14, 24 липня 2019 року у справі № 607/4359/15-ц.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності обов`язку відшкодування витрат на навчання у зв`язку з проходженням нею військової служби за контрактом є тотожними доводам відзиву на позовну заяву, спростовані в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не потребують додаткового спростування.

Окрім цього, колегія суддів визнає безпідставними твердження апеляційної скарги щодо не встановлення судом першої інстанції типу бюджету до якого необхідно здійснити відшкодування вартості навчання, оскільки здійснення такого відшкодування передбачає сплату відповідачкою грошових коштів на рахунок позивача.

Колегія суддів також звертає увагу, що постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17, провадження № 14-151цс20, наведена практика Європейського суду з прав людини щодо обов`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором про навчання кількість років, а саме справи Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява № 51637/12), Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14), Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява № 51743/17).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 376, 381-384ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2024 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 06 грудня 2024 року.

Головуючий

Судді: