Постанова

від 26.11.2024 по справі 927/394/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 927/394/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників:

позивача - Шамка О. Б. (адвоката, в режимі відеоконференції),

відповідача - Ребрової Н. Б. (самопредставництво, в режимі відеоконференції), Прокоф`єва Б. І. (адвоката, в режимі відеоконференції),

третьої особи на стороні позивача - Костіної Н. М. (адвоката, в режимі відеоконференції),

третьої особи на стороні відповідача - Олексієнко В. М. (самопредставництво), Мнацаканяна С. А. (самопредставництво),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії Української Православної церкви

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 (колегія суддів: Михальська Ю. Б. - головуючий, Тищенко А. І., Іоннікова І. А.) та рішення Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 (суддя Демидова М. О.) у справі

за позовом Управління Чернігівської Єпархії Української Православної церкви

до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Релігійної організації релігійної громади Спасо-Преображенської парафії міста Чернігова Української Православної церкви,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерства культури та інформаційної політики України (нова назва - Міністерство культури та стратегічних комунікацій України),

про визнання договору поновленим,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У березні 2023 року Управління Чернігівської Єпархії Української Православної церкви (далі - Управління Чернігівської Єпархії УПЦ) звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 4 про строкове спільне безоплатне користування Управлінням Чернігівської Єпархії УПЦ пам`яткою архітектури національного значення Спасо-Преображенським собором XI століття Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю (далі - договір від 14.09.2016 № 4).

1.2. Позовні вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ обґрунтовані тим, що позивач за відсутності висловлених відповідачем у порядку, передбаченому статтею 764 Цивільного кодексу України, заперечень продовжує користуватися майном відповідно до умов договору від 14.09.2016 № 4. Однак відповідач виключно на підставі листа Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" від 28.02.2023 № 01-20/88 безпідставно вимагає від позивача повернути орендоване майно у строк до 27.03.2023. Проте, на думку позивача, договір від 14.09.2016 № 4 відповідно до приписів статті 764 Цивільного кодексу України є поновленим на той самий строк, на який він був укладений.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі № 927/394/23 відмовлено в задоволенні позовних вимог Управління Чернігівської Єпархії УПЦ до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим договору від 14.09.2016 № 4.

2.2. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, господарський суд першої інстанції виходив із того, що договір від 14.09.2016 № 4 за своєю правовою природою є договором позички, який укладено між позивачем та відповідачем більше ніж на 3 роки. Водночас, за висновком місцевого господарського суду, договір, укладений між позивачем та відповідачем, підлягав нотаріальному посвідченню. Однак, як установив господарський суд першої інстанції, позивач та відповідач уклали договір від 14.09.2016 № 4 у простій письмовій формі. Оскільки договір від 14.09.2016 № 4 не був нотаріально посвідчений, господарський суд першої інстанції дійшов висновку про те, що такий договір є нікчемним. Крім того, господарський суд констатував, що договір від 14.09.2016 № 4 не може бути поновленим на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином та є недійсним із моменту його вчинення. При цьому місцевий господарський суд установив, що позивач не здійснив державної реєстрації права користування комплексом споруд, а тому й не набував такого права. Крім того, за висновком місцевого господарського суду, позивач не може мати правомірних очікувань на поновлення договору від 14.09.2016 № 4, оскільки сам не вчинив жодних дій щодо нотаріального посвідчення договору та реєстрації права користування комплексом споруд, а тому фактично неправомірно користувався таким майном.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 скасовано рішення Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі № 927/394/23 та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог Управління Чернігівської Єпархії УПЦ до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим договору від 14.09.2016 № 4.

2.4. Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, установив, що в матеріалах справи відсутні відомості про повідомлення позивача та інших учасників про час судового засідання 23.01.2024. Крім того, апеляційний господарський суд установив, що в рішенні господарського суду першої інстанції не наведено висновків про розгляд клопотання Релігійної організації релігійної громади Спасо-Преображенської парафії міста Чернігова Української Православної церкви про відкладення розгляду справи у зв`язку з хворобою представника. З урахуванням викладеного апеляційний господарський суд зазначив, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто господарським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

2.5. Водночас апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку, проаналізував правову природу договору від 14.09.2016 № 4 та установив, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички, укладеного між позивачем та відповідачем більше ніж на 3 роки. За таких обставин апеляційний господарський суд констатував, що договір від 14.09.2016 № 4 підлягав як нотаріальному посвідченню, так і державній реєстрації. Проте, як установив апеляційний господарський суд, договір від 14.09.2016 № 4 всупереч приписам статей 793, 794 Цивільного кодексу України як не був нотаріально посвідчений, так і не було здійснено його державної реєстрації. Тому, за висновком апеляційного господарського суду, договір від 14.09.2016 № 4 з урахуванням приписів статті 220 Цивільного кодексу України є нікчемним. З огляду на встановлення обставин щодо нікчемності договору від 14.09.2016 № 4, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що договір від 14.09.2016 № 4 не може бути поновленим на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином. Крім того, апеляційний господарський суд констатував, що Закон України "Про оренду державного та комунального майна" є спеціальним Законом у сфері оренди державного та комунального майна.

3. Короткий зміст касаційної скарги та відзивів на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 та рішенням Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі № 927/394/23, до Верховного Суду звернулося Управління Чернігівської Єпархії УПЦ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу № 927/394/23 передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

3.2. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, Управління Чернігівської Єпархії УПЦ зазначає, що оскаржувані судові рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. На думку Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, безпідставно застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про оренду державного та комунального майна", не врахував висновки щодо застосування приписів статей 5, 202, 764 Цивільного кодексу України, статей 13, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", викладені в постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 924/318/23, від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21, від 07.10.2021 у справі № 903/834/20, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20, від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10.

3.4. Крім того, за доводами скаржника, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку, не дослідив зібрані у справі докази, проте поклав їх в основу оскаржуваної постанови; встановив обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, не оцінив доводи позивача щодо дії охоронного договору від 17.0.2020. Скаржник також наголошує на тому, що апеляційний господарський суд з порушенням приписів процесуального законодавства долучив до матеріалів справи та визнав належним і допустимим доказом лист, який надійшов від Господарського суду Чернігівської області.

3.5. Водночас скаржник вважає, що господарський суд першої інстанції не дослідив зібрані у справі докази та обмежив право позивача на доступ до суду.

3.6. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Крім того, Міністерство культури та стратегічних комунікацій України просить змінити назву третьої особи з Міністерства культури та інформаційної політики України на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України зазначає, що строк дії договору від 14.09.2016 № 4 закінчився і може бути продовжений виключно за згодою сторін. Проте обставини справи свідчать про відсутність згоди Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" на продовження строку дії договору від 14.09.2016 № 4. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України також наголошує на тому, що самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

3.7. Національний архітектурно-історичний заповідник "Чернігів Стародавній" у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Національний архітектурно-історичний заповідник "Чернігів Стародавній" вважає, що договір від 14.09.2016 № 4 є нікчемним, а тому такий договір не може бути продовжений, оскільки він не створює жодних юридичних наслідків.

4. Обставини справи, встановлені апеляційним господарським судом

4.1. Апеляційний господарський суд установив, що 14.09.2016 між Національним архітектурно-історичним заповідником "Чернігів стародавній" (заповідник) та Управлінням Чернігівської Єпархії УПЦ (користувач) укладено договір № 4.

4.2. Відповідно до пункту 1.1 договору від 14.09.2016 № 4 заповідник передає, а користувач приймає відповідно до чинного законодавства України у строкове спільне безоплатне користування пам`ятку архітектури національного значення Спасо-Преображенський собор XI століття (охоронний № 811) загальною площею 733,33 м2, що знаходиться за адресою: 14000, м. Чернігів, вул. Преображенська, буд. 1-А, для проведення богослужінь та релігійних обрядів Українською Православною церквою, а також екскурсійного обслуговування Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній". Зазначена пам`ятка є державною власністю і знаходиться на балансі заповідника. Вартість майна, що передається користувачу згідно з цим договором, визначена відповідно до передатного балансу заповідника станом на 01.01.2016. Загальна вартість майна становить 37 778 819,00 грн.

4.3. За умовами пунктів 2.2, 2.3 договору від 14.09.2016 № 4 набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна, який є невід`ємною частиною цього договору. Майно вважається повернутим заповіднику з дати підписання сторонами акта приймання-передачі.

4.4. Згідно з пунктом 3.2 договору від 14.09.2016 № 4 користувач зобов`язується в разі припинення строку дії цього договору повернути майно заповіднику в належному стані, не гіршому ніж на дату складання акта приймання-передачі.

4.5. Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 14.09.2021. Строк дії договору може бути продовжений за згодою сторін (пункт 7.4 договору від 14.09.2016 № 4).

4.6. Апеляційний господарський суд установив, що на підставі акта приймання-передачі від 14.09.2016 заповідник передав, а користувач прийняв у строкове спільне безоплатне користування майно, яке є предметом договору від 14.09.2016 № 4.

4.7. Апеляційний господарський суд також установив, що відповідач звернувся до позивача з листом від 28.02.2023 № 01-20/88, в якому повідомив про сплив строку дії договору від 14.09.2016 № 4 та просив у строк до 27.03.2023 повернути майно в належному стані, не гіршому, ніж на дату складання акта приймання-передачі.

4.8. Разом з тим позивач зазначав, що після 14.09.2021 він продовжив користуватися майном за договором від 14.09.2016 № 4. При цьому відповідач не заперечив проти такого користування майном та не направляв повідомлення про припинення договору від 14.09.2016 № 4. Позивач також зазначав, що акти приймання-передачі майна щодо повернення майна сторонами не підписувалися, а тому позивач із посиланням на приписи статті 764 Цивільного кодексу України вважав, що договір від 14.09.2016 № 4 є поновленим на той самий строк (5 років), тобто до 14.09.2026.

4.9. Оскільки відповідач не визнає поновлення строку дії договору від 14.09.2016 № 4, Управління Чернігівської Єпархії УПЦ звернулося до Господарського суду Чернігівської області із цим позовом.

5. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

5.1. Ухвалою Верховного Суду від 30.09.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Управління Чернігівської Єпархії УПЦ на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 і рішення Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі № 927/394/23 та вирішено здійснити розгляд справи у відкритому судовому засіданні.

5.2. Колегія суддів установила, що Міністерство культури та стратегічних комунікацій України у відзиві на касаційну скаргу, зокрема, просить змінити назву третьої особи з Міністерства культури та інформаційної політики України на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України зазначає, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 № 1028 Міністерство культури та інформаційної політики України перейменовано на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Верховний Суд, перевіривши наведені доводи заявника, встановив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 № 1028 Міністерство культури та інформаційної політики України перейменовано на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України. Крім того, заявник до відзиву додав виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 10.10.2024, в якій за ідентифікаційним кодом юридичної особи 43220275 зазначено Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

З огляду на викладене колегія суддів вважає за необхідне задовольнити клопотання заявника та змінити назву Міністерства культури та інформаційної політики України на нову назву - Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

5.3. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.4. Заслухавши суддю-доповідача, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені в касаційній скарзі та відзивах на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

5.5. Предметом позову в цій справі є вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 4.

5.6. Підставою позовних вимог є незаконна, на думку Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, вимога Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про повернення майна, яким позивач користується відповідно до договору від 14.09.2016 № 4. Разом з тим, на думку позивача, договір від 14.09.2016 № 4 на підставі приписів статті 764 Цивільного кодексу України є поновленим на той самий строк, на який він був укладений.

5.7. Верховний Суд зазначає, що за змістом частин 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

5.8. Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків

5.9. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

5.10. Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

5.11. Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

5.12. Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Приписи цієї статті передбачають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

5.13. За змістом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 5, 5, 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

5.14. Частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

5.15. Господарські суди попередніх інстанцій, розглянувши по суті позовні вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 4, дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

5.16. УПЦ не погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, а тому звернулося з касаційною скаргою на судові рішення. Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5.17. Пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.18. Касаційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії УПЦ з посиланням на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мотивовано тим, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, безпідставно застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про оренду державного та комунального майна", не врахував висновки щодо застосування приписів статей 5, 202, 764 Цивільного кодексу України, статей 13, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", викладені в постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 924/318/23, від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21, від 07.10.2021 у справі № 903/834/20, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20, від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10.

5.19. Колегія суддів установила, що в постанові Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 924/318/23 (за позовом про внесення змін до пункту 1 угоди № 5/4 про внесення доповнень до Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, від 15.03.2009 № 5) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови:

"За змістом статті 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23.04.1991 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації", Кабінету Міністрів Української РСР разом з Урядом Кримської АРСР, виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів необхідно забезпечити відповідно до Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передача в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з обов`язковим урахуванням прав як тих релігійних громад, що були власниками цих будівель і майна на момент їх переходу у власність держави, так і тих, які користуються ними у цей час. Законодавством передбачено наступний механізм надання у користування або передачі у власність релігійним організаціям культових будівель, які були визнані державної власністю за радянських часів, шляхом прийняття окремого рішення органу державної влади, який є власником відповідної культової будівлі".

5.20. За доводами скаржника, в постанові Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21 (за позовом про визнання протиправними та скасування абзаців 4-7 підпункту 1 пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 08.07.2021 № 1118) викладено висновок, який, на його думку, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови, про те, що у випадку якщо на момент прийняття рішення суб`єктом владних повноважень існувала норма, яка визначала таке рішення суб`єкта владних повноважень як правомірне, то відсутні підстави визнавати у судовому порядку таке рішення протиправним, навіть, якщо на момент розгляду справи в суді відбулися зміни в законодавстві і таке рішення суб`єкта владних повноважень вже не узгоджується з вимогами законодавства.

5.21. Верховний Суд установив, що в постанові Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21 викладено такі висновки:

"50. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

51. Правові висновки щодо застосування положень статті 58 Конституції України викладені, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 760/15975/16-а, від 14 лютого 2022 року у справі № 160/8569/20, від 30 серпня 2022 року у справі № 380/960/22, від 8 вересня 2022 року у справі № 380/10696/21 та від 1 грудня 2022 року у справі № 640/7578/20."

5.22. Із посиланням на наведені висновки скаржник зазначає, що апеляційний господарський суд помилково не врахував чинності рішення Чернігівської обласної ради народних депутатів 3 сесії 21 скликання від 28.09.1990 "Про передачу пам`яток архітектури в м. Чернігові Українській православній церкві", яким Чернігівському Єпархіальному Управлінню Української Православної Церкви передано в безоплатне користування Спаський Собор і Різницю (Усипальницю).

5.23. Колегія суддів з урахуванням доводів скаржника, проаналізувавши судові рішення, висновки в яких, на думку скаржника, не були враховані апеляційним господарським судом, зазначає, що висновки, викладені в оскаржуваній постанові, не суперечать висновкам, на які посилається скаржник, оскільки предметом позову в цій справі є вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 4. Водночас підставою позовних Управління Чернігівської Єпархії УПЦ є вимога Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про повернення майна, яким позивач користується на відповідно до договору від 14.09.2016 № 4. Разом з тим, на думку позивача, договір від 14.09.2016 № 4 відповідно до приписів статті 764 Цивільного кодексу України є поновленим на той самий строк, який був укладений. При цьому позивач, звертаючись із позовною заявою, посилався на те, що наймодавець, який не бажає продовжувати строк дії договору, може повідомити про це іншу сторону договору як до закінчення строку дії договору, так і після, однак не пізніше ніж протягом одного місяця після закінчення строку дії договору, направивши на адресу іншої сторони відповідного листа, який би свідчив про небажання сторони продовжувати договір. Позивач також зазначав, що відсутність такого листа може свідчити про "мовчазну згоду", і в такому випадку орендар може розраховувати, що договір оренди вважатиметься поновленим на той строк, який був раніше встановлений договором. Позивач також наголошував на тому, що протягом одного місяця після спливу строку дії договору від 14.09.2016 № 4 відповідач не надав жодних заперечень щодо подальшого користування позивачем майном.

5.24. Отже, Верховний Суд зазначає, що з урахуванням предмета та підстав позову питання щодо законності рішення Чернігівської обласної ради народних депутатів 3 сесії 21 скликання від 28.09.1990 "Про передачу пам`яток архітектури в м. Чернігові Українській православній церкві" не було предметом оцінки та не входило до предмета доказування в цій справі. Водночас предметом дослідження в цій справі з урахуванням предмета і підстав позову є наявність чи відсутність правових підстав для поновлення договору від 14.09.2016 № 4 згідно зі статтею 764 Цивільного кодексу України. Тому колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.04.2024 у справі № 924/318/23, від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21.

5.25. Верховний Суд установив, що в постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18 (за позовом про скасування оперативно-господарської санкції) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови:

"Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта".

5.26. Колегія суддів установила, що в постанові Верховного Суду від 07.10.2021 у справі № 903/834/20 (за позовом про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу газу в розмірі 361 885 905, 38 грн) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови:

"24. Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням".

5.27. Скаржник зазначає, що подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18 та постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10.

5.28. Верховний Суд установив, що в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 903/94/17 (за позовом про визнання дій протиправними та скасування рішення Любомльської міської ради Волинської області від 10.09.2015 № 58/13; відновлення становища, яке існувало до порушення права шляхом визнання рішення Виконавчого комітету Любомльської міської ради від 11.07.2006 № 75 дійсним) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови:

"28. У зв`язку з чим дії відповідача з прийняття спірного Рішення № 58/13 прямо суперечать правовим висновкам Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009, відповідно до яких органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання".

5.29. Із посиланням на наведені висновки скаржник зазначає, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, помилково застосував до спірних правовідносин приписи частини 2 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". На думку скаржника, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" має пріоритет над Законом України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" є спеціальним нормативно-правовим актом. За доводами скаржника, саме приписи Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" регулюють питання щодо передачі культових будівель та майна, які є державною власністю, у безоплатне користування релігійним організаціям. З урахуванням викладеного скаржник вважає, що до спірних правовідносин належить застосовувати спеціальні приписи статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

5.30. Колегія суддів, проаналізувавши наведені висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник, перевіривши та надавши оцінку доводам Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, зазначає таке.

5.31. Відповідно до статті 1 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 4, завданнями цього Закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов`язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов`язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

5.32. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 4, в Україні усі правовідносини, пов`язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.

5.33. За змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 4, релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

5.34. Разом з тим колегія суддів зазначає, що Верховна Рада України 03.10.2019 прийняла Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ. У розділі "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.01.2020 (за виключенням окремих положень).

5.35. Враховуючи опублікування тексту Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в офіційному виданні "Голос України" 26.12.2019, цей Закон набрав чинності 27.12.2019 і відповідно до наведених приписів введений в дію з 01.02.2020, а отже, з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за виключенням норм, зазначених в розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

5.36. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 759 Цивільного кодексу України особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

5.37. При цьому статтею 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 4, передбачено, що цей Закон регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.

5.38. Колегія суддів, здійснивши комплексний аналіз предмета регулювання та сфери застосування Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Закону України "Про оренду державного та комунального майна", погоджується з висновками апеляційного господарського суду про те, що Закон України "Про оренду державного та комунального майна" є спеціальним Законом у сфері користування державним та комунальним майном.

5.39. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 4, заборонялося передавати державне або комунальне майно в безоплатне користування або позичку.

5.40. Водночас за змістом частини 2 статті 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 4, право на отримання в оренду державного та комунального майна без проведення аукціону мають релігійні організації для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній.

5.41. Частиною 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 4, передбачено, що в разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна.

5.42. Кабінет Міністрів України 28.04.2021 затвердив Методику розрахунку орендної плати за державне майно № 630. Додатком до цієї постанови визначено ставку орендної плати для релігійних організацій для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній, які на момент введення в дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна" безоплатно використовували об`єкт оренди на підставі договору позички або іншого договору для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній (0,01 % від вартості майна).

5.43. Викладене свідчить про те, що на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 4 відповідно до приписів Закону України "Про оренду державного та комунального майна" заборонялася передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку.

5.44. Водночас колегія суддів зазначає, що спір у цій справі не стосується можливості набуття релігійною організацією права безоплатного користування державним чи комунальним майном, а стосується наявності чи відсутності права позивача на поновлення вже укладеного договору щодо безоплатного користування таким майном.

5.45. Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

5.46. При цьому Верховний Суд у постанові від 05.12.2023 у справі № 921/164/23 за позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника до Релігійної громади "Парафія Святителя Миколая" Свято-Миколаївського собору міста Кременець Кременецького району Тернопільської єпархії Української Православної Церкви про зобов`язання повернути державне нерухоме майно погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що спірне майно є об`єктом державної власності, а тому передання такого майна в користування регулюється приписами Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до яких подальше безоплатне користування державним майном є забороненим.

5.47. Наведеним спростовуються доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, помилково застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Тому колегія суддів не може взяти також до уваги доводи скаржника про те, що Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" має пріоритет над Законом України "Про оренду державного та комунального майна" саме у спірних правовідносинах. З огляду на викладене Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи скаржника про те, що на спірні правовідносини не поширюється дія приписів Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

5.48. Отже, колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07.10.2021 у справі № 903/834/20, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17 та постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10, оскільки висновки, викладені в оскаржуваній постанові, не суперечать висновкам, на які посилається скаржник.

5.49. Колегія суддів також зазначає, що оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини 2 цієї статті 287 Господарського процесуального кодексу України, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. При цьому Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що згідно із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тому доводи скаржника про неврахування висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду від 29.07.2020 у справі № 640/18653/17, не можуть бути враховані Верховним Судом під час касаційного провадження.

5.50. Верховний Суд установив, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (за позовом про виселення відповідача в примусовому порядку) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови:

"6.12. У контексті наведених норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

6.13. Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 ЦК України".

5.51. Колегія суддів установила, що в постанові Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20 (за позовом про поновлення строку дії договору оренди) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови:

"Отже, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього".

5.52. Скаржник зазначає, що подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17.

5.53. Із посиланням на наведені висновки скаржник зазначає, що договір від 14.09.2016 № 4 відповідно до приписів статті 764 Цивільного кодексу України є поновленим на той самий строк, на який був укладений, оскільки відповідач не висловив жодних заперечень щодо поновлення договору на новий строк. За доводами позивача, відсутність таких заперечень свідчить про "мовчазну згоду". Тому позивач розраховував, що договір від 14.09.2016 № 4 вважається поновленим на той строк, який був раніше встановлений договором.

5.54. Колегія суддів, перевіривши доводи скаржника, проаналізувавши наведені висновки Верховного Суду, на які посилається Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, зазначає таке. Як установив апеляційний господарський суд, між позивачем і відповідачем укладено договір від 14.09.2016 № 4 про строкове спільне безоплатне користування Управлінням Чернігівської Єпархії УПЦ пам`яткою архітектури національного значення Спасо-Преображенським собором XI століття Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю.

5.55. Водночас апеляційний господарський суд, проаналізувавши правову природу договору від 14.09.2016 № 4, установив, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички, укладеного між позивачем та відповідачем більше ніж на 3 роки.

5.56. Колегія суддів зазначає, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст. Тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 927/784/23, від 21.05.2024 у справі № 914/4127/21, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22.

5.57. Водночас колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 10.04.2024 у справі № 924/318/23 за позовом Національного історико-архітектурного заповідника "Кам`янець" до Релігійної організації "Кам`янець-Подільська Свято-Миколаївська парафія Кам`янець-Подільської Єпархії Української Православної церкви" про внесення змін до пункту 1 угоди № 5/4 про внесення доповнень до Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, у постанові від 15.03.2009 № 5, від 10.04.2024 у справі № 911/638/23 за позовом Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" до Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської парафії м. Переяслава-Хмельницького Київської області про усунення перешкод у здійсненні права користування, погодився з висновками господарських судів про те, що договір, який укладено між сторонами у цих справах, за своєю правовою природою є договором позички.

5.58. При цьому колегія суддів зазначає, що подібний договір укладено між позивачем та відповідачем у цій справі № 927/394/23.

5.59. Колегія суддів також зазначає, що відповідно до частин 1, 3 статті 827 Цивільного кодексу України (тут і далі - в редакції, в редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 4) за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.

5.60. Частиною 3 статті 828 Цивільного кодексу України встановлено, що договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

5.61. Приписами статті 793 Цивільного кодексу України визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

5.62. Водночас положення статті 794 Цивільного кодексу України встановлювали обов`язок державної реєстрації договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки.

5.63. Відповідно до частини 1 статті 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

5.64. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду в апеляційному порядку, проаналізував правову природу договору від 14.09.2016 № 4 та установив, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички, укладеного між позивачем та відповідачем більше ніж на 3 роки. Крім того, апеляційний господарський суд установив, що на підставі акта приймання-передачі від 14.09.2016 заповідник передав, а користувач прийняв у строкове спільне безоплатне користування майно, яке є предметом договору від 14.09.2016 № 4.

5.65. Оскільки апеляційний господарський суд установив, що договір від 14.09.2016 № 4 укладено на строк більше ніж на три роки, то Верховний Суд погоджується з правильними висновками апеляційного господарського суду про те, що договір від 14.09.2016 № 4 підлягав як нотаріальному посвідченню, так і державній реєстрації. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 911/638/23, від 10.04.2024 у справі № 924/318/23.

5.66. Проте, як установив апеляційний господарський суд, договір від 14.09.2016 № 4 всупереч приписам статей 793, 794 Цивільного кодексу України як не був нотаріально посвідчений, так і не було здійснено його державної реєстрації.

5.67. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, установлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

5.68. За змістом частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

5.69. Відповідно до частини 1 статті 220 Цивільного кодексу України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

5.70. Оскільки апеляційний господарський суд установив, що договір від 14.09.2016 № 4 не був нотаріально посвідчений, то Верховний Суд погоджується з правильними висновками апеляційного господарського суду про те, що такий договір з урахуванням приписів статті 220 Цивільного кодексу України є нікчемним.

5.71. При цьому апеляційний господарський суд установив, що вимогу про визнання договору від 14.09.2016 № 4 дійсним у порядку, передбаченому частиною 2 статті 220 Цивільного кодексу України, заявлено не було.

5.72. З огляду на встановлення обставин щодо нікчемності договору від 14.09.2016 № 4, колегія суддів визнає обґрунтованими висновки апеляційного господарського суду про те, що договір від 14.09.2016 № 4 не може бути поновленим на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином.

5.73. За таких обставин Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, не врахував висновки щодо застосування статті 764 Цивільного кодексу України, викладені в постановах Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20, від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, оскільки висновки, викладені в оскаржуваній постанові, з огляду на встановлені обставини у цій справі не суперечать висновкам, на які посилається скаржник.

5.74. Крім того, колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про те, що дії відповідача (щодо невизнання договору від 14.09.2016 № 4 поновленим) суперечать доктрині заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium), оскільки нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою відповідно до свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 915/1567/21, від 18.09.2024 у справі № 904/1710/23, від 11.07.2024 у справі № 905/1081/23.

5.75. Таким чином, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цих підстав.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.76. За доводами скаржника, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку, не дослідив зібрані у справі докази, проте поклав їх в основу оскаржуваної постанови; встановив обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів; не оцінив доводи позивача щодо дії охоронного договору від 17.0.2020. Скаржник наголошує на тому, що апеляційний господарський суд з порушенням приписів процесуального законодавства долучив до матеріалів справи та визнав належним і допустимим доказом лист, який надійшов від Господарського суду Чернігівської області.

5.77. При цьому скаржник також вважає, що господарський суд першої інстанції не дослідив зібрані у справі докази та обмежив право позивача на доступ до суду.

5.78. Перевіривши такі доводи скаржника, Верховний Суд визнає їх необґрунтованими з огляду на таке.

5.79. По-перше, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

5.80. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

5.81. Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

5.82. Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

5.83. За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 13.06.2024 у справі № 906/392/23, від 13.06.2024 у справі № 906/211/23, від 14.05.2024 у справі № 916/2779/23.

5.84. По-друге, колегія суддів зазначає, що за змістом статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

5.85. З урахуванням наведеного не можуть бути враховані доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд визнав належним і допустимим доказом лист, який надійшов від Господарського суду Чернігівської області. При цьому апеляційний господарський суд не поклав в основу оскаржуваної постанови наведений лист як доказ у справі. Так, апеляційний господарський суд, зазначивши про надходження такого листа та навівши його короткий зміст, не зробив жодних висновків на підставі цього листа Господарського суду Чернігівської області, а тому не допустив порушень процесуального законодавства.

5.86. По-третє, Верховний Суд не може взяти до уваги доводи скаржника про те, що господарський суд першої інстанції не дослідив зібрані у справі докази та обмежив право позивача на доступ до суду, оскільки апеляційний господарський суд, установивши відсутність у матеріалах справи відомостей про повідомлення позивача та інших учасників про час судового засідання 23.01.2024, скасував таке рішення. Таким чином, на цей час рішення господарського суду першої інстанції скасоване, а доводи скаржника в цій частині стосуються вже скасованого судового рішення та не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду.

5.87. Отже, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цих підстав.

5.88. За результатами перегляду оскаржуваної постанови в касаційному порядку Верховний Суд дійшов висновку про правильність кваліфікації спірних правовідносин апеляційним господарським судом із правильним застосуванням норм матеріального права та процесуального права. Тому в цьому випадку відсутні правові підстави для скасування чи зміни постанови, що оскаржується.

5.89. Крім того, деякі доводи скаржника зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені апеляційним господарським судом при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою доказів у справі, а також до незгоди з висновками суду, які покладені в основу оскаржуваної постанови про відмову в задоволенні позову.

5.90. Верховний Суд також зазначає, що інші доводи касаційної скарги стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судом, та переоцінки вже оцінених ним доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.4. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не підтвердилися, не спростовують висновків апеляційного господарського суду, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії Української Православної церкви залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 у справі № 927/394/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак