Рішення

від 08.11.2024 по справі 523/2713/22

СУВОРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 523/2713/22

Провадження №2/523/760/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" листопада 2024 р. м.Одеса

Суворовський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді- Далеко К.О.,

за участю секретаря судового засідання- Дмітрієвої В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду №17 м. Одеси, у спрощеному позовному провадженні, цивільну справу № 523/2713/22 за позовом ОСОБА_1 до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

І . Зміст вимог та заперечень учасників справи.

11.02.2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якою просить:

- визнати незаконним та скасувати наказ Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова від 12.11.2021 №2333-18 «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 , доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії;

- стягнути з Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 15 листопада 2021 року до дня набрання законної сили судовим рішенням, із розрахунку 824,34 грн., за кожен робочий день вимушеного прогулу;

- допустити негайне виконання рішення суду у межах суми платежу за один місяць;

- стягнути з відповідача усі понесені витрати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані наступним. З 01 вересня 1998 року позивач перебуває у трудових відносинах із Одеським національним університетом ім. І.І. Мечникова, працює на посаді доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії. У жовтні-листопаді 2021 року роботодавець в усній формі просив надати відомості щеплення від COVID-19 або медичну довідку про наявність протипоказань до щеплення за станом здоров`я. Позивач відмовився від щеплення, на базі аналізу тієї інформації, яку він отримав користуючись професійними навичками аналітичної, дослідницької роботи. Наказом Одеського національного університету імені І.І. Мечникова від 12.11.2021 № 2333-18 «Про відстороненні від роботи» позивача було відсторонено від роботи з 15 листопада 2021 року, на час відсутності щеплення. Позивач вважає своє відсторонення незаконним, грубим порушенням принципів законності, верховенства права, чинного законодавства, з наступних підстав: 1) відсторонення відбулося з порушенням права на працю, гарантованого ст. 43 Конституції України та КЗпП України; 2) відповідач поклав на позивача обов`язок вчинити дії, що не визнані державою як примусові; 3) вакциновані люди також є переносниками інфекцій, та повторно хворіють; 4) на час видання оскаржуваного наказу навчання провадилося у дистанційному режимі і могло продовжуватися в ньому і далі; 5) відсторонення відбулось фактично за декілька тижнів до заліково - екзаменаційної сесії, замінити позивача було нереально, і він фактично дочитував здобувачам курси, перевіряв всі семестрові контрольні, надавав консультації і виставляв заліки, готував анотований звіт за науковою темою №304, тощо. Відповідно, дії адміністрації були направлені на виконання формальних вимог МОН. 6) оскаржуваний наказ суперечить ст. 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», оскільки вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень. 7) в оскаржуваному наказі відповідач посилається на наказ по ОНУ ім. І.І. Мечникова «Про забезпечення контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 від 27.10.2021 року №137-02, однак вказаний наказ не був доведений до відома позивача. 8) відсутнє подання посадовців санітарно-епідеміологічної служби, яке, за законом, є необхідним для не допуску до роботи.

06.06.2022 року відповідач Одеський національний університет імені І.І. Мечникова надав суду письмові пояснення, якими позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні. Обґрунтовано пояснення наступним: 1) відсторонення ОСОБА_2 відбулось на підставі норм чинного законодавства України, зокрема наказу МОЗУ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 №2152, п.п.2 п.41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 року №1236 «Про встановлення обмежувальних протиепідемічних заходів з карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. 2) на рівні закону встановлено щеплення від COVID-19, як обов`язкову умову доступу до певних професій. Ця можливість також передбачена ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». 3) позивач у позові визнав факт відмови від вакцинації від COVID-19, що є безумовною підставою для відсторонення його від роботи без збереження заробітної плати. 4) порушення прав позивача на працю відсутнє, позивач був тимчасово відсторонений, а не звільнений. Також, позивач не був позбавлений можливості обирати професію чи заняття, обов`язковою умовою доступу до яких не є вакцинація.

ІІ. Клопотання та інші процесуальні рішення в справі.

Ухвалою судді Суворовського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2022 року позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, та надано відповідачу строк для подання заперечень (відзиву) на позовну заяву.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2022 року: зупинено провадження по цивільній справі, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №130/3548/21.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 06 березня 2023 року: поновлено провадження у справі.

ІІІ. Позиції сторін.

У судове засідання сторони не з`явились, були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи належним чином, що підтверджується довідками про доставку судових повісток до їх електронного кабінету в ЕС.

Матеріали справи містять заяву від представника позивача про розгляд справи у її відсутність, за наявними матеріалами, просила задовольнити позов.

Згідно з вимогами ч.2ст.247 ЦПК Україниу разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цьогоКодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Протягом розгляду справи, судові засідання відкладались: за клопотаннями сторін про відкладення розгляду справи; у зв`язку із наданням сторонами доказів; у зв`язку із повітряною тривогою; у зв`язку із занятістю судді в іншому судовому процесі; також, судом було зупинено провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №130/3548/21.

ІV. Фактичні обставини встановлені судом. Норми права, які підлягають застосуванню та мотиви суду, щодо аргументів наведених учасниками справи.

Вивчивши обставини справи, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши і оцінивши представлені докази за своїм внутрішнім переконанням, суд вважає що позов ОСОБА_1 слід задовольнити, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що10.07.2018 року Одеським національним університетом імені І.І. Мечникова з кандидатом фізико-математичних наук, доцентом ОСОБА_1 переукладено строковий трудовий договір на посаді доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії (п.2 ст. 23 КЗпП України) за результатами конкурсу з 01.09.2018 по 31.08.2023. Зазначена обставина підтверджується витягом з наказу від 10.07.2018 року №1790-18.

Згідно рапорту в.о.декана Ю. Ніцук адресованого ректору ОНУ імені І.І. Мечникова В.Трубі, серед співробітників факультету математики, фізики та інформаційних технологій не отримав щеплення від коронавірусу COVID-19, у тому числі ОСОБА_1 (відмовляється робити щеплення, ніби через вакцини, що не пройшли клінічні випробування та через примусовий характер щеплення).

Наказом ректора Одеського національного університету імені І.І. Мечникова від 12.11.2021 №2333-18 відсторонено від роботи з 15 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 або надання медичної довідки про наявність протипоказань до щеплення за станом здоров`я, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 співробітників професорсько-викладацького складу: ОСОБА_1 , доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії.

Підставою для видання наказу стали:стаття 46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 р. № 1236,наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 р. № 2153, наказ по ОНУ імені І.І. Мечникова від 27.10.2021 №137-02 «Про забезпечення контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19».

Наказом ректора Одеського національного університету імені І.І. Мечникова від 02.03.2022 №343-18 скасовано дію наказів від 12.11.2021 №2333-18 щодо відсторонення від роботи ОСОБА_3 , доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії, на підставі: наказу МОЗ від 25.02.2022 №380 «Про зупинення дії наказу МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», на підставі листа Департаменту освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації від 02.03.2022 № 752/07/04.2-18/2-22.

Наказом ректора Одеського національного університету імені І.І. Мечникова від 02.03.2022 №343-18 відновлено на роботі з 03.03.2022 року і до завершення воєнного стану в Україні ОСОБА_1 , доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії, на підставі: наказу МОЗ від 25.02.2022 №380 «Про зупинення дії наказу МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», до завершення воєнного стану в Україні.

Стаття 15 ЦК Українипередбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною другоюстатті 16 ЦК Українивизначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Відповідно до ч. 2 ст.416ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

За змістом пункту 1статті 8Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивача, підпадають під дію статті 8 Конвенції.

Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

Застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин.

Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абзац п`ятий частини першої статті 3 Закону України № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі Закон № 2801-XII) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом пункту «б» частини першої статті 10 Закону № 2801-XII громадяни зобов`язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону).

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42 Закону № 2801-XII).

Статтею 284ЦК Українипередбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Статтею 43 Закону № 2801-XII визначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.

Частиною шостоюстатті 12Закону України№ 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб»(далі Закон№ 1645-ІІІ) також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Частиною першою статті 46КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України(статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьоїстатті 21КЗпП України(рішення від 09 липня 1998 року №12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третійстатті 21КЗпП Українищодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі№ 1-14/2020(230/20)за конституційним поданням Верховного Суду, Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям1,3,6,8,19,64Конституції України»(абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4Цивільного кодексуУкраїни якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою cтатті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлю, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267(в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу ПрезидентаУкраїни від24лютого 2022року №64/2022«Про введеннявоєнного станув Україні» з подальшими змінами.

Постановою КабінетуМіністрів Українивід 20жовтня 2021року №1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІтачастини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1Закону України«Про оплатупраці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою КабінетуМіністрів Українивід 26березня 2022року №372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:

фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку №2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону «України № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі Закон№ 4004-XII) та Інструкції № 66 «Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи та іншої діяльності», затвердженої наказом МОЗ від 14.04.1995 року не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19.

Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII.

Постановою КабінетуМіністрів Українивід 20жовтня 2021року №1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12Закону №1645-ІІІ«Про захистнаселення відінфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»(далі Постанова № 211) Кабінет Міністрів України в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211»назву і текст Постанови №211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року №641, від 9 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104,від 21 квітня 2021 року № 405,від16 квітня 2021 року № 611,від 11 серпня 2021 року № 855,від 22 вересня 2021 року № 981,від 15 грудня 2021 року № 1336,від 23 лютого 2022 року № 229,від 27 травня 2022 року № 630,від 19 серпня 2022 року № 928,від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу до 30 квітня 2023 року). Вказані постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках» (далі Дорожня карта).

З початку реєстрації випадків коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні, станом на грудень 2020 року, було зареєстровано 821 947 підтверджених випадків коронавірусної хвороби COVID-19 (показник захворюваності склав 2158,2 на 100 тис. населення). На той час одужали від коронавірусної хвороби COVID-19 - 423 704 людини. За час спостереження зареєстровано 13 733 летальних випадків серед людей з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби COVID-19 (летальність склала 1,7%).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Виконання заходів Дорожньої карти мало на меті досягнення таких цілей: скоротити тягар смертей, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19; скоротити тягар ускладнень для здоров`я, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19. Основним завданням Дорожньої карти протягом 20212022 років стало охоплення вакцинацією проти коронавірусної хвороби COVID-19 не менше 50% населення України. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (згідно з наказом МОЗ № 2362 від 27 жовтня 2021 року абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено).

У пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союз інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися.

Вакцинація проти COVID-19 в Україні розпочалася 24 лютого 2021 року вакциною «AstraZeneca». Згодом почали застосовувати інші вакцини: «CoronaVac» (з 13 квітня), «Pfizer» (з 19 квітня), «Moderna» (з 20 липня).

За змістом абзацу третього статті 1Закону України«Про забезпеченнясанітарного таепідемічного благополуччянаселення» санітарне та епідемічне благополуччя населення це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.

Незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до статті 10 Закону № 2801-XII, статті 12 Закону № 1645-ІІІ, пункту 8 Положення про МОЗ та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, 04жовтня 2021 року МОЗ затвердило Перелік № 2153, який передбачав обов`язкове профілактичне щеплення для окремих категорій працівників проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказами МОЗ від 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно).

27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19.

Висока смертність від коронавірусної інфекції COVID-19 зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Таким чином, обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків та відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене чинним законодавством України.

Така позиція суду відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14.12.2022 року, у справі №130/3548/21, які суд в силу вимог ч.4ст. 263 ЦПК Українивраховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Разом із тим, також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку N 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

У даному випадку, судом встановлено, що ОСОБА_4 працює на посаді доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, неможливість встановлення позивачу дистанційної/надомної форми організації праці тощо.

При цьому, ОСОБА_4 у позові посилається на те, що на час видання оскаржуваного наказу навчання провадилося у дистанційному режимі і могло продовжуватися в ньому і далі. Відповідач жодними доказами не спростував можливість проведення навчання в дистанційному режимі. Тому, суд прийшов до висновків що таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Аналогічних висновків в подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 01 березня 2023 року у справі N 279/6558/21 та від 20 листопада 2024 року у справі №760/32919/21.

Відповідно ст. ст.76,77,78 ЦПК України- доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6ст.81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно зістаттею 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини першоїстатті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьоюстатті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд зобов`язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 01.07.2021 у справі N 917/549/20).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (в тому числі і як свідок). Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).

З огляду на викладене, суд дійшов висновків про те, що порядок відсторонення ОСОБА_1 від роботи не відповідає вимогам трудового законодавства.

Враховуючи викладене, суд вважає що вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення його від роботи, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому, суд вважає що скасування дії оскаржуваного наказу від 12.11.2021 року №2333-18, на підставі наказу від 02.03.2022 року №343-18, не є скасуванням самого наказу, з моменту його прийняття, а лише свідчить про скасування дії відсторонення позивача до завершення воєнного стану в Україні, а тому оскаржуваний наказ підлягає визнанню незаконним та скасуванню, у судовому порядку.

Якщо встановлено, що на порушення статті 46КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Встановивши, що відсторонення позивача, згідно наказу № 2-333-18 від 12.11.2021 року, від роботи не було правомірним, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час такого відсторонення за період з 15.11.2021 року по 02.03.2022 року (включно).

Згідно довідки про доходи ОСОБА_1 від 31.05.2022 року за №69, виданої ректором та головним бухгалтером ОНУ ім. І.І. Мечникова, середньоденна заробітна плата позивача складає824,34 грн.

Виходячи із 75 робочих днів вимушеного прогулу позивача за період з 15.11.2021 року по 02.03.2022 року включно, суд погоджується із розрахунком середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, наданим позивачем, а тому із відповідача підлягає стягненню сума у розмірі 61825,50 грн.

При здійснення розрахунку суми середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд також враховує, що відповідач не надав суду будь-яких заперечень, стосовно розрахунку наданого позивачем.

За таких обставин, заявлені позивачем вимоги щодо відновлення його порушеного права, у зв`язку з незаконним відстороненням від роботи, підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ч.1ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивач при подачі позову не сплачував судовий збір, на підставі ст. 5 Закону України «Про судовий збір, що також відповідає постанові КЦС ВС №127/15018/23 від 13.03.2024р.

Враховуючи задоволення позову, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1984,80 грн. за задоволені позовні вимоги майнового та немайнового характеру.

Керуючись ст.ст.12,19,81,133,141,259,264,265,274-279,430 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова від 12.11.2021 №2333-18 «Про відсторонення від роботи», в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 , доцента кафедри теоретичної фізики та астрономії.

Стягнути з Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 15.11.2021 року по 02.03.2022 року включно, у розмірі 61825,50 грн.

Допустити негайне виконання рішення суду у межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова судовий збір на користь держави у розмірі 1984,80 грн.

Позивач (стягувач): ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач (боржник): Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, ЄДРПОУ: 02071091, адреса: 65082, м. Одеса, вул. Дворянська, буд.2.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 25 листопада 2024 року, у зв`язку із навчанням судді Далеко К.О. в Національній школі суддів України з 18.11.2024 року по 22.11.2024 року включно, та періодичним відключенням в суді світла.

Суддя: К.О. Далеко