Рішення

від 03.12.2024 по справі 710/1266/23

СМІЛЯНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 710/1266/23

2/703/162/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2024 року м. Сміла

Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Криви Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Холодняк Л.П.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача адвоката Кравченко М.О.,

відповідача ОСОБА_2

представників відповідача адвоката Шарої Л.О., адвоката Борейка О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Сміла Черкаської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Шполянська державна нотаріальна контора, Шполянська міська рада об`єднаної територіальної громади, про встановлення нікчемності заповіту, -

встановив:

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник адвокат Кравченко М.О., звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про встановлення нікчемності заповіту, у якому просить визнати заповіт, посвідчений секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області Скляр Наталією Дмитрівною від 22 грудня 2017 року нікчемним.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Терешки Шполянського району Черкаської області помер батько позивача - ОСОБА_1 . Після його смерті відкрилась спадщина, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 3,9673 га з кадастровим номером 7125788000:03:001:0233 та частина житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказує, що у встановлений законом шестимісячний строк, а саме 07 червня 2023 року позивач звернувся до Шполянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_1

30 серпня 2023 року позивач звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька - ОСОБА_1 . Водночас постановою держаного нотаріуса Шполянської державної нотаріальної контори Курінного В.В. № 374/02-31 від 01 вересня 2023 року позивачу відмовлено видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 3,9673 га з кадастровим номером 7125788000:03:001:0233 та частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ., оскільки спадкодавець ОСОБА_1 заповідав усе своє майно іншій особі - ОСОБА_2 . Вказує також, що на підставі заяви останньої була відкрита спадкова справа за № 66/2023.При цьому під час відкриття спадкової справи здійснювалась перевірка у Спадковому реєстрі щодо заповітів. Наданий ОСОБА_2 заповіт був відсутній у Спадковому реєстрі та внесений до нього лише 27 березня 2023 року.

Представник позивача також зазначив, що у позивача, зважаючи на непростий процес розлучення батьків, не завжди були приязні відносини з батьком, окрім того останній, зловживав алкогольними напоями. Упродовж останнього року життя, стан здоров`я батька позивача різко погіршився, тому позивач навідував батька досить часто, при цьому батько ніколи не повідомляв йому про те, що має намір залишити все своє майно саме ОСОБА_2 . Стверджує, що відповідачка не доглядала ОСОБА_1 , не піклувалася про нього, не утримувала та не надавала жодної допомоги по господарству, тобто, на переконання позивача, не здійснювала жодних дій, які б могли спонукати ОСОБА_1 заповідати їй усе своє майно. Наголошує, що в період часу, коли було складено оскаржуваний заповіт, а саме упродовж 2017 року, ОСОБА_1 часто перебував у стані алкогольного сп`яніння, при цьому останній не мав скарг на стан свого здоров`я, відмінно почувався, відтак, на переконання сторони позивача, підстав для складання заповіту у вказаний період не існувало.

Окрім того, позивач вважає, що оскільки його батько жив у селі, яке територіально знаходиться неподалік міста Шпола, то маючи дійсний намір скласти заповіт на користь будь-кого із його оточення - він би скористався послугами нотаріуса, а не посвідчував би його у секретаря Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області. Вважає, що вказаний заповіт від 22 грудня 2017 року йому могли надати для підпису як сама ОСОБА_2 так і її родичі, коли батько перебував у стані алкогольного сп`яніння.

Крім того, позивач наголошує, що у Терешківській сільській раді в період з 2015 по 2020 рік не було уповноважено жодну посадову особу на вчинення нотаріальних дій, відсутні й будь-які акти органу місцевого самоврядування, такі як рішення Терешківської сільської ради, рішення виконавчого комітету чи розпорядження Голови Терешківської сільської ради, які б уповноважували секретаря Терешківської сільської ради/секретаря виконавчого комітету Скляр Наталію Дмитрівну на вчинення нотаріальних дій, а саме посвідчення заповіту, а тому вважає, що посвідчений у сільській раді заповіт не прирівнюється до нотаріально посвідченого та не відповідає вимогам ст. 1247 Цивільного Кодексу України.

Таким чином, відповідно до тверджень позивача, даний заповіт є нікчемним в силу вимог ст. 1257 Цивільного Кодексу України, оскільки в особи, яка посвідчувала заповіт, були відсутні на це повноваження, а саме не було відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради.

На підставі наведеного, оскільки складений заповіт порушує права позивача як спадкоємця першої черги по закону на отримання спадщини, що залишилась після смерті його батька ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також з урахуванням неможливості позасудового врегулювання спору між сторонами, оскільки державним нотаріусом Шполянської державної нотаріальної контори не визнано заповіт посвідчений секретарем Терешківської сільської ради ІІІполянського району Черкаської області від 22 грудня 2017 року, яким ОСОБА_1 заповів усе своє майно ОСОБА_2 , нікчемним, позивач звернувся до суду із даним позовом та просив позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою судді від 25 грудня 2023 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання. Відповідачу визначено строк для надіслання до суду відзиву на позовну заяву, позивачу для надання відповіді на відзив.

Реалізуючи право на подання відзиву, у порядку ст. 178 ЦПК України, до початку підготовчого судового засідання 24 січня 2024 року відповідач, в інтересах якої діє представник адвокат Шарая Л.О., подала до суду відзив на позовну заяву, у якому просила у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, вважає вимоги позивача безпідставними та необґрунтованими. Узагальнені доводи та заперечення відповідача наведені у відзиві зводяться до наступного.

Так, заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача адвокат Шарая Л.О. у відзиві вказує, що ОСОБА_1 (спадкодавець) є рідним дядьком відповідачки та батьком позивача. Після розірвання шлюбу із матір`ю позивача, спадкодавець ОСОБА_1 проживав одиноко та повторно не одружувався.

Із 2016 року спадкодавець ОСОБА_1 мав незадовільний стан здоров`я та потребував постійного стороннього догляду. Таку допомогу ОСОБА_1 постійно надавала родина відповідачки, адже мати відповідачки - ОСОБА_3 є рідною сестрою спадкодавця. ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 допомагали, покійному дядькові, ОСОБА_1 (спадкодавцеві) у веденні домашнього господарства, утриманні будинку та прибудинкової території, заготівлі дров на опалювальний сезон, здійснювали обробіток земельної ділянки, яка знаходиться біля будинку, а також обробіток земельних паїв, які належали померлому.

У вересні 2020 року, у зв`язку із погіршенням стану здоров`я ОСОБА_1 , він переїхав для постійного проживання у домоволодіння відповідачки, по АДРЕСА_2 .

06 листопада 2019 року у зв`язку із загальним захворюванням, МСЕК встановила ОСОБА_1 . ІІ групу інвалідності, безтерміново.

Відповідачка та її родина постійно здійснювали догляд за ОСОБА_1 , а саме готували їжу, прали одяг, прибирали та надавали йому матеріальну та фізичну допомогу. Натомість позивач самоусунувся від допомоги батьку, не відвідував його та не спілкувався з ним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Його поховання, проведення поминальних обідів, влаштування пам`ятнику було здійснено виключно за кошти родини відповідачки. Такі витрати склали близько 60 000 грн. Позивач же участі в утриманні батька за його життя та його похованні не приймав.

Спадкодавець ОСОБА_5 22 грудня 2017 року склав заповіт, згідно якого на випадок своєї смерті заповів все належне йому майно, де б воно не знаходилося і з чого воно б не складалося, а також все те, на що він за законом матиме право відповідачці - ОСОБА_2 . Заповіт посвідчений секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Скляр Н.Д., зареєстрований в реєстрі за № 60.

14 березня 2023 року відповідачка звернулася до державного нотаріуса Шполянської державної нотаріальної контори Курінного В.В. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_1 . Нотаріусом відкрита спадкова справа за № 66/2023. Отже, відповідачка виконала вимоги статей 1268, 1269 ЦК України і є такою, що прийняла спадщину.

Відповідно до положень ст. 1223 ЦК України відповідачка, як особа визначена у заповіті, має право на спадкове майно після смерті ОСОБА_1 .

На переконання представника відповідача доводи позивача про нікчемність заповіту є помилковими, адже його форма, зміст, порядок складання та засвідчення відповідає вимогам ЦК України та Закону «Про нотаріат».

Вказує, що посилання позивача на відсутність у спадкодавця волевиявлення на складання заповіту на ім`я відповідачки ОСОБА_2 спростовується власноручним підписом ОСОБА_1 у заповіті та власноручно написаним ним текстом: «Заповіт записаний з моїх слів, прочитано в голос та власноручно підписаний мною». Спадкодавець ОСОБА_1 є рідним дядьком відповідачки, вони спілкувалися, відповідачка постійно надавала йому допомогу. Відтак, волевиявлення заповідача - спадкодавця було вільним і відповідало його волі. Вважає, що твердження позивача про те, що спадкодавець складав би заповіт виключно у нотаріуса, адже проживав неподалік м. Шпола, а не в сільській раді, є необґрунтованим припущенням. У с. Терешки відсутній нотаріус, а тому відповідно до положень ст. 1251 ЦК України повноваження щодо посвідчення заповіту здійснювала уповноважена на це законом посадова особа органу місцевого самоврядування - секретар Терешківської сільської ради Скляр Н.Д.

При цьому представник відповідача не погоджується із твердженнями позивача про те, що оспорюваний заповіт є нікчемним у зв`язку із його посвідченням ніби неуповноваженою на це особою.

Так, відповідно до рішення Терешківської сільської ради від 05 грудня 2015 року № 2-21/VII секретарем Терешківської сільської ради обрана ОСОБА_6 . Рішенням Терешківської сільської ради від 05.12.2015 № 2-2/VIІ здійснення повноважень секретаря виконавчого комітету сільської ради покладено на секретаря сільської ради Скляр Н.Д.

Тому на переконання сторони відповідача, оскільки ОСОБА_6 , посвідчуючи заповіт 22 грудня 2017 року, була секретарем сільської ради та за посадою виконувала обов`язки секретаря виконавчого комітету, відтак за законом та на підставі делегованих державою і законодавцем повноважень була наділена правом на посвідчення оспорюваного заповіту.

Так, положення статті 1251 ЦК України та статті 37 Закону «Про нотаріат» містять пряму вказівку про покладення на посадових осіб виконавчих комітетів сільських рад, у випадку відсутності у такому населеному пункті нотаріусів, повноважень на вчинення нотаріальних дій. Одночасно, згідно статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» такі повноваження є делегованими. При цьому, посилань на необхідність прийняття виконавчим комітетом рішення про наділення конкретної посадової особи органу місцевого самоврядування, зокрема, секретаря виконкому, такими повноваженнями зазначені законодавчі приписи не містять.

При винесенні судом рішення представник відповідача просила врахувати правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2023 року по справі № 518/1249/14-ц із аналогічними до цих спірних правовідносин позовними вимогами та фактичними обставинами справи, відповідно до якої Верховний Суд дійшов висновку про те, що вчинення нотаріальних дій посадовою особою виконавчого комітету сільської ради, у випадку відсутності у населеному пункті нотаріуса, є здійсненням відповідним органом місцевого самоврядування (від імені якої діє її посадова особа) делегованих повноважень, наданих їм в силу закону. Також у вказаній постанові ВС наголошував на тому, що приписи перерахованих нормативних актів не містять вимоги про прийняття виконавчим комітетом рішення про наділення посадової особи органу місцевого самоврядування повноваженнями на посвідчення заповітів, вчинення нотаріальних дій. З цих підстав ВС дійшов висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним чи нікчемним з підстав його посвідчення секретарем виконавчого комітету сільської ради при відсутності рішення виконкому про наділення такого секретаря повноваженнями на вчинення нотаріальних дій.

Також у постанові від 24 липня 2023 року у справі № 533/50/22 Верховний Суд констатував, що оскільки Особа, будучи обраною секретарем сільської ради та за посадою виконуючи обов`язки секретаря виконавчого комітету, за законом та на підставі делегованих державою і законодавцем повноважень була наділена правом на посвідчення оспорюваних заповітів. Окрім того у вказаній постанові Верховний Суд проаналізувавши вимоги закону, що регулюють порядок вчинення нотаріальних дій дійшов наступних висновків: «Наведені норми закону та відповідного порядку містить пряму вказівку щодо покладення на посадових осіб виконавчих комітетів сільських рад, у випадку відсутності у такому населеному пункті нотаріусів, повноважень на вчинення нотаріальних дій. При цьому, посилань на необхідність прийняття виконавчим комітетом рішень про наділення посадової особи такими повноваженнями зазначений законодавчий припис не містить».

Також у постанові від 11.10.2023 року у справі № 190/234/22 Верховний Суд дійшов висновку про наявність у секретаря виконавчого комітету сільської ради делегованих державою і законодавцем повноважень на посвідчення заповітів. Разом з цим, ВС зауважив, що штучно віднаходити підстави для того, визнати заповіт нікчемним, зокрема, з тих підстав, що уповноважені особи органу місцевого самоврядування посвідчили цей заповіт вкрай нерозумно. Крім того, констатував, що визнання заповіту недійсним чи нікчемним не відповідає і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача. Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України.

Окрім того, Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту. Не відповідає це і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача.

На підставі наведеного, представник відповідача стверджує, що посвідчення оспорюваного заповіту секретарем Терешківської сільської ради ОСОБА_6 не впливає на форму правочину (заповіту) і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та можуть вплинути на дійсність заповіту, та не скасовує вільне волевиявлення заповідача. Як наслідок, немає жодних підстав вважати, що посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування тягне нікчемність заповіту.

Інакший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними з процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном. Подібні висновки викладені в постановах ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 522/9893/17, 29.05.2021 у справі № 522/9893/17, постановах ВС від 12.07.2021 у справі № 495/87/15-ц, від 11.08.2021 у справі № 220/183/20, від 23.02.2022 у справі № 688/3144/20.

Враховуючи викладене та те, що свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання, просила позов ОСОБА_1 залишити без задоволення та стягнути з позивача на користь відповідача понесені витрати на правничу допомогу.

28 січня 2024 року через підсистему «Електронний суд» від представника позивача адвоката Кравченко М.О. надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої остання не погоджується із доводами викладеними стороною відповідача у відзиві. Так, на думку представника позивача ні стаття 1251 Цивільного кодексу України ні ст. 37 Закону України «Про нотаріат» не містить прямої вказівки про покладення на посадових осіб виконавчих комітетів сільських рад повноважень на вчинення нотаріальних дій. За твердженням представника позивача, наведені норми визначають, що це мають бути саме уповноважені посадові особи, при цьому остання не заперечувала, що зазначені норми не визначають, що уповноважити посадових осіб органу місцевого самоврядування мають рішеннями цих органів.

Вказує, що система виконавчих органів сільської ради законодавчо визначена ширшою, і це аж ніяк не виключно виконавчий комітет.

Так, рішенням Терешківської сільської ради від 06 листопада 2015 року 1- 8/VII «Про затвердження Положення про виконавчий комітет» затверджено відповідне положення про виконавчий комітет Терешківської сільської ради. Розділом III вказаного положення визначено відповідні повноваження виконавчого комітету, при цьому даним Положенням не врегульовано питання вчинення нотаріальних дій. Відтак, на переконання сторони позивача, сільська рада не наділила виконавчий комітет Терешківської сільської ради повноваженнями щодо вчинення нотаріальних дій.

Вказує, що повноваження виконавчого комітету законодавчо закріплені у ст. 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», серед яких відсутні повноваження щодо вчинення нотаріальних дій.

Крім того, станом на 2017 рік діяв Наказ Головного управління державної служби України № 406 від 29.12.2009 року «Про затвердження Типових професійно-кваліфікаційних характеристик посадових осіб місцевого самоврядування», яким затверджено типові повноваження Керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету (апарату) місцевої ради. Серед вказаних типових прав та обов`язків також не передбачено повноважень щодо вчинення нотаріальних дій.

Відтак, представник позивача стверджує, що законодавство, що діяло станом на дату складення оскаржуваного заповіту (22 грудня 2017 року) не уповноважувало саме секретаря виконавчого комітету на вчинення нотаріальних дій.

Водночас, те що вказані повноваження мають покладатись на відповідну посадову особу виконавчого органу місцевого самоврядування саме рішенням органу місцевого самоврядування свідчить Порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5, а саме відповідно до пункту 1.2 наведеного Порядку, нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій. Дана норма, на переконання сторони позивача, є імперативною і не передбачає розширеного тлумачення, вимога про покладення обов`язків саме рішенням органу викладена однозначно, при цьому не визначено чи це має бути рішення виконавчого органу чи органу місцевого самоврядування.

Таким чином представник позивача стверджує, що станом на грудень 2017 року за секретарем виконавчого комітету сільської, селищної, ради законодавчо не закріплювались повноваження на вчинення нотаріальних дій. Натомість чинне законодавство передбачало саме покладення вказаних обов`язків на посадових осіб виконавчих органів рішеннями відповідних рад. Водночас зазначає, що посадова особа не могла сама собі визначати посадові обов`язки, вони або передбачені законодавством (як повноваження голови відповідної ради, заступників, секретаря ради, старости та ін., які чітко закріплені ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні») або посадовою інструкцією, або виконують відповідні акти органів місцевого самоврядування.

Окрім того, у наданій відповіді на відзив, представник позивача зауважила, що посилання сторони відповідача у відзиві на постанову Верховного Суду від 20.11.2023 року у справі № 518/1249/14-ц є недоречним, оскільки обставини у цій справі та спірні відносини регулювались Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Мін`юсту від 25 серпня 1994 року № 22/5, яка встановлювала вчинення нотаріальних дій саме посадовими особами виконавчих комітетів і втратила чинність 02 грудня 2011 року. У Постановах Верховного Суду від 24.07.2023 року у справі № 533/50/22, від 11.10.2023 року у справі № 190/234/22 та від 25.05.2021 року у справі № 522/9893/17 заповіт оспорювався з підстав, що не є аналогічним до правовідносин які виникли у даній справі що розглядається Смілянським міськрайонним судом.

Представник позивача також не погоджується із твердженням сторони відповідача, що посвідчення заповіту не уповноваженою посадовою особою є розширювальним розумінням вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, оскільки визначення осіб які можуть посвідчувати заповіти прямо визначена законом і прямим наслідком недотримання цих вимог є його нікчемність.

Враховуючи викладене, представник позивача просила відхилити доводи викладені у відзиві на позовну заяву та задовольнити позов ОСОБА_1 .

Правом на надання заперечень на відповідь на відзив на позовну заяву відповідач не скористалася.

23 лютого 2024 року до суду надійшло клопотання міського голови Шполянської міської ради об`єднаної територіальної громади про залучення Шполянської міської ОТГ як третьої особи у даній справі, оскільки в зв`язку з реорганізацію Терешківської сільської ради, Шполянська міська рада об`єднаної територіальної громади є правонаступником прав і обов`язків Терешківської сільської ради та є належним учасником у даній справі.

Ухвалою суду від 26 березня 2024 року було виключено з числа третіх осіб у даній цивільній справі Терешківську сільську раду та залучено у якості третьої особи Шполянську міську раду об`єднаної територіальної громади.

Ухвалою суду від 30 травня 2024 року по справі було закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. Окрім того, вказаною ухвалою суду задоволено клопотання представника позивача адвоката Кравченко М.О. про витребування доказів, а саме витребувано у державного нотаріуса Шполянської державної нотаріальної контори Курінного В.В. належним чином завірену копію спадкової справи № 66/2023; витребувано у відповідача ОСОБА_2 оригінал оскаржуваного заповіту від 22 грудня 2017 року складений ОСОБА_1 ; та витребувано у Шполянській міській раді другий примірник означеного заповіту від 22 грудня 2017 року, а також Реєстр для реєстрації нотаріальних дій Терешківської сільської ради за 2017 рік; та задоволено клопотання представника відповідача адвоката Шараї Л.О. про виклик свідків.

23 липня 2024 року на виконання ухвали судді про витребування доказів від 30 травня 2024 року завідувачем Шполянської державної нотаріальної контори Курінним В.В. надіслано витребувані судом письмові докази - завірену копію спадкової справи № 66/2023.

26 липня 2024 року на виконання ухвали судді про витребування доказів від 30 травня 2024 року від Шполянської міської ради надійшли витребувані судом письмові докази надано в оригіналах другий примірник заповіту складеного ОСОБА_1 , посвідчений секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області від 22 грудня 2017 року, а також Книга реєстрації нотаріальних дій Терешківської сільської ради за 2017 рік.

Позивач в судове засідання не з`явився, водночас представник позивача адвокат Кравченко М.О. під час розгляду справи підтримала позовну вимогу в повному обсязі, наполягала на задоволенні позову, підтвердивши доводи та обґрунтування, наведені у позовній заяві та направленій нею на адресу суду відповіді на відзив, просила визнати заповіт, посвідчений секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області Скляр Наталією Дмитрівною від 22 грудня 2017 року, нікчемним.

Відповідач в судовому засіданні щодо вимог позову заперечувала з підстав, наведених у відзиві та на виконання ухвали судді про витребування доказів від 30 травня 2024 року надала оригінал оскаржуваного заповіту від 22 грудня 2017 року складений ОСОБА_1 , посвідчений секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області від 22 грудня 2017 року

Представники відповідача адвокат Шарая Л.О. та адвокат Борейко О.І. в судовому засіданні проти позовних вимог заперечували, у задоволенні позову просили відмовити, підтримавши доводи викладені у відзиві на позов.

Представник третьої особи ОТГ Шполянської міської ради в судове засідання не з`явився, однак надіслав до суду заяву в якій справу просить розглядати без участі їх уповноваженого представника за наявними у справі доказами та винести рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

Завідувач Шполянської державної нотаріальної контори Курінний В.В. в судове засідання також не з`явився, однак звернувся до суду із заявою про розгляд справи без його участі.

Сторони не висловили заперечень щодо розгляду справи за відсутності представників третіх осіб. Підстав для відкладення судового розгляду або оголошення перерви відповідно до ст.223, 240 ЦПК України судом не встановлено.

Допитана за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні 30 липня 2024 року пояснила, що вона з 05 грудня 2005 року по січень 2020 року працювала на посаді секретаря Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області та за посадою виконувала обов`язки секретаря виконавчого комітету Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області. Із ОСОБА_1 за його життя була знайома. У 2017 році ОСОБА_1 звернувся до сільської ради з метою посвідчення заповіту. Пояснила, що при складанні заповіту нею було перевірено дієздатність особи заповідача, останній поводив себе цілком адекватно. В свою чергу, вона при посвідченні заповіту жодних порушень не допускала. При вчиненні означеної нотаріальної дії керувалась посадовими інструкціями, які є типовими для всіх секретарів сільських рад. До її обов`язків, згідно посадової інструкції, належало в тому числі вчинення нотаріальних дій.

Допитана за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні 30 липня 2024 року надала покази, що вона працює спеціалістом 1 категорії загального відділу Шполянської ОТГ та до її обов`язків належить реєстрація місця проживання, зняття з реєстрації та надання адмінпослуг. Із ОСОБА_1 за його життя була знайома та спілкувалась із ним, товаришувала з його дружиною ОСОБА_8 . Приблизно у 2015 році в родині ОСОБА_9 почались конфлікти між собою, після чого вони розлучились. Не вбачала, що у ОСОБА_1 була залежність від алкоголю, вказала, що він працював та забезпечував сім`ю. Після того як його дружина ОСОБА_8 переїхала від нього, забравши речі, деякий час проживав сам, а потім переїхав на проживання до своєї сестри та проживав із її сім`єю та ОСОБА_2 . Проживаючи у сестри ОСОБА_1 завжди мав чистий та охайний вигляд, умови проживання у нього були задовільні.

Допитана за клопотанням представника відповідача свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні 30 липня 2024 року пояснила, що із ОСОБА_1 була знайома з дитинства. Останні роки свого життя він проживав із своєю рідною сестрою та її сім`єю. Після перенесеного інсульту в ОСОБА_1 було порушено мовлення. Сестра ОСОБА_1 та її донька ОСОБА_11 здійснювали догляд за ним. Син ОСОБА_1 ОСОБА_5 із батьком не спілкувався, при зустрічі не вітався з ним та не запросив на весілля.

У судовому засіданні 30 липня 2024 року представник відповідача адвокат Борейко О.І. від заявленого клопотання про допит інших свідків, а саме: ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , відмовився, посилаючись на те, що не вбачає необхідності в їх допиті.

Дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, заслухавши пояснення та доводи сторін, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов наступного висновку.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з частинами 1, 2 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Виходячи з системного аналізу ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), водночас відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Одночасно з цим, положеннями ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 11 постанови Пленуму Верховного України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18.12.2009 № 14, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод і інтересів, а також у разі звернення до суду органів чи осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Отже, відсутність права та охоронюваного законом інтересу у позивача або недоведеність факту його порушення є підставою для відмови у позові.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у цивільному процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Положеннями ст.10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 76 ЦПК України визначено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності з наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

У відповідності до вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Терешки Звенигородського району Черкаської області помер ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 30 травня 2023 року Шполянським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Звенигородському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (а.с.9).

Позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження його народження серії НОМЕР_2 , виданого 10 грудня 1996 року Сердегівською сільською радою Шполянського району Черкаської області (а.с.8).

У статті 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно із ч.1 ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Стаття 1270 ЦК України визначено для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Із наданої на виконання ухвали суду про витребування доказів від 30 травня 2024 року копії спадкової справи № 66/2023, заведеної Шполянською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_1 , вбачається наступне.

Так, судом встановлено, що 14 березня 2023 року до Шполянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звернулась ОСОБА_2 . На підставі поданої заяви була заведена спадкова справа № 66/2023. Вказане підтверджується відповідною заявою (а.с. 137).

Окрім того, 07 червня 2023 року до Шполянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звернувся позивач по справі ОСОБА_1 (а.с.136).

30 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Шполянської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 (а.с.144).

Із постанови держаного нотаріуса Шполянської державної нотаріальної контори Курінного В.В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 374/02-31 від 01 вересня 2023 року вбачається, що позивачу ОСОБА_1 відмовлено видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 3,9673 га з кадастровим номером 7125788000:03:001:0233 та частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ., оскільки спадкодавець ОСОБА_1 заповідав усе своє майно іншій особі - ОСОБА_2 , також нотаріусом зазначено, що вказана нотаріальна дія не може бути вчинена з підстав того, що ОСОБА_1 не надав жодних документів, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове нерухоме майно та доказів на підтвердження родинного зв`язку із спадкодавцем (а.с. 10, 145).

Як вбачається із заповіту від 22 грудня 2017 року посвідченого секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області та зареєстрованого у реєстрі за № 60, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що народився в с. Терешки Шлянського району Черкаської області, адреса проживання: АДРЕСА_1 , являючись дієздатним, розуміючи значення своїх дій, добровільно, без будь-якого насильства, як фізичного так і морального на випадок своєї смерті зробив наступне розпорядження: усе своє майно, яке буде йому належати на день смерті, де б воно не було і з чого б не складалося, а також все те, на що він за законом матиме право ОСОБА_1 заповів ОСОБА_2 . Вказаний заповіт містить особистий підпис заповідача та власноручний запис останнього: «Заповіт записаний з моїх слів, прочитано вголос та власноручно підписаний мною» (а.с.81,143).

Відповідно до посвідчувального напису після тексту заповіту: «22.12.2017 року Цей заповіт посвідчено мною, ОСОБА_6 , секретарем Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області. Заповіт записаний мною, секретарем, зі слів ОСОБА_1 . Заповіт до підписання прочитаний вголос заповідачем ОСОБА_1 власноручно підписаний ним у моїй присутності. Особу заповідача встановлено, дієздатність його перевірено. Зареєстровано в реєстрі за №60. Стягнуто держмито 0,85 грн. Секретар сільської ради /підпис/ Н.Д. Скляр». Окрім того, вказаний заповіт містить відбиток гербової печатки виконавчого комітету Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області.

Вказані відомості за своїм змістом відповідають відомостям внесеним до «Книги реєстрації нотаріальних дій» Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області, оригінал якої було надано Шполянською міською радою на виконання ухвали суду про витребування доказів та досліджено в судовому засіданні. Так, на сторінці 14 означеної Книги нотаріальних дій також наявний підпис заповідача ОСОБА_1 , дата запису в Книзі про вчинення нотаріальної дії відповідає даті складання заповіту 22 грудня 2017 рік, номер за яким заповіт ОСОБА_1 внесено до Книги, співпадає з номером зазначеним у посвідчувальному написі вчиненому секретарем сільської ради на заповіті (а.с.32).

Обґрунтовуючи заявлений позов, позивач зазначає, що оспорюваний заповіт складено та посвідчено не уповноваженою на те особою, оскільки на момент його складання та посвідчення виконавчим комітетом органу місцевого самоврядування не приймалось рішення про покладення вчинення нотаріальних дій на секретаря Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області Скляр Н.Д., якою було посвідчено спірний заповіт, а тому відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт складений особою, яка не має на це права. Таким чином, позивач вважає, що заповіт є нікчемним так, як складений з порушенням вимог щодо його посвідчення.

Стаття 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

В основі спадкування за законом знаходиться принципі черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.

Відповідно до ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю (див.: зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21)).

Згідно зі ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За приписами ст.236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Стосовно заповіту (крім заповіту з умовою, ст.1242 ЦК України), за правилами ч.1 ст.1257 ЦК України лише заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Так, відповідно до ч.4 ст.1257 ЦК України у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто (стаття 1234 ЦК України).

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено у статті 1247 ЦК України.

Відповідно до ст.1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч.4 ст.207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Зі змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Нормами Книги шостої ЦК України визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253 (пункти 60, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20)).

Відповідно до положень ст. 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення статті 1247 цього Кодексу (частина 8 статті 1252 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (тут і надалі - Закон України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час складення ОСОБА_1 заповіту) до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів.

Відповідно до статті 37 Закону України «Про нотаріат» (в редакції чинній станом на дату складання оскаржуваного заповіту 22 грудня 2017 року) встановлено, що у сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів; 4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах; 6) видають свідоцтва про право на спадщину; 7) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя.

Тобто, наведена вище норма закону містила пряму вказівку щодо покладення на посадових осіб виконавчих комітетів сільських рад, у випадку відсутності у такому населеному пункті нотаріусів, повноважень на вчинення нотаріальних дій. При цьому посилань на необхідність прийняття виконавчим комітетом рішень про наділення посадової особи такими повноваженнями зазначений законодавчий припис не містить.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідно до рішення Терешківської сільської ради від 05 грудня 2015 року № 2-21/VII секретарем Терешківської сільської ради обрана Скляр Наталія Дмитрівна (а.с. 13).

Рішенням Терешківської сільської ради від 05.12.2015 № 2-2/VIІ здійснення повноважень секретаря виконавчого комітету сільської ради покладено на секретаря сільської ради Скляр Н.Д. (а.с. 24)

Таким чином, ОСОБА_6 , посвідчуючи спірний заповіт 22 грудня 2017 року, була секретарем сільської ради та за посадою виконувала обов`язки секретаря виконавчого комітету.

Порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування затверджено наказом Мінюсту від 11.11.2011 № 3306/5, згідно п.п.1, 2 якого передбачено, що нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій, серед яких і посвідчення заповітів (крім секретних).

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Підпунктом 5 пункту «б» частини першої статті 38 зазначеного Закону вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, визначено одним із делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

При цьому делегованими повноваженнями є повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад (стаття 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Виходячи із вищевикладеного, з урахуванням встановлених судом обставин справи, положень Цивільного Кодексу України та Закону України «Про нотаріат» у відповідній редакції, суд зазначає, що вчинення нотаріальних дій посадовою особою виконавчого комітету сільської ради, якою, в тому числі є його секретар, у випадку відсутності у населеному пункті нотаріуса, є здійсненням відповідним органом місцевого самоврядування (від імені якої діє її посадова особа) делегованих повноважень, наданих їм в силу прямої норми закону.

Вказане узгоджується із висновками викладеними у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18.

У силу положень ч. 4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому, суд наголошує, що згідно висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17, суди при вирішенні спорів мають враховувати останню правову позицію Верховного Суду.

Відтак, з урахуванням правових висновків Верховного Суду, встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме висновки, викладені у постанові Верховного суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21, провадження № 61-5293сво23.

Так, у вказаній постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від низки правових позицій, висловлених раніше, зокрема, від висновку Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №323/3359/17 (провадження № 61-15028св19) про те, що наявність у посадовій інструкції секретаря сільської ради повноважень забезпечувати виконання нотаріальних дій не є самостійною підставою для вчинення таких дій, оскільки покладення зазначених обов`язків на посадову особу органу місцевого самоврядування повинно фіксуватися у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету відповідної ради.

Також, за змістом даної постанови Верховний Суд відступив й від висновку, здійсненого у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі №147/1062/21 (провадження № 61-6536св22), в якій вказано, разом із іншим, про те, що оскільки сторонами у цій справі не доведено, що станом на дату посвідчення заповіту виконавчим комітетом сільської ради було прийнято рішення, яке б надавало секретарю виконавчого комітету сільської ради право на вчинення нотаріальних дій, тому остання не вправі була посвідчувати заповіт, у зв`язку із чим заповіт складено з порушенням вимог щодо його посвідчення, і він є нікчемним в силу частини першої статті 1257 ЦК України.

Зазначений правовий висновок Верховного Суду спростовує твердження сторони позивача щодо обсягу повноважень посадової особи секретаря Терешківської сільської ради Шполянського району Черкаської області Скляр Н.Д., що посвідчила заповіт від імені ОСОБА_1 , висловлені у позовній заяві та відповіді на позов, оскільки за законом та на підставі делегованих державою і законодавцем повноважень секретар сільської ради Скляр Н.Д. була наділена правом на посвідчення оспорюваного заповіту.

У вказаній постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21, провадження № 61-5293сво23, Верховний суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду також виснував, що для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин, що також узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21). Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю, подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21).

Окрім того, існує ієрархія між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі).

Так, у статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див.: рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див.: постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)).

Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини.

Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена, вказане повністю узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), вказано, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства.

Таким чином, посилання сторони позивача на те, що секретарем Терешківської сільської ради Скляр Н.Д. під час складання та посвідчення спірного заповіту не було дотримано Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування затвердженого наказом Мінюсту від 11.11.2011 № 3306/5, є недоречним виходячи з того, що по-перше, наведений нормативно-правовий акт, як і Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (який втратив чинність) не являються актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в ньому містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України).

Таким чином, застосування норм ЦК України має пріоритетність над нормами інших законів. Вказане також цілком узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21, провадження № 61-5293сво23.

Окрім того, у вказаній постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виснував, що «1) свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; 2) на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України можливості регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту; 3) законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача».

Окрім того, суд відхиляє доводи сторони позивача про відсутність у спадкодавця волевиявлення на складання заповіту на ім`я відповідачки ОСОБА_2 , оскільки доказів на підтвердження вказаного матеріали справи не містять та позивачем не надано, водночас, вказане спростовується власноручним підписом ОСОБА_1 у заповіті та власноручно написаним ним текстом: «Заповіт записаний з моїх слів, прочитано в голос та власноручно підписаний мною». Під час розгляду справи судом встановлено, що спадкодавець ОСОБА_1 є рідним дядьком відповідачки, що підтверджується наданими стороною відповідача копіями свідоцтв, виданих органом реєстрації актів цивільного стану (а.с. 72-77), Встановленою є також обставина, що відповідачка постійно піклувалася про ОСОБА_1 , а з 2020 року до дня смерті спадкодавець ОСОБА_1 проживав без реєстрації в будинку АДРЕСА_2 зі своєю сестрою та племінницею ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою виконавчого комітету Шполянської міської ради ОТГ Черкаської області № 286 від 22 вересня 2023 року (а.с.79). Окрім того, вказане в судовому засіданні також підтвердили свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_10 та ОСОБА_6 .

Відтак, волевиявлення заповідача - спадкодавця було вільним і відповідало його волі. При цьому суд відхиляє твердження позивача про те, що спадкодавець, маючи дійсний намір на складання заповіту, виключно скористався би послугами нотаріуса, адже проживав неподалік м. Шпола, а не посвідчував би його в сільській раді, оскільки таке твердження є необґрунтованим припущенням.

Так, згідно із статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановленою є обставина, що в с. Терешки відсутній нотаріус, а тому відповідно до положень ст. 1251 ЦК України повноваження щодо посвідчення заповіту здійснювала уповноважена на це законом посадова особа органу місцевого самоврядування - секретар Терешківської сільської ради. Так, ОСОБА_6 , посвідчуючи заповіт 22 грудня 2017 року, була секретарем сільської ради та за посадою виконувала обов`язки секретаря виконавчого комітету, відтак за законом та на підставі делегованих державою і законодавцем повноважень була наділена правом на посвідчення оспорюваного заповіту. Відтак, посвідчення оспорюваного заповіту секретарем Терешківської сільської ради ОСОБА_6 не впливає на форму правочину (заповіту) і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та можуть вплинути на дійсність заповіту, та не скасовує вільне волевиявлення заповідача.

Як вбачається з викладеного, що підтверджено доказами, спірний заповіт, складений 22 грудня 2017 року на ім`я ОСОБА_2 відповідає вимогам закону щодо його форми та змісту, а саме він складений у письмовій формі, підписаний власноручно заповідачем, посвідчений відповідальною посадовою особою органу місцевого самоврядування - секретарем сільської ради, яка уповноважена на вчинення нотаріальних дій, що не дає підстав зробити висновок про його нікчемність.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що підстави для визнання заповіту нікчемним відсутні. Позивачем не доведено існування таких обставин, які б свідчили про нікчемність заповіту на противагу дійсного волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження своїм майном.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України, судові витрати, при відмові у задоволенні позовних вимог, покладаються на позивача. Відтак, підстав для відшкодування позивачу понесених судових витрат суд не вбачає, оскільки відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 141, 223, 247, 263-265, 354 ЦПК України,-

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Шполянська державна нотаріальна контора, Шполянська міська рада об`єднаної територіальної громади, про встановлення нікчемності заповіту - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду через Смілянський міськрайонний суд Черкаської області шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного тексту.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 10 грудня 2024 року.

Сторони у справі:

позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ;

відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 ;

третя особа: Шполянська державна нотаріальна контора, юридична адреса: вул. Європейська, буд. 1-б, м. Шпола Черкаська область, ЄДРПОУ 02901428;

третя особа: Шполянська міська рада об`єднаної територіальної громади, юридична адреса: вул. Лозуватська, буд. 59, м. Шпола Черкаська область, ЄДРПОУ 04061576.

Головуючий: Ю. В. Крива