Постанова

від 04.12.2024 по справі 740/6010/23

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

04 грудня 2024 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 740/6010/23

Головуючий у першій інстанції Гагаріна Т. О.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1478/24, 22-ц/4823/1611/2024

Чернігівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої-судді: Шитченко Н.В.,

суддів: Мамонової О.Є., Онищенко О.І.,

із секретарем: Зіньковець О.О.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 серпня 2024 року (ухвалене у м. Ніжині, проголошене о 16 год 18 хв, повний текст складено 28 серпня 2024 року) та додаткове рішення цього суду від 13 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю, -

У С Т А Н О В И В:

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив:

- визнати спільною сумісною власністю: транспортний засіб марки CITROEN DS5, 2015 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; гараж № НОМЕР_2 в автокооперативі «Свіча», що розташований по вул. Сіняківська, 118 у м. Ніжині; нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет», що розташований по вул. Московській, 13-б у м. Ніжині;

- визнати за ним право власності на 1/2 частину вищезазначених транспортного засобу, гаражу та нежитлового приміщення.

Мотивуючи заявлені вимоги, зазначав, що з 05 серпня 1995 року по 27 липня 2023 року перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі. Під час подружнього життя за спільні кошти сторонами придбано автомобіль марки CITROEN DS5, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; гараж № НОМЕР_2 в автокооперативі «Свіча»; квартиру АДРЕСА_1 , яку згодом переобладнано в нежитлове приміщення № 18 «стоматологічний кабінет»; квартиру АДРЕСА_2 , яку також переобладнано в нежитлове приміщення та приєднано до нежитлового приміщення № 18 «стоматологічний кабінет», внаслідок чого утворилося нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет». Право власності на зазначене майно зареєстровано за ОСОБА_2 , яка заперечує наявність прав позивача на нього. З огляду на те, що наведене у позові майно є спільною сумісною власністю подружжя і згоди про його добровільний поділ не досягнуто, просив визнати за ним право власності на 1/2 частину спірного майна.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 19 серпня 2024 року позов задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіль марки CITROEN DS5 реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2015 року випуску; гараж № НОМЕР_2 в автокооперативі «Свіча», що знаходиться за адресою: Чернігівська обл., м. Ніжин, вул. Синяківська, 118; нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет» у житловому будинку АДРЕСА_3 . Визнано за позивачем право власності на: 1/2 частку автомобіля марки CITROEN DS5 реєстраційний номер НОМЕР_1 ; 1/2 частку гаражу № НОМЕР_2 в автокооперативі «Свіча», що знаходиться за адресою: Чернігівська обл., м. Ніжин, вул. Синяківська, 118; 1/2 частку нежитлового приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет» в житловому будинку АДРЕСА_3 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 13 099 грн судового збору.

Додатковим рішення Ніжинського міськрайонного суду від 13 вересня 2024 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 12 000 грн в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. В іншій частині заявлених вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_2 , посилаючись на неповноту з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що, відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції відступив від принципів рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальності сторін та диспозитивності, оскільки безпідставно, за відсутності клопотання позивача, витребував з КП «Ніжинське МБТІ» матеріали інвентаризаційної справи на квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_2 та на нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет» за цією адресою, а також відомості з ТСЦ МВС № 7443 щодо реєстрації за ОСОБА_2 транспортних засобів.

Відповідачка зазначає, що, відкривши провадження у справі, суд проігнорував приписи ст. 175, 177 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви, зокрема те, що позивачем не виконані вимоги п. 10 ч. 3 ст. 175 ЦПК України та не додано доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі за шість заявлених позовних вимог.

Указує, що оскільки ОСОБА_1 у позові про визнання майна спільною власністю не ставив вимогу про поділ спільного майна подружжя, ОСОБА_2 звернулася до Ніжинського міськрайонного суду з відповідним позовом до колишнього чоловіка про поділ майна подружжя, у зв`язку з чим у цій цивільній справі заявила клопотання про об`єднання двох справ в одне провадження, проте суд, незважаючи на однаковий склад учасників та взаємопов`язаність обох позовів, безпідставно відмовив у задоволенні клопотання.

Вважає, що ні позивач, ні суд першої інстанції у рішенні не навели, в чому полягає порушення відповідачкою прав ОСОБА_1 щодо спірного майна та якими доказами він підтверджується, що, в свою чергу, свідчить про відсутність підстав для судового захисту нібито порушених прав позивача. Зважаючи на правову позицію Верховного Суду, відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушеного права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні відповідного позову. Заявивши вимогу про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, позивач вибрав неналежний спосіб захисту, оскільки нормами ст. 60 СК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя, і факт реєстрації такого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім`я якої зареєстровано.

На переконання скаржниці, суд помилково послався в рішенні на ст. 69, 70, 71 СК України, оскільки позивач вимогу про поділ спільного сумісного майна подружжя в натурі не заявляв. Вважає посилання суду першої інстанції на ч. 3 ст. 61, ч. 4 ст. 65 СК України також помилковими, оскільки ці норми не стосуються вирішення спору. Питання користування сторонами автомобілем знаходиться поза межами позовних вимог, у зв`язку з чим суд безпідставно зазначив, що сторони не дійшли згоди щодо поділу автомобіля з отриманням грошової компенсації та внесення грошової суми на депозитний рахунок суду.

У наданому відзиві ОСОБА_1 , вважаючи рішення суду законним, а доводи апеляційної скарги безпідставними, просить залишити її без задоволення, а рішення суду без змін. Обґрунтовуючи відзив, позивач зазначає, що був позбавлений можливості надати суду копію інвентаризаційної справи та відомості щодо реєстрації транспортних засобів на ім`я відповідачки, тому одночасно з подачею позову скерував до суду відповідне клопотання про витребування доказів. Отже, суд, сприяючи сторонам у реалізації процесуального права на подання доказів, правомірно витребував необхідну інформацію за клопотанням сторони позивача.

Звертає увагу на те, що під час підготовчого засідання суд, уникаючи зайвого формалізму, надав позивачу можливість уточнити і підтвердити факт неподання іншого позову до ОСОБА_2 з тим самим предметом і з тих самих підстав, а також зауважив про часткову недоплату судового збору, який в подальшому стороною позивача сплачено повністю. Наведені дії суду не можна вважати процесуальним порушенням, оскільки вони повністю відповідають завданням цивільного судочинства та не впливають на законність судового рішення.

Позивач вважає, що, вирішуючи клопотання про об`єднання в одне провадження цієї справи і справи за позовом ОСОБА_2 , суд дотримався приписів ст. 188 ЦПК України, якою визначено право, а не обов`язок суду на вчинення відповідної процесуальної дії. Зазначив, що відповідачка не скористалася можливістю пред`явити зустрічний позов відповідно до вимог ст. 193 ЦПК України.

Стверджує, що після розірвання шлюбу колишня дружина заперечує будь-які права позивача на спірне майно. Оскільки він є його співвласником, а право власності на нерухомість та автомобіль в цілому зареєстровано за відповідачкою, то саме обраний ним спосіб захисту порушеного права (визнання права із визначенням часток кожного із співвласників) вважає належним та ефективним.

Наголошує, що відповідачка не спростувала презумпцію права спільної сумісної власності на спірне майно та не довела протилежного. У відзиві на позов ОСОБА_2 не заперечувала те, що спірне майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення ОСОБА_2 , посилаючись на його ухвалення з порушенням процесуальних норм, зазначає, що у позові ОСОБА_1 всупереч приписам ст. 134 ЦПК України, не навів попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, зокрема, витрат на правову допомогу, в позовній заяві зазначено лише конкретну суму цих витрат 18 000 грн.

Указує, що у поданому до суду розрахунку суми гонорару адвоката наведені найменування та обсяг робіт. Вважає, що «попередня консультація щодо характеру спірних правовідносин 500 грн» не може бути врахована судом при вирішенні питання про стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки дані роботи виконані до звернення з позовом. Витрати на складання позовної заяви (4 аркуші) оцінено у 6 000 грн, проте ця вартісна оцінка не відповідає критерію співмірності та об`єму виконаних робіт, що узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц. Крім позовної заяви та клопотання про витребування доказів в матеріалах справи відсутні інші процесуальні документи, складені представником позивача, тому зміст п. 5 розрахунку є нечітким. Додаткове рішення суду першої інстанції не містить аналізу обсягів виконаних адвокатом робіт, оцінки їх складності та співмірності, у зв`язку з чим його слід скасувати та відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Позивачем відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення суду у визначний судом термін не подавався.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року судове засідання для розгляду апеляційних скарг ОСОБА_2 було призначено на 04 грудня 2024 року о 16 год.

У судове засідання відповідачка ОСОБА_2 не з`явилася, про дату та час розгляду справи повідомлена належним чином (а.с. 243).

До початку судового засідання адвокатом Савенецькою-Фурс Т.В., як представником відповідачки, через систему «Електронний суд» надіслано клопотання про оголошення перерви у справі через неможливість її явки у зв`язку з хворобою (а.с. 249).

Згідно з ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. За змістом ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням або не вчиненням процесуальних дій.

Відповідно до ч. 4 ст. 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Представництво інтересів ОСОБА_2 в суді першої інстанції адвокат Савенецька-Фурс Т.В. здійснювала на підставі ордеру серії АА № 1329471 від 03 серпня 2023 року (а.с. 49, 167, 190). Скерувавши до апеляційного суду клопотання про відкладення судового розгляду, адвокат Савенецька-Фурс Т.В. не надала довіреності або ордеру на представництво інтересів відповідачки ОСОБА_2 в Чернігівському апеляційному суді.

Ураховуючи наведене вище та зважаючи на розумність строків розгляду справи, належне повідомлення відповідачки про час та місце судового розгляду, клопотання адвоката Савенецької-Фурс Т.В. про відкладення судового засідання не підлягає задоволенню через відсутність належним чином оформлених повноважень на вчинення дій від імені ОСОБА_2 в Чернігівському апеляційному суді.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги ОСОБА_2 належить задовольнити частково, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі таким вимогам не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно набуте сторонами у період шлюбу під час спільного проживання, тому презюмується належність вказаного майна до спільної сумісної власності подружжя. Суд відхилив доводи сторони відповідача про те, що ОСОБА_1 не вкладено особисто належних йому коштів у придбання спірного майна через незначний та нестабільний дохід, констатувавши, що згідно з ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідачкою не заперечується здійснення позивачем догляду за спільною дитиною сторін.

Районний суд визнав неспроможними посилання ОСОБА_2 на те, що майно, зокрема, нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет», придбано саме за грошові кошти, які відповідачка отримала як дохід від медичної практики, і, заявивши вимогу про поділ цього майна, позивач намагається позбавити її та сина засобів до існування, указавши, що відповідачкою не надано доказів придбання цієї нерухомості за особисті кошти. Суд послався на те, що проживання дитини з відповідачкою, з огляду на приписи ст. 70 СК України, само по собі не є підставою для збільшення частки у майні одного з подружжя. Указав, що відповідачкою не наведено обґрунтування того, чому її частка у спільному майні має бути збільшена саме до виділу у її приватну власність спірного нежитлового приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет».

Вирішуючи позовну вимогу про визнання права власності на 1/2 частку автомобіля, суд указав, що сторони не дійшли згоди щодо його поділу з отриманням грошової компенсації та внесенням грошової суми на депозитний рахунок суду.

Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 000 грн у відшкодування витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їхнього розміру, складності справи та наявності документально підтверджених доказів фактичного здійснення таких витрат позивачем. Суд врахував заперечення сторони відповідача щодо необґрунтованості розміру понесених витрат на правову допомогу.

Апеляційний суд з наведеними висновками суду першої інстанції в повній мірі не погоджується, виходячи з наступного.

У справі встановлено, що сторони з 05 серпня 1995 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 27 липня 2023 року розірвано (т. 1 а.с. 6, 7). Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 144).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_2 на праві приватної власності належить гараж № НОМЕР_2 в автогаражному кооперативі «Свіча» (дата державної реєстрації речового права 24 грудня 2011 року) та нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет» в житловому будинку, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 (дата реєстрації речового права 16 листопада 2007 року) (т. 1 а.с. 8, 9).

Згідно з повідомленням ТСЦ № 7443 РСЦ ГСЦ МВС в Чернігівській області від 05 жовтня 2023 року з наявних електронних облікових даних ТСЦ 7443 за ОСОБА_2 зареєстровано транспортний засіб марки «CITROEN DS5», білого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2015 року випуску, свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 16 жовтня 2019 року (т. 1 а.с. 50).

Відповідно до звітів про оцінку майна, виготовлених ПП «Агентство по експертній оцінці майна «Дисконт-К», ринкова вартість транспортного засобу марки CITROEN DS5, 2015 року випуску становить 333 450 грн (т. 1 а.с. 21); ринкова вартість 1/2 частини нежитлового приміщення «стоматологічний та косметичний кабінет» в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 становить 609 336 грн (т. 1 а.с. 22); вартість 1/2 частини гаража № НОМЕР_2 в автогаражному кооперативі «Свіча», що знаходиться за адресою: м. Ніжин, вул. Синяківська, 118, становить 45 025 грн (т. 1 а.с. 23).

Згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця № НОМЕР_4 ОСОБА_2 з 10 липня 2001 року зареєстрована як ФОП (а.с. 126).

11 травня 2010 року Міністерством охорони здоров`я України ОСОБА_2 видано ліцензію на здійснення медичної практики ортопедична стоматологія (т. 1 а.с. 127).

За повідомленням ГУ ДПС у Чернігівській області від 19 грудня 2023 року ОСОБА_1 перебував на обліку як ФОП з 22 квітня 2004 року, дата державної реєстрації 05 квітня 2004 року. Державну реєстрацію припинено 27 квітня 2009 року, дата зняття з обліку платника податків 29 квітня 2009 року. Станом на 13 грудня 2023 року на обліку в ГУ ДПС у Чернігівській області як ФОП не перебуває (т. 1 а.с. 76-77).

Відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу ОСОБА_1 з 1 кварталу 2006 року по 4 квартал 2010 року мав 9 740,30 грн нарахованого доходу (а.с. 78); з 1 кварталу 2011 року по 4 квартал 2015 року 23 768,42 грн нарахованого доходу (а.с. 79); з 1 кварталу 2016 року по 4 квартал 2020 року 443 500 грн нарахованого доходу (а.с. 80); з 1 кварталу 2021 року по 3 квартал 2023 року 304 000 грн нарахованого доходу (а.с. 81).

За довідкою ГУ ДПС у Чернігівській області від 08 квітня 2024 року сума доходу ФОП ОСОБА_2 за 2005 рік становить 1 978 грн; за 2006 рік 13 776 грн; за 2007 рік 31 593 грн; за 2008 рік 159 590 грн; за 2009 рік 110 973 грн; за 2010 рік 105 367 грн; за 2011 рік 28 219,58 грн; за 2012 рік 22 693 грн (т. 1 а.с. 119-120).

Відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу підтверджується отримання ОСОБА_2 доходу у період з 1 кварталу 2001 року по 4 квартал 2023 року (а.с. 121-125).

Звернувшись з позовом про визнання майна спільною власністю та визнання права власності на 1/2 частину спірного майна, ОСОБА_1 зазначав, що у період подружнього життя з ОСОБА_2 сторонами за спільні кошти придбано автомобіль марки CITROEN DS5, гараж в автокооперативі «Свіча» та дві квартири, які згододм переобладнані в нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет». Указане майно зареєстроване за відповідачкою, яка після припинення сімейних стосунків заперечує право ОСОБА_1 на половину спірного майна.

Відповідно до приписів ст. 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і ч. 3 ст. 368 ЦК України, зокрема, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).

За змістом ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Зважаючи на вищенаведені норми та дослідивши обставини справи в сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що висновок районного суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі не відповідає вимогам закону.

У справі встановлено, що сторони з 05 серпня 1995 року по 27 липня 2023 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Подружжя має неповнолітню дитину.

У період шлюбу подружжям придбане наступне майно: автомобіль марки CITROEN DS5, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; гараж № НОМЕР_2 в автокооперативі «Свіча»; квартири №№ НОМЕР_5 та АДРЕСА_1 , які згодом переобладнані у нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабітент». Наведене майно зареєстровано за ОСОБА_2 .

Придбання цього майна в період шлюбу не заперечується і відповідачкою, про що свідчить зміст її позовної заяви про поділ майна подружжя, що є спільною власністю, скерованої до Ніжинського міськрайонного суду (а.с. 135-143).

Колегія суддів виходить з того, що тлумачення ст. 60 СК України свідчить про встановлення законом презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19).

У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року у справі № 756/2527/16-ц вказано, що «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна».

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя (постанова Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18, поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (ст. 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (ст. 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Позивачем заявлено вимогу про визнання транспортного засобу, гаражу та нежитлового приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет» спільним сумісним майном, яку судом першої інстанції задоволено. Такий висновок районного суду колегія суддів вважає помилковим, оскільки обраний позивачем спосіб захисту є неефективним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (п. 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (п. 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (п. 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (п. 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (п. 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (п. 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (п. 9.21).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання, не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Метою заявленого позивачем позову фактично є визначення частки у спільному майні, що набуто за час перебування у шлюбі з колишньою дружиною. Оскільки відповідачка не спростувала презумпції спільної власності на спірне майно транспортний засіб марки CITROEN DS5, гараж та нежитлове приміщення, суд першої інстанції правильно визначив режим спільної сумісної власності на це майно, однак помилково задовольнив вимогу про визнання указаних об`єктів спільним сумісним майном.

Таким чином, виходячи з наведеного та беручи до уваги обрання позивачем неефективного способу захисту, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання майна спільною власністю.

Зважаючи на доведеність факту належності спірного майна до спільної сумісної власності сторін та відсутність підстав для відступлення від рівності часток колишнього подружжя, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що частки сторін у спільному майні є рівними.

Є хибними твердження сторони відповідача про те, що з огляду на відсутність позову про реальний поділ майна подружжя ОСОБА_1 не наведено, в чому полягає порушення відповідачкою його прав щодо спірного майна та не надано доказів на підтвердження таких доводів.

Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 569/4484/22 дійшов висновку про те, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (ст. 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (ст. 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18).

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18).

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Отже, ОСОБА_1 , скориставшись визначеним законом правом, звернувся з позовом не про поділ майна, а про визначення частки у праві спільної власності сторін на майно, набуте у шлюбі.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо порушення районним судом процесуальних норм, апеляційний суд виходить з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Однією з основних засад цивільного судочинства є змагальність сторін (п. 4 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, у тому числі, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п. 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України).

ОСОБА_1 звернувся з цим позовом 14 вересня 2023 року (а.с. 2-3). Цього ж дня позивач скерував до суду клопотання про витребування доказів (а.с. 26), в якому, на підставі ст. 81, 84 ЦПК України, просив витребувати матеріали інвентаризаційних справ на квартири АДРЕСА_5 , АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення «стоматологічний та косметологічний кабінет» по вул. Прощенка (Московській), 13-б у м. Ніжині, а також відомості щодо реєстрації за відповідачкою транспортних засобів. Подання клопотання про витребування доказів разом з позовною заявою узгоджується з приписами ч. 3 ст. 177 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття провадження у справі від 25 вересня 2023 року районний суд відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 187 ЦПК України з метою з`ясування обставин справи задовольнив заявлене позивачем клопотання та витребував необхідні письмові докази (а.с. 30), сприяючи реалізації сторонами процесуального права на подання доказів.

Вимоги щодо форми та змісту позовної заяви визначені ст. 175 ЦПК України. Перелік документів, що додаються до позовної заяви, встановлений ст. 177 ЦПК України.

Стверджуючи про ігнорування судом першої інстанції приписів ст. 175, 177 ЦПК України, відповідачка зазначає, що ОСОБА_1 не виконані вимоги п. 10 ч. 3 ст. 175 ЦПК України (не зазначено про відсутність іншого позову до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав) та не додані докази сплати судового збору у встановленому законом розмірі за шість заявлених позовних вимог.

Відповідно до практики ЄСПЛ, держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду. Такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення. Також ЄСПЛ неодноразово наголошував, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі «Walchli v. France» від 26 липня 2007 року). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain» від 28 жовтня 1998 року).

Отже, застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства. Верховний Суд у постанові від 01 серпня 2024 року наголосив, що необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

У підготовчому засіданні від 17 жовтня 2023 року судом з`ясовано у представника позивача щодо наявності іншого позову до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, а також звернуто увагу на недоплату позивачем судового збору у визначеному законодавством розмірі за заявлені одночасно вимоги майнового та немайнового характеру, що підтверджується аудіо записом судового засідання, наявним за посиланням у централізованому файловому сховищі (а.с. 44-45).

08 листопада 2023 року представником позивача адвокатом Васюком Д.Г. скеровано до суду клопотання про приєднання доказів, до якого додано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 3 220,80 грн (а.с. 55-56).

Зважаючи на наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, не допустивши ні надмірного формалізму, ні надмірної гнучкості, дотримався вимог ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги про те, що районний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідачки про об`єднання даної справи за позовом ОСОБА_1 та справи за позовом ОСОБА_2 про поділ майна подружжя в одне провадження, також не ґрунтуються на нормах процесуального права.

Статтею 188 ЦПК України визначені підстави для об`єднання та роз`єднання позовів. Так, відповідно до ч. 2 ст. 188 ЦПК України суд з урахуванням положень ч. 1 цієї статті може за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи об`єднати в одне провадження декілька справ за позовами: 1) одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача; 2) одного й того самого позивача до різних відповідачів; 3) різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Верховний Суд у постанові від 25 липня 2019 року у справі № 916/2733/18 указав, що об`єднання позовних вимог може мати негативні наслідки. Сумісний розгляд декількох вимог, навіть тісно пов`язаних і однорідних, розширює предмет доказування у справі, збільшує коло учасників процесу, ускладнює розгляд та вирішення справи. Об`єднання позовів є правом, а не обов`язком суду.

Колегія суддів погоджується з тим, що на відміну від об`єднання вимог за зустрічним позовом в одне провадження з первісним, об`єднання позовних вимог в межах окремих цивільних справ в одне провадження не допускає виникнення подвійного статусу учасників цивільного процесу, тобто, після об`єднання в межах ст. 188 ЦПК України позивач не може набути статусу відповідача та навпаки.

Правом на подання зустрічного позову відповідно до приписів ст. 193 ЦПК України ОСОБА_2 не скористалася.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 на додаткове рішення щодо необґрунтованості визначеного судом до стягнення на користь позивача розміру витрат на професійну правничу допомогу у сумі 12 000 грн, колегія суддів виходить з такого.

Частиною 1 ст. 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Згідно із ч. 1 ст. 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).

За змістом ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 137 ЦПК України).

Згідно з приписами ч. 4, 5, 6 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України», пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інші проти України», пункт 80 рішення у справі «Двойних проти України», пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Визначаючи суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

Втім, незалежно від того, яким є порядок обчислення гонорару, форма та строки його сплати, важливо, щоб його розмір відповідав визначеним процесуальним кодексом критеріям співмірності. А саме: складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часу, витраченому адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт; ціні позову та/або значенню справи для сторони, в тому числі впливу вирішення справи на репутацію сторони або публічного інтересу до справи.

Представництво інтересів позивача ОСОБА_1 у суді першої інстанції адвокат Васюк Д.Г. здійснював на підставі договору про надання правничої допомоги від 08 липня 2023 року та ордеру серії СВ № 1058025 від 08 липня 2023 року (а.с. 24).

Відповідно до витягу з договору № 82/23/24 про надання правничої допомоги адвокат наділений переліченими у п. 1.5 повноваженнями щодо представництва Огієвського І.О. (а.с. 185). Орієнтовний розмір гонорару адвоката за виконання визначених договором обов`язків становить 18 000 грн. Остаточний розмір гонорару визначається по факту виконаної роботи (наданих послуг) за замовленням клієнта та з врахуванням рекомендацій щодо застосування мінімальних ставок адвокатського гонорару (п. 4.1 договору).

У матеріалах справи наявний розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу по договору № 82/23/24 від 28 липня 2023 року, згідно з яким загальна вартість наданих правових послуг становить 16 000 грн (а.с. 183), зокрема, вартість попередньої консультації щодо характеру спірних правовідносин становить 500 грн; вартість складання позовної заяви 6 000 грн; участь у судових засіданнях 7 500 грн; складання інших процесуальних документів 2 000 грн.

19 серпня 2024 року ОСОБА_1 сплачено адвокату Васюку Д.Г. за надання правничої допомоги за договором № 82/23/24 від 28 липня 2023 року 16 000 грн, що підтверджується наданою адвокатом копією квитанції до прибуткового касового ордеру від 19 серпня 2024 року (а.с. 182).

Задовольняючи частково заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення та стягнувши на його користь 12 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їхнього розміру, складності справи та наявності документально підтверджених доказів фактичного здійснення таких витрат позивачем. Суд врахував заперечення сторони відповідача щодо необґрунтованості розміру понесених витрат на правову допомогу.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що адвокатом Васюком Д.Г., крім складання позовної заяви (а.с. 2-3), до суду подавалися процесуальні документи: клопотання про витребування доказів (а.с. 26), клопотання про приєднання доказів (а.с. 56), клопотання про відкладення розгляду справи (а.с. 98), він брав участь у судових засіданнях від 17 жовтня 2023 року (а.с. 44-45), від 08 грудня 2023 року (а.с. 70-71), від 18 січня 2024 року (а.с. 91), від 26 березня 2024 року (а.с. 109-112), від 20 травня 2024 року (а.с. 148-149), від 02 липня 2024 року (а.с. 153-154) та від 19 серпня 2024 року (а.с. 172-174).

Беручи до уваги об`єм та зміст складеного адвокатом позову, інших процесуальних документів та його участь у судових засіданнях, співмірність наданих адвокатом послуг зі складністю справи, колегія суддів погоджується з визначеним судом першої інстанції розміром витрат на професійну правничу допомогу у 12 00 грн, проте, зважаючи на часткове задоволення апеляційної скарги та, відповідно, часткове задоволення позову, вважає необхідним зменшити розмір стягнутих на користь позивача витрат на правову допомогу, пропорційно до розміру задоволених вимог, до 6 000 грн.

Беручи до уваги наведене вище у сукупності, апеляційний суд, відповідно до п. 4. ч. 1 ст. 376 ЦПК України, вважає необхідним рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовної вимоги про визнання майна спільною власністю скасувати, відмовивши в її задоволенні, а додаткове рішення суду змінити, зменшивши визначену судом першої інстанції суму стягнутих з відповідачки витрат на професійну правничу допомогу з 12 000 до 6 000 грн, у зв`язку з чим апеляційні скарги ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню.

Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

ОСОБА_1 звернувся до суду з трьома вимогами немайнового характеру (визнання транспортного засобу, гаражу та нежитлового приміщення спільною сумісною власністю) та вимогами про визнання за ним права власності на 1/2 частку зазначеного спірного майна. За кожну вимогу немайнового характеру позивач сплатив по 1 073,6 грн судового збору, що загалом становить 3 220,80 грн (а.с. 55). За вимоги майнового характеру з ціною позову 821 086 грн (166 725 грн (вартість 1/2 частини автомобіля) + 609 336 грн (вартість 1/2 частини нежитлового приміщення) + 45 025 грн (вартість 1/2 частини гаражу)) до сплати належало 8 210,86 грн судового збору (1 % від ціни позову). Позивачем помилково сплачено 9 878,20 грн (а.с. 1) судового збору у розмірі більшому, ніж встановлено законом.

За подачу апеляційної скарги відповідно до вимог п.п. 1, 2, 6 п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» до сплати належало 17 147,49 грн судового збору (3 220,80 х 150 % + 8 210,86 х 150 % = 17 147,49). Скаржницею також сплачено 19 648,50 грн (а.с. 212) судового збору у розмірі більшому, ніж встановлено законом.

Оскільки апеляційний суд частково задовольняє апеляційні скарги ОСОБА_2 , скасовує рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовної вимоги про визнання майна спільною власністю та відмовляє у задоволенні цієї вимоги, відповідно до положень ч. 2 ст. 141 ЦПК України, належить провести розподіл судових витрат пропорційно задоволеним вимогам, зокрема, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 210,86 грн у рахунок відшкодування судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції. Крім того, з ОСОБА_1 на користь відповідачки належить стягнути 4 831,20 грн судового збору за розгляд справи апеляційним судом.

Керуючись ст. 141, 367, 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 серпня 2024 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю скасувати, відмовивши у її задоволенні.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 серпня 2024 року в частині розміру судового збору змінити, зменшивши визначену судом першої інстанції суму, стягнуту з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , з 13 099 грн до 8 210,86 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Додаткове рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 13 вересня 2024 року змінити, зменшивши визначену судом першої інстанції до відшкодування суму витрат на професійну правничу допомогу, стягнуту з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , з 12 000 грн до 6 000 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_6 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_7 ) 4 831,20 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 09 грудня 2024 року.

Головуюча: Н.В. Шитченко

Судді: О.Є. Мамонова

О.І. Онищенко