Постанова

від 10.12.2024 по справі 756/4880/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

10 грудня 2024 року

м. Київ

провадження №22-ц/824/17869/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мазурик О. Ф. (суддя-доповідач),

суддів: Желепи О. В., Немировської О. В.,

за участю секретаря Марченка М. С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунальної організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона"

на рішення Оболонського районного суду м. Києва

від 18 вересня 2024 року

у цивільній справі №756/4880/24 Оболонського районного суду м. Києва

за позовом ОСОБА_1

до Комунальної організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона"

про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

У С Т А Н О В И В:

В квітні 2024 року ОСОБА_1 , посилаючись на те, що 05.03.2022 після введення 24 лютого 2022 року на території України воєнного стану відповідач - Комунальна організація виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона" (далі - КО "Муніципальна охорона") незаконно звільнив його за прогули без поважних причин, звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ КО «Муніципальна охорона» №192/49-К від 05.03.2022 і стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Оболонського районного суду Київської області від 18 вересня 2024 року позов задоволено у повному обсязі.

Визнано незаконним та скасовано наказ Комунальної організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Муніципальна охорона» №192/49-к від 05.03.2022 про звільнення ОСОБА_1 з посади охоронника за численні прогули без поважних причин, згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Стягнуто з Комунальної організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Муніципальна охорона» на користь ОСОБА_1 91 325 грн. 09 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Стягнуто з Комунальної організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона" в дохід держави 2 422 грн 40 коп. судового бору.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції не повно з`ясував обставини справи та як наслідок не взяв до уваги відсутність в матеріалах справи належних доказів того, що ОСОБА_1 повідомляв роботодавця про причини не виходу на роботу, в тому числі про виїзд за межі м. Києва.

Суд неправильно застосовано пункт 5 роз`яснень Міністерства економіки України від 23.03.2022, оскільки останнє надано було вже з урахуванням Закону України "Про організацію трудових відносин у мовах воєнного стану" від 15.03.2022, якого не існувало на день звільнення (05.03.2022). На думку відповідача, за таких обставин є неправильним висновок суду, що відсутність позивача на роботі у період з 25.02.2022 по 04.03.2022 була з поважних причин, а саме через його виїзд з міста разом із сім`єю для збереження життя та здоров`я.

Суд першої інстанції взяв до уваги доводи та докази позивача про те, що останній ВЛК проходив в ІНФОРМАЦІЯ_1 , тоді як його місце проживання зареєстровано в Оболонському районі м. Києва.

Судом також не взято до уваги, що в добровольче формування територіальної громади ОСОБА_1 вступив вже після звільнення, а саме 21.03.2022.

Суд не врахував, що обов`язковою умовою для застосування положень ч. 2 ст. 119 КЗпП України щодо гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків є призов на військову службу або укладення контракту про проходження військової служби, тоді як члени добровольчих формувань до таких не відносяться.

Вказував, що позивач не дотримався строку звернення до суду, визначеного статтею 233 КЗПП України.

За наведених обставин просив скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 вересня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив, в якому посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, просив скаргу відповідача залишити без задоволення.

Представники відповідача - Дмитренко К. М. та Кияниця О. В. у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити з підстав, викладених в ній.

Позивач та його представник - ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Колегія суддів вислухала доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, дослідила матеріали справи, перевірила законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, і дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з їх доведеності та обґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що до такого висновку суд дійшов з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та за неповного з`ясування обставин справи.

Так, у частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що 25 липня 2019 року ОСОБА_1 був прийнятий на посаду охоронника 3 розряду в КП «Муніципальна охорона», згідно наказу №207-к від 24.07.2019.

Наказом КО «Муніципальна охорона» №192/49-к від 05.03.2022 ОСОБА_1 звільнено 05.03.2022 за численні прогули без поважних причин згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України.

У повідомленні КО «Муніципальна охорона» № 110-127 від 05.05.2022, адресованому ОСОБА_1 зазначено про необхідність останньому з`явитись до відділу кадрів за адресою: м. Київ, пр-т Перемоги, 38 А , для ознайомлення з наказом про звільнення від 05.03.2022 та отримати трудову книжку.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Вказані висновки викладено у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі №727/3114/21, від 22 грудня 2023 року у справі №756/8875/2 та від 15 жовтня 2024 року у справі №537/1348/22.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі №757/45015/20-ц.

Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акта, тому він подається у довільній письмовій формі та підписується не менш ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано факт відсутності працівника на роботі протягом робочого дня.

Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково зазначаються не тільки дата, а й певний час відсутності працівника.

Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.

Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.

Законодавство не містить вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі, тому в кожному випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається, виходячи з конкретних обставин. Вочевидь, поважними причинами мають бути об`єктивні обставини, які безумовно перешкоджали працівнику з`явитися на роботу і не могли бути ним усунуті.

Зазначені висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі №761/48981/19, від 14 червня 2023 року у справі №727/3770/21.

З матеріалів справи вбачається, що актамиКО "Муніципальна охорона" про відсутність працівника на роботі від 01.03.2022 о 09 год. 27 хв., від 01.03.2022 о 16 год. 27 хв., від 02.03.2022 о 09 год. 27 хв., від 02.03.2022 о 16 год. 27 хв., від 03.03.2022 о 09 год. 27 хв., від 03.03.2022 о 16 год. 27 хв., від 04.03.2022 о 09 год. 27 хв., від 04.03.2024 о 16 год. 27 хв. комісією у складі трьох працівників зафіксовано, що охоронник ОСОБА_1 відсутній на робочому місці, до посадових осіб КО «Муніципальна охорона» з приводу невиходу на роботу не звертався, причини відсутності не відомі.

Згідно доповідної заступника начальника департаменту фізичної та технічної охорони об`єктів Пася П. В. від 03.03.2022, з 25.02.2022 ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці. Інформація про обставини відсутності на робочому місці вказаного працівника йому не відома.

Згідно довідки першого заступника директора з операційної діяльності КО «Муніципальна охорона» №110-80/35 від 05.03.2022, охоронник відділу охорони об`єктів Департаменту фізичної та технічної охорони об`єктів ОСОБА_1 був відсутній на роботі в КО «Муніципальна охорона» в період з 25.02.2022 по 04.03.2022 без засвідчення поважних причин своєї відсутності.

Як вбачається з доповідної начальника управління контролю КО «Муніципальна охорона» Зварича В. М. , по факту з`ясування обставин відсутності на робочому місці, проведеними заходами опитати ОСОБА_1 по факту не виходу на роботу з 25.02.2022 по 05.03.2022 не представилося можливим.

Згідно доповідної записки заступника начальника управління контролю КО «Муніципальна охорона» Добриніна І. М від 05.03.2022., у телефонній розмові ОСОБА_1 повідомив, що перебуває в с. Степок Білоцерківського району Київської області з родиною. Найближчим часом не планує виходити на роботу, причини цього не зазначив. Будь-які документи щодо поважності причин відсутності на роботі надати відмовився. Дату виходу на роботу не повідомив.

В матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_1 повідомляв роботодавця про причини неявки на роботу та надавав докази поважності таких причин.

Доводи позивача про те, що він виконував обов`язки добровольця в Добровольчому формуванні Таращанської міської територіальної громади не свідчать про те, що він не з`являвся на роботу з поважних причин, з огляду на наступне.

З матеріалів справи, а саме з довідки військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 вбачається, що ОСОБА_1 03.03.2022 пройшов медичний огляд ВЛК.

05 березня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до командира Добровольчого формування ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про долучення його до членства у Добровольчому формуванні ІНФОРМАЦІЯ_3 .

21 березня 2022 року ОСОБА_1 уклав контракт з Добровольчим формуванням ІНФОРМАЦІЯ_3 , строком на три роки, згідно якого зобов`язався виконувати завдання територіальної оборони в межах відповідної територіальної громади протягом строку дії контракту.

Згідно довідок №33 від 25.05.2022 та №54 від 29.06.2022 Добровольчого формування Таращанської міської територіальної громади №1, ОСОБА_1 зарахований добровольцем з 21.03.2022 та виконує зазначені завдання за графіком, визначеним командиром формування.

Наведені фактичні обставини вказують на те, що в добровольче формування ОСОБА_1 вступив 21 березня 2022, тобто після видачі оспорюваного наказу від 05.03.2022 про його звільнення. А відтак дана обставина не є поважною причиною не виходу ОСОБА_1 на роботу з 25.02.2022 по 04.03.2022.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що порядок створення та діяльності добровольчих формувань територіальної громади визначається ст. 8 Закону України «Про основи національного спротиву» та Положенням про добровольчі формування територіальних громад, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1449, пунктом 16 якого передбачено, що членом добровольчого формування може бути громадянин України віком від 18 років, який проживає на території громади, де діє добровольче формування, пройшов медичний, професійний та психологічний відбір (перевірку) і уклав контракт добровольця територіальної оборони.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про основи національного спротиву», добровольче формування територіальної громади - воєнізований підрозділ, сформований на добровільній основі з громадян України, які проживають у межах території відповідної територіальної громади, який призначений для участі у підготовці та виконанні завдань територіальної оборони.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про основи національного спротиву», виконання завдань територіальної оборони здійснюється на всій території України включно з районами ведення воєнних (бойових) дій. Рішення про виконання завдань територіальної оборони в районах ведення воєнних (бойових) дій приймається Головнокомандувачем Збройних Сил України. З метою нарощування сил і засобів для стабілізації обстановки, а також у випадку визначення відповідної зони територіальної оборони районом ведення воєнних (бойових) дій військові частини Сил територіальної оборони Збройних Сил України та добровольчі формування територіальних громад за рішенням Головнокомандувача Збройних Сил України можуть залучатися до виконання завдань територіальної оборони поза межами своєї зони територіальної оборони та в районах ведення воєнних (бойових) дій.

Згідно з частиною другою статті 24 Закону України «Про основи національного спротиву», на членів добровольчих формувань територіальних громад під час їх участі у заходах підготовки добровольчих формувань територіальних громад, а також виконання ними завдань територіальної оборони поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». На членів добровольчих формувань територіальних громад, які беруть участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, поширюються гарантії соціального захисту, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Проте, наведені положення закону не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав та обов`язків добровольців за ст. 119 КЗпП України.

Статтею 119 КЗпП України визначено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Кодексом цивільного захисту України, законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Частиною 2 статті 119 КЗпП України визначений перелік тих категорій осіб, на яких розповсюджуються встановлені нею гарантії, при цьому члени добровольчих формувань територіальних громад не належать до переліку осіб, які призиваються на військову службу, а отже не можуть користуватися гарантіями, що надаються цією нормою.

Аналіз наведених положень закону приводить до висновку, що обов`язковою умовою для застосування положень ч. 2 ст. 119 КЗпП України щодо гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків є призов на військову службу або укладення контракту про проходження військової служби.

Положення ч. 1 ст. 119 КЗПП України також не може застосовуватися до членів добровольчих формувань територіальних громад, оскільки цією нормою передбачено виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час. Проте, обов`язок брати участь у добровольчому формуванні не може бути встановлений, оскільки суперечить самій сутності виявлення доброї волі, яке є прямою протилежністю обов`язку, який виконується під впливом примусу.

Отже, застосування статті 119 КЗпП України в питаннях виконання обов`язку можливе лише у випадку, коли такий обов`язок встановлено у передбачений законом спосіб та щодо передбачених законом осіб, і члени добровольчих формувань територіальних громад до категорій осіб, що виконують державний або громадський обов`язок, не належать.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №753/3880/20 добровольче формування територіальної громади є воєнізованим підрозділом, а не військовим формуванням. Здійснення діяльності добровольчих формувань під безпосереднім керівництвом і контролем командира військової частини Сил територіальної оборони Збройних Сил України, а також перехід їх за певних умов в оперативне підпорядкування командирів відповідних військових частин Сил територіальної оборони Збройних Сил України не свідчить про перебування членів добровольчих формувань у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно; до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Членство у добровольчому формуванні не звільняє від обов`язку проходження строкової військової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (пункт 6 Положення про добровольчі формування територіальних громад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1449). Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Враховуючи вищевикладене, навіть коли укладений контракт добровольця територіальної оборони, це не є підставою для поширення на працівника положень статті 119 КЗпП України.

Посилання позивача на те, що його взято на облік, як внутрішньо переміщену особу також не свідчать про поважну причину не виходу на роботу, оскільки згідно довідки Виконавчого комітету Таращанської міської ради Білоцерківського району Київської області №3243-7000540765 ОСОБА_1 взято на облік, як внутрішньо переміщену особу 05.03.2022, тобто в день звільнення. А у цій справі доведенню підлягали поважні підстави не виходу на роботу до дня звільнення.

Щодо долучених ОСОБА_1 до позовної заяви скриншотів переписок в месенджерах колегія суддів зазначає, що роздруківка даних листувань є неналежним доказом, оскільки згідно з практикою Верховного Суду, зокрема, постанова від 19 січня 2022 року у справі №202/2965/21, роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копією електронного документа) в розумінні положень ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов`язковим реквізитом електронного документа, оскільки в такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений від внесення правок і викривлення.

Колегія суддів погоджується з доводами скаржника про те, що у даній справі не підлягали застосуванню Роз'яснення Міністерства економіки України від 23.03.2022, оскільки такі роз'яснення надано вже з урахуванням Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15.03.2022, якого не існувало на день звільнення ОСОБА_1 (05.03.2022).

В Роз'ясненнях Міністерства економіки України від 05.03.2022, які були чинні на день звільнення позивача, відсутня інформація, що стосується працівників, які не виходять на роботу внаслідок воєнних дій та пов'язаних з ними обставин, зокрема щодо звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважної причини.

З огляду на викладене, посилання позивача на те, що він після оголошення воєнного стану в Україні разом із сім'єю виїхав до с. Степок Білоцерківського району Київської області, не може бути поважною причиною не виходу на роботу.

Більш того, як вже вказувалося вище, ОСОБА_1 не повідомляв роботодавця про причини відсутності на робочому місці у період з 25.02.2022 по 04.03.2022, а лише 05.03.2022 в телефонній розмові повідомив, що перебуває у с. Степок Білоцерківського району Київської області з родиною; найближчим часом не планує виходити на роботу; дату виходу на роботу не повідомив.

Також колегія суддів звертає увагу, що позивач не був позбавлений права звернутися до відповідача із заявою про надання відпустки або надати докази про тимчасову втрату працездатності, у разі таких обставин.

Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що з 24.02.2022, тобто з дня введення на всій території України воєнного стану, КО "Муніципальна охорона" не припиняла своєї діяльності. також відсутні докази того, що працівники КО "Муніципальна охорона" були не забезпечені безпечними умовами праці.

Таким чином, підсумовуючи викладене, позивач не надав суду жодного доказу повідомлення відповідача, хоча б за допомогою телефонного зв'язку або за допомогою інших альтернативних засобів (повідомлення на електронну адресу) про поважні причини не виходу на роботу у спірний період з 01 по 04 березня 2022 року.

За наведених обставин колегія суддів знаходить обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не з'явився на роботу з 1 по 4 березня 2022 року та приходить до висновку про те, що відповідач правомірно видав наказ №192/49-к від 05.03.2022 про звільнення ОСОБА_1 за численні прогули без поважних причин, згідно п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, а тому підстави для скасування такого наказу відсутні.

За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що наявні правові підстави для відмови в задоволенні позовної вимоги про скасування наказу про звільнення.

Позовна вимога про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною вимогою, а тому задоволенню також не підлягає.

Отже, знайшли своє підтвердження доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права та неповне з'ясування обставин справи, що призвело до ухвалення незаконного та обґрунтованого рішення.

Проте, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про пропуск позивачем строку звернення до суду, визначеного ст. 233 КЗпП України, оскільки оспорюваний наказ про звільнення ОСОБА_1 отримав 14.03.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням, наданим відповідачем, а з даним позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 12.04.2024 шляхом надсилання позовної заяви до суду засобами поштового зв'язку, що підтверджується конвертом (том 1, а. с. 24).

Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з`ясування обставин справи, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому в силу ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки колегія суддів задовольнила апеляційну скаргу КО "Муніципальна охорона", скасувала рішення суду та ухвалила нове про відмову в задоволенні позову, а позивач у даній справі звільнений від сплати судового збору, то сплачений відповідачем судовий збір за подання апеляційної скарги 3 633,60 грн підлягає компенсації останньому за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 376, 383, 384, 389 ЦПК України

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Комунальної організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона" - задовольнити.

Рішення Оболонського районного суду Київської області від 18 вересня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Компенсувати Комунальній організації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона" витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633 (три тисячі шістсот тридцять три) грн 60 коп. за рахунок Державного бюджету України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Реквізити сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідач: Комунальна організація виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Муніципальна охорона", код ЄДРПОУ: 41680696; юридична адреса: м. Київ, вул. Хрещатик, 36.

Головуючий О. Ф. Мазурик

Судді О. В. Желепа

О. В. Немировська