Постанова

від 11.12.2024 по справі 620/6750/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 620/6750/24 Суддя (судді) першої інстанції: Скалозуб Ю.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Єгорової Н.М., Коротких А.Ю.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 липня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання неправомірною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання неправомірною бездіяльності та зобов`язання здійснити нарахування та виплату компенсації за невикористані відпустки за весь період проходження служби в органах внутрішніх справ з 04.12.1995 по 10.08.2022, у тому числі за час вимушеного прогулу.

Чернігівський окружний адміністративний суд рішенням від 09 липня 2024 року позов задовольнив частково. Визнав протиправною бездіяльність Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області щодо виплати компенсації невикористаної за час служби відпустки ОСОБА_1 . Зобов`язав Ліквідаційну комісію Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за 2011 рік -29 діб, за 2012 рік - 24 доби, за 2013 рік - 21 доба, за 2014 рік - 21 доба, а також за час вимушеного прогулу, обрахунок якої провести згідно з нормами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області подало до суду апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ з 04.12.1995.

Відповідно до Наказу Міністра внутрішніх справ України від 27.10.2014 № 2239 о/с «По особовому складу» позивача звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил на підставі п.п.1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 №1682 -VI та п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 01.06.2022 у справі №826/17843/14 визнано протиправним та скасовано наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 27.10.2014 № 2239 о/с "По особовому складу" в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ. Поновлено ОСОБА_1 з 27.10.2014 на посаді першого заступника начальника Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 28.10.2014. Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2014 по 01.06.2022 у розмірі 1 034 689, 14 грн.

На виконання рішення суду у справі №826/17834/14 Міністерством внутрішніх справ України видано Наказ від 27.06.2022 № 382 о/с, яким позивача поновлено на посаді першого заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області - начальника слідчого управління, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 28.10.2014.

У подальшому Наказом УМВС України в Чернігівській області від 10.08.2022 № 1 о/с позивача було звільнено зі служби у запас Збройних Сил 10.08.2022.

Згідно довідки УМВС України в Чернігівській області від 14.06.2024 № 193 станом на 27.10.2014 ОСОБА_1 мав не використані дні щорічних оплачуваних відпусток за 2011 рік -29 діб, за 2012 рік - 24 доби, за 2013 рік - 21 доба, за 2014 рік - 21 доба. За період з 1998 року по 2010 рік дні невикористаних щорічних оплачуваних відпусток у позивача відсутні.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсацію за невикористану частину відпустки, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції частково задовольняючи позов, дійшов висновку про обґрунтованість вимог в частині визнання протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язання останнього нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористану відпустку за 2011 рік -29 діб, за 2012 рік - 24 доби, за 2013 рік - 21 доба, за 2014 рік - 21 доба, а також за час вимушеного прогулу, обрахунок якої провести згідно з нормами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.

В іншій частині позовних вимог суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В частині відмовлених позовних вимог рішення суду першої інстанції не оскаржується, а тому не підлягає перегляду апеляційним судом.

Щодо нарахування та виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку за 2011 рік -29 діб, за 2012 рік - 24 доби, за 2013 рік - 21 доба, за 2014 рік - 21 доба, а також за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України "Про відпустки" від 05.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Статтею 4 Закону №504/96-ВР передбачено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон № 580-VIII).

Відповідно до ч.1 та 3 ст.59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частинами 1, 2 ст.92 Закону № 580-VIII визначено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських визначаються Порядком та умовами виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 №260.

Пунктом 3 розділу І Порядку № 260 визначено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до абз.7 і 9 п.8 розділу ІІІ Порядку № 260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

Отже, законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас, надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень ч.ч. 2,3 ст.124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд дійшов висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП і Закону № 504/96-ВР, яким передбачено право працівника у разі звільнення на виплату грошової компенсації за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки.

Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 по справі №160/10875/19 відступив від попереднього правового висновку та виклав правову позицію, що у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки, за всі роки служби.

Станом на дату звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки визначало Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (далі - «Положення №114»).

Відповідно до пункту 49 Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються.

Тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно (пункт 51 Положення №114).

Пунктом 56 Положення №114 передбачено, що особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористані дні відпусток, а також додаткової відпустки, особам рядового і начальницького складу, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Відповідно до частин першої і другої статті 94 цього Закону поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 82 КЗпП і ст. 9 Закону України "Про відпустки" час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), включається до стажу, що дає право на щорічну відпустку.

Таким чином, у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати щорічну основну відпустку за весь час вимушеного прогулу або при звільненні отримати компенсацію за всі невикористані ним дні щорічної відпустки. При цьому її тривалість визначається за період від дати поновлення на роботі.

Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, або для виплати компенсації за невикористані відпустки, провадиться згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100).

Судом встановлено, що позивач при звільненні з органів МВС не використав частину відпустки, а саме: за 2011 рік -29 діб, за 2012 рік - 24 доби, за 2013 рік - 21 доба, за 2014 рік - 21 доба, а також відпустку за час вимушеного прогулу.

Факт перебування позивача у вимушеному прогулі, який виник внаслідок його незаконного звільнення з посади, на це право не впливає.

Отже позивач набув право на отримання грошової компенсації за всі невикористані ним дні щорічної основної відпустки.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані ним дні відпустки, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог в цій частині позовних вимог.

Щодо доводів апелянта про пропуск позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою та п`ятою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

У цій справі позивач звернувся до суду з позовом, в якому, просив нарахувати та виплати компенсацію за невикористані відпустки за весь період проходження служби в органах внутрішніх справ з 04.12.1995 по 10.08.2022, у тому числі за час вимушеного прогулу.

Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті (в редакції, яка набула чинності з 19 липня 2022 року) установлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд неодноразово надавав оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Колегія суддів зазначає, що на момент звільнення позивача з посади, 27.10.2014, частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Станом на час звільнення позивача вдруге, 10.08.2022, частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою передбачено, що у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Суд першої інстанції при вирішенні питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом правильно врахував те, що відповідачем не надано до суду доказів направлення позивачеві письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми.

При цьому згідно платіжної інструкції позивачу нараховано суми виплати грошового забезпечення лише в грудні 2023 року, а довідку про невикористані відпустки видано 04.06.2024.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з даним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22.

З огляду на викладене, доводи відповідача, викладені апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому не підлягає скасуванню.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області

залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 липня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: Н.М.Єгорова

А.Ю. Коротких