Постанова

від 11.12.2024 по справі 520/3473/2020

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 520/3473/2020

касаційне провадження № К/9901/42230/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Бившевої Л.І.,

суддів: Хохуляка В.В., Ханової Р.Ф.,

розглянув у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Пларіум Юкрєйн" на ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2021 (головуючий суддя - Бегунц А.О., судді - Курило Л.В., Рєзнікова С.С.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пларіум Юкрєйн" до Державної податкової служби України про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації, зобов`язання вчинити певні дії, -

УСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Пларіум Юкрєйн" (далі - позивач, Товариство) звернулось до суду з позовом до Державної податкової служби України (далі - відповідач, ДПС України), в якому просило: визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію ДПС України від 11.02.2020 №524/6/99-00-07-03-02-06/ІПК; зобов`язати ДПС України надати нову індивідуальну податкову консультацію з питання, поставленого у зверненні Товариства про надання індивідуальної податкової консультації від 27.11.2019 вих. №2019/11/27-1, з урахуванням висновків Харківського окружного адміністративного суду; зобов`язати ДПС України надати звіт про виконання рішення суду у тридцятиденний строк з дня набрання законної сили рішенням Харківського окружного адміністративного суду.

Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 15.05.2020 позов задовольнив, визнав протиправною та скасував індивідуальну податкову консультацію ДПС України від 11.02.2020 №524/6/99-00-07-03-02-06/ІПК, зобов`язав ДПС України надати нову індивідуальну податкову консультацію з питання, поставленого у зверненні Товариства про надання індивідуальної податкової консультації від 27.11.2019 №2019/11/27-1 з урахуванням висновків Харківського окружного адміністративного суду у даній справі.

Позивач 09.07.2021 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із заявою, в якій просив суд: постановити окрему ухвалу, якою визнати протиправним рішення суб`єкта владних повноважень - відповідача, оформленого у вигляді індивідуальної податкової консультації ДПС України від 22.06.2021 №2511/ІПК/99-00-21-03-02-06, прийнятого без урахування висновків, викладених у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2020 у даній справі; зобов`язати ДПС України вжити заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону, що призвело до неврахування висновків, викладених у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2020 у даній справі, та повідомити суд про вжиті заходи не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.

На обґрунтування вказаної заяви заявник зазначив, що індивідуальна податкова консультація ДПС України від 22.06.2021 №2511/ІПК/99-00-21-03-02-06, надана на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2020 у даній справі є протиправною.

Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 19.07.2021 у задоволенні вказаної заяви відмовив.

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, позивач звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою.

Другий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 01.10.2021 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.07.2021 та призначив справу до апеляційного розгляду.

Другий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20.10.2021 закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.07.2021 у даній справі, як помилково відкрите на підставі статті 294 Кодексу адміністративного судочинства України (оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається).

У касаційній скарзі позивач, покликаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для розгляду спору, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, справу направити на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції не застосував необхідну норму законодавства, яку за таких обставин справи, необхідно було застосувати для вирішення спірних правовідносин, тим самим порушив принцип верховенства права, закріплений в статтях 8 Конституції України і Кодексу адміністративного судочинства України та не застосував положення статей 8, 55, 129-1 Конституції України, абзацу 2 пункту 53.2 статті 53, статті 52 Податкового кодексу України (далі - ПК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 14, 370, частини 1 статті 293, частини 5 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У відзиві на касаційну скаргу відповідач з доводами та вимогами касаційної скарги не погоджується, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24.11.2021 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 03.12.2024 призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами з 04.12.2024.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи та дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 КАС України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Частинами першою та другою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Частина друга статті 129 Конституції визначає основні засади судочинства, тобто ті загальні вимоги (принципи права), забезпечення дотримання яких судами є обов`язковим при здійсненні основної функції правосуддя - судового захисту прав і свобод людини і громадянина (стаття 55 Конституції України), у тому числі у сфері публічно-правових відносин (стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України). Серед цих засад однією з найважливіших є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України). Обов`язок реалізації цієї фундаментальної вимоги частина друга статті 129-1 Основного Закону покладає на державу, від імені якої контрольну функцію за виконанням судового рішення здійснює суд (частина третя зазначеної статті).

Принцип обов`язковості судового рішення (відомий як «принцип res judicata»), як неодноразово роз`яснював Європейський суд з прав людини, є складовою принципу юридичної визначеності - важливого аспекту основоположного принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України; відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини». Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу у своїх рішеннях на необхідність безумовного дотримання цього принципу у судовій практиці України. Так, наприклад, у рішенні у справі «Лізанець проти України» (заява № 6725/03, 31.05.2007) Європейський суд з прав людини нагадав, що «одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який полягає, inter alia, у тому, що у разі винесення судом остаточного рішення у справі таке рішення не може бути піддано сумніву».

Одним із правових засобів забезпечення безумовного дотримання принципу res judicata, зокрема, здійснення визначеного статтею 129-1 Конституції України контрольного повноваження суду щодо виконання судового рішення, є визнання права особи-позивача, на користь якої ухвалено рішення суду, «подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду» (частина перша статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України). Це суб`єктивне право особи, на чию користь прийнято судове рішення у справі, розгляд якої завершений, зобов`язати відповідача виконати таке рішення (якщо воно, на думку заявника, не виконане або неналежно виконане добровільно) у повному обсязі та усунути допущені (на думку заявника) при виконанні цього рішення нові порушення прав, захищених (поновлених) судовим рішенням, яке підлягає виконанню.

Розгляд судом першої інстанції заяви, поданої відповідно до частини першої статті 383 КАС України, може мати змістовним наслідком три судові рішення (ухвали): про повернення заяви заявнику, про задоволення заяви, про відмову у задоволенні заяви. Однак Кодекс адміністративного судочинства України по-різному регулює можливість оскарження таких судових рішень в апеляційному порядку.

В абзаці другому частини п`ятої статті 383 КАС України прямо вказано, що ухвала про повернення заяви підлягає (апеляційному) оскарженню.

Стосовно ухвал про задоволення заяви та про відмову в її задоволенні стаття 383 КАС України прямих приписів не визначає. Однак у разі наявності підстав для задоволення заяви частина шоста статті 383 КАС України через відсилку до статті 249 КАС України передбачає прийняття окремої ухвали; відповідно до частини сьомої статті 249 КАС України, окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується.

Однак щодо можливості оскарження судового рішення у третьому випадку (у разі відмови у задоволенні заяви) КАС України не містить прямих чи опосередкованих вказівок. Зокрема, така ухвала не зазначена у переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, який наведено в статті 294 КАС України (і на який міститься посилання у частині другій статті 293 КАС України).

На переконання Верховного Суду, відсутність у процесуальному законі можливості оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, не слугує безапеляційним аргументом щодо неможливості такого оскарження з огляду на таке.

Згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Одна з основних засад судочинства, викладена у пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України, закріплює два подібні за змістом суб`єктивні права - на апеляційне та на касаційне оскарження. Ці важливі конституційні (внаслідок закріплення у Конституції України) суб`єктивні права водночас є складовими основоположного права на судовий захист прав людини і громадянина, закріпленого у статті 55 Конституції України та у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на судовий захист служить для реалізації одного з засадничих положень конституційного ладу України як правової держави - положення частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. У цьому контексті слід також зауважити, що засаднича вимога поваги і дотримання прав людини є одною з основних складових принципу верховенства права, який закріплений у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, на виконання функції ефективного захисту прав і свобод спрямована, зокрема, діяльність адміністративних судів.

Перегляд судового рішення в апеляційній інстанції спрямований на те, щоб мінімізувати вплив суб`єктивних факторів (неповного з`ясування обставин справи, неадекватного тлумачення норми права чи припису закону, іншої судової помилки), які могли б перешкодити винести обґрунтоване і справедливе судове рішення в суді першої інстанції. Таким чином, право на апеляційне оскарження є однією з гарантій, яка забезпечує повноцінну реалізацію права на судовий захист прав людини і громадянина, викладеного в частині першій статті 55 Конституції України, а отже, обов`язку держави гарантувати і захищати права і свободи як засади конституційного ладу відповідно до статті 3 Конституції України.

Таким чином, право на апеляційне оскарження слід розглядати як право на оскарження судового рішення, прийнятого судом першої інстанції при розгляді спору щодо рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Саме спір щодо рішень, дій і бездіяльності суб`єкта владних повноважень, на якого покладено виконання судового рішення, що набрало законної сили, ініціюється заявою, поданою у порядку статті 383 КАС України (частина перша зазначеної статті).

Однак пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України містить істотну відмінність у визначенні обсягу такого закріплення: якщо право на касаційне оскарження може бути реалізоване лише у визначених законом випадках, то стосовно права на апеляційне оскарження (перегляд справи) таке обмеження відсутнє.

У зв`язку з цим слід взяти до уваги положення частини першої статті 64 Конституції України, відповідно до якого конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. Прикладом конституційної вказівки на можливість такого обмеження якраз і є застереження у пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України стосовно права на касаційне оскарження. Відсутність подібної вказівки стосовно права на апеляційне оскарження у контексті статті 64 Конституції України означає, що це право не може бути обмежене законом.

Розуміння положень статей 294 та 383 Кодексу адміністративного судочинства України у такому сенсі, який визнає неможливим оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, буде означати звуження обсягу конституційного права на апеляційний перегляд, а отже, як наслідок, права на судовий захист прав людини і громадянина, закріпленого і гарантованого частиною першою статті 55 Конституції України.

Частина друга статті 129 Конституції України у пункті 1 містить ще одну, принципово важливу основну засаду судочинства - вимогу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Ця вимога, яка є конкретизацією більш загального конституційного принципу рівності, закріпленого частиною першою статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Відповідно до частини шостої статті 383 та частини сьомої статті 249 КАС України, ухвала про задоволення заяви, поданої у порядку статті 383, може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таким чином, право на апеляційне оскарження з боку суб`єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого при виконанні судового рішення визнані судом протиправними (заява задоволена), не викликає сумнівів. У цих умовах слід визнати, що визнання відсутності права суб`єкта, який звернувся зі скаргою, тобто який стверджує про порушення його прав відповідачем у процесі виконання судового рішення, на апеляційне оскарження ухвали суду про відмову у задоволенні його заяви ставить його як сторону у нерівні (істотно невигідні) умови, які порушують принцип рівності учасників справи перед законом і судом - одну з основних конституційних засад судочинства. Така нерівність сторін має ознаки дискримінації, забороненої з будь-яких підстав частиною другою статті 24 Конституції України, а також статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Звідси випливає висновок, що тлумачення положень статей 294 та 383 КАС України у такому сенсі, який визнає неможливим оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, буде порушенням принципу рівності учасників справи перед законом і перед судом.

Додатковим підтвердженням неможливості обмеження права на апеляційне оскарження ухвали суду про відмову у задоволенні заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, є більш буквальний текстуальний аналіз статті 294 КАС України, положення якої застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні для заперечення права на таке апеляційне оскарження.

Відсутність згадки про ухвалу суду про відмову у задоволенні скарги, поданої у порядку статті 383, у переліку, наведеному у статті 294, змушує звернути увагу на фразу «окремо від рішення суду» у диспозиції абзацу першого статті 294 (і в частині другій статті 293), наявність якої наголошує на тому, що у випадках прийняття ухвал, зазначених у переліку, передбачається наявність (або, принаймні, можливість прийняття) рішення суду, окремо від якого (тобто незалежно від його прийняття) можуть бути оскаржені перелічені ухвали. Відповідно до пункту 13 статті 4 КАС України рішення суду - рішення суду першої інстанції, в якому вирішуються позовні вимоги. Однак заява, яка подається у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, не містить позовних вимог, а її розгляд не передбачає прийняття рішення суду; таким чином, вона не може належати до категорії ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, оскільки прийняття рішення суду з цього приводу не передбачається. Водночас така ухвала не може бути оскаржена разом із рішенням суду, оскільки змістовно пов`язана лише з рішенням суду у попередній справі, яке набрало законної сили, оскарженню не підлягає і повинно бути виконане безумовно.

Наведена правова позиція узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові 13.03.2023 у справі №440/2582/20.

Ураховуючи все вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що неможливість апеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, може мати наслідком незабезпечення обов`язковості виконання судового рішення та дієвості судового контролю за його виконанням, і як наслідок, незабезпечення права особи на судовий захист.

Також, Суд враховує, що Конституційний Суд України розглядаючи справу за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України, вказав, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи Кодексу, якими не встановив права на апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС України, діяв свавільно, оскільки не врахував її юридичних наслідків для особи-позивача та не запровадив інших дієвих механізмів захисту і поновлення порушених прав, свобод, інтересів особи-позивача, яка судовим порядком домагається виконання судового рішення, ухваленого на її користь (рішення від 01.03.2023 2-р(II)/2023 у справі №3-27/2022(54/22)).

У названому рішенні Конституційний Суд України констатував, що законодавець визначив неоднаковий обсяг процесуальних можливостей (прав) сторін адміністративного процесу щодо права на апеляційне оскарження ухвал, ухвалених за наслідками розгляду заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу, надавши суб`єктові владних повноважень право на апеляційне оскарження окремої ухвали і не встановивши для особи-позивача права на апеляційне оскарження ухвали про залишення без задоволення зазначеної заяви, чим поставив особу-позивача в гірше процесуальне становище порівняно з відповідачем - суб`єктом владних повноважень, знівелювавши мету діяльності адміністративних судів, визначену частиною п`ятою статті 125 Конституції України.

Конституційний Суд України у рішенні від 01.03.2023 2-р(II)/2023 дійшов висновку, що нормативне регулювання, визначене оспорюваними приписами Кодексу, якими для особи-позивача не встановлено права оскаржити апеляційним порядком ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу, ставлячи особу-позивача в суттєво гірше процесуальне становище порівняно з відповідачем - суб`єктом владних повноважень, не забезпечує рівних процесуальних можливостей особі-позивачу захистити свої права, свободи, інтереси судовим порядком.

Конституційний Суд України виснував також, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи Кодексу, якими не встановив для особи-позивача права оскаржити апеляційним порядком ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу, не виконав головного обов`язку, покладеного на нього приписами частини другої статті 3 Конституції України, оскільки законодавчо не встановив дієвого судового контролю за виконанням судового рішення, не забезпечив права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві та гарантій його реалізації, як-от: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на апеляційний перегляд справи, обов`язковість судового рішення, що є неодмінними вимогами правовладдя як засади конституційного ладу в Україні, вираженої через формулу: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8 Конституції України).

Беручи до уваги все вищевикладене, колегія суддів дійшла до висновку, що ухвала про відмову в задоволенні заяви, поданої на підставі статті 383 КАС України, може бути оскаржена в апеляційному порядку.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження на ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що при ухваленні рішення, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду.

Керуючись статтями 327, 341, 345, 346, 347, 349, 353, 355, 356 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Пларіум Юкрєйн" задовольнити.

Ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2021 скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.І. Бившева В.В. Хохуляк Р.Ф. Ханова