Постанова

від 07.11.2024 по справі 522/19714/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1416/24

Справа № 522/19714/20

Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я.

Доповідач Заїкін А. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.11.2024 року м. Одеса

Єдиний унікальний номер судової справи: 522/19714/20

Номер провадження: 22-ц/813/1416/24

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:

- головуючого судді Заїкіна А.П. (суддя-доповідач),

- суддів: - Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря судового засідання Губара Д.В.,

учасники справи:

- позивач ОСОБА_1 ,

-відповідачі 1) Товариство з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу», 2) приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ситнікова Юлія Дмитрівна, 3) приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Журавель Микола Володимирович, 4) приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович,

- треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору 1) ОСОБА_2 , 2) приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Атаманчук Оксана Геронівна,

розглянув увідкритому судовомузасіданні цивільну справу запозовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу», приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Ситнікової Юлії Дмитрівни, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Журавель Миколи Володимировича, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Атаманчук Оксана Геронівна, про визнання протиправним та скасування запису про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» на рішення Приморського районного суду м. Одеси, ухвалене у складі судді Бондара В.Я. 05 квітня 2023 року, повний текст рішення складений 17 квітня 2023 року,

встановив:

2. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, в якому просить: 1) визнати противними та скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення № 54608020 від 16.10.2020 про державну реєстрацію права власності за ТОВ «МАНІ ФЛОУ» на чотирьох кімнатну квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 93484551101), прийняте державним реєстратором - приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Журавель Миколою Володимировичем, що є підставою для припинення права власності за ТОВ «МАНІ ФЛОУ», та поновити запис про право власності за ОСОБА_1 на чотирьох кімнатну квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 93484551101); 2) визнати протиправним та скасувати рішення про видачу дублікату Договору іпотеки номер 281, виданого 13.10.2020 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д.; 3) визнати протиправним та скасувати договір про відступлення права вимоги, серія та номер: 3316, виданий 28.11.2019, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський В.С. та запис про обтяження: №36682964, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський В.С.

ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що вона придбала квартиру у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу. Продавець ОСОБА_2 стверджувала, що на момент укладення договору квартира не перебувала під арештом та забороною, що відносно квартири не ведуться судові спори, вона не перебуває під заставою, треті особи не мають прав на квартиру. На час посвідчення договору в державних реєстрах була відсутня інформація про зареєстровані обтяження, іпотека була припинена ще - 30.10.2013. Більше того, при укладення договору був присутній представник банку, який надав лист з інформацією про те, що станом на 29.12.2015 заборгованість за кредитним договором №ОАВ-ПЖ-0306-8-1 на балансі ПАТ «БГ Банк» відсутня.

Після придбання квартири АДРЕСА_2 було зроблено реконструкцію, зараз квартира перебуває на стадії завершення ремонтних робіт. В квартирі проживає позивачка з сином, іншого житла вона не має.

Втім, позивачці стало відомо, що її квартира 13.10.2020 зареєстрована за ТОВ «Мані Флоу» на підставі дублікату договору іпотеки та договору про відступлення права вимоги. В реєстрі зазначено, що майновим поручителем є - ОСОБА_3 , боржником є - ОСОБА_4 , а позивачка є - іпотекодавцем.

ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, вона не знала ні поручителя, ні боржника до укладення договору купівлі-продажу та жодних договорів з банком не укладала. За 5-ть років перебування квартири у її власності до неї чи до її сина жодного разу ніхто не звертався щодо квартири, ніяких листів не приходило.

Зазначає також, що при реєстрації права власності за відповідачем державним реєстратором було порушено Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (Т. 1, а. с. 1 13).

У лютому 2023 році ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги, згідно яких просить витребувати з незаконного володіння ТОВ «МАНІ ФЛОУ» у власність ОСОБА_1 нерухоме майно квартиру, розташовану за адресою - АДРЕСА_3 , яка в цілому складається з чотирьох кімнат, житловою площею - 69,7 кв. м., загальною площею - 92,1 кв. м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 93484551101 (Т. 3, а. с. 138 - 151).

Позиція сторін в суді першої інстанції

ТОВ «МАНІ ФЛОУ» у відзиві на позовну заяву просить в її задоволенні відмовити.

Представник товариства вказує, що ТОВ «Мані Флоу» став правонаступником ПАТ «БГ Банк» та отримав право вимоги до боржника - ОСОБА_4 та майнового поручителя - ОСОБА_5 .. Втім, товариству стало відомо, що предмет іпотеки без згоди іпотекодержателя було відчужено на користь ОСОБА_1 .. ТОВ «Мані Флоу» були направлені вимоги до позичальника, первісного іпотекодавця та правонаступника іпотекодавця про усунення порушень за кредитним та іпотечним договорами, які були залишено без відповіді. Повторні вимоги також були залишені без відповіді, тому ТОВ «Мані Флоу» звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього.

З позову вбачається, що саме ОСОБА_6 ввела позивачку в оману, оскільки знала, що квартира перебуває в іпотеці та знала про всі судові справи щодо кредитного та іпотечного договорів. Лист про відсутність боргу від банку, як на думку відповідача, не може бути належним доказом, оскільки це не документ первинного бухгалтерського обліку.

Те, що позивачка не отримувала листа від ТОВ «Мані Флоу» свідчить виключно про умисне ухилення позивачки від отримання поштової кореспонденції. ТОВ «Мані Флоу» не порушило вимоги закону щодо мораторію, адже іпотечний договір містив застереження, яке надавало право відповідачу задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у спосіб, встановлений ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

Первісний іпотекодавець порушив умови іпотечного договору та відчужив предмет іпотеки без згоди банку, тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню (Т. 1, а. с. 58 66).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05.04.2023 року задоволено частково вищевказані позовні вимоги ОСОБА_1 ..

Визнано протиправним та скасованоу Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію про право власності за № 54608020 від 16.10.2020 за ТОВ «МАНІ ФЛОУ» на чотирьох кімнатну квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 93484551101), прийняте державним реєстратором - приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Журавель Миколою Володимировичем, що є підставою для припинення права власності за ТОВ «МАНІ ФЛОУ» та поновлення запису про право власності за ОСОБА_1 на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 93484551101).

Витребувано з незаконного володіння ТОВ «МАНІ ФЛОУ» у власність ОСОБА_1 нерухоме майно квартиру розташовану за адресою - АДРЕСА_3 , що в цілому складається з чотирьох кімнат, житловою площею - 69,7 кв. м., загальною площею - 92,1 кв. м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 93484551101.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при укладення оплатного договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позивачка не знала та не могла знати про існування не погашеної іпотеки, адже в договорі відзначено, що підтвердив і власник, про відсутність заставних зобов`язань, а нотаріус перевірив та підтвердив відсутність обтяжень на квартиру.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем.

Суд зазначив, що вимоги ТОВ «Мані Флоу» не були отримані адресатами, зокрема адресований ОСОБА_2 лист повернувся з відміткою пошти - «досилається за місцем обслуговування». Одне рекомендоване повідомлення, відправлене ОСОБА_4 повернулося з відміткою пошти - «за закінченням строку зберігання». Відомостей щодо повернення рекомендованих повідомлень направлених ОСОБА_1 не міститься взагалі.

Реєстрація права власності на спірну квартиру за ТОВ «Мані Флоу» була незаконною, оскільки квартира АДРЕСА_2 , загальною площею - 92,1 кв. м., використовується як місце постійного проживання позивачкою. На квартиру не могло бути звернуто стягнення, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ТОВ «Мані Флоу» шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно, у зв`язку із дією Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», (Т. 3, а. с. 195 204).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ТОВ «МАНІ ФЛОУ» просить скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05.04.2023 року. Ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права.

Апелянт вказує на те, що судом першої інстанції не було враховано, що під час розгляду справи №2-12050/11 було доведено наявність боргу позичальника. ТОВ «МАНІ ФЛОУ» є новим кредитором та іпотекодержателем за кредитним договором, що підтверджено низкою судових рішень. Помилковими є висновки суду про придбання позивачкою квартири без наявності обтяження. Помилковими є твердження позивачки про не отримання вимог товариства. Суперечливими є висновки суду з цього приводу, оскільки матеріали справи містять докази направлення вимог про усунення порушень. Крім того, хибними є висновки суду першої інстанції про порушення товариством вимог Закону України«Про мораторійна стягненнямайна громадянУкраїни,наданого якзабезпечення кредитівв іноземнійвалюті»(Т. 3, а. с. 210 216).

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 08.05.2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2023 року (Т. 3, а. с. 221 222).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 19.05.2023 року призначено апеляційну скаргу апеляційну скаргу до розгляду у приміщенні Одеського апеляційного суду (Т. 3, а с. 228).

21.07.2023 року від адвоката Іванової П.В., діючої від імені ОСОБА_1 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій остання просить апеляційну скаргу залишити без задоволення (Т. 4, а. с. 1 17).

Згідно Рішення Вищої ради правосуддя від 20.08.2024 року №2518/0/15/-24 суддю ОСОБА_7 звільнено з посади судді Одеського апеляційного суду у відставку.

На підставі цього та керуючись Положенням про АСДС, було здійснено повторний автоматизований розподіл.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 04.09.2024 року вказану цивільну справу було прийнято до провадження іншої колегії суддів. Справу призначено до розгляду в приміщенні Одеського апеляційного суду (Т. 74, а. с. 119 119 зворотна сторона).

06.11.2024 року та 07.11.2024 року від адвоката Іванової П.В., діючої від імені ОСОБА_1 , надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності.

Учасники справи у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін,а неможливістьвирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про розгляд справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатню наявність у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.

3. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

03 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсальний банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, предметом якого виступила квартира АДРЕСА_2 в якості забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_8 за Кредитним договором №ОАВ-ПЖ-030608-1 від 03.06.2008. Договір посвідчений та зареєстрований в реєстрі за №2970 приватним нотаріусом Ситніковою Ю.Д. (Т. 1, а. с. 67 - 71).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2013 року у справі №2/1522/12050/11 стягнуто з ОСОБА_4 на користь приватного акціонерного товариства «Банк Перший» заборгованість за кредитним договором №ОАВ-ПЖ-030608-1 від 03.06.2008 у розмірі 4 020 215,55 грн. У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_9 відмовлено (Т. 1, а. с. 73 - 75).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23 травня 2014 року було допущено поворот виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 травня 2012 року по цивільній справі №2-12050/11, вказавши, що ухвала є підставою для скасування Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції реєстрації права власності на нерухоме майно у вигляді 4-х кімнатної квартири АДРЕСА_2 (т.2 а.с.8).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2015 року у справі №2-12050/11 роз`яснено ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 23.05.2014 по цивільній справі №2-12050/11 про поворот виконання заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30.05.2012, а саме вказано, що ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 23.05.2014 про поворот виконання заочного рішення є підставою для:

- внесення Запису про заборону відчуження нерухомого майна у вигляді 4-х кімнатної квартири АДРЕСА_2 ;

- внесення Запису про реєстрацію відомостей про іпотеку, що виникла на підставі Іпотечного договору від 03.06.2008, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д. та зареєстровано в реєстрі №2969, відповідно до якого іпотеку було передано 4-х кімнатну квартиру АДРЕСА_2 (Т. 1, а. с. 76 - 78).

29 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_2 передає у власність (продає), а ОСОБА_1 приймає у власність (купує) квартиру, розташовану за адресою - АДРЕСА_3 .

В пункті 6 договору зазначено, що продавець гарантує, що Квартира, яка є предметом цього Договору, на момент його посвідчення, боргами за житлово-комунальні послуги та договором сервітуту не обтяжена, нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не заставлена, під податковою заставою, в спорі і під забороною (арештом) не перебуває, а також прав щодо неї у третіх осіб немає, в квартирі не зареєстровано малолітніх та неповнолітніх дітей, права малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, який продавець зобов`язаний утримувати за законом або договором, не порушено.

Пунктом 10 договору передбачено, що відсутність будь-яких обтяжень (заборони, іпотеки, інші речові права) квартири підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а також Витягами за результатами пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об`єкт нерухомого майна у порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Договір купівлі-продажу посвідчений та зареєстрований в реєстрі за №1032 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Атаманчук О.Г. (Т. 1, а. с. 20 - 21).

Право власності за ОСОБА_1 того ж дня, 29.12.2015, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (Т. 1, а. с. 22).

З листа уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «БГ Банк» Новокової М.М. вбачається, що станом на 29.12.2015 заборгованість за кредитним договором №ОАВ-ПЖ-030608-1 на балансі ПАТ «БГ Банк» відсутня, у зв`язку чим просить вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Запис про реєстрацію відомостей про іпотеку, що виникла на підставі Іпотечного договору від 03 червня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Ситніковою Ю.Д. та зареєстрованого в реєстрі за №2969, відповідно до якого в іпотеку було передано 4-х кімнату квартиру за адресою - АДРЕСА_3 (Т. 1, а. с. 38).

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вбачається, що приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Журавель Миколою Володимировичем 13.10.2022 внесено запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за товариством з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу»на підставі дублікату договору іпотеки №281 від 13.10.2020, виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д., вимог про усунення порушень (Т. 1, а. с. 28 - 31).

28 листопада 2019 року між Публічним акціонерним товариством «БГ Банк», від імені якого діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «БГ Банк» Луньо Ілля Вікторович, та товариством з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» було укладено Договір №11/2019-20 про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, згідно п.2.1. якого за цим Договором в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Банк відступає шляхом продажу Новому кредитору, а Новий кредитор набуває у обсязі та на умовах, визначених цим Договором, права вимоги Банку до Позичальника та Застоводавців та або Іпотекодавців, Поручителів зазначених у Додатках №1 до цього Договору (Т. 1, а. с. 80 - 82).

28 листопада 2019 року між Публічним акціонерним товариством «БГ Банк», від імені якого діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «БГ Банк» Луньо Ілля Вікторович, та товариством з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» було укладено Договір про відступлення права вимоги за Договором іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д. та зареєстрований в реєстрі за №2969. Договір посвідчений та зареєстрований в реєстрі за №3316 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С. (Т. 1, а. с. 84 - 85).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси у справі №2/1522/12050/11 від 10.03.2020 замінено стягувача з - ПАТ «БГ Банк» на його правонаступника - ТОВ «Мані Флоу» у справі за позовом ПАТ «БГ Банк» до ОСОБА_4 , ОСОБА_9 про стягнення суми боргу за договором кредиту (Т. 1, а. с. 86 - 87).

28.05.2020 ТОВ «Мані Флоу» звернулося до приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Войтовського В.С. з заявою про державну реєстрації прав та їх обтяжень щодо поновлення в ДРРП реєстраційного запису про іпотеку в ЄРЗ №7318901 на підставі рішення суду (Т. 2, а. с. 2).

Приватним нотаріусом Войтовським В.С. 29.05.2020 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та внесено запис про іпотеку №36682741 з датою державної реєстрації 03.06.2008 (дата укладення іпотечного договору), але зазначивши іпотекодержателем ТОВ «Мані Флоу» (правонаступник стягувача), а іпотекодавцем ОСОБА_1 (власник майна) (Т. 2, а. с. 11 - 12, 13).

З реєстраційної справи №93484551101, наданої на виконання ухвали про витребування доказів, стало відомо про розгляд справи №522/5046/15-ц Приморським районним судом м. Одеси, ухвалою якого 19.03.2015 було накладено арешт на спірну квартиру (Т. 1, а. с. 143).

З Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що Приморським районним судом м. Одеси у справі №522/5046/15-ц 09 вересня 2015 ухвалено рішення, яким визнано недійсним свідоцтво на квартиру АДРЕСА_2 , номер 573, видане 01.07.2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Атаманчук О.Г.. Визнано за ОСОБА_2 право власності на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що складається в цілому з чотирьох житлових кімнат, загальною площею - 92,1 кв. м., житловою площею - 69,7 кв. м.. Витребувано з володіння Публічного акціонерного товариства «БГ БАНК» на користь ОСОБА_2 чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Зазначено, що рішення є підставою для внесення запису про скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 (номер запису про право власності 8462587, індексний номер 18789158) зробленої 22.01.2015 р. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Атаманчук О.Г.

Вищевказане рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09.09.2015 залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15.12.2015.

Також з реєстраційної справи вбачається наявність вимог про усунення порушень за кредитним та іпотечними договорами, складеними ТОВ «Мані Флоу» на ім`я ОСОБА_4 (вих. №145 від 22.06.2020, вих №185 від 17.08.2020), ОСОБА_1 (вих. №146 від 23.06.2020, вих. №186 від 17.08.2020), ОСОБА_6 (вих. №147 від 23.06.2020, вих. №187 від 17.08.2020), жодна з яких не була отримана адресатами (Т. 2, а. с. 160 - 171).

Дублікат іпотечного договору також міститься в матеріалах реєстраційної справи (Т. 2, а. с. 179 - 183).

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі та прийняття аргументів викладених у відзиві на апеляційну скаргу

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, якими він користується на власний розсуд (частина 1 статті 317 та частина 1 статті 319 ЦК України).

Разом з тим, статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України регламентовано принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини 1 статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно частини 1 статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Приписами статті 388 ЦК України регламентовано правові засади витребування майна від добросовісного набувача.

Частиною 1 наведеної статті визначено, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Крім того, пунктом 21 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» (надалі - постанова Пленуму) встановлено, що у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Отже, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Як встановлено матеріалами справи, 29 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_2 передає у власність (продає), а ОСОБА_1 приймає у власність (купує) квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .

В пункті 6 договору зазначено, що продавець гарантує, що Квартира, яка є предметом цього Договору, на момент його посвідчення, боргами за житлово-комунальні послуги та договором сервітуту не обтяжена, нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не заставлена, під податковою заставою, в спорі і під забороною (арештом) не перебуває, а також прав щодо неї у третіх осіб немає, в квартирі не зареєстровано малолітніх та неповнолітніх дітей, права малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, який продавець зобов`язаний утримувати за законом або договором, не порушено.

Пунктом 10 договору передбачено, що відсутність будь-яких обтяжень (заборони, іпотеки, інші речові права) квартири підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а також Витягами за результатами пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об`єкт нерухомого майна у порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Договір купівлі-продажу посвідчений та зареєстрований в реєстрі за №1032 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Атаманчук О.Г. (т.1 а.с.20-21).

Право власності за ОСОБА_1 того ж дня, 29.12.2015, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (Т. 1, а. с. 22).

Відповідно до ст. 41 Конституції України та ч. 1,2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі

№ 6-2776цс16 зроблено висновок, що «втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див.постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Відповідно до частин першої та другоїстатті 321 ЦК Україниправо власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Отже, положеннями частини другоїстатті 328 ЦК Українивстановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.

Факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що при укладення оплатного договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позивачка не знала та не могла знати про існування не погашеної іпотеки, адже в договорі зазначено, що підтвердив і власник, обставини відсутності заставних зобов`язань, а нотаріус перевірив та підтвердив відсутність обтяжень на квартирі.

Колегією суддів звертає увагу, що покладення обов`язку з виконання зобов`язання на добросовісного набувача іпотечного майна стане порушенням статті 1 Першого протоколу до конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, на підставі вищевказаного, враховуючи що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відсутні будь-які відомості про чинну (наявну) іпотеку, на час набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, за наведених обставин та враховуючи правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (провадження № 12-44гс20), колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем та не може відповідати за невиконання зобов`язання третіми особами.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України «Про іпотеку»).

За приписами частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, набуття права оренди земельної ділянки, права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) чи права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), такожподаються:

1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з відміткою про вручення адресату, або засвідчена іпотекодержателем копія рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з позначкою про відмову адресата від одержання такого відправлення, або засвідчені іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, таякі повернулися відправнику у зв`язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення, або засвідчені іпотекодержателем паперові копії електронного листа, яким за допомогою засобів інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно-телекомунікаційної системи, що забезпечує обмін електронними документами, надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, та електронного службового повідомлення відповідної системи, яким підтверджується доставка відповідного електронного листа за адресою електронної пошти адресата (у разі коли договором з іпотекодавцем або боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, передбачено можливість обміну електронними документами);

3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов`язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб`єктом оціночної діяльності, станом на дату не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації;

4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У разі подання документа, зазначеного в абзаці першому або четвертому підпункту 2 цього пункту, державна реєстрація проводиться після спливу тридцятиденного строку з моменту отримання адресатом вимоги, зазначеної у підпункті 1 цього пункту, якщо у такій вимозі не зазначений більш тривалий строк.

Як вказувалося вище з реєстраційної справи вбачається, що вимоги ТОВ «Мані Флоу» не були отримані адресатами, зокрема лист адресований ОСОБА_2 повернувся з відміткою працівника пошта «досилається за місцем обслуговування» (т.2 а.с.164,165). Одне рекомендоване повідомлення відправлене ОСОБА_4 повернулося з відміткою «за закінченням строку зберігання» (т.2 а.с.170). Відомостей щодо повернення рекомендованих повідомлень направлених ОСОБА_1 не міститься взагалі.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень. Посилання апелянта на те, що в матеріалах справи наявні докази відправлення вимоги про усунення порушень, спростовуються трекінгом з сайту «Укрпошта».

Таким чином, посилання представника ТОВ «Мані Флоу» на те, що він виконав вимоги закону щодо надіслання вимоги про усунення порушень за кредитним та іпотечним договором спростовуються матеріалами справи, а відзначені вище сповіщення не відповідають вимогам п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції невірно застосовано Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Підпунктом 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» зазначено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна)

не перевищує 140 кв.м для квартири та 250 кв.м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Продукція будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

У пункті 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» зазначено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому, до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій (заборону) на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

Аналогічні правові висновки щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц, (провадження № 14-45цс20); від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2020 року у справі № 524/10011/17 (провадження №61-5446св19) та багато таких інших.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) викладено правовий висновок про те, що обмеження, встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

Мораторій (заборона) на примусове відчуження майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, який встановлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», має цільовий характер і є державною гарантією захисту конституційних прав та інтересів громадян, які отримали кредити саме в іноземній валюті.

Тому, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (який був чинний станом на реєстрацію іпотеки та права власності на квартиру за ТОВ «Мані Флоу») ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.

Тому, реєстрація права власності на спірну квартиру за ТОВ «Мані Флоу» була незаконною, оскільки квартира АДРЕСА_2 , загальною площею - 92,1 кв. м., використовується як місце постійного проживання позивачем, не могла бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за ТОВ «Мані Флоу».

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Доводи апеляційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин, що не може бути підставою для скасування оскарженого рішення суду.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» є недоведеними, а тому вона підлягає залишенню без задоволення.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» відсутні.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

постановив:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Мані Флоу» залишити без задоволення.

Рішення Приморського районногосуду м.Одеси від05квітня 2023року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складений 10 грудня 2024 року.

Головуючий суддя: А. П. Заїкін

Судді: С. О. Погорєлова

О. М. Таварткіладзе