Ухвала

від 12.12.2024 по справі 910/12076/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/12076/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Таун Ленд Компані»</a> - Мартинюк О.О., адвокат (ордер від 09.04.2024),

відповідача - акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» -Сербіна О.В., адвокат (ордер від 29.10.2024),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «ПРОФІНВЕСТ» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ»

на рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2023 (суддя Трофименко Т.Ю.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 (головуючий суддя: Алданова С.О., судді: Корсак В.А., Євсіков О.О.)

у справі № 910/12076/23

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Таун Ленд Компані»</a> (далі - ТОВ «Таун Ленд Компані»)

до акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» (далі - АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ»),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «ПРОФІНВЕСТ» (далі - ТОВ «Компанія з управління активами «ПРОФІНВЕСТ»),

про стягнення 270 730 708,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Таун Ленд Компані» звернулося до суду з позовом до АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» про стягнення 270 730 708,00 грн, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов інвестиційного договору від 18.12.2019 № 2-ІД/Д/18/12/19 (з додатковою угодою від 30.12.2022 № 3 до нього) в частині сплати вартості частки інвестора в об`єкті будівництва.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.11.2023 у справі № 910/12076/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2024, позовні вимоги задоволено повністю з підстав їх обґрунтованості.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані, зокрема з посиланням на неналежне виконання відповідачем умов інвестиційного договору від 18.12.2019 № 2-ІД/Д/18/12/19 (з додатковою угодою від 30.12.2022 № 3 до нього, щодо якої відсутнє судове рішення, яке набрало законної сили, про визнання її недійсною) в частині сплати 270 730 708,00 грн вартості частки інвестора в об`єкті будівництва.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх судових інстанцій, АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою (з урахуванням доповнення до касаційної скарги, яке прийнято Судом до розгляду згідно з ухвалою від 02.12.2024), в якій просить Суд судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Так, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зазначає про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи частини першої статті 227 ГПК України («Обов`язок суду зупинити провадження у справі») без урахування висновку щодо застосування наведеної норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 зі справи № 910/13545/17. Також скаржник зазначає про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували, зокрема приписи статей 92, 98, 215, 228, 232 Цивільного кодексу України далі - ЦК України) без урахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05.07.2022 зі справи № 910/2958/20, від 22.02.2022 зі справи № 924/658/20, від 20.03.2018 зі справи № 910/8794/16, від 07.12.2022 зі справи № 904/6735/20 (№ 624/215/21), від 13.06.2023 зі справи № 923/515/21, від 21.11.2023 зі справи № 914/1293/22, від 09.04.2019 зі справи № 924/491/17, від 06.10.2021 зі справи № 918/237/20, від 27.10.2021 зі справи № 910/3055/20, від 23.11.2021 зі справи № 911/604/19, від 13.03.2024 зі справи № 757/23249/17-ц, від 24.12.2021 зі справи № 551/1325/19, від 27.10.2021 зі справи № 757/3996/15-ц, від 14.03.2024 зі справи № 920/395/23.

Також за доводами скаржника місцевим господарським судом порушено порядок постановлення ухвали про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, а саме ухвалу про відмову в задоволенні зазначеного клопотання постановлено без дотримання письмової форми, мотивування та без виходу до нарадчої кімнати. Суд апеляційної інстанції, у свою чергу, залишив допущене судом першої інстанції процесуальне порушення поза увагою.

ТОВ «Таун Ленд Компані» у відзиві на касаційну скаргу проти доводів касаційної скарги заперечило, посилаючись, зокрема на неподібність правовідносин у справах, які наведені скаржником у касаційній скарзі, зі справою № 910/12076/23.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вартості частки інвестора в об`єкті будівництва, яка не була сплачена відповідачем на виконання умов інвестиційного договору від 18.12.2019 № 2-ІД/Д/18/12/19 (з додатковою угодою від 30.12.2022 № 3 до нього).

Відповідач у відзиві, заперечуючи проти позовних вимог, зазначав, зокрема про те, що директор ТОВ Компанія з управління активами «ПРОФІНВЕСТ» при укладання додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору перевищив свої повноваження, оскільки згідно з пунктом 7.4 статуту АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» укладення цієї угоди компанією з управління активами (третьою особою) мало бути попередньо погоджено Наглядовою радою відповідача, з огляду на те, що сума додаткової угоди перевищувала 5 000 000,00 грн. Позивачу було відомо про обмеження повноважень компанії з управління активами при укладення додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору, оскільки в інвестиційному договору міститься посилання на те, що третя особа діє від імені, в інтересах та за рахунок відповідача на підставі договору про управління активами та статуту АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ». Жодного схвалення додаткова угода від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору не містить, Наглядова рада відповідача зазначену додаткову угоду не затверджувала. Водночас відповідач посилався і на нікчемність додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору відповідно до приписів статті 228 ЦК України, оскільки остання, на думку відповідача, порушує публічний порядок.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.

З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у наведених ним постановах Верховного Суду, з огляду на таке.

Так, щодо застосування приписів частини першої статті 227 ГПК України («Обов`язок суду зупинити провадження у справі»), які є універсальними у розгляді процесуального питання про зупинення провадження у справі, Верховний Суд у постанові від 19.06.2018 зі справи № 910/13545/17 виснував, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове і повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені. Пов`язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі. Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин. Тобто, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку повинен з`ясовувати як пов`язана справа, що розглядається даним судом, зі справою, що розглядається іншим судом, а також чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи.

Місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі № 910/12076/23 до вирішення іншої справи № 910/13311/23 про визнання недійсною додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору, виходив, зокрема з того, що у суду наявні об`єктивні можливості розгляду даної справи без вирішення справи № 910/13311/23, а зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

У свою чергу, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі № 910/12076/23 до вирішення іншої справи № 910/13311/23, яка розглядалася на той час Північним апеляційним господарським судом, виходив, зокрема з того, що згідно з постановою Верховного Суду від 21.05.2024 зі справи № 910/12076/23 ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 21.03.2024, якою було зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/13311/23, скасовано, а справу передано до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. У зв`язку з чим суд апеляційної інстанції відхилив клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого провадження для вирішення питання про зупинення провадження у справі.

Враховуючи викладене, відсутні підстави вважати, що судами попередніх інстанцій було порушено приписи частини першої статті 227 ГПК України у розгляді клопотання відповідача про зупинення провадження у справі № 910/12076/23 до вирішення іншої справи № 910/13311/23.

Верховний Суд також зазначає і про те, що згідно з Єдиним державним реєстром судових рішень у справі № 910/13311/23 Північним апеляційним господарським судом ухвалено постанову від 04.11.2024 про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору.

У доводах касаційної скарги скаржник також посилається на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували, зокрема приписи статей 92, 98, 215, 228, 232 ЦК України без урахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05.07.2022 зі справи № 910/2958/20, від 22.02.2022 зі справи № 924/658/20, від 20.03.2018 зі справи № 910/8794/16, від 07.12.2022 зі справи № 904/6735/20 (№ 624/215/21), від 13.06.2023 зі справи № 923/515/21, від 21.11.2023 зі справи № 914/1293/22, від 09.04.2019 зі справи № 924/491/17, від 06.10.2021 зі справи № 918/237/20, від 27.10.2021 зі справи № 910/3055/20, від 23.11.2021 зі справи № 911/604/19, від 13.03.2024 зі справи № 757/23249/17-ц, від 24.12.2021 зі справи № 551/1325/19, від 27.10.2021 зі справи № 757/3996/15-ц, від 14.03.2024 зі справи № 920/395/23.

Стосовно наведеного Суд зазначає таке.

Так, згідно з висновками Верховного Суду, які викладені у зазначених постановах:

- відповідно до частини третьої статті 92 ЦК України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). У зв`язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент знає (або повинен знати) про обмеження повноважень представника юридичної особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України); про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному вебсайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, або якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента;

- частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.

Водночас скаржник залишає поза увагою те, що предметом спору у справі № 910/12076/23 не є визнання недійсною додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору, як оспорюваного правочину, оскільки відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Проте у справі № 910/12076/23 предметом спору є стягнення 270 730 708,00 грн, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов інвестиційного договору від 18.12.2019 № 2-ІД/Д/18/12/19 (з додатковою угодою від 30.12.2022 № 3 до нього) в частині сплати вартості частки інвестора в об`єкті будівництва, у той час як в силу приписів 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

Зазначене стосується і посилання скаржника на судову практику, яка стосується вирішення спорів, пов`язаних із застосуванням приписів статті 232 ЦК України, якою врегульоване питання правових наслідків вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. У справі № 910/12076/23 предметом спору є стягнення 270 730 708,00 грн, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов інвестиційного договору від 18.12.2019 № 2-ІД/Д/18/12/19 (з додатковою угодою від 30.12.2022 № 3 до нього) в частині сплати вартості частки інвестора в об`єкті будівництва, у той час як правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою відноситься до оспорюваних правочинів та визнається недійсним у судовому порядку (за наявності передбачених законом підстав) за позовом однієї із сторін правочину або іншої заінтересованої особи.

У наведених скаржником справах розглядалися саме позови (первісний або зустрічний) про визнання оспорюваних правочинів недійсними (зокрема з підстав перевищення особою повноважень при укладенні правочину або укладення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою), на відміну від справи, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду, відповідно і предмет доказування у цих справах є різним, оскільки безпосередньо пов`язаний з предметом та підставами позову.

Отже, правовідносини у наведених скаржником справах та у справі № 910/12076/23 істотно відмінні за предметом позову, підставами позову і фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

Також скаржник посилається на те, що укладення додаткової угоди від 30.12.2022 № 3 до інвестиційного договору без погодження та всупереч інтересам відповідача у справі відбулося без реального наміру її виконання, а лише з метою незаконного заволодіння грошовими коштами відповідача, а тому зазначений правочин, на думку скаржника, є нікчемним в силу вимог статей 215, 228 ЦК України. Проте скаржник не наводить жодних підстав касаційного оскарження, визначених ГПК України в обґрунтування доводів про неправильне застосування судами норм матеріального права та/чи порушення норм процесуального права у зазначеній частині.

Також за доводами скаржника місцевим господарським судом порушено порядок постановлення ухвали про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, а саме ухвалу про відмову в задоволенні зазначеного клопотання постановлено без дотримання письмової форми, мотивування та без виходу до нарадчої кімнати. Суд апеляційної інстанції, у свою чергу, залишив допущене судом першої інстанції процесуальне порушення поза увагою.

Стосовно наведеного Суд зазначає таке.

В силу приписів пункту 1 частини першої статті 232 ГПК України ухвали (без конкретизації їх форми) є судовими рішеннями.

Відповідно до частини першої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Отже, протокольна ухвала, як судове рішення, в силу приписів частини першої статті 236 ГПК України має містити відповідні обґрунтування. Верховний Суд з огляду на сталу та послідовну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) [зокрема, рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України», рішення від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», рішення від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України»] відзначає, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування судового рішення, може бути різною залежно від його характеру, суті, тощо.

Оскільки ГПК України не містить конкретизації, де саме суд має вказувати свої обґрунтування за результатом відмови у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, зважаючи на відсутність обов`язку суду викладати у такому випадку окремий документ, як це визначено у статті 234 ГПК України, то мотиви, з яких виходив суд і відповідні обґрунтування можуть бути відображені у наступних судових рішеннях, що оформлюються окремим документом та/або оголошені судом у судовому засіданні, зафіксовані та міститися на технічному записі судового засідання, який є додатком до протоколу судового засідання.

Обґрунтування відмови у задоволенні зазначеного клопотання відповідача міститься, зокрема у рішенні господарського суду міста Києва від 06.11.2023 зі справи, а, отже, доводи скаржника про порушення судом порядку постановлення ухвали про відмову в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі не знайшли свого підтвердження.

Суд бере до уваги доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу в тій частині, в якій вони не суперечать даній ухвалі.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

На підставі викладеного вище Суд дійшов висновку, що касаційне провадження у цій справі підлягає закриттю.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ЕВО ІНВЕСТ» на рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 910/12076/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок