Постанова

від 04.12.2024 по справі 911/1332/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/1332/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Случа О.В.

секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників учасників:

офісу ГП - не з`явився

відповідача - 1 - не з`явився

відповідача - 2 - Очеретяний О.Г.

третьої особи - Очеретяний О.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Агро-Вересень"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 (у складі колегії суддів: Іоннікова І.А. (головуючий), Тищенко А.І., Михальська Ю.Б.)

за позовом заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави

до: 1. Головного управління Держгеокадастру у Київській області,

2. Фермерського господарства "Агро-Вересень"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1

про визнання недійсними та скасування наказів і договорів оренди земельних ділянок,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. 27.05.2019 заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Київської області з позовною заявою в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру, Відповідач-1) та Фермерського господарства "Агро-Вересень" (далі - ФГ "Агро-Вересень", Відповідач-2, Скаржник) про визнання недійсними та скасування наказів Головного управління Держаземагентства у Київській області від 15.09.2014 № 10-5407/15-14-сг, від 15.09.2014 № 10-5404/15-14-сг, від 20.10.2014 №10-8115/15-14-сг, від 22.10.2014 № 10-8073/15-14-сг та визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок від 20.01.2015 № 8428538 та від 20.01.2015 № 8428603.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при зверненні про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства громадянином ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) в порушення вимог Закону України "Про фермерське господарство" не було обґрунтовано розміри земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку та не зазначено перспективи діяльності фермерського господарства.

Також Прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки було виділено не єдиним масивом, а на значній відстані одна від одної.

1.3. Крім того, на момент прийняття оспорюваних наказів ОСОБА_1 був засновником Товариства з обмеженою відповідальністю "Венс-Плюс", яке займається вирощуванням, обробкою та торгівлею зерновими культурами, а також засновником та головою Селянського фермерського господарства "Зоря", у користуванні якого на території Сквирського району Київської області з 1995 року вже були земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

1.4. За доводами Прокурора ОСОБА_1 вже реалізував відповідно до вимог статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" своє право на створення фермерського господарства, яке пов`язане з укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього. Тому всі інші земельні ділянки, в тому числі і спірні, повинен був отримувати у користування відповідно до вимог статей 124, 134 Земельного кодексу України, статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", тобто виключно на конкурсних засадах (за результатами аукціону).

1.5. Враховуючи вищевикладене Прокурор вважає, що спірні накази видано з порушенням вимог земельного законодавства, а договори оренди землі, як наслідок, укладено всупереч законодавчо встановленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства.

2. Короткий зміст рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 12.09.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2020, у задоволенні позову відмовлено.

При цьому суди виходили з того, що оспорювані накази прийняті з дотриманням вимог закону, а Прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування на момент їх прийняття визначених статтею 123 Земельного Кодексу України підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та у їх затвердженні.

Оскільки позовні вимоги про визнання недійсними договорів оренди землі є похідними від основних вимог щодо визнання недійсними та скасування наказів, та враховуючи, що Прокурором не зазначено інших підстав для визнання недійсними договорів оренди, суди визнали безпідставними та необґрунтованими доводи позову в цій частині.

З урахуванням того, що судами не встановлено порушень законодавства з боку відповідачів, відмовлено у задоволенні позову саме з підстав його необґрунтованості та не застосовано наслідки пропуску строків позовної давності.

2.2. Постановою Верховного Суду від 14.03.2023 частково задоволено касаційну скаргу Прокурора, вищевказані судові рішення скасовано, а справу № 911/1332/19 направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

При цьому суд касаційної інстанції виснував про неврахування судами доказів у справі, зокрема щодо обставин та порядку отримання ОСОБА_1 земельної ділянки у 1995 році та, як наслідок, недослідження питання, чи було отримання ним земельних ділянок у 2014 році повторним.

Верховний Суд керувався також висновками Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/1830/19, до розгляду якої зупинялося провадження у справі.

2.3. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Київської області від 31.08.2023 у задоволенні позову Прокурора відмовлено повністю. Таке рішення суду мотивовано відсутністю порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача. При цьому питання спливу строку позовної давності за даних обставин не вирішувалося.

2.4. За результатами розгляду апеляційної скарги Прокурора рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено. При цьому апеляційний суд виснував про обґрунтованість позовних вимог Прокурора, а саме про отримання ОСОБА_1 спірних земельних ділянок поза визначеним статтями 124, 134 Земельного кодексу України порядком, а саме на позаконкурентних засадах.

Водночас апеляційний суд виснував про відсутність правових підстав для застосування строків позовної давності з огляду на звернення Прокурора до суду в межах 3-річного строку з таким позовом у справі № 376/1317/17, після закриття провадження у якій спір розглядається за правилами Господарського процесуального кодексу України.

2.5. З зазначеною постановою не погодилося ФГ "Агро-Вересень" та скористалося правом на її касаційне оскарження.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

3.1. Касаційне провадження у справі відкрито 31.10.2024 на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.2. У своїй касаційній скарзі Відповідач-2 просить суд скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 та залишити в силі рішення Господарського суду Київської області від 31.08.2023.

3.3. Доводами касаційної скарги є:

- передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України - неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо обрання Прокурором неналежного способу захисту та порушення ним строків позовної давності для звернення до суду;

- передбачені пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема щодо наявності/відсутності факту повторності при отриманні земельних ділянок за нормами Земельного кодексу України від 18.12.1990, Земельного кодексу України від 25.10.2001 та Закону України "Про фермерське господарство" від 19.06. 2003;

- передбачені пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України - ухвалення рішення про права, інтереси та/або обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі, а саме Сквирської міської ради як власника спірних земельних ділянок. В обґрунтування цих доводів Відповідач-2 додає до касаційної скарги витяги (Інформацію) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельні ділянки за вказаною радою.

3.4. Прокурор, Відповідач-1 та ОСОБА_1 не скористалися правом надати Суду відзиви на касаційну скаргу.

4. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Наказом Головного управління Держаземагентства у Київській області від 15.09.2014 № 10- 5407/15-14-сг ОСОБА_1 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 32,3918 га, розміщеної на території Сквирської міської ради Сквирського району, для ведення фермерського господарства.

Наказом від 20.10.2014 № 10-8115/15-14-сг було затверджено документацію із землеустрою та передано в оренду вказану земельну ділянку з кадастровим номером 3224010100:03:014:008 для ведення фермерського господарства строком на 21 рік.

На виконання вищевказаного наказу 31.12.2014 начальником відділу цього ж управління із ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки площею 32,3918 га для ведення фермерського господарства строком на 21 рік та зареєстровано Реєстраційною службою Сквирського районного управління юстиції 20.01.2015, а також підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.

4.2. Наказом Головного управління Держаземагентства у Київській області від 15.09.2014 № 10-5404/15-14-сг ОСОБА_1 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 30,9035 га, розміщеної на території Сквирської міської ради Сквирського району, для ведення фермерського господарства.

У подальшому наказом цього ж управління від 22.10.2014 № 10-8073/15-14-сг було затверджено документацію із землеустрою та передачу в оренду земельну ділянку на території Сквирської міської ради Сквирського району загальною площею 30,9035 га з кадастровим номером 3224010100:05:011:0035 для ведення фермерського господарства строком на 21 рік.

На виконання вищевказаного наказу 31.12.2014 начальником відділу Держземагентства у Сквирському районі Київської області із ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки площею 30,9035 га для ведення фермерського господарства строком на 21 рік, зареєстровано його Реєстраційною службою Сквирського районного управління юстиції 20.01.2015 та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.

4.3. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується учасниками, ОСОБА_1 є засновником Фермерського господарства "Агро-Вересень", державна реєстрація якого була проведена 25.09.2015.

4.4. Відповідно до пункту 1.5 статуту ФГ "Агро-Вересень" земля господарства складається, зокрема, з: 1) земельної ділянки державної власності, площею 30,9035 га, цільове призначення якої для ведення фермерського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, кадастровий номер 3224010100:05:011:0035, що розташована в адміністративних межах Сквирської міської ради Сквирського району Київської області, наданої в оренду Головним управлінням Держземагентства у Київській області на підставі договору оренди землі від 31.12.2014; 2) земельної ділянки державної власності площею 32,3918 га, цільове призначення якої для ведення фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, кадастровий номер 3224010100:03:014:0008, що розташована в адміністративних межах Сквирської міської ради Сквирського району Київської області, наданої в оренду Головним управлінням Держземагентства у Київській області на підставі договору оренди землі від 31.12.2014.

4.5. Як вбачається з матеріалів справи, земельні ділянки були виділені ОСОБА_1 не єдиним масивом, а на значній відстані одна від одної. Поряд з цим, на момент видання управлінням Держземагентства у Київській області оспорюваних наказів ОСОБА_1 був засновником та головою Селянського фермерського господарства "Зоря", у користуванні якого на території Сквирського району Київської області вже були земельні ділянки сільськогосподарського призначення, та засновником ТОВ "Венс-Плюс", яке займається вирощуванням, обробкою та торгівлею зерновими культурами.

З огляду на викладене, за висновками суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 вже реалізував своє право на створення фермерського господарства (СФГ "Зоря") відповідно до вимог статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" та на укладення договору оренди первісної земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Тому всі інші земельні ділянки, в тому числі спірні, громадянин ОСОБА_1 повинен був отримувати у користування відповідно до вимог статей 124, 134 Земельного кодексу України та статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", тобто виключно на конкурсних засадах. Тому суд визнав обґрунтованими доводи Прокурора про те, що оспорювані накази Головного управління Держземагентства у Київській області було видано з порушенням вимог земельного законодавства, а договори оренди землі укладені всупереч законодавчо встановленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутнього у судовому засіданні представника Відповідача-2 та третьої особи, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

5.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника. Така позиція сформована Верховним Судом у постановах від 17.01.2023 у справі №910/20309/21, від 01.05.2024 у справі № 910/9635/22.

5.3. Предметом спору у цій справі № 911/1332/19 є законність наказів Відповідача- 1 та укладених на їх підставі договорів оренди земельних ділянок. Доводи касаційної скарги наведені у пункті 3.3 цієї постанови.

5.4. Так на момент видачі наказів та укладення договорів оренди власником спірних земельних ділянок була держава, а уповноваженим власником органом - Головне управління Держземагентства.

5.5. У подальшому згідно наказу Головного управління Держгеокажастру від 15.12.2020 № 48-ОТГ, рішення Сквирської міської ради від 22.12.2020 та на підставі акту приймання-передачі спірні земельні ділянки були передані з державної власності до комунальної.

Речове право власності на землю Сквирської міської ради внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 01.03.2023.

5.6. Підставами касаційного оскарження, передбаченими пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник визначає ухвалення рішень у справі про права, інтереси та/або обов`язки Сквирської міської ради, яка не була залучена до участі у справі, проте є власником спірних земельних ділянок.

Розглянувши доводи скаржника у цій частині, колегія суддів зазначає наступне.

5.7. Загальний порядок передачі земель з державної у комунальну власність визначено статтею 117 Земельного кодексу України. Передача земельних ділянок з державної власності у комунальну власність здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями відповідно до повноважень, визначених Земельним Кодексом. Такими суб`єктами є Головні управління Держгеокадастру та міські, селищні, сільські ради, що представляють об`єднані територіальні громади, відповідно до частини першої статті 12 Земельного кодексу України.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

5.8. Згідно з частинами першою та п`ятою статті 148-1 Земельного кодексу України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Вимоги цієї статті поширюються на випадки переходу повноважень з розпорядження земельними ділянками державної власності від одного органу до іншого, а також при переході права власності на земельні ділянки від держави до територіальної громади і навпаки та при переході права власності на земельні ділянки від однієї територіальної громади до іншої.

5.9 Відповідно до абзаців 1-5 пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України із дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель: а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук); б) оборони; в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення; г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності; д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності; е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

5.10. Перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки.

5.11. З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

5.12. Наведені норми земельного законодавства узгоджуються з положеннями частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі", якою передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

5.13. Отже, чинне законодавство передбачає, що у договорі оренди землі може бути замінено як орендаря, так і орендодавця, і зміст наведеного законодавчого регулювання є спрямованим на збереження попередніх існуючих орендних відносин при переході права власності на земельну ділянку чи реорганізації орендаря. При відчуженні орендованої земельної ділянки попередній власник вибуває із орендних відносин, а новий власник має право і водночас зобов`язаний стати орендодавцем за договором оренди. Таким чином, спірні земельні ділянки, які є об`єктом оренди за спірними договорами, були переведені з державної в комунальну власність, а їх орендодавцем, тобто особою, що представляє місцеву територіальну громаду в орендних правовідносинах, в силу законодавчих приписів стала Сквирська міська рада.

Тобто після зміни власника земельної ділянки спірні договори не припинили свою дію, натомість міська рада в силу вимог закону набула статусу орендодавця в триваючих правовідносинах оренди разом із усіма належними орендодавцеві за договором правами та обов`язками.

5.14. Водночас у пунктах 22-24, 27, 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 сформульовано такі загальні правові висновки щодо розмежування універсального та сингулярного правонаступництва юридичної особи (прав та обов`язків юридичної особи):

"Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття "правонаступництво юридичної особи", "правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи" і "процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі" мають різний зміст.

Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 Цивільного кодексу України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 Цивільного кодексу України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 Цивільного кодексу України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 Цивільного кодексу України) і прав та обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (пункти 37, 38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/5953/17).

Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 Цивільного кодексу України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.

Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України), дарування (частина друга статті 718 Цивільного кодексу України), факторингу (глава 73 Цивільного кодексу України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 Цивільного кодексу України) чи спадкування (стаття 1216 Цивільного кодексу України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 Цивільного кодексу України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 Цивільного кодексу України, сформульований у постановах від 17.04.2018 у справі № 522/407/15, від 13.03.2019 у справі № 520/7281/15, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17.

За універсальним правонаступництвом має місце перехід усієї сукупності прав та обов`язків певної особи. При цьому майно особи як сукупність прав і обов`язків, які їй належать, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле, причому у цій сукупності єдиним актом переходять усі окремі права та обов`язки, які належали на момент правонаступництва праводателю, незалежно від того, виявлені вони на момент правонаступництва чи ні. Універсальне правонаступництво має місце у випадках припинення юридичної особи та спадкового наступництва у випадку смерті фізичної особи.

Сингулярне правонаступництво, на відміну від універсального, не охоплює переходу всієї сукупності прав та обов`язків до правонаступника, а тому іменується частковим правонаступництвом, і відбувається заміною осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін або вказівку закону".

5.15. Враховуючи зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування універсального та сингулярного правонаступництва юридичної особи, зважаючи на те, що норми статті 148-1 та пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України не містять жодних застережень чи винятків щодо допустимості переходу до місцевих територіальних громад прав орендодавця за договорами оренди земельних ділянок, Верховний Суд у постанові від 08.07.2024 у справі № 911/1580/23 прийшов до висновку, що до місцевої ради в порядку сингулярного правонаступництва та в силу прямої вказівки закону перейшли всі права та обов`язки орендодавця за укладеним раніше з органом державної влади договором оренди.

5.16. Згідно зі статтею 52 Господарського процесуального кодексу України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

5.17. Відповідно до частини першої статті 334 Господарського процесуального кодексу України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

5.18. За таких обставин процесуальне правонаступництво допускається на будь-якій стадії судового процесу або виконавчого провадження, що, в свою чергу, спростовує відповідні доводи Скаржника.

5.19. Дослідивши доводи касаційної скарги, передбачені пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Суд приходить до наступних висновків.

5.20. Частинами першою, третьою статті 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Відповідно до частин другої та третьої статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Закон визначає вимоги до таких клопотань та унормовує порядок їх вирішення.

В такий спосіб стаття 123 Земельного кодексу України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Водночас відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, крім Земельного кодексу України, регулюються Законом України "Про фермерське господарство", який є спеціальним нормативно-правовим актом. Так згідно статті 8 вказаного закону можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Частинами першою, другою, четвертою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено, що для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації або до місцевої ради. При цьому вказаний закон встановлює вимоги до такої заяви та перелік доданих документів.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду відповідний уповноважений орган розглядає у місячний строк і в разі її задоволення дає згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.

Тобто спеціальний Закон України "Про фермерське господарство" визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 Земельного кодексу України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Такі висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 Земельного кодексу України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

Отже, при вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство" як закону, спеціального відносно статті 123 Земельного кодексу України. Близькі за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Так відповідно до статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу (виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства).

Водночас відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою, тобто без проведення земельних торгів. Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц.

У справі, яка переглядається, підставою позовних вимог визначено незаконність надання фізичній особі земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства, а саме факт його повторного звернення для отримання земельних ділянок у спрощеному порядку з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів. При цьому матеріалами справи доведено, що раніше громадянину ОСОБА_1 вже надавалася в постійне користування земельна ділянка загальною площею 25,0 га для ведення селянського (фермерського) господарства та вже передавалися земельні ділянки у власність членів СФГ "Зоря", засновником якого є ОСОБА_1 , для ведення фермерського господарства.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції прийшов до правильного висновку, що ОСОБА_1 у минулому вже реалізував своє право на отримання земельної ділянки та займається сільськогосподарською діяльністю з її використанням на праві постійного користування з 1995 року. Оскільки у подальшому на підставі оскаржуваних у цій справі наказів Відповідача-1 ОСОБА_1 знову отримав в оренду у позаконкурсному порядку дві земельні ділянки, які на даний час перебувають у користуванні створеного ним фермерського господарства "Агро-Вересень", таке використання права на отримання землі у позаконкурентний спосіб є повторним.

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з вимогами чинного законодавства та судової практики. У свою чергу норми зазначених нормативних актів є зрозумілими та не містять взаємовиключень, суперечностей чи колізій, які потребували б формування Верховним Судом висновків щодо їх застосування чи вирішення певної правової проблеми. Крім того, Скаржником не наведено випадків іншого застосування на практиці зазначених положень закону.

5.21. З огляду на викладене Суд висновує про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права при ухваленні оскаржуваної постанови та, як наслідок, про відсутність підстав для формування у даній справі висновку щодо застосування норм Земельного кодексу України від 18.12.1990, Земельного кодексу України від 25.10.2001 та Закону України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 при визначенні наявності/відсутності факту повторності при отриманні земельних ділянок за правилами, визначеними зазначеними Скаржником у касаційній скарзі нормами права.

5.22. При цьому колегія суддів зазначає, що доводи касаційної скарги у цій частині переважно стосуються заперечення встановлених судом обставин та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України та, як наслідок, не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

5.23. Дослідивши доводи Скаржника щодо порушення, на його думку, судами норм права при відмові у застосуванні наслідків пропуску строків позовної давності Верховний Суд зауважує про їх необґрунтованість з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно вимог частини першої статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а за приписами частини першої статті 261 цього ж кодексу її перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, в межах визначеного законом трирічного строку Прокурором вживалися заходи представницького характеру, а саме в порядку цивільного судочинства у справі № 376/1317/17. При цьому ухвалою Сквирського районного суду від 10.01.2018 провадження у справі було закрито, а у подальшому Прокурор звернення до Господарського суду Київської області з позовом у цій справі № 911/1332/19, що є підставою для визнання поважними причин пропуску строків позовної давності.

В такий спосіб, з огляду на вимоги статей 257, 261 Цивільного кодексу України та беручи до уваги обставини справи, суд апеляційної інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність правових підстав для застосування наслідків пропуску строків позовної давності у цій справі, фактично визнавши поважними причини її пропуску.

Посилання Відповідача-2 у цій частині на постанову Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2012 № 10 Верховним Судом до уваги не беруться, оскільки за змістом частини четвертої статті 236, частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме у постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 916/806/19, від 10.06.2020 у справі № 914/2259/17, від 18.06.2020 у справі № 910/7707/19, від 20.10.2020 у справі № 910/13356/17, від 14.03.2023 у справі № 904/1868/19, від 25.05.2023 у справі № 910/12415/21, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21, від 05.12.2023 у справі № 922/2183/22, від 23.04.2024 у справі № 904/2074/23).

5.24. Розглянувши доводи скаржника щодо обраного Прокурором способу захисту при зверненні до суду з позовом у цій справі колегія суддів зазначає наступне.

З питань визнання недійсними та скасування наказів органів Держгеокадастру сформувалася стала та послідовна практика суду касаційної інстанції.

Так позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані. Такі висновки сформовано у численних постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

За таких обставин позовні вимоги про визнання незаконними та скасування наказів Головного управління Держаземагентства про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки задоволенню не підлягають. Як наслідок, Верховний Суд визнає обґрунтованими відповідні доводи Скаржника.

5.25. В такий спосіб оскаржувана постанова Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 у цій частині підлягає скасуванню з залишенням в силі у відповідній частині рішення суду першої інстанції. Водночас колегія суддів вказує на необхідність зміни мотивувальної частини рішення місцевого господарського суду у цій справі, а саме щодо відмови у позові не з підстав відсутності порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача, а з огляду на обрання Прокурором неналежного способу захисту, тобто такого, що не може призвести до відновлення порушеного права та спричинити правові наслідки, на які спрямовані позовні вимоги.

5.26. Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення у справі, яке повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

5.27. За наведених обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - частковому скасуванню з залишенням в силі у відповідній частині рішення місцевого господарського суду.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

6.2. Так відповідно до частин першої-п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.3. Згідно з частинами першою, другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.4. За змістом пункту 4 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

6.5. Згідно зі статтею 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

6.6. За таких обставин колегія суддів вважає, що касаційну скаргу Відповідача-2 необхідно задовольнити частково.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, у частині п`ятій статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

7.2. При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

7.3. Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, також визначені положеннями частин шостої, сьомої та дев`ятої статті 129 цього Кодексу. Так під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її судові витрати. У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 12.01.2023 у справі №910/8342/21, від 31.01.2024 у справі № 904/9070/21.

7.4. З огляду на викладене Суд не здійснює розподіл судових витрат за подання касаційної скарги у цій справі, а покладає їх на Скаржника.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фермерського господарства "Агро-Вересень" задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 у справі № 911/1332/19 скасувати в частині задоволення позовних вимог про:

Визнання недійсними та скасування наказів Головного управління Держаземагентства у Київській області від 15.09.2014 № 10-5407/15-14-сг та від 15.09.2014 № 10-5404/15-14-сг про надання дозволу ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду, розташованих на території Сквирської міської ради Сквирського району, загальною площею 63,3453 га

Визнання недійсними та скасування наказів Головного управління Держаземагентства у Київській області про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки від 20.10.2014 № 10-8115/15-14-сг (кадастровий номер 3224010100:03:014:0008) та від 22.10.2014 № 10-8073/15-14-сг (кадастровий номер 3224010100:05:011:0035) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності розташованих на території Сквирської міської ради Київської області, загальною площею 63,3453 га

та залишити в силі у цій частині рішення Господарського суду Київської області від 31.08.2023 у справі № 911/1332/19 з урахуванням мотивів цієї постанови.

3. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 у справі № 911/1332/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

О. Случ