Окрема думка

від 06.12.2024 по справі 420/26429/23

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

06 грудня 2024 року

м. Київ

справа №420/26429/23

адміністративне провадження №К/990/11786/24

У цій справі позивачка ОСОБА_1 порушувала перед судом питання про визнання протиправними дій приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Носенка Сергія Борисовича, вчинених у зведеному виконавчому провадженні про стягнення з позивачки грошових коштів, які стосувалися передачі на реалізацію належного їй нерухомого майна - 14 земельних ділянок (площею 2 га кожна) за стартовою ціною реалізації, визначеною ТОВ «ДЗК+» у звітах про експертну грошову оцінку за кожною із цих земельних ділянок, згідно з якими 11 земельних ділянок оцінено в 56000 грн, ще 2 земельні ділянки - у 70600 грн та ще 1 земельну ділянку - в 77800 грн.

Ключові аргументи позивачки ґрунтувалися на тому, що визначена у звітах суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «ДЗК+» грошова оцінка належних їй земельних ділянок очевидно є суттєво заниженою та меншою за ринкову в 30 разів. Позивачка вказувала, що на з 2013 року на цих земельних ділянках було висаджено дерева волоського горіху та фундуку, які на момент проведення оцінки, вже давали врожай, також на земельні ділянки було проведено водопостачання та електроосвітлення, що вочевидь мало вплинути на ціну, однак в звітах про експертну грошову оцінку вказано, що на земельних ділянках відсутні багаторічні зелені насадження, світло та вода. На переконання позивачки, оцінювач не виїжджав на об`єкт оцінювання. Відповідач зі свого боку, знаючи про порушення, допущені оцінювачем, в силу очевидності заниження ціни, прийняв зроблені ним висновки про ринкову вартість об`єктів оцінки, та передав на реалізацію майно позивачки за такою заниженою ціною, чим порушив її права, адже саме за рахунок коштів, отриманих з продажу, підлягав погашенню її борг.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 15 січня 2024 року, яке залишив без змін П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 лютого 2024 року, відмовив у задоволенні позову.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивачка мала оскаржувати оцінку майна, а не дії державного виконавця, який лише залучає оцінювача, втім позивачка таку оцінку не оскаржила, а доказів протиправності дій державного виконавця щодо проведення у виконавчому провадженні оцінки нерухомого майна, матеріали справи не містять. Крім цього, суди обох попередніх інстанцій зазначили, що законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки є рецензування звіту, однак позивачка знов таки не скористалася своїм правом на рецензування звітів про незалежну оцінку вартості майна для спростування їх результатів.

У касаційній скарзі, поданій з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позивачка просила ці судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Її основні аргументи зводилися до того, що суди першої та апеляційної інстанції підійшли до розгляду справи формально, не дослідили обставин справи, не надали оцінки поданим нею доказам та наведеним нею аргументам, взявши до уваги виключно докази і мотиви відповідача та третьої особи, не мотивувавши при цьому чому суди надали перевагу саме доказам і доводам відповідача та третьої особи. Зокрема, позивачка зазначила, що до матеріалів справи було долучено докази на підтвердження того, що справжня вартість земельних ділянок в 30 раз більше, ніж та, за якою відповідач передач їх на реалізацію, докази на підтвердження факту наявності на цих ділянках висадженого позивачкою саду волоського горіху та фундука, який відповідач і треті особи умисно приховали задля продажу земельних ділянок за безцінь, докази того, що оцінювач, призначений відповідачем, здійснив грошову оцінку земельних ділянок скаржниці без їх візуального обстеження.

На переконання скаржниці, суди попередніх інстанцій мали дослідити питання про наявність або відсутність факту наявності порушень з боку суб`єкта оціночної діяльності, призначеного відповідачем, під час здійснення ним грошової оцінки земельних ділянок позивачки, адже внаслідок цього у неї було безпідставно відчужено належні їй сад волоського горіху та фундуку.

Скаржниця вказала також, що долучила до матеріалів справи звіти про експертну грошову оцінку земельних ділянок із садом волоського горіху та фундуку, складених ТОВ «АМР ТРАСТ». У цих звітах вказано, що на них розташовано сад волоського горіху та фундуку віком 6-7 років, по периметру земельних ділянок висаджені кущі шипшини, також земельні ділянки мають поліпшення, зокрема, оснащені системою поливу. Акцентувала увагу на тому, що на відміну від оцінювача, призначеного відповідачем, оцінювач ТОВ «АМР ТРАСТ» безпосередньо виїжджав на об`єкти оцінки, ознайомлювався з ним та робив фотознімки.

На думку скаржниці, суди першої та апеляційної інстанції взагалі не дослідили звіти про грошові оцінки земельних ділянок, що містяться в матеріалах виконавчого провадження, не надали їм належної правової оцінки.

Верховний Суд ухвалою від 01 квітня 2024 року відкрив касаційне провадження за поданою представницею позивачки з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України, касаційною скаргою, зазначивши, що вказані скаржницею доводи потребують перевірки.

Постановою від 06 грудня 2024 року Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Тарасенко Оксана Юріївна, залишив без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2024 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2024 року у справі №420/26429/23 залишив без змін.

Підтримані більшістю суддів колегії касаційного суду висновки загалом ґрунтуються на тому, що у межах правовідносин, стосовно яких виник спір, роль виконавця зводиться до інформування сторін виконавчого провадження про результати оцінки майна. У разі ж незгоди з оцінкою майна, визначеною виконавцем, сторони можуть подати заперечення щодо такої оцінки чи оскаржити вказане рішення суб`єкта владних повноважень до суду. Після сплину строку на оскарження виконавець має право на передачу арештованого майна на реалізацію.

У справі встановлено, що приватний виконавець надсилав на адресу позивачки, зазначену у виконавчому документі, два повідомлення про вартість арештованого майна разом із копіями документів, що підтверджують визначення його вартості. Про зміну адреси позивачка не повідомляла. Таким чином, з огляду на положення частини п`ятої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження», боржник у виконавчому провадженні вважається ознайомленим з результатами визначення вартості майна, належного до реалізації.

За цих обставин, більшість суддів підтримала позицію судів попередніх інстанцій, що приватний виконавець належним чином дотримався процедурних аспектів щодо інформування позивачки про результат проведеної оцінки її майна суб`єктом владних повноважень. Позивачка ж, оскаржуючи дії приватного виконавця стосовно визначення вартості оцінки майна, не навела жодних обґрунтувань в чому полягає протиправність дій саме приватного виконавця. У постанові також зазначено, що єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки є рецензування звіту з оцінки. При цьому Закон України "Про виконавче провадження" не містить обов`язку приватного виконавця здійснювати рецензування звіту про оцінку майна, проведену суб`єктом оціночної діяльності з власної ініціативи, водночас зі змісту позову не вбачається, що позивачка подавала приватному виконавцю заперечення проти звіту про оцінку відповідного майна та останнім відмовлено у призначенні рецензування звіту.

Також, за висновком більшості суддів колегії, суди попередніх інстанцій установили дотримання процедури проведення оцінки майна як з боку приватного виконавця в частині визначення суб`єкта оцінки, використання результатів оцінки для вчинення подальших виконавчих дій тощо, так і дії суб`єкта оцінювання, яким були дотримані як процедура, так і методика її проведення.

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

Вважаю передчасними підтримані більшістю суддів колегії Касаційного адміністративного суду в постанові від 06 грудня 2024 року в цій справі висновки щодо законності і обґрунтованості оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій і, як наслідок, залишення їх без змін.

Натомість, на моє переконання, заслуговують на увагу наведені у касаційній скарзі доводи щодо наявності передбачених статтею 353 КАС України правових підстав для скасування спірних судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази, наслідком чого стала неповнота установлених у справі обставин, що, очевидно, не могло мати наслідком ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення, як того вимагає частина перша статті 242 КАС України.

Одними з основних засад адміністративного судочинства нарівні з верховенством права є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справ (частина третя статті 2 КАС України).

Згідно із частинами першою-третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вважаю, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції, очевидно, цим вимогам не відповідають.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 09 грудня 1994 року у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява №18390/91, §29, від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України" (Proninа.), заява №63566/00, §23).

Водночас за позицією цього ж Суду ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" (Kraska v. Switzerland), заява №13942/88, §30, від 19 квітня 1994 року у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів" (Van de Hurk v. the Netherlands), заява №16034/90, §59, від 12 лютого 2004 року у справі "Перез проти Франції" (Perez v. France), заява №47287/99, §80).

Ключові аргументи позивачки у цій справі стосувалися того, що відповідач передав на реалізацію належні їй земельні ділянки, кошти від продажу яких мали йти на погашення її боргу, за ціною, що є очевидно значно нижчою від реальної, зокрема, оцінювач ТОВ «ДЗК+» у звітах повністю проігнорував наявність на цих земельних ділянках саду фундуку і волоського горіху, які на момент проведення оцінки, вже давали врожай, а також оснащення земельних ділянок системою поливу, що вочевидь мало вплинути на їхню ціну. Позивачка стверджувала, що відповідач і треті особи умисно приховали ці обставини задля продажу її земельних ділянок за безцінь.

На обґрунтування цих своїх ключових доводів позивачка надала суду, крім іншого, звіти про експертну грошову оцінку земельних ділянок із садом волоського горіху та фундуку, складених ТОВ «АМР ТРАСТ», де оцінювач визначив вартість земельних ділянок позивачки близько в 30 разів більшою, ніж за оцінкою, здійсненою ТОВ «ДЗК+» та за якою відповідач передач їх на реалізацію. При цьому позивачка наголошувала, що на відміну від оцінювача, призначеного відповідачем, оцінювач ТОВ «АМР ТРАСТ» безпосередньо виїжджав на об`єкти оцінки, ознайомлювався з ним та робив фотознімки, якими підтверджується наявність дерев фундуку та волоського горіху.

Втім під час розгляду судами справи зазначені ключові аргументи позивачки не були «почуті», ба більше, суди їх взагалі проігнорували та всупереч визначеним статтею 90 КАС України правилам оцінки доказів, не оцінили наданих позивачкою доказів та не навели жодних мотивів щодо їх відхилення або врахування.

Переглядаючи ці судові рішення, Верховний Суд в постанові зазначив, що суди попередніх інстанцій установили дотримання процедури проведення оцінки майна як з боку приватного виконавця в частині визначення суб`єкта оцінки, використання результатів оцінки для вчинення подальших виконавчих дій тощо, так і дії суб`єкта оцінювання, яким були дотримані як процедура, так і методика її проведення.

Однак, за змістом оспорюваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанції врахували виключно докази відповідача і третіх осіб, при цьому, юридична оцінка звітів ТОВ «ДЗК+», на які спирався відповідач, обмежується самим лише описом інформації із них та констатацією відповідності формальним критеріям, а саме, що вони містять опис об`єктів оцінки, заяви оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації; відомості про особистий огляд об`єкта оцінки; посилання про дотримання оцінювачем національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення тощо.

Водночас жодної їх оцінки в світлі аргументів позивачки про суттєве і очевидне заниження ціни на її земельні ділянки та наданих нею звітів з альтернативною оцінкою, підкріплених фотознімками, суди першої та апеляційної інстанції не надали, мотивів відхилення цих доказів не обґрунтували.

Тож, самоусунувшись від оцінки доводів та доказів позивачки та обмежившись суто на питанні дотримання відповідачем формальних вимог щодо інформування сторін виконавчого провадження про результати оцінки майна, суди констатували дотримання ним вимог Закону України «Про виконавче провадження» , оскільки за змістом частини п`ятої статті 57 цього Закону сам собою факт надсилання звітів на зазначену у виконавчому документі адресу позивачки є достатнім для того, щоб вважати боржника ознайомленим з результатами визначення вартості майна, належного до реалізації.

Такий підхід судів, де самі лише зовнішні ознаки законності дій суб`єкта владних повноважень визнаються достатніми для відмови в задоволенні позову в сукупності із цілковитим ігноруванням аргументів іншої сторони, є суто формальним та ілюструє небажання розглядати справу по суті порушених позивачкою питань. Демонстрацією цього є те, що кореспонденція, яку приватний виконавець направив позивачці з метою інформування про результати оцінки її майна їй вручена не була та повернулася відправникові (з незалежних від нього причин) лише у жовтні 2023 року, тобто вже під час судового розгляду справи. Це означає, що на час передачі майна позивачки на реалізацію, відповідач не знав чи вона отримала звіти з оцінкою її майна, що свідчить про його байдуже ставлення до інформування як такого та зацікавленість виключно в наданні своїм діям зовнішніх ознак законності і суто формального дотримання процедури.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня та 12 червня 2019 року у справах №821/197/18 та №308/12150/16-ц вказувала на те, що визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності, здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання на підставі виконавчих документів. Отже, оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

Таким чином, у межах справи №420/26429/23 суди попередніх інстанцій, оцінюючи законність оспорюваних дій приватного виконавця щодо передачі на реалізацію належних позивачці 14 земельних ділянок, мали б не обмежуватися самою лише оцінкою дотримання відповідачем процедури в частині інформування сторін виконавчого провадження про оцінку майна позивачки, а вирішити питання законності самої оцінки, якою керувався відповідач, передаючи майно на реалізацію, оскільки саме це є ключовими аргументами позивачки, які мали бути «почуті» судами з наведенням відповідних мотивів щодо прийняття або відхилення наданих нею доказів як того вимагає процесуальний Закон.

Крім цього, вважаю помилковим підтриманий більшістю суддів колегії касаційного суду висновок про те, що єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки є рецензування звіту з оцінки.

Варто наголосити, що право на судовий захист не може ставитися у залежність від реалізації особою інших прав, як то, ініціювання рецензування звіту про оцінку майна, подання заперечень проти звіту тощо. У контексті спірних правовідносин Закон не встановлює обов`язковості вчинення дій щодо досудового врегулювання спору та не містить жодної норми, яка б давала підстави для висновку, що рецензування звіту є саме єдиним способом спростування результатів оцінки майна. Тож нормативно такий висновок є необґрунтованим.

Іншими словами, нереалізація особою права на позасудові способи оскарження результатів оцінки, не є для суду самостійною і безумовною підставою відмовляти в оцінці таких аргументів, фактично позбавляючи сторону самої можливості представити їх перед судом, оскільки тоді ставиться під сумнів сама суть справедливого судового розгляду та, тим більше, його ефективності.

Наостанок, варто зауважити, що касаційне провадження у справі відкрито за касаційною скаргою, поданою представницею позивачки з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження, зокрема вказано, що доводи скаржниці потребують перевірки. Разом із цим, як убачається зі змісту постанови, в ній немає висновків за тими пунктами частини четвертої статті 328 КАС України, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Підсумовуючи наведене, враховуючи, що суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу не надали оцінки жодному з аргументів відповідачки та фактично самоусунулися від встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, вважаю, що за результатами касаційного перегляду рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2024 року і постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2024 року у справі №420/26429/23, касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Тарасенко Оксана Юріївна, слід було задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Суддя Касаційного адміністративного

Суду в складі Верховного Суду А. Г. Загороднюк