ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.12.2024 року м.Дніпро Справа № 908/3704/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі філії "Відокремлений підрозділ Запорізька атомна електрична станція на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.02.2024 (суддя Мірошниченко М.В.)
у справі № 908/3704/23
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю КОРЛАЙН
про стягнення суми
ВСТАНОВИВ:
До Господарського суду Запорізької області звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю КОРЛАЙН з позовом до відповідача: Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі Відокремленого підрозділу Запорізька атомна електрична станція Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом про стягнення 1 236 501,34 грн., з яких 448959,00 грн. основний борг, 74 895,00 грн. неустойка (штраф) у розмірі 3% річних, 712647,34 грн. інфляційне збільшення. Також позивач просить зобов`язати орган (особу), що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування 3% річних на суму основного боргу з дати винесення рішення до моменту остаточного виконання рішення суду.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 27.02.2024 позов задоволено. Стягнуто з Акціонерного товариства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі філії "Відокремлений підрозділ Запорізька атомна електрична станція Акціонерного товариства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом на користь Товариства з обмеженою відповідальністю КОРЛАЙН суму основного боргу 448959,00 грн. (чотириста сорок вісім тисяч дев`ятсот п`ятдесят дев`ять грн. 00 коп.), суму 3% річних 74 853,00 грн. (сімдесят чотири тисячі вісімсот п`ятдесят три грн. 00 коп.), суму інфляційного збільшення боргу 712 128,17 грн. (сімсот дванадцять тисяч сто двадцять вісім грн. 17 коп.), витрати зі сплати судового збору в сумі 18 539,10 грн. (вісімнадцять тисяч п`ятсот тридцять дев`ять грн. 10 коп.) та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн. (п`ятнадцять тисяч грн. 00 коп.).
Зобов`язано орган, що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування 3% річних на суму основного боргу з дати винесення рішення до моменту остаточного виконання рішення суду за наступною формулою: сума 3% річних = сума основного боргу х кількість днів прострочення/365 або 366 днів у році.
Не погодившись з вказаним рішенням Акціонерним товариством Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі філії "Відокремлений підрозділ Запорізька атомна електрична станція подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 27.02.2024 у справі № 908/3704/23 в частині стягнення суми 3% річних 74 853,00 грн., суми інфляційних втрат 712 128,17 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні вказаних позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято при неправильному застосуванні норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- для оплати вартості всієї поставленої продукції за договором, має значення факт здійснення реєстрації податкової накладної в ЄРПН, її належне оформлення та надання її Покупцю. Зобов`язання Відповідача щодо сплати суми в розмірі ПДВ має настати виключно за умов належного оформлення, реєстрації та надання податкової накладної. Обов`язок щодо належного оформлення податкової накладної та надання її Покупцю лежить на Постачальнику безпосередньо. Відповідно, стягнення судом першої інстанції інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих на всю суму поставленого товару, в тому числі на ПДВ, не відповідає умовам укладеного договору та нормам матеріального права, які регулюють договірну діяльність;
- суд мав врахувати, що (1) втрата Відповідачем значної частини виробничих потужностей внаслідок окупації Запорізької АЕС, (2) виконання Відповідачем в умовах воєнного спеціальних обов`язків на ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільного інтересу і (3) необхідність в таких умовах підтримувати безпеку АЕС (Рівненської, Хмельницької, Південноукраїнської) є надзвичайними обставинами, які перешкодили Компанії своєчасно виконати свої зобов`язання. З урахуванням викладених обставин, суд мав право звільнити Відповідача від відповідальності у вигляді стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, заявлених Позивачем у справі. Втім, суд першої інстанції не врахував ці обставини справи у своїх висновках, тобто не застосував норми закону, які мав застосувати;
- вартість витрат на правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн по справі № 908/3704/23 є значно завищеною та підлягає зменшенню при прийнятті відповідного рішення про розподіл судових витрат. У зв`язку з чим, зазначена сума підлягає зменшенню при прийнятті відповідного рішення про розподіл судових витрат.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
13.05.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
В судовому засіданні 05.12.2024 приймали участь представники сторін.
Представник відповідача (апелянта) підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, судове рішення в оскаржуваній частині скасувати та прийняти в цій частині нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 19.08.2021 Товариством з обмеженою відповідальністю КОРЛАЙН (постачальник, позивач) та Державним підприємством Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі Відокремленого підрозділу Запорізька атомна електрична станція Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом (покупець, відповідач) укладено договір поставки товару №53-121-01-21-10589 (далі договір), за яким постачальник зобов`язується поставити, а покупець прийняти і оплатити товар, визначений у п. 1.1 договору, на суму 3 724 116,75 грн. з ПДВ.
Пунктом 3.1 договору встановлено, що загальна вартість товару становить 3 103 430,63 грн., крім того ПДВ 20% 620 686,12 грн., разом 3 724 116,75 грн.
За умовами п. 3.2 договору оплата за поставлений товар здійснюється протягом 60 (шістдесяти) календарних днів з дати поставки повного обсягу товару, визначеного в п. 1.1 договору, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника.
Згідно з п. 3.3 договору оплата покупцем частини вартості товару у розмірі суми ПДВ здійснюється після реєстрації постачальником належним чином оформленої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних (ЄРПН).
Пунктом 4.1 договору встановлено, що поставка товару відбувається відповідно до правил (ІНКОТЕРМС 2010) на умовах DDP м. Енергодар, вул. Промислова, 133, склад 33. Вантажоодержувач ЗВ ВП «Складське господарство» ДП НАЕК «Енергоатом», м.Енергодар.
У п. 4.2 договору закріплено, що поставка відбувається у строки згідно п. 1.3 договору.
Згідно з п. 1.3 договору строк поставки товару: вересень-листопад 2021 р.
Пунктом 12.1 договору встановлено, що договір вважається укладеним з дати підписання сторонами і діє один рік.
На виконання договору позивач поставив відповідачу товар за видатковими накладними:
- №27 від 07.09.2021 на суму 2 430,00 грн. з ПДВ, у тому числі ПДВ 405,00 грн.;
- №35 від 03.11.2021 на суму 825 137,75 грн. з ПДВ, у тому числі ПДВ 165 027,55 грн. (з урахуванням коригування згідно з листом позивача вих. №189а/11 від 03.11.2021);
- №38 від 29.11.2021 на суму 2 287 872,16 грн., у тому числі ПДВ 381 312,03 грн.;
- №39 від 08.12.2021 на суму 435 429,00 грн., у тому числі ПДВ 72 571,50 грн.,
загалом на суму 3 715 896,46 грн.
Відповідачем було оплачено поставлений товар частково, а саме: станом на 31.10.2022 здійснено оплат на суму 3 270 043,01 грн.
Залишок суми неоплаченого товару складає 448 959,00 грн, що і стало причиною виникнення спору.
За результатом розгляду справи, суд першої інстанції визнав обґрунтованими та задовольнив позовні вимоги про стягнення основного боргу в сумі 448 959,00 грн, 3% річних за загальний період з 08.02.2022 по 18.12.2023 в сумі 74 853,00 грн. та інфляційні втрати за період з лютого 2022 року по грудень 2023 року в сумі 712 128,17 грн. Також, суд не знайшов відстав для зменшення 3% річних та інфляційних втрат, відмовивши у задоволенні клопотання відповідача. Крім того, враховуючи виконаний адвокатом обсяг роботи, який включає як складання позовної заяви, так і участь адвоката в трьох судових засіданнях у даній справі, з огляду на ціну позову (1 235 940,17 грн.), суд не вважав заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн. завищеним та визнав заявлені витрати обґрунтованими.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Апелянт оскаржує рішення Господарського суду Запорізької області від 27.02.2024 у справі № 908/3704/23 лише в частині в частині стягнення втрат від інфляції в розмірі 712 128,17 грн., 3% річних 74 853,00 грн., тобто залишення без задоволення його клопотання про зменшення цих нарахувань, а також витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн, відтак апеляційне провадження здійснюється в межах вимог апеляційної скарги і судом не перевіряється законність та обґрунтованість рішення в іншій (неоскаржуваній) частині.
Так, до Господарського суду Запорізької області звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю КОРЛАЙН з позовом до відповідача: Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі Відокремленого підрозділу Запорізька атомна електрична станція Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом про стягнення 1 236 501,34 грн., з яких 448959,00 грн. основний борг, 74 895,00 грн. неустойка (штраф) у розмірі 3% річних, 712 647,34 грн. інфляційне збільшення. Також позивач просить зобов`язати орган (особу), що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування 3% річних на суму основного боргу з дати винесення рішення до моменту остаточного виконання рішення суду.
Позов обґрунтовано порушенням відповідачем зобов`язань щодо оплати поставленого позивачем товару за договором поставки товару №53-121-01-21-10589 від 19.08.2021.
Позов заявлено на підставі ст. 525, 526, 530, 610, 625, 664, 712 Цивільного кодексу України, ст. ст. 175, 193 Господарського кодексу України.
29.12.2023 до суду надійшла від позивача уточнена позовна заява з уточненим розрахунком стягуваних сум, відповідно до якого позивач просить стягнути з відповідача 1235940,17 грн., з яких сума основного боргу 448 959,00 грн., загальна сума 3% річних за всі періоди 74853,00 грн., загальна сума інфляційного збільшення боргу 712 128,17 грн.
Позивач уточнив, що під час розрахунку заборгованості за первинним позовом позивачем допущена помилка, а саме: помилково враховано у вартості товару, який було поставлено позивачем за умовами договору, суму пені в розмірі 3 105,55 грн., яка була сплачена позивачем на підставі бухгалтерської довідки від 29.12.2021 платіжним дорученням №273 від 29.12.2021. Крім того, в розрахунку заборгованості та в первинному позові не враховано коригування видаткової накладної №35 від 03.11.2021, яке проведене у зв`язку зі зміною ваги товару, та помилково була врахована видаткова накладна №35 від 03.11.2021 в редакції до коригування, відповідно судом розглядалися вимоги в новій редакції позову.
Відповідач частково заперечив проти задоволення позовних вимог, просив відмовити позивачу в нарахуванні 3% річних, інфляційних втрат та зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу.
За приписами ст. 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
Згідно ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Відповідно до ч. 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання на підставі господарських договорів є господарсько-договірними зобов`язаннями; при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (абзац другий ч. 4 ст. 179 ГК України): господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК України).
У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Цивільні права і обов`язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини є господарськими та врегульовані договором поставки товару №53-121-01-21-10589 від 19.08.2021.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
За приписами ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
Положеннями ст. 655 ЦК України закріплено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
За умовами п. 3.2 договору оплата за поставлений товар здійснюється протягом 60 (шістдесяти) календарних днів з дати поставки повного обсягу товару, визначеного в п. 1.1 договору, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника.
Як передбачено п. 3.3 договору оплата покупцем частини вартості товару у розмірі суми ПДВ здійснюється після реєстрації постачальником належним чином оформленої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних (ЄРПН).
Слід зауважити, що в даному випадку строк оплати вартості товару погоджено сторонами в п. 3.2 договору протягом 60 (шістдесяти) календарних днів з дати поставки повного обсягу товару, а вказівка у п. 3.3 договору про те, що оплата замовником частини вартості товару у розмірі суми ПДВ здійснюється після отримання ним від виконавця податкової накладної, оформленої та зареєстрованої в Єдиному реєстрі податкових накладних (ЄРПН), є лише умовою здійснення такої оплати, а не строком оплати.
При цьому судом враховується норма ч. 5 ст. 254 ЦК України, відповідно до якої, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Повну вартість товару поставлено позивачем 08.12.2021.
Виходячи з цього, товар мав бути оплачений відповідачем 07.02.2022 (з урахуванням вихідних днів).
На суму поставленого товару з ПДВ позивач виписав податкові накладні, які зареєстровано в Єдиному реєстрі податкових накладних, що підтверджується відповідними квитанціями.
Так, на суму поставки 2 430,00 грн. з ПДВ, у тому числі ПДВ 405,00 грн., виписано податкову накладну №1 від 07.09.2021, яку зареєстровано 28.09.2021.
На суму поставки 825 137,75 грн. з ПДВ, у тому числі ПДВ 165 027,55 грн., виписано податкову накладну №1 від 03.11.2021, яку зареєстровано 30.11.2021.
На суму поставки 2 287 872,16 грн., у тому числі ПДВ 381 312,03 грн., виписано податкову накладну №4 від 29.11.2021, яку зареєстровано 14.12.2021.
На суму поставки 435 429,00 грн., у тому числі ПДВ 72 571,50 грн., виписано податкову накладну №2 від 08.12.2021, яку зареєстровано 29.12.2021.
Отже, в межах визначеного пунктом 3.2 договору строку оплати позивач зареєстрував податкові накладні на суми поставленого товару з ПДВ.
Натомість апелянт зазначає, що для оплати вартості всієї поставленої продукції за договором, має значення факт здійснення реєстрації податкової накладної в ЄРПН, її належне оформлення та надання її Покупцю. Зобов`язання Відповідача щодо сплати суми в розмірі ПДВ має настати виключно за умов належного оформлення, реєстрації та надання податкової накладної. Обов`язок щодо належного оформлення податкової накладної та надання її Покупцю лежить на Постачальнику безпосередньо. Відповідно, стягнення судом першої інстанції інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих на всю суму поставленого товару, в тому числі на ПДВ, не відповідає умовам укладеного договору та нормам матеріального права, які регулюють договірну діяльність.
Щодо цього варто наголосити, що статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.
В силу норми ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до п. 187.1 ст. 187 Податкового кодексу України (далі - ПК України) датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.
Згідно із п. 201.7 ст. 201 ПК України податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс). У разі, якщо частка товарів/послуг, послуг не містить відокремленої вартості, перелік (номенклатура) частково поставлених товарів/послуг зазначається в додатку до податкової накладної у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, та враховується при визначенні загальних податкових зобов`язань.
Положеннями п. 201.10 ст. 201 ПК України визначено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою. Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Податкова накладна та/або розрахунок коригування до неї, складені та зареєстровані після 1 липня 2017 року в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг достатньою підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, та не потребує будь-якого іншого додаткового підтвердження.
Слід зауважити, що виходячи з положень статей 173, 174 ГК України, не здійснення реєстрації податкової накладної, розрахунку коригування кількісних та вартісних показників до податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних протягом передбаченого законодавством строку не є порушенням з боку позивача правил здійснення господарської діяльності - невиконанням господарського зобов`язання, оскільки обов`язок зі складання та реєстрації податкових накладних виникає у нього саме на підставі податкового законодавства.
Водночас, зазначення сторонами у договорі про обов`язок позивача здійснити реєстрацію податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних протягом передбаченого законодавством строку не має наслідком зміну характеру відповідних правовідносин з податкових на господарські.
Таким чином, невиконання або неналежне виконання таких умов договору (здійснення реєстрації податкової накладної тощо) не є правопорушенням у сфері господарювання. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.02.2019 у справі № 913/272/18, від 02.05.2018 у справі № 908/3565/16, від 10.05.2018 у справі № 917/799/17; постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.08.2018 у справі № 917/877/17.
Отже, відсутні підстави стверджувати, що наявна відкладальна умова (у розумінні приписів статті 212 ЦК України) щодо виконання відповідачем своїх зобов`язань з остаточного розрахунку та сплати суми в розмірі ПДВ.
Також, відповідно до положень ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною четвертою статті 545 цього Кодексу. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.
Тобто відстрочення виконання зобов`язання боржником можливе лише за умов невчинення кредитором дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку.
Так само, скаржником не доведено суду наявність обставин прострочення кредитора згідно ст. 613 ЦК України, з якими пов`язувалася б можливість здійснення повної оплати покупцем за Договором, адже не реєстрація чи ненадання податкової накладної не є простроченням кредитора у розумінні ст.613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від виконання свого обов`язку за Договором.
Окремо варто зупинитись на тому, що на момент виникнення спірних правовідносин діяв Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 р. № 1246 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 р. № 341) зі змінами, пунктом 17 якого було встановлено, що у разі зупинення реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування формується квитанція про зупинення реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування. Така квитанція одночасно надсилається постачальнику (продавцю) та отримувачу (покупцю) - платнику податку.
А як передбачено п. 18 Порядку на момент прийняття у встановленому порядку рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування щодо таких податкової накладної та/або розрахунку коригування проводяться перевірки, визначені пунктом 12 цього Порядку (крім абзацу десятого). За результатами таких перевірок формується квитанція про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування, яка надсилається платнику податку разом з відповідним рішенням. Квитанція про реєстрацію податкової накладної та/або розрахунку коригування, щодо яких прийнято рішення про їх реєстрацію, одночасно надсилається постачальнику (продавцю) та отримувачу (покупцю) - платнику податку.
Згідно абзацу 1 пункту 201.10 статті 201 ПК України при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.
Доказів направлення позивачу такої вимоги матеріали справи не містять.
Відповідно до абз. 6 п. 201.10 ст. 201 ПК України з метою отримання податкової накладної/розрахунку коригування, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, покупець надсилає в електронному вигляді запит до Єдиного реєстру податкових накладних, за яким отримує в електронному вигляді повідомлення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних та податкову накладну/розрахунок коригування в електронному вигляді. Такі податкова накладна/розрахунок коригування вважаються зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних та отриманими покупцем.
З огляду викладене, відповідач мав можливість перевірити стан реєстрації податкових накладних на офіційному сайті державної податкової інспекції.
Також, з метою отримання зареєстрованих податкової накладної та/або розрахунку коригування платник податку складає запит в електронній формі у затвердженому в установленому порядку форматі (стандарті) з дотриманням вимог Законів України Про електронні довірчі послуги, Про електронні документи та електронний документообіг (п. 21 Порядку).
За приписами п. 24 Порядку не пізніше операційного дня, що настає за днем надходження запиту, платнику податку надсилається повідомлення в електронній формі та податкова накладна та/або розрахунок коригування відповідно до запиту
Доказів надсилання відповідачем в електронному вигляді запиту до Єдиного реєстру податкових накладних суду не надано, тобто сам відповідач не реалізував надане йому право на отримання повідомлення про реєстрацію податкової накладної в ЄРПН та безпідставно уникав обов`язку щодо оплати повної вартості за поставлений йому товар.
Поміж вказаного, за положеннями п. 25 Порядку платник податку через електронний кабінет шляхом перегляду в режимі реального часу має доступ до даних Реєстру щодо складених ним чи його контрагентами податкових накладних та/або розрахунків коригування, що спростовує доводи апелянта про неможливість дізнатися про реєстрацію податкових накладних іншим шляхом, аніж отримання письмового повідомлення від позивача.
Відхиляє апеляційний суд й доводи про помилковість визначення судом дати виникнення заборгованості відповідача за Договором та прострочення для цілей нарахування інфляційних втрат та 3 % річних, враховуюче наведені вище висновки у цій постанові, адже оскільки на дату настання строку оплати товару податкові накладні вже були виписана та зареєстровані позивачем, у відповідача були наявні підстави для оплати частини вартості товару в розмірі суми ПДВ.
У зв`язку з цим, відсутні й підстави для застосування відповідачем п. 7.6 договору щодо зменшення в односторонньому порядку ціни договору на суму ПДВ.
Позивач надав докази виконання договору щодо поставки товару в повному обсязі відповідачу.
Товар, зазначений у вище вказаних накладних, прийнято відповідачем у позивача без будь-яких зауважень до їх оформлення. Видаткові накладні підписані повноважним представником відповідача, що не заперечується останнім.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем не надано доказів щодо наявності претензій по кількості та якості до поставленого товару, а отже останній вважається прийнятим покупцем.
При цьому відповідач не заперечує факт поставки товару. Представник відповідача в судовому засіданні пояснив, що факт отримання товару відображений відповідачем в бухгалтерському обліку. Сума заборгованості в розмірі 448 959,00 грн. підтверджена актом звірки взаємних розрахунків сторін станом на 13.09.2023.
Враховуючи зазначений вид договорів, вбачається, що він є оплатним, і обов`язку продавця за договором поставити товар відповідає обов`язок покупця оплатити вартість цього товару.
Доказів оплати товару на суму 448 959,00 грн. відповідач не надав.
З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги те, що представником відповідача не заперечувався та не оспорювався факт того, що позивачем поставлено товар позивачу на суму 448 959,00 грн, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про обґрунтованість та доведеність вимог позивача щодо стягнення з відповідача 448 959,00 грн суми основного боргу.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За прострочення оплати товару позивач нарахував на суму заборгованості 3% річних за загальний період з 08.02.2022 по 18.12.2023 в сумі 74 853,00 грн. та інфляційні втрати за період з лютого 2022 року по грудень 2023 року в сумі 712 128,17 грн.
Суд першої інстанції визнав обґрунтованими вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат у заявленому розмірі.
Апелянтом не оскаржується правильність виконаних нарахувань.
Натомість судом встановлено, що представник відповідача в суді першої інстанції просив відмовити позивачу в нарахуванні 3% річних, інфляційних втрат та зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу.
Наразі скаржник оскаржує визначення судом стягнення 3% річних, інфляційних втрат та витрат на професійну правничу допомогу без їх зменшення.
В обґрунтування наявності підстав для зменшення означених сум вказано про те, що: «відповідно до статуту АТ «НАЕК «Енергоатом» (затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2023 року № 1420) метою діяльності товариства є одержання прибутку від провадження господарської діяльності для задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб в електричній енергії; забезпечення ефективної, безпечної експлуатації атомних електростанцій, безпеки під час будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації ядерних установок. Дохід АТ «НАЕК «Енергоатом» більше ніж на 90 % складається з виручки від реалізації електричної енергії, що виробляється її відокремленими підрозділами атомними електростанціями. У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні запроваджений воєнний стан, строк дії якого неодноразово продовжувався. 04 березня 2022 року місто Енергодар Запорізької області та філія відокремлений підрозділ «Запорізька атомна електрична станція» АТ «НАЕК «Енергоатом» (ВП ЗАЕС) були захоплені збройними силами російської федерації та до теперішнього часу перебувають в тимчасовій окупації. Енергодарська міська територіальна громада, у якій розташована ВП ЗАЕС, віднесена до тимчасово окупованих російською федерацією територій України з 02.03.2022 згідно із переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженим наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309. З моменту окупації ВП ЗАЕС працює в екстремальних умовах, на початку захоплення атомна станція працювала на мінімальних потужностях, а вже з вересня 2022 відпуск електричної енергії у мережу зі станції не здійснюється. Разом з цим, для підтримання життєздатності атомних блоків живлення станції відбувається за рахунок виробленої електричної енергії іншими атомними станціями України. В структурі електроенергії, виробленої відокремленими підрозділами АТ «НАЕК «Енергоатом», до моменту окупації військовими російської федерації найбільшу частку складала електроенергія, вироблена саме ВП ЗАЕС, оскільки з 15 діючих атомних енергоблоків енергосистеми України 6 енергоблоків належать ВП ЗАЕС. Таким чином, на теперішній час Компанією втрачено виробничі потужності, що забезпечували майже половину його доходу від реалізації електроенергії. Поряд з цим, АТ «НАЕК «Енергоатом» продовжує нести витрати з утримання об`єктів і персоналу ВП ЗАЕС, не одержуючи від діяльності цього відокремленого підрозділу жодного доходу. Зокрема, зазначені втрати виробничих потужностей вкрай негативно вплинули на фінансовий стан Компанії. Так, за період 2022 року ДП «НАЕК «Енергоатом» отриманий збиток в розмірі 6,75 млрд грн, що підтверджується звітом про фінансові результати за 2022 рік (розділ І, код рядка 2355 «Чистий фінансовий результат»), за підсумками І півріччя 2023 року чистого збитку в сумі 9 048 641 тис. грн (фінансовий звіт за перше півріччя 2023 року). За таких обставин, через втрату Компанією значної частини своїх виробничих потужностей, було розбалансовано фінансовий стан державного підприємства. Крім того, постійні ракетні атаки російської федерації на енергетичну інфраструктуру України також безпосередньо та значно впливають на роботу інших атомних електростанцій України. Через зниження частоти в енергосистемі України на енергоблоках спрацьовує система аварійного захисту, внаслідок чого енергоблоки автоматично відключаються та працюють у проєктному режимі, без генерації у вітчизняну енергосистему. Виконуючи функції експлуатуючої організації (оператора) атомних електростанцій, АТ «НАЕК «Енергоатом», відповідно до статті 33 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», зобов`язане першочергово забезпечувати безпечну експлуатацію ядерних установок. Підвищення та дотримання досягнутого рівня безпеки діючих енергоблоків атомних електростанцій має найвищий пріоритет у діяльності експлуатуючої організації. Питання забезпечення безпеки є пріоритетним над економічними, технічними, науковими та іншими цілями діяльності. Відповідно, наявні ресурси, в тому числі грошові кошти, АТ «НАЕК «Енергоатом» спрямовує в першу чергу на задоволення потреб безпеки експлуатації АЕС. АТ «НАЕК «Енергоатом» з початку роботи нової моделі ринку електричної енергії України (1 липня 2019 року), введеної відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії», виконує спеціальні обов`язки для забезпечення загальносуспільного інтересу (ПСО), а саме доступності електричної енергії для побутових споживачів, покладених на нього Державою відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.06.2019 № 483 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов`язків на учасників ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії» (зі змінами). Протягом 2019 2023 років діяли декілька моделей виконання ПСО, а саме товарна та фінансова моделі, при цьому кожна з таких моделей передбачає потужне фінансове навантаження на державне підприємство, і на жаль, станом на поточний момент АТ «НАЕК «Енергоатом» за жоден з років виконання ПСО не отримало компенсацію, передбачену положеннями законодавства (ч. 5 ст. 62 Закону України «Про ринок електричної енергії» та пунктом 16 Положення «Про покладення спеціальних обов`язків на учасників ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку електричної енергії»). До 1 жовтня 2021 діяла товарна модель ПСО, яка передбачала продаж Відповідачем встановленого обсягу електричної енергії ДП «Гарантований покупець» за фіксованими цінами, що нижчі за ринкові. При цьому, з починаючи з лютого 2020 року почалося швидке накопичення заборгованості ДП «Гарантований покупець» за електроенергію. Зазначене підтверджується довідкою щодо виконання ДП «НАЕК «Енергоатом» товарного ПСО за період 2019-2021 роки, з якою вбачається загальний обсяг проданої електричної енергії ДП «НАЕК «Енергоатом» за кожен з років (колонка 6) та обсяг проданої електричної енергії саме ДП «Гарантований покупець» на виконання ПСО (колонка 6, за рік та з розбивкою по місяцях), вартість проданої електричної енергії ДП «Гарантований покупець» з розбивкою по місяцях зазначеного вище періоду (колонка 8), суми оплат, що надійшли від ДП «Гарантований покупець» з розбивкою по місяцях (колонка 9) та суми заборгованості на кінець кожного з місяців за період 2019 - 2021 років (колонка 10). Внаслідок цього у ДП «НАЕК «Енергоатом» виник довгостроковий дефіцит платіжного балансу, який негативно вплинув на можливість виконувати зобов`язання по сплаті платежів, у тому числі по сплаті таких першочергових платежів як податки, збори та інші платежі до державного бюджету, постачання ядерного палива тощо. З 1 жовтня 2021 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11.08.2021 № 859 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 5 червня 2019 року № 483 та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» запроваджено нову модель ПСО «Фінансову». Метою фінансової моделі є покриття за рахунок виробників електричної енергії, на яких покладаються спеціальні обов`язки, різниці між ринковою вартістю та вартістю електричної енергії, спожитої побутовими споживачами у розрахунковому періоді за фіксованими цінами. За 2022 рік витрати на виконання ПСО для ДП «НАЕК «Енергоатом» склали 87,643 млрд грн (включено до рядка 2150 фінансового звіту «витрати на збут», та підтверджуються розшифровкою таких витрат код рядка 5.14), тоді як загальний валовий прибуток Компанії (рядок 2090 у звіті про фінансовий результат (який формується як дохід від реалізації продукції (рядок 2000 фінансового звіту) мінус собівартість продукції (рядок 2050 фінансового звіту)) у 2022 становив 86,615 млрд грн. Таким чином, витрати ДП «НАЕК «Енергоатом» на виконання фінансової моделі ПСО на мільярд гривень більші, ніж весь дохід Компанії від реалізації електричної енергії. ДП «НАЕК «Енергоатом» фактично забезпечує покриття основного фінансового навантаження, необхідного для реалізації загальносуспільного інтересу, та зазнає надзвичайно великих фінансових витрат у межах його виконання, за відсутності джерела та механізму компенсації за виконання таких спеціальних обов`язків.
Відповідно до ч. 2 ст. 219 Господарського Кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Надзвичайними обставинами у даному випадку є сукупність наведених вище обставин, які вплинули на здатність Компанії своєчасно розрахуватись за надані Позивачем послуги.
З огляду на вказане суд мав врахувати, що (1) втрата Відповідачем значної частини виробничих потужностей внаслідок окупації Запорізької АЕС, (2) виконання Відповідачем в умовах воєнного спеціальних обов`язків на ринку електричної енергії для забезпечення загальносуспільного інтересу і (3) необхідність в таких умовах підтримувати безпеку АЕС (Рівненської, Хмельницької, Південноукраїнської) є надзвичайними обставинами, які перешкодили Компанії своєчасно виконати свої зобов`язання».
Колегія суддів зауважує, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором (ч. 1 ст. 216 ГК України).
Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
Згідно ч. 6 ст. 231 ГК України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам ч. 4 ст. 231 ГК України, в силу якої у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Відповідно до ст. 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
На підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України, ч. 1 ст. 233 ГК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені) до її розумного розміру (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 910/437/22, від 13.07.2022 у справі № 925/577/21, від 28.06.2022 у справі № 902/653/21, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18).
Аналіз приписів статей 551 ЦК України, 233 ГК України свідчить, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки; господарський суд повинен надати оцінку поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін. При цьому обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання (постанова Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 914/1517/18).
Положення статей 233 ГК України та 551 ЦК України при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій є універсальними у правозастосуванні (пункт 8.26. постанови Верховного Суду від 09.03.2023 у справі № 902/317/22).
Реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (пункт 88 постанови Верховного Суду від 02.03.2023 у справі № 905/1409/21).
В постанові від 08.03.2020 у справі № 902/417/18 Велика палата Верховного Суду зазначила таке: за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин; зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі; господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013 слідує, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц (п. 8.35).
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання (п. 8.38).
Вказана правова позиція була відображена в подальшому у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 916/880/20.
При цьому варто зазначити, що стягнення 3% річних та інфляційних втрат не пов`язується з наявністю в діях відповідача вини, оскільки такі нарахування не є санкціями, а виступають мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, тобто способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (неналежне виконання зобов`язання), а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Отже, положення законодавства, що стосуються саме неустойки (штрафних санкцій), на які посилається апелянт, є не застосовними по відношенню до 3% річних та інфляційних втрат.
Поряд з цим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19): «господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань» (п. 8.32).
Для зменшення нарахованих позивачем сум має бути встановлена очевидна їх неспівмірність, в тому числі обставини того, що наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання.
Проте судом встановлено, що заборгованість виникла 07.02.2022, а позивач звернувся до суду за захистом тільки 18.12.2023. Відповідач не вживав заходів для зменшення суми основного боргу, що призвело до збільшення періоду прострочення та відповідно - розміру компенсаційних нарахувань позивача.
Доводи відповідача про те, що порушення зобов`язання сталось з боку відповідача внаслідок дії форс-мажорних обставин судом відхилені з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Згідно з ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Виходячи з наведених норм, наявність форс-мажорних обставин є підставою для звільнення особи від відповідальності за порушення зобов`язання, а не від обов`язку виконання основного зобов`язання.
Пред`явлена до стягнення сума заборгованості за договором є основним зобов`язанням відповідача перед позивачем за поставлений товар, а не відповідальністю відповідача. Враховуючи викладене, посилання відповідача на настання форс мажорних обставин не звільняє відповідача від обов`язку сплатити заборгованість.
В досудовому порядку відповідач не звертався до позивача з повідомленням про настання форс-мажорних обставин відповідно до п. 9.3 договору, а послався на форс-мажорні обставини лише у відзиві на позов.
Лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 щодо засвідчення форс-мажорних обставин адресований «всім, кого він стосується». Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання.
Відповідач не підтвердив у встановленому порядку настання форс-мажорних обставин саме для спірного випадку невиконання зобов`язання.
Крім того, обставини, на які посилається відповідач як на форс-мажорні, зокрема війська агресія РФ проти України, військовий стан та окупація ВП «ЗАЕС», не існували на час настання строку виконання зобов`язань з оплати поставленого товару (07.02.2022).
Апеляційний суд зауважує, що в даному випадку зазначені відповідачем обставини щодо введеного та діючого на даний час воєнного стану в України негативно впливають не тільки на результати господарської діяльності відповідача. Всі суб`єкти підприємницької діяльності, підприємства, установи та організації України, в тому числі і позивач, знаходяться в рівних умовах та здійснюють свою господарську діяльність в однаковому несприятливому економічному становищі в країні та повинні вживати усіх заходів, необхідних для належного виконання зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
В свою чергу, ч. 1 ст. 96 ЦК України визначено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями.
Статтею 42 ГК України встановлено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Як Позивач так і Відповідач є суб`єктами господарювання та несуть однакову економічну (матеріальну) відповідальність за свої дії та однакові ризики. Кожна із сторін, укладаючи договір, приймає на себе відповідні ризики можливого погіршення економічної ситуації та фінансового становища свого підприємства, підприємств своїх контрагентів та країни в цілому. Учасник договору не повинен відповідати за прорахунки суб`єкта підприємницької діяльності, з яким він уклав договір. Погіршення економічної ситуації, збитковість виробництва, так само як і відсутність прибутку становить один із можливих ризиків підприємницької діяльності, не є форс-мажорною, незвичайною і непрогнозованою обставиною в умовах ринкової економіки.
Так само, різні джерела доходу сторін не свідчить про нерівні фінансові умови на ринку господарювання, адже взяте стороною на себе зобов`язання у будь-якому випадку має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства, тим більше, якщо таке було погоджено в договірному порядку і саме на цьому етапі й мали враховуватися фінансові та інші спроможності (можливості) підприємства виконувати умови договору та передбачені ним зобов`язання за будь-яких умов, зокрема, й несприятливих, а тому доводи в цій частині скарги відхиляються як необґрунтовані та безпідставні.
Стосовно можливої збитковості Відповідача, то слід зауважити, що вказана обставина не є винятковою обставиною що дає підстави для зменшення нарахованих штрафних санкцій, адже як вже було зазначено, підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, наслідки від ведення якої несе відповідний суб`єкт господарювання.
В свою чергу, можлива відсутність збитків у Позивача не є визначальним критерієм для зменшення заявленої до стягнення неустойки, а лише однією із складових, які враховуються судом в комплексі з оцінкою інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Таким чином, зважаючи на те, що зменшення розміру заявленої до стягнення суми неустойки - є прерогативою суду, яке реалізується ним на власний розсуд, виходячи з системного та комплексного аналізу всіх фактичних обставин справи та поданих сторонами доказів, апеляційний суд не вбачає підстав для зменшення розміру компенсаційних нарахувань позивача.
За таких умов, відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат й судом відхиляються відповідні доводи апеляційної скарги як необґрунтовані.
В позовній заяві позивач просив зобов`язати орган (особу), що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування 3% річних на суму основного боргу з дати винесення рішення до моменту остаточного виконання рішення суду.
Згідно ч. 10 ст. 238 ГПК України суд приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
З огляду на вказане, а також приймаючи до уваги посилання позивача на вказану законодавчу норму, місцевий господарський суд зазначив в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. При цьому судом правильно визначено органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду у даній справі, нараховувати 3 % річних на суму основного боргу з дати винесення рішення до моменту остаточного виконання рішення суду за наступною формулою: сума 3% річних = сума основного боргу х кількість днів прострочення/365 або 366 днів у році
Судом також встановлено, що позивачем у позовній заяві викладено клопотання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн, яке було задоволено господарським судом за результатом розгляду справи, про що зазначено в оскаржуваному рішенні.
Апелянт вказує на те, що вартість витрат на правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн по справі № 908/3704/23 є значно завищеною та підлягає зменшенню при прийнятті відповідного рішення про розподіл судових витрат. У зв`язку з чим, зазначена сума підлягає зменшенню при прийнятті відповідного рішення про розподіл судових витрат.
Так, згідно ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
За змістом ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст. 16 ГПК України).
Як передбачено п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до ст. 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Згідно ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Як передбачено п. 1 ч. 3 цієї статті до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 ГПК України).
За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 цього Кодексу).
Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Як вбачається з матеріалів справи, у першій заяві по суті спору (позовна заява) позивач навів суду попередній (орієнтований) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести в зв`язку з розглядом справи, зокрема, розрахунок витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн.
Матеріалами справи підтверджено, що на підтвердження витрат на правову допомогу позивач надав суду договір про надання правничої допомоги №640/2-12-23 від 01.12.2023 (далі договір), укладений позивачем із адвокатом Шуляковою М.В., на підставі якого виписано ордер серії АР №1149763 від 15.12.2023.
Додатком №1 до цього договору є завдання на надання правничої допомоги, а саме:
- вивчити документи (договір №53-121-01-21-10589 від 19.08.2021);
- проаналізувати судову практику в господарських спорах з питань стягнення заборгованості;
- надати консультацію з питань господарських взаємовідносин по договору, зокрема стосовно питань стягнення заборгованості за поставлений товар за договором;
- скласти (за необхідності) позовну заяву про стягнення коштів з відповідача;
- представляти інтереси позивача в господарському суді до завершення розгляду справи судом;
- вивчати всі документи, готувати відповіді, складати клопотання, заяви, заперечення під час розгляду справи на них у цій справі.
Визначено, що вартість роботи за виконання зазначеного завдання складає 15 000,00 грн., які клієнт зобов`язується перерахувати на розрахунковий рахунок виконавця у строк до 31.12.2023.
Актом приймання-здачі послуг від 15.12.2023 підтверджено надання адвокатом позивачу правничих послуг, обумовлених у завданні, на суму 15 000,00 грн.
Платіжною інструкцією №598 від 11.12.2023 позивач оплатив на рахунок адвоката 15000,00 грн.
Повноваження Шулякової М.В. як адвоката підтверджуються свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю серії №640 від 14.09.2007.
Колегія суддів зауважує, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Враховуючи положення ст. 28 Правил адвокатської етики, адвокату необхідно дотримуватись принципу розумного обґрунтування розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
За змістом приписів ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, недотримання на її думку, вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення Європейський суд з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України" від 23.01.2014, "Горковлюк та Кагановський проти України" від 04.10.2018).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece, заява №31107/96) Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, зазначив, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом.
Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але і враховуючи також те, чи були вони розумними (§55).
З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи вказане питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18.
Дослідивши зміст наданої адвокатами професійної правничої допомоги, про яку зазначено в акті наданих послуг, господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що такий зміст наданої правничої допомоги відповідає умовам Договору про надання правової допомоги.
Розмір витрат позивача на правову допомогу адвоката підтверджений належними доказами та співмірний із складністю справи, обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт, ціною позову.
При цьому колегія суддів приймає до уваги, що виходячи із конкретних обставин справи, адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту.
Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану роботу, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19.
Також, судом враховано, що заявлена відповідачем загальна сума витрат на професійну правничу допомогу не виходить за розумні межі визначення розміру гонорару з урахуванням таких критеріїв як: справедливість, добросовісність; принципи співмірності та розумності судових витрат, складність справи № 908/3704/23, яка розглядалась Господарським судом Запорізької області за правилами загального позовного провадження, ціна позову; обсяг наданих адвокатом послуг у даній справі, в тому числі кількість судових засідань, в яких приймали участь адвокати.
Відтак, розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн є доведеним належними доказами та документально підтверджений.
Апеляційний суд зазначає, що відповідачем добровільно заборгованість не було погашено, що призвело до необхідності звернення позивачем до суду з цим позовом, для чого виникла потреба скористатися послугами професійної правничої допомоги.
Щодо доводів апеляційної скарги слід також наголосити, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про розподіл витрат на правничу допомогу врахував вимоги норм процесуального законодавства, якими передбачено основні критерії визначення та розподілу судових витрат, такі як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
В свою чергу, апелянт, вказуючи на неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу зі складністю справи, з ціною позову, значенням справи для сторін, не вказує в чому саме полягає така не співмірність.
Крім того, останній у своїй скарзі не повідомляє, який розмір витрат на правничу допомогу, на його думку, є співмірним.
Апеляційний суд зауважує, що справа розглядалася за правилами загального позовного провадження, а обсяг наданих адвокатом позивачу послуг був різноманітним та не охоплювався виключно формальним представництвом в суді (судових засіданнях).
Розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу є документально підтвердженим та складає 0,012% від загальної суми ціни позову, яка була присуджена оскаржуваним рішенням.
Верховним Судом у додатковій постанові від 05.08.2019 у справі № 911/1563/18, зазначено, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, - яка вказує на неспівмірність витрат, - доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Отже, в силу приписів ст. 126 ГПК України саме на сторону яка не погоджується з розміром витрат на правничу допомогу та яка заперечує їх розмір покладається обов`язок доведення неспівмірності таких витрат.
Доказів невідповідності таких витрат фактично наданим послугам відповідачем (скаржником) суду не представлено.
Так само ним не спростовано належними та допустимими доказами, як цього вимагають приписи ч. 6 ст. 126 ГПК України, неспівмірність цих витрат.
При цьому колегія суддів зауважує, що за змістом ч. 3 ст. 237 Цивільного кодексу України однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 26 Закону № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст. 1 Закону № 5076-VI).
Як вже було зазначено, Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Разом з тим чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу (п. 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; п. 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважила, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
Аналогічний висновок зроблено в додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 910/10009/22.
Частинами 1 та 2 ст. 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18).
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається ч. 1 ст. 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Отже, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Так, між позивачем та адвокатом Шуляковою М.В. було досягнуто згоди про виплату гонорару за ведення даної справи у суді першої інстанції у розмірі в сумі 15 000,00 грн., що сліду з Договору, Додатку № 1 та Акту приймання-здачі послуг від 15.12.2023.
Тобто сторонами обумовлено фіксований розмір гонорару за надання відповідних послуг, який не залежить від кількості затраченого часу на складання заяв по суті та з процесуальних питань, а також не пов`язаний з їх загальною кількістю.
Натомість розмір гонорару не залежить від тривалості та кількості судових засідань, а адвокат позивача приймав участь в трьох судових засіданнях у даній справі.
За таких обставин апеляційний суд не вбачає підстав для відступу від загального правила розподілу судових витрат, визначених ч. 4 ст. 129 ГПК України, погоджуючись з висновком господарського суду, що наданими позивачем доказами підтверджується факт отримання позивачем професійної правничої допомоги, що визначена у фіксованому розмірі 15 000,00 грн.
Вирішуючи питання щодо розміру відшкодування витрат на правничу допомогу, колегія суддів вважає за доцільне додатково звернутися до нещодавньої практики ЄСПЛ з цього питання. Зокрема, у рішенні від 18.02.2022 у справі "Чоліч проти Хорватії" ЄСПЛ зазначив (п. 77), що згідно з практикою ЄСПЛ скаржник має право на відшкодування витрат у випадку, якщо такі витрати були дійсними, необхідними а також були розумними у своєму розмірі.
Тобто ЄСПЛ підкреслює необхідність об`єднання об`єктивного критерію (дійсність витрат) та суб`єктивного критерію, розподіляючи суб`єктивний критерій на якісні показники (необхідність витрат для цілей конкретної справи) та кількісні (їх розумність). При цьому ЄСПЛ у зазначеній вище справі, присудивши 2550 євро компенсації, які й просив скаржник, не знайшов підстав для їх зменшення.
Водночас, у рішенні від 22.09.2022 у справі "Генеральний будівельний менеджмент проти України" ЄСПЛ у п. 41 зменшив суму витрат на правничу допомогу скаржникові із заявлених 3 750 євро до 850 євро, виходячи саме з надмірного характеру заявлених витрат відносно обмеженого обсягу наданих адвокатом послуг, не вбачаючи у цьому жодних конвенційних порушень.
Однак, щодо даної справи, суд вважає за необхідне акцентувати увагу на тому, що самі лише посилання відповідача на неспівмірність витрат та незгода із сумою понесених витрат на професійну правничу допомогу без обґрунтованих заперечень не можуть бути підставою для відмови у задоволенні заяви позивача про розподіл судових витрат.
З огляду на усе вищевказане, колегія суддів відхиляє доводи апелянта, наведені ним у апеляційній скарзі, як необґрунтовані та такі, що не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їх належну правову оцінку.
Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено.
З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 27.02.2024 у справі № 908/3704/23.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.
Керуючись статтями 123, 124, 126, 129, 244, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі філії "Відокремлений підрозділ Запорізька атомна електрична станція на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.02.2024 у справі №908/3704/23 залишити без задоволення.
Рішення Господарського Запорізької області від 27.02.2024 у справі № 908/3704/23 залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Акціонерне товариство Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі філії "Відокремлений підрозділ Запорізька атомна електрична станція.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 16.12.2024
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя Ю.Б. Парусніков
Суддя А.Є. Чередко
Суд | Центральний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 05.12.2024 |
Оприлюднено | 19.12.2024 |
Номер документу | 123817128 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань купівлі-продажу поставки товарів, робіт, послуг |
Господарське
Центральний апеляційний господарський суд
Мороз Валентин Федорович
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні