Рішення

від 05.12.2024 по справі 910/4772/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,

гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,

код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

05.12.2024 Справа № 910/4772/24

Господарський суд Донецької області у складі:

судді Лободи Т.О.

при секретарі судового засідання Білик М.Л.,

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО", м. Київ, код 36259686,

до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації

про стягнення 245 008 864,00 грн,

за участю представників сторін:

не з`явились,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків. Позов обґрунтований тим, що виробничі потужності ТОВ "ТІС ЕКО", зокрема, станція збору, утилізації біогазу, когенераційна установка для виробництва електроенергії з альтернативних джерел енергії (біогазу) та інше майно розташовані за адресою м. Маріуполь, вул. Флотська,168а та проспект Єдності, 112. Позивач зазначає, що внаслідок повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України позивач фактично втратив контроль над своїми активами, а виробничі потужності (майно) ТОВ "ТІС ЕКО" за вказаними адресами були пошкоджені. Так, позивач зазначає, що внаслідок збройної агресії РФ позивачу було завдано реальні збитки від втрати майна на суму 56 424 654,00 грн та втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку за період з 01.03.2022 по 01.01.2036 на суму 188 584 210,00 грн, які позивач просить суд стягнути з відповідача.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 29.04.2024 справу № 910/4772/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків направив за виключною підсудністю до Господарського суду Донецької області.

28.05.2024 матеріали позовної заяви № 910/4772/24 надійшли до Господарського суду Донецької області, автоматизованим розподілом для розгляду справи призначено суддю Лободу Т.О.

06.06.2024 від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява, в якій зазначається, що в тексті позовної заяви допущено помилку в назві відповідача, а саме вказано: "Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Мосійської Медерації" замість вірного: "Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації", у зв`язку з чим просить читати в тексті позовної заяви відповідачем у справі "Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації".

Судом прийняв до розгляду таку заяву та продовжив розгляд справи з її урахуванням.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 06.06.2024 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 910/4772/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення 245 008 864,00 грн; вирішив справу розглядати за правилами загального позовного провадження; призначив підготовче засідання на 06.08.2024 року о 10:30 год; встановив сторонам строки для подання заяв по суті справи.

11.06.2024 від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява, в якій заявник просить суд долучити до матеріалів справи докази витрат на переклад позовної заяви з додатками та докази оплати витрат на пересилання позовної заяви засобами поштового зв`язку, а також покласти на відповідача витрати на переклад позовної заяви та додатків до неї на суму 133 850,00 грн та витрати на пересилання позовної заяви засобами поштового зв`язку на суму 14 128,04 грн.

Суд прийняв та долучив надані позивачем документи до матеріалів справи.

Призначене на 06.08.2024 судове засідання не відбулось, суд не виходив на відеоконференцзв`язок з учасниками справи, у зв`язку з тим, що в цей день провести судове засідання виявилось неможливим через оголошені 06.08.2024 у Харківській області, де розташований Господарський суд Донецької області, повітряні тривоги в період з 06:45 год по 12:24 год, а також з 14:05 год, щодо якої не було оголошено відбою до кінця робочого дня.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 07.08.2024 призначив підготовче судове засідання на 03.09.2024 о 10:30 год.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 03.09.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 09.10.2024 о 10:30 год.

09.10.2024 до суду від позивача надійшла заява про долучення документів у справі.

Суд прийняв та долучив надані позивачем документи до матеріалів справи.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 09.10.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, відклав розгляд справи по суті на 26.11.2024 о 10:30 год.

28.10.2024 до суду від позивача надійшла заява про долучення документів у справі.

Суд прийняв та долучив надані позивачем документи до матеріалів справи.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 26.11.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в судовому засіданні з розгляду справи по суті до 05.12.2024 о 12:30 год.

04.12.2024 до суду від позивача надійшла заява, в якій позивач просить суд покласти на відповідача судові витрати, пов`язані з наданням правової допомоги під час розгляду справи в суді першої інстанції, та стягнути з відповідача судові витрати, пов`язані з наданням правової допомоги під час розгляду справи в суді першої інстанції, у сумі 104 500,00 грн, крім того 18 810,00 грн ПДФО.

Позивач в судове засідання не з`явився, надав до суду заяву про розгляд справи без участі представника позивача за наявними матеріалами.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, відзиву на позов чи будь-яких інших документів до суду не надавав.

Суд зазначає, що згідно з Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Мін`юсту Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану Акціонерне товариство "Укрпошта" з 25.02.2022 припинило обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.

12.01.2023 Верховна Рада України прийняла Закон України "Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності", яким постановила вийти з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, вчиненої в м. Києві 20 березня 1992 року та ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., №9, ст. 66), який набрав чинності 05.02.2023.

Отже, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку про неможливість звернення із судовим дорученням для вручення відповідачу судових документів у даній справі в порядку статті 367 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас, відповідно до частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Враховуючи викладене, про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач був повідомлений шляхом публікації відповідного оголошення на офіційному сайті Господарського суду Донецької області.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивач здійснив переклад позовної заяви та додатків до неї на російську мову, копії яких направив засобами поштового зв`язку до посольств РФ в інших країнах. Також позивач здійснив переклад ухвал суду від 06.06.2024 та від 03.09.2024 на мову відповідача у справі та направив засобами поштового зв`язку на адреси посольств РФ в інших країнах.

Суд також звертає увагу на те, що відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Всі процесуальні документи суду по справі № 910/4772/24 розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень України, відомості якого є офіційними та загальнодоступними.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач обізнаний про наявність даного спору та його розгляд у судовому порядку.

Відповідач вважається таким, що належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання та про необхідність вчинення ним дій процесуального характеру.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Зважаючи на те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення сторін про дату, час та місце розгляду справи, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши представника позивача, який приймав участь у судових засіданнях по даній справі, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.

Відповідачем у справі є держава Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24.02.22 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.22 № 2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Наразі відповідними Указами Президента України строк дії режиму воєнного стану в Україні продовжено.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися в повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", зокрема, пред`явлення позову до іноземної держави може бути допущено лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави, за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема, в якості відповідача.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.22 "Про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення рішення суду. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Відповідно до правового висновку, викладеного у Постанові Верховного Суду від 14.04.22 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі-громадянину України.

У постановах від 18.05.22 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд прийшов до висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий деліктний виняток (tort exсeption).

Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд доходить висновку, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права (справа № 760/17232/20-ц).

Суд зазначає, що у зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022, Україна розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що унеможливлює із цієї дати направлення запитів до Посольства Російської Федерації в Україні щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди, з огляду на припинення його роботи на території України.

Суд встановив, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору, позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи в судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.

Таким чином, суд дійшов висновку про застосування у цій справі "деліктного винятку", відповідно до якого будь-який спір, що виник на території країни щодо відшкодування шкоди, завданої майну або його втрати, з Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Також суд зазначає, що оскільки в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

Дана правова позиція суду також відображена у постановах Верховного Суду у справі № 796/165/18 від 25.01.19, № 308/9708/19 від 14.04.22 та № 760/17232/20-ц від 18.05.22.

Щодо притягнення до відповідальності саме Російської Федерації за дії, вчиненні її військовослужбовцями (належність відповідача).

Відповідно до частини 8 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Окрім цього, ця ж стаття закріплює положення про те, що держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

Тому, саме Російська Федерація як країна-терорист, що визнана такою переважною більшістю країн цивілізованого світу, є відповідальною за будь-яку шкоду, яка була завдана суб`єктам господарювання в результаті повномасштабної збройної агресії.

Відповідно до статей 4 та 45 Господарського процесуального кодексу України іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Більше того, згідно частини 4 статті 56 ГПК України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.

Держава може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.

Відповідно до указу президента РФ від 28.05.2018 року № 271 внесено в положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затверджене указом президента Російської Федерації від 13.10.2004 № 1313 "Питання Міністерства юстиції Російської Федерації" наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: " 5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку".

За таких обставин, Міністерство юстиції Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Російської Федерації в межах цього спору.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, позивачем правомірно обрано Міністерство юстиції Російської Федерації як належний орган, що представлятиме інтереси держави Російська Федерація в Господарському суді Донецької області.

Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" зареєстроване 09.12.2008; основним видом діяльності товариства, зокрема, є виробництво електроенергії (код КВЕД 35.11). Допоміжними видами діяльності товариства є електромонтажні роботи (КВЕД 43.21), інші спеціалізовані будівельні роботи, н.в.і.у. (КВЕД 43.99), оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням (КВЕД 46.73), дослідження й експериментальні розробки у сфері інших природничих і технічних наук (КВЕД 72.19), передача електроенергії (КВЕД 35.12), торгівля електроенергією (КВЕД 35.14), оптова торгівля твердим, рідким, газоподібним паливом і подібними продуктами (КВЕД 46.71).

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" є учасником українського ринку відновлювальної енергетики з 2011 року та займається видобутком та використанням біогазу з полігонів твердих побутових відходів в енергетичних цілях.

Відповідно до рішення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики (НКРЕ) від 28.12.2011 №124 ТОВ "ТІС ЕКО" видано ліцензію на право комбінованого виробництва теплової та електричної енергії серія АГ №578438. Дата видачі ліцензії 16.01.2012. Строк дії ліцензії з 28.12.2011 по 27.12.2031.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" є власником станції збору і утилізації біогазу та когенераційної установки для виробництва електроенергії з альтернативних джерел енергії (біогазу). Виробничі потужності (нерухоме та рухоме майно) ТОВ "ТІС ЕКО" розташовані за адресами: м. Маріуполь, вул. Флотська (колишня назва - Червонофлотська), 168а, та м. Маріуполь, проспект Єдності (колишня назва - 1 Травня), 112.

Дана обставина підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серія САС № 150255 від 01.11.2012, Витягом про державну реєстрацію прав № 36084802 від 01.11.2012 серія СЕЕ № 206744, Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 405279158 від 25.11.2024, Відповіддю № 922121 від 25.11.2024, довідкою ТОВ "ТІС ЕКО" № 06/05 від 06.05.2022 (яка містить перелік обладнання та устаткування, яке використовувалось для виробничої діяльності за вищевказаними адресами) та іншими наданими до суду документами щодо підтвердження права власності на майно (договорами, видатковими накладними, актами, тощо).

Так, відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №405279158 від 25.11.2024 ТОВ "ТІС ЕКО" (код 36259686) є власником:

- споруди, когенераційна установка для виробництва електроенергії, загальною площею 382,65 кв.м., опис: Когенераційна літ.А-1; майданчик під когенераційну літ.А1-1; компресорна літ.Б-1; майданчик під компресорну літ.Б1-1; склад літ.В-1; трансформаторна літ.Г-1; майданчик під трансформаторну літ.Г1-1; фільтрувальний колодязь літ.І; біотуалет літ.ІІ; осушувальна установка літ.ІІІ; пожежний резервуар літ.ІV; пожежний резервуар літ.V; газопровід біогазу літ.Д1-1; газопровід біогазу літ.Д2-1; газопровід біогазу літ.Д3-1; газопровід біогазу літ.Д4-1, Д4-2; газопровід проміжний літ.Д1-2, Д1-3; газопровід проміжний літ.Д2-2; газопровід проміжний літ.Д3-2; газопровід проміжний літ.Д4-3, Д4-4; газопровід внутрішньомайданчиковий літ.Д5-1; дренажний трубопровід від майданчику літ.Е1-1; дренажний трубопровід від газозбірних пунктів літ.Е1-2; газозбірний пункт літ.З1-1, З1-2, З1-3; газозбірний пункт літ.З2-1, З2-2; свердловина біогазу літ.Ж-1-52, когенераційна літ. И-1. Адреса: Донецька обл.. м. Маріуполь, проспект Єдності, б. 112;

- нежитлової будівлі, система збору та утилізації біогазу на Приморському полігоні твердих побутових відходів, загальною площею 9,1 кв.м. Адреса: донецька обл., м. Маріуполь, вул. Червонофлотська, б. 168а.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

Наразі відповідно Указу Президента України від 28 жовтня 2024 року № 740/2024 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 10 листопада 2024 року строком на 90 діб.

Як зазначає позивач у своїй позовній заяві, 25 лютого 2022 року у м. Маріуполі почались бойові дії, у зв`язку з чим ТОВ "ТІС ЕКО" фізично втратило контроль над своїми активами та припинило виробництво та продаж електроенергії. Крім того, військовослужбовці РФ у невстановлений час, але не пізніше 15.03.2022, пошкодили ударами ствольної та реактивної артилерії цивільні об`єкти та майно ТОВ "ТІС ЕКО", що там знаходилось.

Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022, вся територія Маріупольського району Донецької області (в тому числі м. Маріуполь) за винятком с. Заїченко, с. Пікузи включена до переліку тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, дата початку тимчасової окупації 05.03.2022.

02.11.2022 позивач звернувся до Офісу Генерального прокурора з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення по факту втрати контролю за майном підприємства, яке розташовано в місті Маріуполь, та пошкодження активів підприємства внаслідок обстрілів з боку збройних формувань Російської Федерації.

16.11.2022 за результатами розгляду вказаного повідомлення до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ст. 438 ч. 1 КК України за № 42022050000000633.

Отже, в результаті збройної агресії РФ проти України ТОВ "ТІС ЕКО" перестало володіти, користувалось і розпоряджалось на власний розсуд належним йому майном.

Позивач вважає, що своїми діями відповідач завдав матеріальної шкоди у вигляді вартості втраченого майна та упущеної вигоди.

З метою встановлення розміру реальних збитків від трати майна, що належить ТОВ "ТІС ЕКО", а також втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку ТОВ "ТІС ЕКО", спричинених позивачу внаслідок збройної агресії РФ, позивач замовив звіт про оцінку збитків у суб`єкта оціночної діяльності ТОВ "КК "Острів" (Сертифікат суб`єкта оціночної діяльності № 548/21 від 20.07.2021, виданий Фондом державного майна України, термін дії з 20.07.2021 до 20.07.2024).

Згідно Звіту з визначення розміру реальних збитків від втрати майна, що належить ТОВ "ТІС ЕКО", а саме : 135 інвентарних позицій, що знаходяться за адресою: м. Маріуполь, вул. Флотська, 168 А; м. Маріуполь, проспект Єдності, 112, а також втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку ТОВ "ТІС ЕКО", виготовленому суб`єктом оціночної діяльності ТОВ "КК "Острів" від 15.06.2022, розмір реальних збитків від втрати майна станом на 23.02.2022 склав 56 424 654,00 грн або 1 946 503,00 доларів США або 1 714 832,00 євро, розмір втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку станом на 23.02.2022 склав 188 584 210,00 грн або 6 505 663,00 доларів США або 5 731 363 євро.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦК України свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до положень частин першої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.

Тому, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Визначення агресії" від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Як вже зазначив суд, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14.04.2022 схвалено Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", якою Верховна Рада України визнає дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

До того ж, приписами ч. 2 ст. 46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії відповідачем.

Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Як встановив суд, станція збору і утилізації біогазу, когенераційна установка для виробництва електроенергії з альтернативних джерел енергії (біогазу) та інше майно належать йому на праві власності на підставі відповідних документів. Останні є цивільними об`єктами, які не використовувалися у військових цілях відповідно до міжнародного законодавства.

Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, позивачу було завдано збитків.

При цьому, позивач втратив контроль над своїми активами всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за наслідки тимчасової окупації, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Протиправність дій відповідача в тому числі є загальновідомим фактом, підтверджується, зокрема, Витягом з єдиного реєстру досудових розслідувань (номер кримінального провадження № 42022050000000633 від 16.11.2022), про який вказано вище.

В свою чергу, положеннями ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під збитками розуміються витрати, зокрема, втрата майна.

Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Проте, матеріали справи свідчать про повну втрату позивачем контролю над своїм майном та встановлення відповідачем контролю над майном позивача з подальшим його викраденням, пошкодженням та/або знищенням.

З огляду на викладене, позивач: не панує над нерухомим майном, не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини відповідача; позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись нерухомим майном, в тому числі, продати його за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов`язань; повністю позбавлений можливості користування та розпорядження нерухомим майном на практиці.

Таким чином, позаяк нормами законодавства України передбачено право власності позивача на нерухоме майно, на практиці його неможливо здійснити.

Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб`єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв`язку з цим інтерес визначений як окремий об`єкт захисту поряд із цивільним правом у статтях 15, 16 ЦК України.

Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій відповідача право власності на майно втратило всі корисні властивості засобу для задоволення зазначених інтересів позивача.

З огляду на те, що позивач за законодавством України лишається власником нерухомого майна, відповідач протиправно позбавив позивача права власності на нерухоме майно, що є порушенням відповідачем прав позивача, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення "власності" та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів ("Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) Land Ltd v. The United Kingdom [ВП], 2007; Anheuser-Busch Inc. v. Portugal, 2007; Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia; "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і "Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не "окремі" в сенсі того, що вони не пов`язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі ("Колишній король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).

Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння "майном" може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BELANE NAGY v. HUNGARY; LEKIC v. SLOVENIA).

В свою чергу, військове вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами Російської Федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушенням з боку відповідача права власності позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна позивача.

Вказане підтверджується й непоодинокими рішеннями Європейського суду з прав людини. У переважній більшості випадків, якщо суд встановлює, що втручання не відповідало умовам, передбаченим законом, або не переслідувало суспільний інтерес чи законну мету, він визнає порушення Конвенції лише з цієї причини та не вважає за необхідне братися до аналізу пропорційності оскаржених заходів ("Сімонян проти Вірменії" (Simonyan v. Armenia); "Віятович проти Хорватії" (VIJATOVIC v. CROATIA); "Губйов проти Росії" (Gubiyev v. Russia), 2011, § 83; "Дімітрові проти Болгарії" (Dimitrovi v. Bulgaria); і "Бок і Паладе проти Румунії" (Bock and Palade v. Romania); "Касілов проти Росії" (Kasilov v. Russia)).

У справі "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), 1994, суд постановив, що законодавче положення, яке автоматично передає користування та володіння визначеною власністю державі, призводить до передачі повного права власності на відповідну землю державі та становить позбавлення "володіння".

Позбавлення "володіння" може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на "володіння" заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації. Щоб визначити, чи відбулося позбавлення "володіння", суд не повинен обмежуватися перевіркою того, чи сталося позбавлення власності чи офіційна експропріація; він повинен дивитися глибше й досліджувати реальність ситуації, на яку подається скарга. Оскільки Конвенція має на меті гарантувати права, які є «практичними», необхідно з`ясувати, чи становила така ситуація фактичну експропріацію, SPORRONG AND LONNROTH v. SWEDEN, 1982; "Васілєску проти Румунії" (Vasilescu v. Romania), 1998; "Шембрі та інші проти Мальти" (Schembri and Others v. Malta), 2009; "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania); Depalle v. France [ВП],). Дійсно, згідно з різними статтями Конвенції, практика суду вказує на те, що може знадобитися дивитися глибше, читати уважніше і зосередитися на реаліях ситуації (наприклад, "Апап Болонья проти Мальти" (Apap Bologna v. Malta)). Наприклад, у справі, коли військово-морський флот заволодів землею заявників, заснував там військово-морську базу, а заявники згодом не змогли ні отримати доступ до свого майна, ні продати, заповісти, закласти чи подарувати його, можливість розпоряджатися відібраною землею разом із невдалими спробами виправити ситуацію призвело до достатньо серйозних фактичних наслідків для заявників, щоб суд міг вважати, що землі були експропрійовані, навіть за відсутності будь-якого офіційного рішення про експропріацію (Papamichalopoulos v. Greece, 1993). Аналогічно, у справі "Сариджа і Ділавер проти Туреччини" (Sarica and Dilaver v. Turkey).

Отже, у своїй практиці суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні бути надані заявниками, які стверджують, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Суд відзначає, що схожий підхід відображено в пункті 7 статті 15 Принципів Пінейру ООН.

Так у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia) Європейський суд з прав людини зазначає, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.

Тимчасова окупація Маріупольського району Донецької області військами Російської Федерації позбавила позивача (ТОВ "ТІС ЕКО") рухомого та нерухомого майна, яке в сукупності є станцією збору і утилізації біогазу та когенераційною установкою для виробництва електроенергії з альтернативних джерел енергії (біогазу), розташованих за адресами: м. Маріуполь, вул. Флотська (колишня назва - Червонофлотська), 168а та м. Маріуполь, проспект Єдності (колишня назва - 1 Травня), 112.

У пункті 45 Рішення у справі "Рараmісhаlороulоs v. Greece" від 24.06.1993 (заява № 14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).

У п. 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.

У даній справі, формально позивач за законодавством України уповноважений розпорядитись нерухомим майном, однак в дійсності це неможливо.

У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі Рараmісhаlороulоs v. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).

Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.

Незважаючи на те, що за законодавством України позивач формально є власником майна, на теперішній час він не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі свого майна, а отже, з урахуванням наведеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції.

Суд зазначає, що оскільки майно позивача розташовано на тимчасово окупованій території України, достовірно встановити його подальшу долю (після 25.02.2022 - дати втрати контролю позивача над активами) не вбачається можливим. При цьому, позивач зазначає, що йому відомо про пошкодження його майна внаслідок ведення бойових дій.

З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення. Майно слід вважати втраченим позивачам в результаті порушення відповідачем його права власності на таке майно.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

Згідно з п. 2 Порядку, міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.

Згідно з п.п. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до п. 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 №326) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Незалежна оцінка збитків проводиться суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - суб`єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

Так, згідно Звіту з визначення розміру реальних збитків від втрати майна, що належить ТОВ "ТІС ЕКО", а саме : 135 інвентарних позицій, що знаходяться за адресою: м. Маріуполь, вул. Флотська, 168 А; м. Маріуполь, проспект Єдності, 112, а також втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку ТОВ "ТІС ЕКО", виготовленому суб`єктом оціночної діяльності ТОВ "КК "Острів" від 15.06.2022, розмір реальних збитків від втрати майна станом на 23.02.2022 склав 56 424 654,00 грн або 1 946 503,00 доларів США або 1 714 832,00 євро.

Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків в матеріалах справи відсутні.

Вказаний Звіт зроблений з урахуванням чинних норм законодавства на момент здійснення оцінки (15.06.2022).

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

Щодо стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди суд зазначає наступне.

Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток. Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд повинен зважати на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків.

Аналогічні висновки викладені у пунктах 71-73 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20 та п. 66-67 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20.

Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода будучи складовою поняття збитки на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.

Отже відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту.

Тому при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту) за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

Чинний ЦК України та ГК України не містять норм, які б розкривали зміст поняття звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту), тоді як за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, слово "звичайний" означає "який нічим не виділяється серед інших, не має яких-небудь специфічних, визначних особливостей, якостей; який не має в собі нічого нового; звичний; який вважається нормальним; характерний, типовий для кого -, чого-небудь". Отже звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків.

Аналогічні висновки викладені у пунктах 77-80 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 року по справі № 922/3928/20 та п. 70 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 року по справі № 910/7511/20.

Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений принципами зобов`язального права та загальними засадами цивільного законодавства - керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків віднесено завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Грошовий вираз майнової шкоди є збитками.

Відповідно до частини першої статті 144 ГК України майнові права та майнові обов`язки суб`єкта господарювання можуть виникати, зокрема, внаслідок заподіяння шкоди іншій особі.

Частиною третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 цієї статті, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Загальні засади (принципи) цивільного права втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації так, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин урегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності. За наведеного розумними витратами із урахуванням таких принципів цивільного права як справедливість, розумність, є витрати кредитора на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. До відповідних витрат відносяться, зокрема, але не виключно, виробничі витрати, інформаційні витрати, транспортні витрати, амортизаційні витрати тощо. Такі витрати пов`язуються з виплатою заробітної плати, сплатою податків і обов`язкових платежів, комунальних платежів, витрат на оренду, інших матеріальних і прирівняних до них витрат тощо.

Тому розмір упущеної вигоди кредитора має визначатися виходячи з розміру доходу, який він міг одержати, за виключенням його витрат на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. Без урахування наведених витрат сам по собі чистий прибуток не може бути покладений в основу розрахунку збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки: по-перше, такий підхід суперечить наведеним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості, розумності; по-друге: зумовить заявлення кредитором вимог до боржника про відшкодування збитків, що виходять за межі тих, які необхідні, а отже, матиме наслідком надкомпенсацію майнових втрат кредитора (позивача), його необґрунтоване збагачення та стягнення з боржника (відповідача) зайвих сум.

До того ж покладення лише чистого прибутку в основу розрахунку упущеної вигоди своїм наслідком зумовить недотримання іншого критерію визначення (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди - критерію компенсаційності відшкодування збитків.

Аналогічні висновки містяться у пунктах 81-94 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №922/3928/20.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.

Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків, до складу яких входить упущена вигода, яка за своє суттю є майновими втратами, що могли, з урахуванням розумних витрат на їх отримання, бути реально отримані кредитором за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а боржник додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Тож визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків. Отже при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків.

Аналогічні висновки викладені у пунктах 98-101 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20 та п. 73-74 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.09.2013 між Державним підприємством "Енергоринок" (далі - ДПЕ) та ТОВ "ТІС ЕКО" (далі - ВАД) укладено Договір № 9895/09, відповідно до умов якого ВАД зобов`язується продавати, а ДПЕ зобов`язується купувати електроенергію, вироблену ВАД, та здійснювати її оплату відповідно до умов цього Договору. За умовами п. 8.6 вказаного договору він діє до 31.12.2013.

В подальшому до Договору №9895/09 від 18.09.2013 сторонами вносились зміни, в тому числі строк дії договору продовжувався, на підтвердження чого до матеріалів справи додано відповідні Додаткові угоди до вказаного договору.

12.07.2019 між Державним підприємством "Енергоринок" (далі - ДПЕ), Державним підприємством "Гарантований покупець" (далі гарантований покупець) та ТОВ "ТІС ЕКО" (далі виробник за "зеленим тарифом") з метою реалізації вимог Закону України "Про ринок електричної енергії" в частині правонаступництва гарантованого покупця за договором купівлі-продажу електричної енергії за "зеленим" тарифом між ДПЕ та виробником електричної енергії, укладено Додаткову угоду №438/01 до Договору 9895/09 від 18.09.2013 про зміну сторони зобов`язання договору про купівлю-продаж електричної енергії №9895/09 від 18.09.2013 та приведення такого договору у відповідність до Типового договору про купівлю-продаж електричної енергії за "зеленим" тарифом між гарантованим покупцем та суб`єктом господарювання, що виробляє електричну енергію з використанням альтернативних джерел енергії, затвердженого постановою НКРЕКП від 26.04.2019 №641.

Додатковою угодою №438/01 внесено зміни до Договору 9895/09 від 18.09.2013, зокрема, статті 1-10 Договору замінили статтями 1-8 в новій редакції.

Так, відповідно до п. 1.1 Договору №9895/09 від 18.09.2013 (в редакції Додаткової угоди 438/01 від 12.07.2019) за цим договором виробник за "зеленим" тарифом зобов`язується продавати, а гарантований покупець зобов`язується купувати всю відпущену електричну енергію, вироблену за "зеленим" тарифом, та здійснювати її оплату відповідно до умов цього Договору та законодавства України, у тому числі Порядку купівлі електричної енергії за "зеленим" тарифом, затвердженого постановою НКРЕКП від 26.04.2019 №641 (далі - Порядок).

Згідно з п. 3.1 Договору №9895/09 від 18.09.2013 (в редакції Додаткової угоди 438/01 від 12.07.2019) обсяг фактично проданої та купленої електричної енергії визначається відповідно до положень глави 8 Порядку на підставі даних обліку, наданих гарантованому покупцю адміністратором комерційного обліку відповідно до глави 7 Порядку.

Оплата товарної продукції (електричної енергії), купленої гарантованим покупцем у виробників за "зеленим" тарифом у розрахунковому місяці, та формування актів купівлі-продажу електричної енергії та актів купівлі-продажу відшкодування частки вартості врегулювання небалансу електричної енергії здійснюються відповідно до положень глави 10 Порядку (п. 3.3 Договору №9895/09 від 18.09.2013 (в редакції Додаткової угоди 438/01 від 12.07.2019)).

За умовами п. 7.4 Договору №9895/09 від 18.09.2013 (в редакції Додаткової угоди 438/01 від 12.07.2019), якщо виробник за "зеленим" тарифом є суб`єктом господарювання, який має ліцензію на провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії, і Регулятор вже встановив "зелений" тариф виробнику, Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами та діє на строк дії "зеленого" тарифу (до 01 січня 2030 року).

Згідно Звіту з визначення розміру реальних збитків від втрати майна, що належить ТОВ "ТІС ЕКО", а саме : 135 інвентарних позицій, що знаходяться за адресою: м. Маріуполь, вул. Флотська, 168 А; м. Маріуполь, проспект Єдності, 112, а також втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку ТОВ "ТІС ЕКО", виготовленому суб`єктом оціночної діяльності ТОВ "КК "Острів" від 15.06.2022, розмір втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку станом на 23.02.2022 склав 188 584 210,00 грн або 6 505 663,00 доларів США або 5 731 363 євро.

Для визначення розміру втраченої вигоди підприємством ТОВ "ТІС ЕКО", що полягає у недоодержанні прибутку від збору біогазу (звалищного газу) з полігонів ТПВ №1 та №2 м. Маріуполя та використання його для вироблення електроенергії у енергетичних когенераційних установках для потреб загального користування шляхом спалювання, оцінювачем був використаний дохідний підхід метод дисконтування грошових потоків для приведення недоодержаних чистих прибутків з часу їх очікуваного отримання при веденні бізнесу на типових умовах до понесених реальних збитків та вимушеної зупинки роботи підприємства станом на дату оцінки збитків. Розрахунок суми недоодержаних прибутків виконувався, виходячи з базового припущення про безперервне функціонування існуючого бізнесу до 01.01.2036, тобто на період залишкового терміну служби операційних необоротних активів та наявності біогазу на території полігонів, на базу яких організована робота з виробництва електричної енергії. Реалізація електроенергії планувалася на підставі договору про купівлю-продаж електричної енергії між ДП "Гарантований покупець" та ТОВ "ТІС ЕКО", що виробляє електричну енергію з використанням альтернативних джерел №9895/09 від 18.09.2013, а саме дії "зеленого" тарифу до 31.12.2029, та на період з 01.01.2030 по 31.12.2035 за загальним тарифом, без врахування "стимулючих" надбавок, за найнижчою гарантованою ціною. Тобто, тривалість прогнозованого періоду щодо розрахунку та врахування неодержаного прибутку з 01.03.2022 до 01.01.2036.

Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків у вигляді упущеної вигоди в матеріалах справи відсутні.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості заявлених вимог та доведеності обставин, на які позивач посилається у позові, а заволодіння майном позивача є прямим актом військової агресії Російської Федерації проти України, у зв`язку з чим будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.

Зазначене також стосується і протиправних дій відповідача щодо майна позивача.

За таких обставин, суд у повному обсязі встановив наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у заявленому до стягнення розмірі, який в тому числі підтверджений висновком експерта.

Відповідно до частин 1-3 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

З огляду на встановлені судом обставини, суд дійшов висновку, що внаслідок протиправних дій відповідача заподіяно шкоду майну позивача в сумі 56 424 654,00 грн реальних збитків та в сумі 188 584 210,00 грн втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку за період з 01.03.2022 по 01.01.2036, у зв`язку з чим позов підлягає задоволенню.

Пунктом 5 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд зазначає, що при зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", відповідно до якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" станом на 01.01.2024 прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі становив 3 028 гривень.

Враховуючи, що 1,5 % від розміру задоволених вимог складає 3 675 132,96 грн, що більше ніж 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судовий збір за розгляд даної справи становить 1 059 800,00 грн, який підлягає стягненню з відповідача до Державного бюджету України.

У позовній заяві позивач просить суд покласти на відповідача судові витрати та зазначив, що судові витрати складаються з витрат на виготовлення звіту з визначення розміру реальних збитків від втрати майна, що належить ТОВ "ТІС ЕКО", в сумі 102 000,00 грн, витрат на виготовлення перекладу, витрат на оплату нотаріальних послуг, витрат на оплату пересилання процесуальних документів відповідачу та витрат на правову допомогу.

11.06.2024 від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява, в якій заявник просить суд долучити до матеріалів справи докази витрат на переклад позовної заяви з додатками та докази оплати витрат на пересилання позовної заяви засобами поштового зв`язку, а також покласти на відповідача витрати на переклад позовної заяви та додатків до неї на суму 133 850,00 грн та витрати на пересилання позовної заяви засобами поштового зв`язку на суму 14 128,04 грн.

28.10.2024 від представника позивача надійшла заява, в якій заявник просить суд долучити до матеріалів справи додаткові документи та покласти на відповідача витрати на переклад ухвал суду на загальну суму 137 856,56 грн та витрати на пересилання документів засобами поштового зв`язку на загальну суму 19 099,66 грн.

Стосовно витрат на переклад документів та витрат на виготовлення звіту з визначення розміру збитків від втрати майна суд зазначає наступне.

Згідно з частинами 2, 3 статті 127 ГПК України експерт, спеціаліст чи перекладач отримують винагороду за виконану роботу, пов`язану із справою, якщо це не входить до їхніх службових обов`язків. У випадках, коли сума витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача або витрат особи, яка надала доказ на вимогу суду, повністю не була сплачена учасниками справи попередньо або в порядку забезпечення судових витрат, суд стягує ці суми на користь спеціаліста, перекладача, експерта чи експертної установи зі сторони, визначеної судом відповідно до правил про розподіл судових витрат, встановлених цим Кодексом.

Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів. Розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути співмірним із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 4 - ч. 6 ст. 127 ГПК України).

На підтвердження понесених витрат у сумі 102 000,00 грн на виготовлення звіту з визначення розміру збитків позивачем подано суду копію платіжного доручення № 12746195 від 01.07.2022 на суму 102 000,00 грн.

На підтвердження понесених витрат на переклад документів у загальній сумі 137 856,56 грн позивачем подано суду копії:

- договору на послуги із письмового перекладу № 243ТЕ24 від 18.01.2024;

- рахунку-фактури № 26П від 19.01.2024 на оплату послуг перекладу на суму 50 000,00 грн, рахунку-фактури № 92П від 21.03.2024 на оплату послуг перекладу на суму 83 850,00 грн, рахунку-фактури № 312П від 03.10.2024 на оплату послуг перекладу на суму 4 006,56 грн;

- акту здачі-прийомки виконаних робіт (послуг) № 26П від 26.01.2024 про виконання послуг з перекладу на суму 50 000,00 грн, Акту здачі-прийомки виконаних робіт (послуг) № 92П від 21.03.2024 про виконання послуг з перекладу на суму 83 850,00 грн, акту здачі-прийомки виконаних робіт (послуг) № 312П від 14.10.2024 про виконання послуг з перекладу на суму 4 006,56 грн;

- платіжної інструкції № 447 від 26.01.2024 на суму 50 000,00грн (призначення платежу послуги перекладу (укр.-рос.) зг.рах. № 26П від 19.01.2024 без ПДВ), платіжної інструкції № 458 від 26.03.2024 на суму 83 850,00 грн (призначення платежу послуги перекладу (укр.-рос.) зг.рах. № 92П від 21.03.2024 без ПДВ), платіжної інструкції № 499 від 16.10.2024 на суму 4 006,56 грн (призначення платежу послуги перекладу зг.рах. № 312П від 03.10.2024 без ПДВ).

Суд також встановив, що в матеріалах справи наявні докази понесення позивачем витрат на поштові відправлення до посольств РФ в інших країнах на загальну суму 19 099,66 грн (фіскальні чеки та декларації).

Суд вважає, що витрати позивача на здійснення перекладу та поштові відправлення є такими, що пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що заявлений розмір судових витрат на виготовлення звіту з визначення розміру збитків, на здійснення перекладу та на поштові відправлення підтверджений належними доказами, а тому, зважаючи на повне задоволення позову, такі витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Стосовно витрат позивача на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач в позовній заяві зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу складають 100 000,00 грн. В судовому засіданні представник позивача повідомив, що розрахунок та докази понесених судових витрат на професійну правничу допомогу будуть надані до суду до закінчення судових дебатів.

Заява позивача про відшкодування витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, надійшла до суду 04.12.2024, тобто в межах встановленого законом строку до закінчення судових дебатів. Таким чином, матеріалами справи підтверджується дотримання позивачем визначеного законом порядку та строків звернення із заявою про розподіл судових витрат на правничу допомогу. Згідно поданої 04.12.2024 заяви позивач просить стягнути на його користь витрати на правничу допомогу в загальній сумі 104 500,00 грн, крім того 18 810,00 грн ПДФО.

Враховуючи вимоги статей 74, 126 та 129 ГПК України розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язаних з розглядом справи, має бути доведений та документально обґрунтований.

На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем до матеріалів справи надано, зокрема, Договір про надання правової допомоги від 27.12.2023, Акт прийняття-передачі виконаних робіт від 28.11.2024, юридичний висновок від 29.12.2023, платіжні інструкції № 507 від 04.12.2024 на суму 104 500,00 грн та № 25793747 від 04.12.2024 на суму 18 810,00 грн.

Дослідивши надані позивачем документи, суд встановив, що 27.12.2023 між адвокатом Мицьком Романом Миколайовичем (надалі - адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" (надалі - клієнт) укладено Договір про надання правової допомоги (надалі - Договір), відповідно до умов якого предметом цього договору є надання адвокатом правової допомоги щодо представництва інтересів клієнта у справі за позовом до Російської Федерації про відшкодування збитків (далі - Справа) під час здійснення господарського судочинства, складення, підписання та подання від імені клієнта заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Пунктом 4.1 Договору сторони погодили, що на визначення розміру гонорару адвоката впливають строки та результати вирішення спірних правовідносин, обсяг правових послуг, необхідних для досягнення бажаного результату та належного виконання окремих доручень клієнта, фінансовий стан клієнта, наявність виділених коштів для оплати гонорарів адвокатів згідно із затвердженим фінансовим планом клієнта, інші істотні обставини.

Сторони погодили, що розмір гонорару адвоката та строк його оплати визначається сторонами за домовленістю, з урахуванням викладеного у п.4.1 цього Договору (п. 4.2 Договору).

Відповідно до п. 4.3 Договору до складу гонорару адвокату включено всі витрати останнього на виконання цього Договору.

Цей Договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 31 грудня 2025 року або до дати його розірвання (п. 3.1 Договору).

28.11.2024 між клієнтом та адвокатом підписано Акт про прийняття-передачу виконаних робіт, в якому погодили детальний опис виконаних робіт загальною вартістю 104 500,00 грн, а саме в період з 27.12.2023 по 28.11.2024 адвокат виконав наступні роботи:

- зустріч клієнта з адвокатом з метою з`ясування фактів та їх первинної правової оцінки на предмет судової перспективи, тривалістю 2 години, загальною вартістю 2 400,00 грн;

- виготовлення правового висновку, тривалістю 10 годин, загальною вартістю 12 000,00 грн;

- робота з документами клієнта - опрацювання 157 документів на 985 аркушах (визначення переліку документів для судової роботи, вибірка документів, перевірка належного оформлення первинних документів, рекомендації до оформлення та групування документів, викопіювання необхідних для судового розгляду документів, засвідчення копій), тривалістю 36 годин, загальною вартістю 43 200,00 грн;

- підготовка позовної заяви у справі (опрацювання міжнародних практик), тривалістю 31:20 години, загальною вартістю 27 300,00 грн;

- підготовка (виготовлення, прошивання) копії позовної заяви та доданих до неї документів стороні (організація позову), тривалістю 1 година, загальною вартістю 800,00 грн;

- складання попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат, тривалістю 1 година, загальною вартістю 1 200,00 грн;

- організація перекладу документів для судової роботи (пошук цінових пропозицій, укладення договору, зустрічі з перекладачем, узгодження термінології, оформлення документів для перекладу, доставка документів, робота з нотаріусом, пошук нотаріуса, поїздки до нотаріуса), тривалістю 6 годин, загальною вартістю 5 700,00 грн;

- пересилання матеріалів позову (пошук поштових адрес посольств відповідача у країнах ЄС, переклад назв кореспондента, адрес кореспондента (англійська, нім, іспан), супровід договору з АТ Укрпошта; оформлення поштової кореспонденції (складання декларацій міжнародного поштового обігу), час проведений адвокатом у відділені поштового зв`язку для направлення кореспонденції), тривалістю 5 годин, загальною вартістю 5 000,00 грн;

- подання позовної заяви до суду, тривалістю 1 година, загальною вартістю 1 200,00 грн;

- здійснення моніторигну стану розгляду справи за ресурсами порталу "Електронний суд" та інформування клієнта про результати, тривалістю 1 година, загальною вартістю 1 200,00 грн;

- участь у судових засіданнях, тривалістю 1:30 годин, загальною вартістю 4 500,00 грн.

У вказаному акті сторони погодили, що адвокат надав, а клієнт прийняв вказані роботи по обсягу та якості, зауважень та заперечень не має; жодних претензій по якості та обсягу робіт клієнт немає.

Позивач оплатив виконані адвокатом роботи на загальну суму 104 500,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 507 від 04.12.2024.

Розглянувши надані позивачем докази, суд дійшов висновку, що ним доведено та документально обґрунтовано понесення та сплату судових витрат на правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи № 910/4772/24.

Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

Разом з тим у частині п`ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Оцінюючи зазначений в Акті про прийняття-передачу виконання робіт від 28.11.2024 перелік виконаних адвокатом робіт, суд приходить до висновку, що необхідними, адекватними та безпосередньо пов`язаними з розглядом даної справи є наступні послуги :

- робота з документами клієнта - опрацювання 157 документів на 985 аркушах (визначення переліку документів для судової роботи, вибірка документів, перевірка належного оформлення первинних документів, рекомендації до оформлення та групування документів, викопіювання необхідних для судового розгляду документів, засвідчення копій), тривалістю 36 годин, загальною вартістю 43 200,00 грн;

- підготовка позовної заяви у справі (опрацювання міжнародних практик), тривалістю 31:20 години, загальною вартістю 27 300,00 грн;

- участь у судових засіданнях, тривалістю 1:30 годин, загальною вартістю 4 500,00 грн.

Суд встановив, що саме адвокат Мицько Роман Миколайович безпосередньо здійснював представництво інтересів ТОВ "ТІС ЕКО" у суді під час розгляду справи № 910/4772/24 на підставі довіреності № 3 від 27.12.2023, про що свідчать наявні в матеріалах заяви по суті справи та заяви з процесуальних питань, складені та підписані адвокатом Мицьком Р.М. Саме адвокат Мицько Р.М. приймав участь в судових засіданнях з розгляду справи № 910/4772/24.

Суд зазначає, що ТОВ "ТІС ЕКО" не доведено реальність та доцільність виконання таких робіт як зустріч клієнта з адвокатом з метою з`ясування фактів та їх первинної правової оцінки на предмет судової перспективи, а також виготовлення правового висновку (щодо правових механізмів відшкодування збитків з РФ).

Суд вважає необґрунтованим включення до витрат на правову допомогу таких робіт як підготовка (виготовлення, прошивання) копії позовної заяви та доданих до неї документів стороні (організація позову), тривалістю 1 година, загальною вартістю 800,00 грн; організація перекладу документів для судової роботи, тривалістю 6 годин, загальною вартістю 5 700,00 грн; пересилання матеріалів позову, тривалістю 5 годин, загальною вартістю 5 000,00 грн; подання позовної заяви до суду, тривалістю 1 година, загальною вартістю 1 200,00 грн.

Виокремлення адвокатом вищезазначених робіт як самостійних видів адвокатської послуги є необґрунтованим та охоплюється діями адвоката з "підготовка позовної заяви", оскільки підготовка позовної заяви передбачає виготовлення її для інших учасників справи, долучення до неї письмових доказів, направлення її іншим учасникам справи та подання її до суду. Крім того, зазначені види робіт могли бути виконані працівниками позивача, для їх вчинення відсутня необхідність бути адвокатом та мати відповідну кваліфікацію юриста.

Щодо включення в акті такої роботи, як складання попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат, тривалістю 1 година, загальною вартістю 1 200,00 грн, суд зазначає, що матеріали справи не містять такого розрахунку ні окремим документом, ні в позовній заяві, при цьому в позовній заяві міститься лише зазначення, що витрати позивача на правову допомогу складають 100 000,00 грн, що не є відповідним обґрунтованим розрахунком, а тому включення такого виду робіт до витрат на правову допомогу є необґрунтованим та безпідставним.

Також суд вважає, що виокремлення в акті здійснення моніторингу стану розгляду справи за ресурсами порталу "Електронний суд" та інформування клієнта про результати, тривалістю 1 година, загальною вартістю 1 200,00 грн, як самостійного виду адвокатської послуги є необґрунтованим. До того ж, ТОВ "ТІС ЕКО" має свій особистий кабінет в системі "Електронний суд" та самостійно може відстежувати хід розгляду справи.

Враховуючи викладене, виходячи із критерію складності справи, обсягу наданих адвокатських послуг, реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), враховуючи конкретні обставини даної справи, суд вважає, що розмір підтверджених ТОВ "ТІС ЕКО" витрат на професійну правничу допомогу становить 75 000,00 грн (а саме: за роботу з документами клієнта тривалістю 36 годин, загальною вартістю 43 200,00 грн; підготовка позовної заяви у справі, тривалістю 31:20 години, загальною вартістю 27 300,00 грн та участь у судових засіданнях загальною вартістю 4 500,00 грн), які підлягають стягненню з відповідача.

Решту заявлену ТОВ "ТІС ЕКО" до стягнення суму витрат на професійну правничу допомогу суд визнає необґрунтованою та такою, що не підлягає розподілу.

Стосовно вимоги про стягнення з РФ 18 810,00 грн ПДФО, суд зазначає, що позивачем в заяві про відшкодування витрат від 04.12.2024 ніяким чином не обґрунтовано підстав покладення на відповідача таких витрат. З наданої до суду платіжної інструкції № 25793747 від 04.12.2024 вбачається, що ТОВ "ТІС ЕКО" було сплачено до державного бюджету 18 810,00 грн. В призначенні платежу у вказаній платіжній інструкції вказано : "101 сплата ПДФО-18% за ІІ половину листопада 2024 року". Будь-яких доказів чи обґрунтувань, що сплата вказаних коштів пов`язана з витратами позивача на правову допомогу в даній справі, чи з будь-якими іншими витратами пов`язаними з розглядом даної справи, матеріали справи не містять. Таким чином, суд відмовляє в стягненні з відповідача 18 810,00 грн ПДФО.

На підставі викладеного, керуючись статями 1-5, 10, 11, 12, 20, 73-80, 86, 123, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС ЕКО" (01054, м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 18/24, код 36259686) збитки від втрати майна в сумі 56 424 654,00 грн, збитки у формі втраченої вигоди у вигляді неодержаного прибутку за період з 01.03.2022 по 01.01.2036 у сумі 188 584 210,00 грн, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 75 000,00 грн, витрати на виготовлення звіту з визначення розміру збитків у сумі 102 000,00 грн, витрати на переклад документів у сумі 137 856,56 грн, витрати на пересилання документів засобами поштового зв`язку в сумі 19 099,66 грн.

Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14) в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 1 059 800,00 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається в строки та в порядку, визначені статтями 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 16.12.2024.

Суддя Т. О. Лобода