Постанова

від 17.12.2024 по справі 300/2419/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 300/2419/24 пров. № А/857/22247/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача Шинкар Т.І.,

суддів Іщук Л.П.,

Обрізка І.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Шумей М.В.), ухвалене в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження в м.Івано-Франківськ 31 липня 2024 року, у справі №300/2419/24 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

02.04.2024 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області, просив: стягнути з територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області грошове забезпечення у вигляді додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 318 278,37 грн; стягнути з територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 1 листопада 2023 року по дату ухвалення рішення у даній справі у розмірі середньоденного грошового забезпечення за кожен календарний день затримки розрахунку.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2024 року позов задоволено.

Задовольняючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян. У зв`язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Суд першої інстанції зазначив, що обмежене фінансування державного органу чи установи, де особа проходить службу, жодним чином не впливає на право особи отримати належний розмір грошового забезпечення. Суд першої інстанції виснувавав, що нараховуючи та не виплачуючи грошове забезпечення, відповідач діяв з порушенням вимог статті 43 Конституції України, що призвело до порушення прав позивача та недоотримання належного розміру грошового забезпечення починаючи з 24.02.2022 року по даний час. Суд першої інстанції вказав, що відповідач свідомо відмовляється виконувати приписи статті 117 К3пП України. Враховуючи, що на час подання позовної заяви з позивачем не проведено розрахунок суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір відшкодування слід розраховувати множенням 1373,45 грн. на кількість днів в розрахунку з 1 листопада 2023 року по день ухвалення рішення, щодо стягнення такого відшкодування.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Територіальне управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2024 року та ухвалити нове, яким в задоволенні позов відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що відповідно ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України не відповідає.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що Наказом Служби судової охорони від 05.09.2019 року № 90 о/с ОСОБА_1 призначено на посаду начальника територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області (далі - ТУ ССО).

24.10.2023 та 26.10.2023 під час проходження служби в ТУ ССО позивачем подано рапорти до Служби судової охорони з проханням провести з ним повний розрахунок при звільненні та виплатити йому додаткову винагороду передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Службою судової охорони листом № 01.30-02.2-2010/вн від 27.10.2023 відмовлено позивачу у виплаті додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» у зв`язку відсутністю коштів.

Наказом Служби судової охорони від 30.10.2023 року № 6430/с позивача звільнено зі служби в Службі судової охорони відповідно до Положення про проходження служби співробітниками Служби судової охорони за пп. 7 п. 2 розділу XII (за власним бажанням).

При звільненні Територіальним управлінням Служби судової охорони позивачу нараховано та виплачена частина вказаної додаткової винагороди у розмірі 6451,61 грн.

Не погоджуючись із відмовою щодо проведення повного розрахунку при звільненні позивачем подано позов до Івано-Франківського окружного адміністративного суду про визнання протиправною бездіяльності Служби судової охорони щодо не нарахування та невиплати додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 30000,00 грн. щомісячно починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023; зобов`язання Службу судової охорони видати наказ щодо нарахування та виплату позивачу додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 30000,00 грн. щомісячно починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023; стягнення з територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 324711,98 грн.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 року у справі № 300/7514/23 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково та, зокрема, зобов`язано Службу судової охорони видати наказ щодо нарахування та виплати позивачу додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» щомісячно, починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023, у розмірі, встановленому вказаною постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання вказаного рішення суду Службою судової охорони видано наказ від 27.02.2024 № 1140/с, відповідно до якого позивачу наказано нарахувати та виплатити додаткову винагороду передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» щомісячно, починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023, у розмірі, встановленому вказаною постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168.

05 березня 2024 року позивач звернувся із заявою до Територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області щодо виконання наказу Служби судової охорони від 27.02.2024 року № 114 о/с та проведення виплати йому додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» щомісячно, починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023, у розмірі, встановленому вказаною постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 в сумі у розмірі 318 260,37 грн.

Листом ТУ ССО від 07.03.2024 року № 40.06-122 ТУ ССО відмовлено позивачу у виплаті через відсутність належного бюджетного фінансування.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 161 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах.

Служба судової охорони підзвітна Вищій раді правосуддя та підконтрольна Державній судовій адміністрації України.

Служба судової охорони складається з центрального органу управління та територіальних підрозділів Служби.

Територіальні підрозділи Служби судової охорони утворюються як юридичні особи.

Фінансування Служби судової охорони здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згідно з частиною 1 статті 165 Закону №1402-VIII грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

У силу частини 2 цієї статті грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських, і повинно стимулювати до комплектування Служби судової охорони кваліфікованими співробітниками.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.2019 № 289 «Про грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони» затверджені схеми посадових окладів, тарифних розрядів і коефіцієнтів за основними посадами і спеціальними званнями співробітників Служби судової охорони та встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони затверджується Державною судовою адміністрацією.

Механізм виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони визначений Порядком виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 26.08.2020 № 384 (далі - Порядок № 384).

За змістом пунктів 4-7 Порядку № 384 грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони включає: 1) щомісячні основні види грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за спеціальним званням, надбавка за стаж служби); 2) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, премія); 3) одноразові додаткові види грошового забезпечення (винагороди; допомоги).

Відповідно до пунктів 8, 10 Порядку № 384 грошове забезпечення виплачується співробітникам, які призначені на штатні посади в центральний орган управління Служби та територіальних управліннях Служби. Грошове забезпечення співробітникам виплачується за місцем проходження служби виключно в межах фондів оплати праці співробітників, затверджених у кошторисах Служби або територіального управління Служби на грошове забезпечення.

Періоди, за які грошове забезпечення не виплачується, визначені в пункті 11 Порядку № 384, до яких віднесено: час надання співробітникам відпусток відповідно до чинного законодавства України, за якими не передбачено збереження заробітної плати; час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше; час перебування на лікуванні в закладах охорони здоров`я понад встановлені чинним законодавством строки.

Виплата грошового забезпечення співробітника за поточний місяць здійснюється щомісяця не пізніше останнього робочого дня місяця (пункт 17 Порядку № 384).

На виконання Указів Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69 «Про загальну мобілізацію», Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

У пункті 1 цієї Постанови в первинній редакції встановлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Пунктом 3 вказаної постанови Міністерству фінансів України доручено опрацювати питання щодо збільшення видатків відповідним розпорядникам бюджетних коштів для забезпечення реалізації цієї постанови.

У пункті 5 цієї постанови зазначено, що вона набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 24 лютого 2022 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07.07.2022 №793 внесені, зокрема, такі зміни до постанови № 168:

- в абзаці першому пункту 1 постанови слова і цифри «додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно» замінено словами і цифрами «додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць»;

- пункт 1 постанови доповнено новим абзацом такого змісту: «Нарахування та сплата податків, зборів, внесків до відповідних бюджетів здійснюється у порядку, визначеному законодавством як для грошового забезпечення»;

- доповнено постанову пунктом 21, яким установлено, що порядок і умови виплати додаткової винагороди, а також одноразової грошової допомоги, передбачених цією постановою, визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів.

Наказом ДСА України від 31.10.2022 № 396 затверджено Порядок і умови виплати співробітникам Служби судової охорони додаткової винагороди на період дії воєнного стану (далі - Порядок № 396).

Згідно з пунктом 3 Порядку № 396 додаткова винагорода виплачується співробітникам в період дії воєнного стану, за час проходження ними служби, зокрема тим, які виконують службові обов`язки за штатними посадами або на яких у встановленому порядку покладено тимчасове виконання обов`язків за іншими посадами згідно з умовами, передбаченими цим Порядком.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 396 додаткова винагорода виплачується в таких розмірах: 30 000 гривень - співробітникам, які проходять службу в районах ведення бойових дій, пропорційно в розрахунку на місяць; 10 000 гривень - іншим співробітникам пропорційно в розрахунку на місяць; 100 000 гривень - співробітникам, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів у розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

За приписами пункту 4 Порядку № 396 виплата додаткової винагороди здійснюється центральним органом управління та територіальними управліннями Служби судової охорони за місцем проходження служби співробітника, де він призначений на штатну посаду. Підставою для виплати додаткової винагороди співробітникам є наказ Служби або територіального управління Служби.

Системний аналіз наведених вище норм дозволяє суду апеляційної інстанції дійти висновку, що з 24 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України встановив співробітникам Служби судової охорони на період дії воєнного стану в Україні додаткову винагороду, яка підлягає їм виплаті в порядку та на умовах, визначених ДСА України.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Президією Верховної Рад Українською РСР 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Цьому визначенню відповідає й поняття грошового забезпечення, що відповідно до закону виплачується за рахунок держави військовослужбовцям, поліцейським, особам рядового і начальницького складу за проходження державної служби особливого характеру.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов висновку, що нараховуючи та не виплачуючи грошове забезпечення, відповідач діяв з порушенням вимог статті 43 Конституції України, що призвело до порушення прав позивача та недоотримання належного розміру грошового забезпечення починаючи з 24.02.2022 року по даний час.

Проте, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що виконання судового рішення має особливо важливе значення як для особи, яка звернулась за захистом порушеного права і судом такий захист реалізовано у судовому рішенні, що набрало законної сили, так і для держави, яка, з врахуванням принципу поділу влади та на виконання ст. 8 та ст. 22 Конституції України, створила правові інституції, наділивши їх відповідними компетенціями, для реалізації своїх позитивних зобов`язань перед особою.

Так, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 у справі №806/2143/15 звертав увагу, що статті 382 і 383 КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Отже, забезпечення виконання судових рішень в публічно-правових спорах покладається, у тому числі, на адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші процесуальні засоби, сприяють реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.

На важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.

Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання; обов`язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. З огляду на це, посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.

Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 р. № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява № 6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява № 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04).

Слід зауважити, що КАС України закріплює ряд спеціальних процесуальних засобів забезпечення реалізації конституційного принципу обов`язковості судового рішення: роз`яснення судового рішення; судовий контроль за виконанням судового рішення; відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, зміна чи встановлення способу і порядку виконання; зупинення виконання судових рішень лише у виключних випадках тощо.

Також слід вказати, згідно Закону України «Про виконавче провадження», на органи, які здійснюють примусове виконання судових рішень законодавцем покладено обов`язок щодо здійснення виконавчого провадження, та визначено правові механізми «впливу» і «стимулювання» до виконання обов`язкового судового рішення, що, зокрема, передбачено статтею 75 Закону.

Водночас, як встановлено судом першої інстанції, рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 року у справі № 300/7514/23 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково та визнано протиправною бездіяльність Служби судової охорони щодо не нарахування та невиплати додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 30000,00 грн. щомісячно починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023 з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов`язано Службу судової охорони видати наказ щодо нарахування та виплати позивачу додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» щомісячно, починаючи з 24.02.2022 по 20.01.2023, у розмірі, встановленому вказаною постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, з урахуванням раніше виплачених сум.

Тобто, судовим рішенням, яке набрало законної сили, вже вирішено питання щодо нарахування та виплати позивачу додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану»

Апеляційний суд враховує, що винесення судового рішення, яке передбачає оцінку судового рішення, прийнятого в іншій справі, буде суперечити статті 129-1 Конституції України.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судове рішення виконується безпосередньо в порядку встановленому законодавством і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших судових рішень.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об`єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання судового рішення у іншій справі, суд не може зобов`язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 355/1648/15-а, від 21.11.2019 у справі № 802/1933/18-а та від 29.07.2021 у справі № 460/350/19.

Отже, суд апеляційної інстанції, розглянувши доводи апеляційної скарги, у тому числі, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи дійшов висновку, що суд першої інстанції задовольняючи позовну вимогу в частині стягнення з відповідача грошового забезпечення у вигляді додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» в розмірі 318 278,37 грн дійшов помилкового висновку, оскільки дане питання вже було предметом розгляду у судовому порядку, а позивач, на переконання суду апеляційної інстанції, не скористався передбаченим законодавством механізмом виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 1 листопада 2023 року по дату ухвалення рішення у даній справі у розмірі середньоденного грошового забезпечення за кожен календарний день затримки розрахунку, апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування, тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України.

Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом періоду прострочення.

Отже, виконання судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17, Верховного Суду від 13.02.2020 року у справі №813/356/16, від 06.08.2020 року у справі №813/851/16.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасною, оскільки відповідачем ще не здійснено повного розрахунку з позивачем на виконання рішення суду, хоч і визначено належну суму у прийнятому на виконання судового рішення наказі №114 о/с від 27.02.2024, а відтак, на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції відсутні фактичні дані щодо дати кінцевого розрахунку на виконання судового рішення, оскільки таке виконання позивачем заперечується, що водночас безпосередньо впливає на визначення періоду затримки розрахунку з позивачем при звільненні, суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягатиме стягненню з відповідача.

Отже, суд апеляційної інстанції констатує, що на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що права позивача при здійсненні з ним остаточного розрахунку з одночасною виплатою середнього заробітку порушені, що є наслідком відмови у задоволенні позовної вимоги в частині стягнення з територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 1 листопада 2023 року по дату ухвалення рішення у даній справі у розмірі середньоденного грошового забезпечення за кожен календарний день затримки розрахунку.

Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію у такій категорії справ, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо стягнення на користь позивача грошового забезпечення у вигляді додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, та середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким в позові слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області задовольнити.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2024 року у справі №300/2419/24 скасувати та в позові ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Івано-Франківській області відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко