Постанова

від 17.12.2024 по справі 348/409/18

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 348/409/18

Провадження № 22-ц/4808/1238/24

22-ц/4808/1549/24

Головуючий у 1 інстанції Грещук Р. П.

Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Мальцевої Є.Є.

суддів: Луганської В.М., Фединяка В.Д.,

секретар Шемрай Н.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2024 року та додаткове рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Пасічнянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_2 про визнання рішення Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №134 від 20.12.2016 року незаконним,

в с т а н о в и в:

26 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, з урахуванням уточнень, про визнання рішення Пнівської сільської ради незаконним.

Позов обґрунтовано тим, що будівництво житлового будинку позивач здійснював на підставі свідоцтва на забудову садиби в сільських населених пунктах Української РСР. Згідно з актом відводу земельної ділянки та розбивки споруд в натурі від 14.06.1972р. та планом забудови земельної ділянки, де крім меж та розмірів земельної ділянки, місця розташування житлового будинку та сараю, вбачається також, що вздовж межі земельної ділянки запланована дорога, відстань до якої від житлового будинку має становити 7 метрів. Відповідно до даного плану забудови земельної ділянки у 1980 році побудований житловий будинок та інші господарські споруди, а у 1987 році побудований гараж та загороджено домоволодіння парканом з металевих стовпів та сітки.

Отже, вищевказані будівлі побудовані правомірно, без будь-яких порушень санітарних, пожежних, будівельних та інших норм з техніки безпеки, що 18.11.2011 року підтверджено Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Івано-Франківській області.

11.03.1988 р. був складений технічний паспорт домоволодіння, а 08.08.1988 р. виконавчим комітетом Пнівської сільської ради було видано Свідоцтво про право власності на житловий будинок, право власності на яке у той самий день зареєстроване у Івано-Франківському бюро технічної інвентаризації за № 817. З того часу позивач жодних будівель та споруд в своєму домоволодінні не будував. Відстань від житлового будинку до металевої огорожі з бетонною основою становить 5,20 метрів. Враховуючи план забудови земельної ділянки від 14.06.1972р., позивач жодним чином не міг захопити частину дороги.

Однак рішенням виконавчого комітету Пнівської сільської ради №134 від 20.12.2016р. ОСОБА_1 зобов`язано звільнити самовільно захоплену земельну ділянку, яка згідно Генерального плану с.Пнів є у комунальній власності сільської ради та повинна слугувати розворотнім майданчиком для автомобілів, шляхом демонтажу частину огорожі, яка встановлена на розворотньому майданчику в АДРЕСА_1 , довжиною 11 м., в термін до 31 січня 2017 р. та не перешкоджати руху автомобільного транспорту.

ОСОБА_1 просив суд постановити рішення, яким рішення виконавчого комітету Пнівської сільської ради №134 від 20.12.2016р. в цій частині визнати незаконним.

Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Пасічнянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_2 , про визнання рішення Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №134 від 20.12.2016 року незаконним відмовлено.

Додатковим рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2024 року заяву третьої особи: ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення по справі за позовом ОСОБА_1 до Пасічнянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_2 про визнання рішення Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №134 від 20.12.2016 року незаконним задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 12000 грн. у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Не погодившись з такими рішеннями, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Апелянт вважає, що рішення винесено внаслідок неповного з`ясування обставин справи, що призвело до неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 обгрунтовує обставинами, аналогічними тим, що викладені в позовній заяві, і вказує, що ці обставини про правомірність його забудови домоволодіння згідно з планом виділеної земельної ділянки, а жодних нових будівель чи споруд з 1988 року на своєму домоволодінні він не будував.

Рішення виконавчого комітету Пнівської сільської ради №134 від 20.12.2016р., відповідно до якого його зобов`язано звільнити самовільно захоплену земельну ділянку, яка згідно Генерального плану с.Пнів 2000 року є в комунальній власності сільської ради, є незаконним. Про розгляд20.122016р.заяви ОСОБА_2 . Пнівськоюсільською радоюйому нічогоне буловідомо, щопідтверджується протоколомзасідання виконавчогокомітету Пнівськоїсілької ради, іце єпорушенням вимогст.159-160ЗК України. А саме рішення перешкоджає йому як власнику домоволодіння у його праві володіння та користування.

Отже, позивач просить скасувати рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2024 року, задовольнити його вимоги.

Крім того ОСОБА_1 заперечує протисуми витратна правничудопомогу,яка стягненаз ньогододатковим рішеннямНадвірнянського районногосуду Івано-Франківськоїобласті від18липня 2024року. Скаржник вважає, що витрати на правничу допомогу є неспівмірними з складністю справи та не відповідають затраченому адвокатом часу та зусиль, дана справа не є складною, а тому не потребує додаткового вивчення та опрацювання судової практики. Вказує, що є пенсіонером, останнім часом після декількох інсультів частково паралізований, а тому в силу своїх можливостей та стану здоров?я потребує значних витрат на лікування, не має можливості сплатити судові витрати на правничу допомогу в повному обсязі. Адже при визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.Тому вважає, що витрати на правову допомогу мали бути судом першої інстанції знижені.

З огляду на вищевказане просить скасувати додаткове рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2024 року.

Представник третьої особи ОСОБА_2 адвокат Госедло О.Д. подав відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що позивач в апеляційній скарзі не навів жодних аргументів, які дають підстави для скасування оскаржуваного рішення суду відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України, не зазначив, які порушення норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права судом допущено. Всі аргументи, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, дослідженні впродовж розгляду справи в суді першої інстанції, яким надана належна оцінку.

ОСОБА_1 зазначав в позовній заяві, що він здійснив будівництво житлового будинку згідно плану забудови земельної ділянки, акту відводу земельної ділянки та розбивки споруд в натурі від 14.06.1972 року. Вказані документи і підтверджують факт наявності дороги та порушення ОСОБА_1 правил забудови, оскільки в них чітко вказана дорога, де вона проходить та її розміри. Будівельний паспорт виготовлений на підставі рішення виконкому Пнівської сільської ради від 16 червня 1972 року № 12, за яким виділено ОСОБА_1 земельну ділянку для будівництва обслуговування житлового будинку площею 0,10 га. На сьогодні у користуванні позивача знаходиться земельна ділянка площею 0.3729 га. Будь-який документ на підставі якого він має право користуватись земельною ділянкою такої площі відсутній.

Крім того з 2012 року позивач звів частину огорожі біля домоволодіння та встановив ворота на проїжджій частині дороги.

Доводи позивача про те, що йому не було відомо про рішення виконавчого комітету Пнівської сільської ради №134 від 20.12.2016 року не відповідають дійсності тому, що він був присутній на засіданні виконавчого комітету, який проводився за нашої участі. Рішення надсилалось ОСОБА_1 рекомендованим листом Пнівською сільською радою.

Також зазначає, що рішенням Надвірнянського районного суду від 28.09.2023 року провадження у справі №348/2209/19 за позовом ОСОБА_1 до Пасічнянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Пнівської сільської ради № 12-15/17 від 08.06.2017 року «Про затвердження детального плану території земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд», закрито, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Вказане вище рішення суду в апеляційній інстанції ОСОБА_1 не оскаржувалося. Цим детальним планом визначений проїзд до домоволодіння ОСОБА_2 та розворотній майданчик. Щодо скасування додаткового рішення Надвірнянського районного суду від 18 липня 2024 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 12 000,00 грн. зазначає, що такі витрати є досить низькими в порівнянні зі складністю справи і часом витраченим на розгляд справи. Розгляд справи в суді першої інстанції тривав більше 6 років. На підтвердження понесених витрат були надані всі достатні докази. Отже суд ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

Тому вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Також вказує, що орієнтовний розмір витрат пов`язаний із розглядом у суді апеляційної інстанції 6000,00 грн.

Позивач ОСОБА_1 та представник відповідача Пасічнянської сільськоїради Надвірнянськогорайону Івано-Франківськоїобласті до апеляційного суду не явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Статтею 372 ЦПК Українипередбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідьсудді,представника позивача ОСОБА_1 адвокатаКуцого О.С., який підтримав доводи апеляційної скарги, третю особу ОСОБА_2 та його представника адвоката Госедло О.Д., які заперечували проти задоволення апеляційної скарги, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено,що позивачу ОСОБА_1 належить на праві приватної власності домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на жилий будинок, яке видане виконавчим комітетом Пнівської с/ради народних депутатів 08.08.1988 року. Право власності на вищевказане домоволодіння зареєстроване в Івано-Франківському ОБТІ 08.08.1988р. в реєстровій книзі №41 за реєстровим номером 817 (т.1 а.с.6).

Будівництво житлового будинку ОСОБА_1 здійснював на підставі свідоцтва на забудову садиби в сільських населених пунктах Української РСР (т.1 а.с.10-12).

Згідно зактомвідводу земельноїділянкитарозбивки спорудвнатурівід 14.06.1972р. та плану забудови його земельної ділянки який додається до акту відводу, де крім меж та розмірів земельної ділянки, місця розташування житлового будинку та сараю, вбачається також, що вздовж межі земельної ділянки запланована дорога, відстань до якої від житлового будинку має становити 7 метрів.

Відповідно до даного плану забудови земельної ділянки ОСОБА_1 у 1980 році побудований житловий будинок та інші господарські споруди, а у 1987 році побудований гараж та загороджено домоволодіння парканом з металевих стовпів та сітки.

11.03.1988 р. на дане домоволодіння був складений технічний паспорт, а 08.08.1988 р. виконавчим комітетом Пнівської с/ради було видане Свідоцтво про право власності на житловий будинок, право власності на яке у той самий день зареєстроване у Івано-Франківському БТІ за №817(т.1 а.с.7-9).

З`ясовано також, що третя особа - ОСОБА_2 є спадкоємцем домоволодіння АДРЕСА_2 після смерті своїх родичів, що підтверджується Свідоцтвами про право на спадщину за законом, копія яких долучена до матеріалів справи, а також є власником земельної ділянки площею 0,2498 га., що знаходиться за цією ж адресою, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а.с.50-53).

Разом з тим, судом також встановлені і такі обставини:

Після смерті своїх родичів ОСОБА_2 почав виготовляти правовстановлюючі документи на житловий будинок та земельну ділянку. Окрім того, одночасно почав вживати заходів щодо вирішення питання про заїзд до житлового будинку, оскільки такий був відсутній.

Під час виготовлення правовстановлюючих документів на житловий будинок ОСОБА_2 стало відомо, що у будівельному паспорті до даного житлового будинку його батьків та генеральному плані с.Пнів була визначена дорога.

Крім того, як перевірено судом, у будівельному паспорті на житловий будинок ОСОБА_1 також зазначена дорога, яка проходила повз його ( ОСОБА_1 ) житловий будинок, однак слугує тільки для заїзду до його домоволодіння, так як на ній позивач побудував гараж та встановив ворота.

В зв`язку з наведеним, у вересні 2011 року ОСОБА_2 звернувся в Надвірнянський р-нний суд з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Пнівська с/рада про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відновлення межі земельної ділянки.Копія вказаного рішення долучена до матеріалів справи.

06.03.2012 року Надвірнянський районний суд виніс рішення, яким позов ОСОБА_2 було задоволено частково, зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 0,0044 га. (стежкою розміром 1м.х40,40м.), яка знаходиться по АДРЕСА_2 шляхом знесення огорожі(т.1 а.с.15-17).

У квітні2015року, ОСОБА_2 звернувсядоФОП ОСОБА_3 ,длявиготовленнятехнічної документаціїізземлеустроющодо встановленнямежземельноїділянки внатурідлябудівництва іобслуговуванняжитловогобудинку,господарськихбудівельі споруд в АДРЕСА_1 , площею 0,2498 га.

Технічна документація була виготовлена, однак ОСОБА_1 відмовив ОСОБА_2 у погодженні меж земельної ділянки.

В зв`язку з наведеним, 31.12.2014 року ОСОБА_2 звернувся до Пнівської с/ради про погодження межі суміжного землекористувача ОСОБА_1 без його підпису.

22.10.2015 року рішенням №41-36/15 XXXVI сесії Пнівської с/ради погоджено межу від суміжного землекористувача ОСОБА_1 ..

Незважаючи на погодження меж, технічна документація не була затверджена, оскільки був відсутній під`їзд до житлового будинку та до земельної ділянки, яка надана ОСОБА_2 у власність для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Тому, оскільки, виконавчий комітет Пнівської с/ради мав повноваження щодо звільнення частини дороги ОСОБА_1 , тобто для вирішення цього спору, ОСОБА_2 звернувся 24.10.2016 року з відповідною заявою про його розгляд на засіданні виконавчого комітету.

Як вбачається з рішення виконавчого комітету Пнівської с/ради №134 від 20.12.2016 року «Про звільнення самовільно захопленої земельної ділянки», ОСОБА_1 зобов`язано звільнити самовільно захоплену земельну ділянку, яка згідно Генерального плану с.Пнів є в комунальній власності сільської ради та повинна слугувати розворотнім майданчиком для автомобілів, а також демонтувати частину огорожі, яка встановлена на цьому розворотному майданчику та не перешкоджати руху автомобільного транспорту (т.1 а.с.21-22).

ОСОБА_1 в свою чергу вважає дане рішення незаконним, оскільки він самовільно ніяку земельну ділянку в Пнівської с/ради не захоплював, на подвір`ї його домоволодіння немає майданчику для розвороту автомобілів, а дорога, яка позначена в його будівельному паспорті в натурі виділена ніколи не була і ніколи фактично не існувала, і що йому взагалі не було відомо про розгляд 20.12.2016 року заяви ОСОБА_2 .

Суд першої інстанціїї керувався наступними нормами права.

Відповідно до ч.1 ст.3 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно вимог ч.5ст.116 ЗК України, земельні ділянки, які перебуваютьу власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються увласність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку,визначеному законом.

Відповідно до ч.1 ст.78, ч.2 ст.90 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Способи захисту прав на земельні ділянки визначені ст.152 ЗК України.

Зокрема, частинами першою та другою цієї статті передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно дост.152ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно норм ч.1 ст.155 ЗК України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Частиною першою ст.10 З-ну України «Про місцеве самоврядування в Україні»(надалі - Закон №280/97-ВР) визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначеніКонституцією України, цим та іншими законами.

За правиламистатті 25 Закону №280/97-ВРсільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесеніКонституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Статтею 59 Закону №280/97-ВРвизначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймаються на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради.

Статтею 21ЦКУкраїни визначено, що суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституціїабо законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, згідно з ч.4 ст.81 ЦПК України, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зі справи вбачається, що дорога, частину якої самовільно зайняв позивач, і яка прямує до домоволодіння ОСОБА_2 , відображена на генеральному плані села Пнів 1981 року, ситуаційній схемі земельної діялянки ОСОБА_2 , графічних викопіюваннях з генерального плану села Пнів (т.1 а.с.53, 64, 73). На топографічному плані земельної діялнки відображено, яким чином позивач перегородив дорогу, що веде до домовлодіння ОСОБА_2 (т.1 а.с.66)

Позивач суду належно оформленої і затвердженої землевпорядної документації на право користування спірною земельною ділянкою, якка не є частино дороги, на його думку, не надав. Твердження позивача про те, що він нічого не будував після 1988 року, отже, не порушував правила землекористування, не мають значення, оскільки таке питання виникло тільки у зв`язку із зверненнями ОСОБА_2 за захистом його порушенного права землекористувача, якому позивач першекоджає у праві належного під`їзду до власного домоволодіння.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивач не довів вимоги про визнання рішення Пнівської с/ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №134 від 20.12.2016 року незаконним, не надав належних та допустимих доказів, що встановлюють незаконність рішення Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №134 від 20.12.2016 року «Про звільнення самовільно захопленої земельної ділянки».

Перевіривши справу, колегія суддів вважає цілком обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в позові за недоведеністю і безпідставністю.

З огляду на викладене, апеляційна скарга на рішення суду не дає підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовує висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржене рішення вимогам обґрунтованості відповідає в достатній мірі.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає апеляційних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення про стягнення з позивача витрат на правничу допомогу, колегія суддів встановила наступне.

Пунктом 8 статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Рішенням Надвірнянського районногосуду Івано-Франківськоїобласті від18.06.2024року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Пасічнянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_2 про визнання рішення Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №134 від 20.12.2016 року незаконним відмовлено.

Як встановлено судом, у письмових поясненнях від 28.03.2018 року на позовну заяву, третя особа: ОСОБА_2 просив стягнути з позивача на його користь судові витрати, в тому числі витрати, пов`язані із наданням професійної правничої допомоги.

На підтвердження понесених ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу третьою особою, відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України в п`ятидений строк подано до суду заяву про ухвалення додаткового рішення в частині судових витрат.

Судом правильно зазначені критерії вирішення питання про відшкодування судових витрат. Так, суд вказував, що необхідно з`ясувати: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Позивач до суду першої інстанції клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу не подавав.

Апеляційний суд зауважує, що при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

В постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19 (провадження №61-22131 св 19) зазначено, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Відповідачем підтверджено факт оплати правничої допомоги письмовими доказами у справі.

Згідно з ч.6 ст.137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

На підтвердження понесених ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу третьою особою додано акт приймання-передачі наданих послуг від 24.06.2024 року, додаткову угоду від 10.03.2018 року до договору №14 про надання правової допомоги від 15.09.2017 року та квитанцію до прибуткового касового ордера №22 від 24.06.2024 року, згідно яких ОСОБА_2 на підставі договору №14 про надання правової допомоги від 15.09.2017 року сплачено адвокату 12000 грн. за надання професійної правничої допомоги.

Обгрунтовуючи заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, Кричевським В.В. зазначено, що його представник адвокат приймав учать в 20 судових засіданнях, складав пояснення стосовно позову, інші процесуальні заяви і клопотання, апеляційні скарги. В акті приймання-передачі наданих юридичних послуг не деталізовано надані послуги, але зазначено, що клієнт підтверджує факт належного надання послуг в повному обсязі (т.2 а.с. 95-96). До заяви також долучена додаткова угоду від 10.03.2018 року до договору №14 про надання правової допомоги від 15.09.2017 року, якою обумовлений гонорар за участь у справі представника в фіксованому розмірі 12000 грн.

ВП ВС зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи, чи були вони фактично понесені, та оцінювати їх необхідність.(Постанова ВП ВС від 16листопада 2022року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні

вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною

першою статті 30 Закону України № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як форма винагороди адвоката, але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Також, оцінюючи зміст зазначених приписів, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду

встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару). (ВП ВС від 16 листопада 2022 року у постанові № 922/1964/21).

Колегією суддів встановлено, що представник третьої особи ОСОБА_2 адвокат Госедло О.Д. приймав участь в 14 судових засіданнях від 24.04.2018 року, 12.06.2018, 24.04.2019, 24.10.2019, 11.12.2019, 10.08.2020, 27.01.2021 , 14.05.2021 , 30.09.2021 , 13.12.2023 , 19.01.2024, 20.03.2024 , 16.05.2024, 18.06.2024, а не в 20, як заявлено було ОСОБА_2 ..

Посилання заявника на факт виконання адвокатом обов`язку надання правничої допомоги щляхом складання апеляційних скарг на процесуальні рішення суду під час розгляду справи неможливо прийняти до уваги, оскільки 18.03.2021 року та 11.11.2021 року апеляційним судом було відмовлено в задоволенні апеляційних скарг, складених адвокатом Госедло О.Д..

Що стосується доводів заявника про тривалий розгляд справи в суді першої інстанції, враховуючи який сума оплати послуг представника не викликає сумніву, то неробжіно враховувати, що судові засідання у справі неодноразово відкладалися за заявами його представника ( т.1 а.с 86, 92, 116, 129, 211).

Вбачається, що фактичний обсяг виконаних робіт по наданню правової допомоги не відповідає заявленому об`єму. Відповідно, переглядаючи додаткове рішення про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу за заявою третьої особи ОСОБА_2 , колегія суддів частково погоджується із доводами апеляційної скарги про невідповідність оскарженого рішення вимогам ч.4-6 ст. 137 ЦПК України стосовно необхідності, дійсності виконаних робіт, визначення обсягу наданих послуг. Тому додаткове рішення необхідно змінити. З урахуванням відсутності в договорі між адвокатом і клієнтом одиниці вартості послуг, оскільки гонорар адвоката визначений у фіксованій сумі 12000 грн, колегія суддів з урахуванням вищевикладеного, перевіривши обґрунтованість цих витрат, вважає можливим задовольнити заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу частково в розмірі 6000 грн..

Відповідно до положеньстатті 376 ЦПК Українипідставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає, що рішення суду по суті позовних вимог скасуванню не підлягає, а додаткове рішення необхідно змінити, частково задовольнити зяву третьої особи ОСОБА_2 про розподіл судових витрат, стягнути з ОСОБА_1 на його користь 6000 грн у відшкодування витрат на правничу допомогу.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 376, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2024 року залишити без змін.

Додаткове рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2024 року змінити.

Заяву третьої особи ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6000 грн у відшкодування витрат на правничу допомогу.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 18 грудня 2024 року.

Судді Є.Є. Мальцева

В.М. Луганська

В.Д.Фединяк