Вирок

від 18.12.2024 по справі 288/1266/24

ПОПІЛЬНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 288/1266/24

Провадження № 1-кп/288/113/24

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2024 року селище Попільня

Попільнянський районний суд Житомирської області в складі:

головуючого судді - ОСОБА_1 ,

з участю секретаря судових засідань - ОСОБА_2 ,

прокурора - ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

захисників - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні взалі судовихзасідань вселищі Попільня Житомирськоїобласті обвинувальнийакт укримінальному провадженнівідомості проякий внесені доЄдиного реєструдосудових розслідуваньза № 12024060440000049 від 09 квітня 2024 року відносно:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець смт. Корнин, Попільнянського району, Житомирської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , українець, громадянин України, з середньою освітою, працює на посаді машиніста мікструдера ТОВ «Фарби Кабе Україна», одружений, на утриманні має одну неповнолітню дитину, раніше не судимий,

що обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, Указами Президента України № 133/2022 від 14.03.2022 року, № 259/2022 від 18.04.2022 року, № 341/2022 від 17.05.2022 року, № 573/2022 від 12.08.2022 року, №757/2022 від 07.11.2022 року, № 58/23 від 06.02.2023 року, № 254/2023 від 01.05.2023 року, № 451/2023 від 26.07.2023 року, № 734/2023 від 06.11.2023 року, № 49/2024 від 05.02.2024 року, № 271/2024 від 06.05.2024 року, затвердженими Верховною Радою України, правовий режим воєнного стану продовжено до 11 серпня 2024 року.

Відповідно до Указу Президента України № 65/2022 від 24.02.2022 року «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію протягом 90 діб із дня набрання чинності Указом. У зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, Указами Президента України № 342/2022 від 17.05.2022 року, № 574/2022 від 12.08.2022 року, № 758/2022 від 07.11.2022 року, № 59/2023 від 06.02.2023 року, № 255/2023 від 01.05.2023 року, № 452/2023 від 26.07.2023 року, № 734/2023 від 06.11.2023 року, № 49/2024 від 05.02.2024 року, № 272/2024 від 06.05.2024 року, затвердженими Верховною Радою України, строк загальної мобілізації в Україні продовжено до 11 серпня 2024 року.

Згідно з ст.1 Закону України «Про оборону України» № 1932-ХІІ від 06.12.1991 року, особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Таким чином, в Україні діє особливий період.

Так, згідно листа - вивчення військовозобов`язаного ОСОБА_4 від 27.03.2024 року, останній не має підстав для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Того ж числа ОСОБА_4 було доведено вимоги законодавства України з питань оборони та попереджено про кримінальну відповідальність, у тому числі за ст. 336 КК України. Ознайомлення із вимогами ОСОБА_4 засвідчив особистим підписом.

У відповідності до довідки військово-лікарської комісії за № 5/1655 від 01.04.2024 року, по результатам проведеного 01.04.2024 року медичного огляду ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано придатним до військової служби.

01.04.2024 року ОСОБА_4 було зараховано в команду на відправку до НОМЕР_1 ОНТЦ та того ж числа виписано бойову повістку, за якою ОСОБА_4 зобов`язаний був прибути 03.04.2024 року на 07 годину 00 хвилин до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_4 , будучи ознайомленим із повісткою, від її отримання відмовився в присутності свідків, про що було складено акт про відмову від отримання повістки.

З метою ухилення від проходження військової служби, ОСОБА_4 , діючи в порушення вимог ст.65 Конституції України, ст. ст. 1, 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу України від 25 березня 1992 року № 2232-ХП», ст. 1, ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543- XII, та Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» № 65/2022 від 24.02.2022 року, нехтуючи конституційним обов`язком громадянина України, спрямованим на захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, військовим обов`язком громадянина України проходження військової служби, в особливий період, за відсутності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, 03.04.2024 року о 07 годині 00 хвилин не з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 , ухилившись від призову на військову службу під час мобілізації, в особливий період.

Своїми умисними діями, які виразилися в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України не визнав, відмовився давати показання та відповідати на запитання учасників процесу.

Обвинувачений свою винуватість не визнав, але його винуватість доведена в судовому засіданні слідуючими доказами:

-показаннями свідка ОСОБА_7 , про те, що він проходить службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 і був присутній 01 квітня 2024 року, коли складався акт про те, що ОСОБА_4 відмовився від отримання бойової повістки, акт про відмову складав працівник ТЦК ОСОБА_8 . ОСОБА_4 роз`яснювалось, що йому необхідно з`явитись по бойовій повістці до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Також при складанні акту були присутні ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . Він не пам`ятає чому ОСОБА_4 відмовився від отримання повістки;

-показаннями свідка ОСОБА_9 про те, що він проходить службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 і йому відомо, що ОСОБА_4 відмовився від отримання бойової повістки. ОСОБА_8 складав акт про відмову, проводився відеозапис відмови ОСОБА_4 від отримання повістки. При цьому також був присутній ОСОБА_7 ОСОБА_4 відмовився від отримання повістки із за релігійних переконань, що він є свідком Єгови.

- показаннями свідка ОСОБА_8 про те, що він проходить службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 на посаді діловода, і на початку квітня 2024 року, точної дати не пам`ятає, ОСОБА_4 відмовився від отримання бойової повістки, ним складався акт та проводилась відеофіксація даних обставин. При цьому були присутні ОСОБА_7 та ОСОБА_9 ОСОБА_4 роз`яснювались наслідки у випадку відмови отримувати бойову повістку. Даний акт складався в присутності ОСОБА_4 , який відмовився від дачі будь-яких пояснень;

-показаннями свідка ОСОБА_10 про те, що він проходить службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 та йому відомо, що 01 квітня 2024 року ОСОБА_4 виписано бойову повістку, але він відмовився її отримувати, про що було складено відповідний акт. Даний акт складав ОСОБА_8 в присутності ОСОБА_4 і його підписували присутні військовослужбовці ІНФОРМАЦІЯ_2 , але він не пам`ятає хто був присутній при цьому. ОСОБА_4 не пояснював причини відмови;

- показаннями свідка ОСОБА_11 , про те, що є священнослужителем свідків ОСОБА_12 та знайомий з ОСОБА_4 п`ять років і йому відомо, що ОСОБА_4 відмовився від проходження служби з його релігійних переконань і відносно нього було порушено кримінальне провадження. ОСОБА_4 приймає активну участь у зібраннях. Свідки ОСОБА_12 відмовляються від військової служби та погоджуються на альтернативну службу, оскільки їм не можна бути військовими. ОСОБА_4 є нехрещеним вісником;

-показаннями свідка ОСОБА_13 про те, що він є священнослужителем релігійної громади свідків Єгови в селищі Попільня. Йому відомо, що ОСОБА_4 відмовився від проходження військової служби і відносно нього порушено кримінальне провадження. ОСОБА_4 приймає участь у зібраннях. Свідки Єгови це цивільні особи, не є військовослужбовцями і їм заборонено використовувати зброю.

При оцінці доказів, суд критично відноситься до показань свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_13 , так як вони також є свідками ОСОБА_12 та їх показання не впливають на суть обвинувачення та спростовуються показанням інших свідків, допитаних в судовому засіданні та матеріалами кримінального провадження.

Також винуватість ОСОБА_4 повністю підтверджується зібраними та дослідженими під час судового провадження належними та допустимими письмовими доказами, а саме:

- клопотанням про тимчасовий доступ до речей та документів від 10 квітня 2024 року /а.с. 51-53/;

- протоколом тимчасового доступу до речей і документів від 11 квітня 2024 року /а.с. 56-57/;

- описом речей і документів, які були вилучені на підставі ухвали слідчого судді, суду від 11 квітня 2024 року /а.с. 58/;

- актом про відмову від отримання повістки від 01 квітня 2024 року, виданого ІНФОРМАЦІЯ_4 , про те, що військовозобов`язаний ОСОБА_4 відмовився отримувати повістку про прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 /а.с. 59/;

- довідкою № 5/1655 від 01 квітня 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_5 , з якої вбачається, що ОСОБА_4 придатний /а.с. 60/;

- повісткою № 2255, виписану ОСОБА_4 , з якої вбачається, що ОСОБА_4 запропоновано з`явитись 03.04.2024 року о 07.00 годині до ІНФОРМАЦІЯ_2 /а.с. 61/;

- контрольними талонами мобілізаційного розпорядження № 1 та № 2 /а.с. 62/;

- військовим квитком серії НОМЕР_2 виданого 10 травня 2001 року на ім`я ОСОБА_4 /а.с. 63/;

- протоколом огляду відеозапису від 11 квітня 2024 року з оптичним диском із відеозаписом відмови ОСОБА_4 від отримання повістки /а.с. 64-66/;

- постановою про визнання речових доказів та передачу на зберігання від 11 березня 2024 року, з якої вбачається, що лист вивчення та аркуш доведення вимог законодавства України з питань оборони (2 документа на 1 аркуші) визнано речовими доказами у вказаному кримінальному провадженні. Оптичний диск «DVD R» торгівельної марки «НР» із написом «CMDR4,7G-CFMWM03-6865 65LA0422», на якому відеозапис відмовити ОСОБА_4 від отримання повістки визнано речовим доказом у вказаному кримінальному провадженні. Речові докази долучено до матеріалів кримінального провадження /а.с. 67-68/;

- висновком експерта № СЕ-19/106-24/5902-ПЧ від 15 травня 2024 року з довідкою про витрати, з якого вбачається, що підпис від імені ОСОБА_4 у графі «Військовозобов`язаний ОСОБА_4 підпис» перед датою 27.03.24р.» наданого на дослідження листа вивчення від 27.03.2024 виконаний ОСОБА_4 . Підпис від імені ОСОБА_4 у графі після дати ««27» 03 2024 року» наданого на дослідження аркуша доведення вимог законодавства України з питань оборони від 27.03.2024 виконаний ОСОБА_4 /а.с. 70-76/;

- листом вивчення військовозобов`язаного (резервіста) ОСОБА_4 від 27 березня 2024 року та Аркушом доведення вимог законодавства України з питань оборони /а.с. 77, на звороті 77 /.

Аналізуючи зібрані по справі докази та оцінивши їх в сукупності, суд кваліфікує дії ОСОБА_4 за статтею 336 КК України, як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

За загальним правилом, встановленим частиною першоюстатті 337 КПК України, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах цього обвинувачення.

Обираючи обвинуваченому міру та вид покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного, обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Обставин, згідно статті 66 КК України, що пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , не встановлено.

Обставин, згідно статті 67 КК України, що обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , не встановлено.

Судом досліджувалисядані проособу обвинуваченого ОСОБА_4 , при цьому встановлено, що він раніше не судимий, за місцем проживанняхарактеризується позитивно, на обліку в лікарів психіатра та нарколога не перебуває.

Заслухавши показання свідків, всебічно дослідивши всі обставини кримінального провадження, проаналізувавши та оцінивши кожний доказ, з точки зору належності, допустимості, достовірності та взаємозв`язку за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що винуватість ОСОБА_4 в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при обставинах, викладених в обвинувальному акті, доведена повністю.

Аргументи ОСОБА_4 з приводу того, що він не міг проходити військову службу у зв`язку з релігійними переконаннями, суд вважає необґрунтованими та безпідставними з огляду на наступне.

Так, стаття 336 КК України (у редакції Закону №1357-ІХ від 30.03.2021) передбачає ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Об`єктом вказаного кримінального правопорушення є суспільні відносини у сфері переведення економіки, діяльності органів влади, самоврядування, інших сфер і галузей країни на функціонування у період воєнного стану, а Збройні Сили України, інших воєнізованих формувань на організацію і штати воєнного часу. У більш вузькому розумінні це передбачений законом порядок підтримання бойової і мобілізаційної готовності ЗСУ та інших формувань на рівні, що забезпечує вимоги національної безпеки.

Додатковий обов`язковий об`єкт правопорушення - встановлений законом порядок комплектування ЗСУ (інших формувань). Шкода, що спричиняється вказаному об`єкту посягання, характеризується такою протиправною поведінкою, коли особа, яка об`єктивно підпадає до призову за мобілізацію до лав ЗСУ, в односторонньому порядку свідомо виключає себе із передбаченого законом процесу формування ЗСУ та інших формувань на рівні забезпечення національної безпеки країни і її населення.

Суспільна небезпека правопорушення полягає в тому, що мобілізація - це комплекс заходів, які здійснюються в державі з метою переведення органів державної влади, місцевого самоврядування та деяких інших органів на функціювання в умовах особливого періоду, а Збройних Сил чи інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу. Ефективно дати відсіч нападникам на країну чи виконати зобов`язання по спільній обороні від агресора без швидкої і своєчасної мобілізації неможливо. Тому ухилення від призову до Збройних Сил з числа військовозобов`язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.

Об`єктивна сторона виявляється в бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.

Суб`єктивна сторона правопорушення характеризується прямим умислом. Тобто особа усвідомлює небезпечний і протиправний характер своїх вчинків, проте має намір і бажання так діяти, а саме досягти мети - уникнути самого призову за мобілізацією.

Прямий умисел є тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Усвідомлення суб`єктом суспільно небезпечного характеру свого діяння означає, що він усвідомлює всі фактичні обставини вчиненого діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого кримінального правопорушення, та одночасно розуміє, що вчинене ним діяння є шкідливим для суспільства.

Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.

Під час судового розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_4 судом встановлено, що поведінка останнього беззаперечно свідчить про спрямованість його умислу на ухилення від призову, враховуючи таке.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжений Указами Президента України і діє до теперішнього часу.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 року № 69/2022 оголошено про проведення загальної мобілізації.

Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Частиною 4 статті 35 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положеннями частини 3 статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Статтями 1, 4 вказаного Закону передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Статтею 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлені такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби.

Окрім цього, згідно з частиною 1 статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у статті 15 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18-25 років.

Отже, ОСОБА_4 , маючи вік 41 рік та будучи військовозобов`язаним та придатним до військової служби, призивався не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а був призваний на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією, оскільки в Україні з 24.02.2022 року оголошено воєнний стан та загальна мобілізація.

Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» не передбачає.

Суд зазначає, що частинами 1, 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (надалі - Пакт) кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.

Відступ від положень цієї статті згідно з частинами 1, 2 статті 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Статтею 9 Європейської конвенції з прав людини передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до частини 2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, всупереч доводам сторони захисту, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.

Ні стаття 18 Пакту, ні стаття 9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

На рівні національного законодавства нашої держави право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, зміст якого розкрито у статті 35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно до частини 4 згаданої статті у разі, якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма, згідно з ч. 3 ст. 8 Основного Закону, є нормою прямої дії. Проте, цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови наявності такої обставини, як несумісність виконання військового обов`язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування держави, є нагальна потреба в належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії, а тому недобросовісна поведінка осіб, які підлягають призову, свідчить про спрямованість на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни. За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст. 9 Конвенції і ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою та підтвердження доказами наявності відповідних переконань. Це не означає, що можливість реалізації права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Саме такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 02.05.2024 у справі № 344/12021/22 (провадження № 51-90км24).

Судом встановлено, що ОСОБА_4 , будучи військовозобов`язаним та придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни йому військової служби на невійськову, не маючи підстав на альтернативну службу під час мобілізації на особливий період, відмовився від отримання повістки 01 квітня 2024 року, без поважних причин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 03 квітня 2024 року для проходження військової служби в Збройних Силах України за призовом під час мобілізації, на особливий період, чим ухилився від призову за мобілізацією.

На думку сторони захисту надана ОСОБА_4 заява до ІНФОРМАЦІЯ_2 про заміну військової служби на альтернативну та відмову від прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 свідчать про його релігійні переконання, що несумісні із військової службою.

Однак судомвстановлено,що ОСОБА_4 звертався до ІНФОРМАЦІЯ_2 01квітня 2024ороку ззаявою прозаміну виконаннявійськового обов`язкуневійськовою службою попричині йогорелігійних поглядів на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України /а.с. 88/.

Але суд зазначає, що військовий стан та загальна мобілізація у нашій державі оголошені 24.02.2022 року.

Як вказувалося вище, можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу», Конституція України та інші Закони України не передбачають.

ОСОБА_4 є громадянином України, постійно мешкає в Україні, користується всіма благами нашої держави, а тому під час збройної агресії російської федерації його конституційним обов`язком є захист Вітчизни, її незалежності й територіальної цілісності. Ухилення ОСОБА_4 від його виконання завдає ще більшої шкоди інтересам суспільства та сприятиме ухиленню інших осіб від призову на військову службу під час мобілізації лише на підставі своїх релігійних переконань.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.

Також суд зазначає, що з 24.02.2022 року росія вчиняє на території нашої суверенної держави злочини проти української нації та її агресія є злочином проти миру, бо вона порушує усі принципи та цінності людства.

Тому ніхто з громадян України не повинен залишатися пасивним перед фактом таких злочинів.

У той же час, така свідома протиправна поведінка обвинуваченого ОСОБА_4 , як громадянина України, підриває конституційні принципи нашої держави.

У вступній промові та під час виступу в судових дебатах захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_5 зазначив, що дії ОСОБА_4 з приводу ухилення від призову на військову службу під час мобілізації не є злочинними і пов`язані з його глибокими релігійними переконаннями. При цьому посилався на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану», «Справа Адяна та інших проти Вірменії».

Суд зазначає, що ЄСПЛ у своїй практиці дійсно сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Європейської конвенції з прав людини гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (зокрема, рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» від 27.10.2009, заява №23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» від 15.09.2016, заява №66899, пункт 36; «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17.10.2019, заяви №14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» від 12.03.2024 року, заява №18382/15, пункт 42).

Також ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у зазначених вище справах: «Папавасілакіс проти Греції», пункт 54; «Дягілєв проти Росії», пункт 63). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Європейської конвенції з прав людини і в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих вище справах: «Баятян проти Вірменії», пункт 110; «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану», пункт 74; «Дягілєв проти Росії», пункт 59).

У першому та другому реченнях пункту 112 рішення «Баятян проти Вірменії», на які посилався адвокат ОСОБА_4 зазначено таке: «Європейський суд вважає, що неявка заявника для проходження військової служби було проявом його релігійних поглядів. У зв`язку з цим його притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від призову є втручанням в його свободу сповідати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 статті 9 Європейської конвенції».

Але у той же час, у третьому реченні вказаного пункту 112 рішення «Баятян проти Вірменії» ЄСПЛ чітко зазначив, що таке втручання не буде порушенням статті 9 Європейської конвенції тільки в тому випадку, якщо воно «передбачено законом», переслідує єдину і більш правомірну мету, зазначену у пункті 2 статті 9 Європейської конвенції, та є «необхідним у демократичному суспільстві».

На теперішній час українське законодавство не передбачає законної можливості військовозобов`язаного відмовитися від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період за релігійними переконаннями.

Альтернативної служби під час воєнного стану українське законодавство також не передбачає.

Окрім того, статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

На підставі викладеного вище суд дійшов висновку, що в Україні військова служба під час мобілізації у період воєнного стану обов`язкова для всіх, без виключення, військовозобов`язаних незалежно від їх віросповідання.

Разом із тим відповідно до частини 3 статті 8 Конституції України положення частини 4 статті 35 Основного Закону мають застосовуватися як норми прямої дії. З огляду на зазначене і положення статті 9 ЄКПЛ, від яких Україна в умовах воєнного стану не відступала в порядку статті 15 Конвенції, особа не підлягає кримінальній відповідальності за статтею 336 КК України за умови доведення несумісності виконання військового обов`язку з її релігійними переконаннями - підтвердження належними і достатніми доказами її участі у релігійних організаціях, що сповідують віровчення відповідного змісту, або наявності таких особистих глибоких, щирих і послідовних переконань.

Отже, участь ОСОБА_4 у релігійній організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» з 06 травня 2022 року підтверджується довідкою № 5252 від 18 березня 2024 року /а.с. 83/.

Але судом не встановлено, що обвинувачений має такі глибокі, щирі та послідовні релігійні переконання, які перешкоджають йому захищати незалежність нашої держави та її територіальну цілісність в лавах Збройних Сил України, бо зазначене, крім його власних слів та пояснень свідків, які також є Свідками Єгови, іншими доказами не підтверджується.

У судовому засіданні ОСОБА_4 повідомив про свою релігійну приналежність до об`єднання Свідків Єгови з 2022 року.

Також ставши неохрещеним вісником Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні з 06.05.2022 року ОСОБА_4 не заявив компетентним органам нашої держави про неможливість проходження служби в ЗСУ через свої релігійні переконання та не просив замінити військову службу на альтернативну.

Лише після перевірки стану здоров`я, отримавши висновок ВЛК про придатність до військової служби 01 квітня 2024 року, він повідомив про свої релігійні переконання та звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 , з заявою про заміну виконання військового обов`язку невійськовою службою.

Також суд вважає на необхідне зазначити, що Верховний Суд у постанові від 13.06.2024 у справі № 601/2491/22 сформував такий правовий висновок.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.

Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.

За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Згідно статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону України №2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу» - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

Відповідно до ст. 2 Закону №2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно зі ст. 17 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Також Верховний Суд у вказаній постанові від 13.06.2024 року вважав за необхідне зазначити, що призов обвинуваченого на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що він був зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

Суд зазначає, що постанова Верховного Суду від 13.06.2024 року у справі № 601/2491/22 ухвалена Першою судовою палатою Касаційного кримінального суду пізніше за постанову від 02.05.2024 року у справі № 344/12021/22, яка також ухвалена Першою судовою палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Отже, суд дійшов висновку, що призов ОСОБА_4 , який є ОСОБА_14 , на військову службу під час мобілізації в період воєнного стану в Україні є законним у розумінні законодавства України, його призов переслідував єдину мету - це захист незалежності та територіальної цілісності України від країни-агресора, захист європейських цінностей, зупинення російської агресії, яка на території нашої суверенної країни вбиває мирних цивільних громадян.

Тому дії ОСОБА_4 по ухиленню від проходження військової служби за релігійними поглядами є злочинними, у зв`язку з чим його притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від призову не є втручанням у його свободу сповідати свою релігію, гарантії якої передбачені пунктом 1 статті 9 Європейської конвенції з прав людини.

За таких обставин суд констатує, що під час розгляду кримінального провадження не встановлено існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_15 та його передбаченим статтею 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.

У ОСОБА_4 відсутні фактичні та юридичні підстави для сумлінної відмови від військової служби, правова оцінка його дій як ухилення від призову за мобілізацією не суперечить вимогам частини 4 статті 35 Конституції України і статті 9 Європейської конвенції з прав людини. Притягнення до кримінальної відповідальності за такі дії не є примусом, що принижує свободу людини мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, у розумінні частини 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення при обставинах, викладених в обвинувальному акті, доведена повністю поза розумним сумнівом.

За таких обставин суд дії ОСОБА_4 кваліфікує за ст. 336 КК України як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Призначаючи покарання обвинуваченому у відповідності зі ст. 65 КК України, суд враховує таке.

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» звернуто увагу судів на те, що при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні кримінального правопорушення, суди мають суворо додержуватися вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема, у справі «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів з огляду на відповідність таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.

Відповідно до вказаних засад особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Виходячи з принципу співмірності, цей захід примусу за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винуватого. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

В той же час згідно зі ст. 50 Кримінального кодексу України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання суди мають керуватися принципами призначення покарання, до яких належить, у тому числі, принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання повинні відповідати один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Така позиція відповідає практиці Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ застосовується як джерело права, зокрема у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року (заява №10249/03), де зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

Конституційний Суд України у Рішенні від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що: «Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. В умовах збройної агресії з боку іншої держави, захист Вітчизни набуває особливого значення, тому наслідки ухилення від військової служби в цих умовах завдають ще більшої шкоди інтересам суспільства та через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як обвинуваченим, так і іншими особами, про що зазначено в ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 50 КК України.

При обранні виду та міри покарання для обвинуваченого суд, реалізовуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, вважає, що покарання повинно бути відповідним скоєному і сприяти виправленню обвинуваченого та запобіганню вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Також суд враховує відсутність каяття з боку ОСОБА_4 і те, що вчинений ним злочин пов`язаний із ситуацією, яка наразі склалася в країні, збройною агресією рф та конституційним обов`язком кожного громадянина захищати свою країну.

ОСОБА_4 хоча і скоїв умисний нетяжкий злочин, але його поведінка створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя, безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації, що суттєво підвищує ступінь суспільної небезпечності як вчиненого діяння, так і особи винуватого.

У зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України - захист незалежності та територіальної цілісності України набуває особливого значення та повинен бути забезпечений усіма можливими засобами. Наслідки ухилення від військової служби в цих умовах через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як обвинуваченим, так і іншими особами. Звільнення обвинуваченого ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням або призначення йому більш м`яких покарань, ніж передбачені санкцією ст. 336 КК України, сформує негативну думку інших військовозобов`язаних, вплине на їх бойовий дух та мотивацію, не сприятиме дотриманню мети покарання, сприятиме ухиленню інших осіб від призову на військову службу під час мобілізації, та в свою чергу вплине на якість оборони України, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.

При визначенні міри покарання обвинуваченому, суд приймає до уваги положення статей 1,50 КК України, згідно якихКримінальний кодексУкраїни має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, а також запобігання кримінальним правопорушенням. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно допостанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім длявиправлення засудженого та попередження нових злочинів. Водночас, при призначенні покарання, суди мають враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину згідностатті 12 КК України, форму вини, а також особливості конкретного злочину.

Призначаючи покарання ОСОБА_4 ,суд враховує ступіньтяжкості вчиненогокримінального правопорушення, його суспільнунебезпечність,особу винного,позицію прокурора,відсутність пом`якшуючихта обтяжуючихпокарання обставин,інші обставинисправи, приходитьдо висновку,що необхіднопризначити покарання обвинуваченому ОСОБА_4 в межахсанкції статті336 КК України у виді позбавлення волі, так як таке покарання буде законним, справедливим, достатнім для забезпечення виконання завдань кримінального судочинства в частині виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

Суд за жодних обставин не вбачає за можливе застосування до обвинуваченого ОСОБА_4 статей 69, 75 КК України.

Саме визначене покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року (заява №10249/03), де зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного обвинуваченого такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Вимога додержуватися справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Цивільний позов по даному кримінальному провадженні не заявлявся.

Арешт на майно в даному кримінальному провадженні не накладався.

Речові докази: лист вивчення та аркуш доведення вимог законодавства України з питань оборони (2 документа на 1 аркуші) та оптичний диск «DVD - R» торговельної марки «НР» із написом «CMDR4,7G-CFMWM03-6865 65LA0422», на якому відеозапис відмови ОСОБА_4 від отримання повістки, долучено до матеріалів кримінального провадження підлягає залишенню в матеріалах кримінального провадження.

Судові витрати на проведення судових експертиз, які документально підтверджені, відповідно до частини 2статті 124 КПК України, в розмірі 4534 гривні 68 копійок підлягають стягненню з обвинуваченого ОСОБА_4 на користь держави.

Підстав для застосування щодо обвинуваченого запобіжного заходу не вбачається.

Керуючись статтями 369-371, 373-374 КПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України та призначити ОСОБА_4 покарання за статтею 336 КК України у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_4 обчислювати з моменту приведення даного вироку до виконання.

До набраннявироком законноїсили запобіжнийзахід ОСОБА_4 - не обирати.

Речові докази: лист вивчення та аркуш доведення вимог законодавства України з питань оборони (2 документа на 1 аркуші) та оптичний диск «DVD - R» торговельної марки «НР» із написом «CMDR4,7G-CFMWM03-6865 65LA0422», на якому відеозапис відмови ОСОБА_4 від отримання повістки, долучено до матеріалів кримінального провадження залишити в матеріалах кримінального провадження.

Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , уродженець смт. Корнин, Попільнянського району, Житомирської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , на користь держави (на рахунок: Отримувач: ГУК у Жит.Обл./ТГ м. Житомир/24060300; Банк отримувача: Казначейство України; Код ЄДРПОУ: 37976485; Рахунок UA448999980313010115000006797; Код класифікації доходів: 24060300) витрати за проведення судової почеркознавчої експертизи № СЕ-19/106-24/5902-ПЧ від 15.05.2024 року в розмірі 4543 гривні 68 копійок.

Вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

На вирок може бути подана апеляція до Житомирського апеляційного суду через Попільнянський районний суд Житомирської області протягом 30 днів з дня його проголошення.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору. Копію вироку не пізніше наступного дня після його ухвалення надіслати учасникам судового провадження, які не були присутніми в судовому засіданні.

Резолютивна частина вироку проголошена 18 грудня 2024 року відповідно до ч. 15 ст. 615 КПК України.

Повний текст вироку негайно після проголошення резолютивної частини вручити обвинуваченому та прокурору, інші учасники судового провадження копію вироку мають право отримати в суді.

Суддя Попільнянського

районного суду ОСОБА_1