Постанова

від 10.12.2024 по справі 760/10576/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

№ справи: 760/10576/20

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/16790/2024

Головуючий у суді першої інстанції: Зуєвич Л.Л.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 грудня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Немировської О.В.

суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.

секретар - Черняк Д.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Дев`ята Київська Державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Виноградова Анна Ігорівна, про визнання заповіту недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 липня 2024 року,

встановив:

у травні 2020 року позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним та скасувати заповіт ОСОБА_3 , складений 20 січня 2016 року на ім`я відповідачки ОСОБА_2 , посилаючись на те, що спадкодавець перебувала у безпорадному стані та під впливом обману відповідачки.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 липня 2024 року у задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивачки ОСОБА_1 , представників відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалась на те, що вона є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Право власності на 1/2 частину квартири було визнано за нею рішенням Солом`янського районного суду м.Києва в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка вказувала, що власником іншої 1/2 частини квартири була сестра ОСОБА_6 - ОСОБА_3 . 20 січня 2016 року ОСОБА_3 було складено заповіт щодо всього свого майна на ім`я відповідачки ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла. Позивачка вказувала, що заповіт ОСОБА_3 було вчинено під впливом обману з боку відповідачки. Також зазначала, що за станом здоров`я ОСОБА_3 не могла усвідомлювати значення своїх дій, що є підставою для визнання заповіту недійсним.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 липня 2024 року у задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 і нею не було надано доказів на підтвердження порушення оспорюваним заповітом її прав та законних інтересів. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.

У своїй апеляційній скарзі позивачка посилається на те, що судом першої інстанції зроблено помилковий висновок про те, що оспорюваний заповіт не порушує її права, оскільки відповідачка чинить їй перешкоди у користуванні належною їй половиною квартири, а заповіт є тим документом, на підставі якого у відповідачки має виникнути право власності на частину квартири. Скаржник вказувала, що заповіт порушує її права і є таким, що вчинений під впливом обману з боку відповідачки. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 20 січня 2016 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Виноградовою А.І., та зареєстрований за № 81 (т. І, а.с. 9), за змістом якого все своє майно де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті та на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 24 березня 1993 року квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 належала на праві приватної спільної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 08 травня 2018 у справі № 760/14998/17 за ОСОБА_1 було визнано право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 13 вересня 2019 року Відділом державної реєстрації смерті ГТУЮ у м. Києві.

З матеріалів спадкової справи № 150/2020 вбачається, що 20 лютого 2020 року ОСОБА_2 було подано до Дев`ятої Київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 .

У травні 2020 року позивачка звернулась до суду з вказаним позовом про визнання заповіту ОСОБА_3 недійсним.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Встановлене частиною другою статті 1257 ЦК України коло заінтересованих осіб не є обмеженим і залежить від обставин конкретної справи, оскільки цивільне законодавство не містить визначення поняття «заінтересована особа».

Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, повинен довести конкретні факти порушення його прав та інтересів вказаним правочином.

Критерієм заінтересованості позивача в оспорюванні заповіту є: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені правочином; 2) у результаті визнання заповіту недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року (справа №463/579/18).

Положеннями ст. 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

При зверненні до суду з даним позовом ОСОБА_1 не заперечувала, що із ОСОБА_3 , чий заповіт оспорюється, вона познайомилась вже після його складання. Також позивачка не надавала доказів про те, у зв`язку з чим вона мала би право на спадкування після смерті ОСОБА_3 у випадку, якби заповіт складено не було. Фактично позивачка оспорює особисте розпорядження ОСОБА_3 на випадок її смерті, при цьому не зазначаючи яким саме чином у зв`язку з таким розпорядженням порушуються її права.

Також позивачка не вказувала і про те, яким чином визнання недійсним заповіту призведе до відновлення її майнових інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Відповідного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17.

Зі змісту апеляційної скарги позивачки вбачається, що фактично між сторонами існує спір щодо спільного користування квартирою, тоді як доводів про те, що саме складенням заповіту порушено її права, ОСОБА_1 не наводить. Саме по собі посилання позивачки на те, що внаслідок складення заповіту у відповідачки може виникнути право власності на 1/2 частину квартири, співвласником якої вона є, не свідчить про те, що вона має право на його оспорювання.

ОСОБА_1 у випадку порушення її прав, як співвласника квартири, не позбавлена права звернутись за їх захистом шляхом усунення перешкод у здійснення права власності на належну їй частку квартири, тоді як вимоги про визнання недійсним заповіту за відсутності у неї спадкових прав щодо майна ОСОБА_3 не є ефективним способом захисту прав позивачки.

Інші доводи апеляційної скарги, зокрема про наявність підстав вважати, що ОСОБА_3 не могла усвідомлювати значення своїх дій та перебувала під впливом обману, на висновок суду першої інстанції не впливають, оскільки в оскаржуваному рішенні було вірно встановлено, що права позивачки оспорюваним заповітом не порушуються.

У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено їх доказами, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 липня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 18 грудня 2024 року.

Головуючий

Судді