Рішення

від 03.12.2024 по справі 916/4050/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"03" грудня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/4050/23

За позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, буд. 1, код ЄДРПОУ 26302595)

До відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "БУДСТРОЙ" (65113, м. Одеса, вул. Академіка Корольова, буд.31, кв.5, код ЄДРПОУ 41005157)

про визнання договору недійсним

Суддя Рога Н.В.

Секретар с/з Корчевський М.Ю.

Представники сторін:

Від позивача: Вакаренко І.В. - в порядку самопредставництва; Карачковський П.П. в порядку самопредставництва;

Від відповідача: Панчошак О.Д.

В засіданні брали участь:

Від позивача: Вакаренко І.В. - в порядку самопредставництва;

Від відповідача: Панчошак О.Д.

Суть спору: Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія ( далі -ТОВ «БК) "БУДСТРОЙ", щодо визнання недійсним укладеного між сторонами Договору оренди від 23.12.2019р. №001/57, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т. В. та зареєстрованого за №720.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 18.12.2023р., залишеним без змін постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 27.03.2024р. у справі №916/4050/23, у задоволенні позову Департаменту комунальної власності до ТОВ "БК "БУДСТРОЙ" про визнання недійсним Договору оренди №001/57 від 23.12.2019р. відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02.07.2024р. касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено частково, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.03.2024р. і рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2023р. у справі №916/4050/23 скасовано, справу №916/4050/23 передано на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.07.2023р., справу №916/4050/23 передано на розгляд судді Господарського суду одеської області Рога Н.В.

Ухвалою суду від 25.07.2024р. Суддею Рога Н.В. прийнято справу до розгляду, підготовче засідання призначено на 22.08.2024р. Ухвалою суду від 22.08.2024р. відкладено підготовче засідання на 10.09.2024р. Ухвалою суду від 10.09.2024р. відкладено підготовче засідання на 24.09.2024р. Протокольною ухвалою від 24.09.2024р. відкладено підготовче засідання на 03.10.2024р. Протокольною ухвалою від 03.10.2024р. закрито підготовче провадження у справі №916Є4050/23 та призначено судове засідання щодо розгляду справи по суті на 14.10.2024р. Протокольною ухвалою суду від 14.10.2024р. відкладено розгляд справи по суті на 22.11.2024р. протокольною ухвалою суду від 22.11.2024р. відкладено розгляд справи на 03.12.2024р.

Позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради, позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити позов з підстав, зазначених у позовній заяві.

Відповідач - ТОВ "БК "БУДСТРОЙ", при новому розгляді справи проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, що надійшов до суду 10.09.2024р.

Суд вважає за необхідне зауважити, що ч. 4 ст.11 ГПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Закон України Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово у своїх рішеннях указував на необхідність дотримання судами держав - учасниць Конвенції принципу розгляду справи судами впродовж розумного строку. Практика ЄСПЛ із цього питання є різноманітною й залежною від багатьох критеріїв, серед яких складність прави, поведінка заявника, судових та інших державних органів, важливість предмета розгляду та ступінь ризику терміну розгляду для заявника тощо (пункт 124 рішення у справі «Kudla v. Poland» заява № 30210/96, пункт 30 рішення у справі «Vernillo v. France» заява №11889/85, пункт 45 рішення у справі «Frydlender v. France» заява №30979/96, пункт 43 рішення у справі «Wierciszewska v. Poland» заява №41431/98, пункт 23 рішення в справі «Capuano v. Italy» заява №9381/81 та ін.).

Зокрема, у пункті 45 рішення у справі Frydlender v. France (заява № 30979/96) ЄСПЛ зробив висновок, згідно з яким «Договірні держави повинні організувати свої правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати кожному право на остаточне рішення протягом розумного строку при визначенні його цивільних прав та обов`язків.

У ГПК України своєчасність розгляду справи означає дотримання встановлених процесуальним законом строків або дотримання «розумного строку», під яким розуміється встановлений судом строк, який передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Таким чином, у процесуальному законодавстві поняття «розумний строк» та «своєчасний розгляд» застосовуються у тотожному значенні, зокрема, у розумінні найкоротшого із строків, протягом якого можливо розглянути справу, повно та всебічно дослідити подані сторонами докази, прийняти законне та обґрунтоване рішення. Поняття «розумний строк» вживається не лише у відношенні до дій, що здійснюються судом (розгляд справи, врегулювання спору за участю судді), але й також для учасників справи.

При цьому, вимогу стосовно розумності строку розгляду справи не можна ототожнити з вимогою швидкості розгляду справи, адже поспішний розгляд справи призведе до його поверховості, що не відповідатиме меті запровадження поняття «розумний строк».

Враховуючи все викладене вище, суд вважає, що у даному випадку справу було розглянуто у розумні строки.

Позивач у справі - Департамент комунальної власності Одеської міської ради, зазначив, що територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належить об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Сегедська, 8-А, та в цілому складається з будівель літ. "А", "Б", "В", "И", "Е" загальною площею 1675,9 кв.м, основною площею 796,1 кв.м, відображених у технічному паспорті від 15.10.2008, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нежитлові будівлі серії САС №197750 від 24.10.2008, виданим Виконавчим комітетом Одеської міської ради, та інформацією з Єдиного державного реєстру.

Відповідно до розпорядження міського голови від 20.04.2017р. № 348 «Про передачу в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «БУДСТРОЙ» нежитлових будівель, загальною площею 1675,9 кв.м., що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Сегедська, 8-А», Департаментом було прийнято рішення щодо укладення договору оренди нежилих приміщень - нежитлових будівель, загальною площею 1675.9 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Сегедська, 8-А, з ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» для розміщення приватного дошкільного навчального закладу, та 20.04.2017р. між ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» (Орендар) та Департаментом (Орендодавець) укладено Договір оренди № 001/57.

Умовами п. 1.3. Договору оренди № 001/57 від 20.04.2017р. встановлено термін його дії з 20.04.2017р. до 20.03.2020р.

20.07.2017р. сторонами складено та підписано акт приймання-передачі, який є невід`ємною частиною Договору.

У подальшому, 23.12.2019р. між Департаментом та ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» укладено договір оренди № 001/57 у новій редакції, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №720, відповідно до умов якого Орендарю надано у строкове платне користування ті ж самі нежитлові будівлі, загальною площею 1675, 9 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса. Сегедська. 8-А. Строк Договору встановлено до 01.01.2045р.

При цьому, як зазначає позивач, у справі № 916/1184/21 за позовом Департаменту до ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» про стягнення заборгованості з орендної плати, розірвання Договору оренди та виселення, суди дійшли висновку про те, що Договір оренди від 23.12.2019р. №001/57 не є новою редакцією раніше укладеного між сторонами договору від 20.04.2017р. №001/57, а є новим Договором оренди, укладеним між сторонами.

Таким чином, як зазначає позивач, станом на дату звернення до суду існує одночасно два договори оренди щодо нежитлових будівель, загальною площею 1675,9 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса. Сегедська, 8-А.

Враховуючи зазначене, позивач, посилаючись на положення ч. 1 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин), відповідно до якої фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону, зазначає, що ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» у 2019р. не подавалася заява та проект Договору, а також інші документи, щодо передачі в оренду нежитлових будівель, загальною площею 1675, 9 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса. Сегедська, 8-А, та Департаментом не видавався наказ щодо передачі цих приміщень в оренду ТОВ «БК «БУДСТРОЙ».

На думку позивача, зазначене є підставою для визнання недійсним Договір оренди від 23.12.2019р. №001/57.

У якості нормативного обгрунтування позову позивач зазначив, що відповідно до приписів ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. передбачені ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема ч. 1 передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Приписами ч. 1ст. 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все. що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Положеннями ст. 236 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Таким чином, позивач дійшов висновку про те, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин. визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Крім того, позивач звернув увагу на те, що дієздатність з підписання договорів оренди комунальної власності виникає у повноважних виконавчих органів Одеської міської ради, серед іншого, за умови дотримання норм Законодавства України, яким встановлено умови та порядок передачі в оренду комунального мана.

Недотримання норм спеціального законодавства України, яким регулюється передача в оренду комунального майна, обмежує реалізацію прав Департаменту та виконання обов`язків, передбачених Положенням, та обмежує права мешканців територіальної громади, що суперечить засадам та принципам місцевого самоврядування.

При цьому, позивач зазначає, що акт приймання-передачі об`єкта нерухомого майна до Договору оренди від 23.12.2019р. №001/57 сторонами не укладався, а отже право на користування об`єктом оренди за таким договором у ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» не виникло.

Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, адже, 27.05.2022р. Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану», відповідно до п. 5 якої договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.

Договори оренди державного та комунального майна в період воєнного стану можуть бути достроково припинені за заявою орендаря, поданою ним орендодавцю на адресу електронної пошти, зазначену в договорі оренди. Заява вважається належно поданою, якщо вона підписана уповноваженою особою орендаря, а її РОР-копія надіслана з електронної адреси орендаря, зазначеної в договорі оренди.

У разі коли граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжується на строк воєнного стану та три місяці з дати його припинення чи скасування.

Враховуючи зазначене, відповідач вважає, що автоматичне продовження договорів оренди державного та комунального майна, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, починається з 24.02.2022р., за таких умов: строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану; відсутнє повідомлення балансоутримувача, з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, направленого за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди, орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»; рішення про продовження договорів оренди не прийнято на аукціоні, який оголошено до дати набрання чинності цією постановою.

Отже, як зазначає відповідач, вказаними положеннями нормативно-правового акта, який набув чинності 01.06.2022р., на орендодавця державного та комунального майна покладено обов`язок забезпечити продовження та припинення договорів оренди відповідно до п. 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022р.. Тобто, має місце надання зворотної сили нормативно-правовому акту в часі (ретроактивна дія) шляхом прямої вказівки про це в такому нормативно-правовому акті, і такий темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України, оскільки ретроактивна дія вказаної Постанови уточнює початкові наміри законодавця забезпечити правову визначеність орендаря в умовах воєнного стану, який запроваджено в Україні з 24.02.2022р.

Також, відповідач зазначив, що недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Правочини можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, а тому у справі про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.

Як зазначає відповідач, позивач не вказує про неповноважність особи, яка від імені Департаменту комунальної власності Одеської міської ради підписала оспорюваний договір, та не підтверджує це відповідними доказами. При цьому, стверджуючи про укладення Договору оренди №001/57 від 23.12.2019р. за відсутності відповідного рішення Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, останній не обґрунтовує, про яке саме рішення йде мова, тим більше, що відповідний Договір підписаний директором позивача, який діяв на підставі Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради №2752-VI від 19.02.2013р., відповідно до підпунктів 4.4.2 та 4.4.12 пункту 4.4 якого директор Департаменту, зокрема, діє без доручення від імені Департаменту в межах повноважень, визначених цим Положенням, самостійно підписує договори від імені Департаменту та самостійно приймає рішення в межах своєї компетенції.

Розглянув матеріали справи, заслухав пояснення представників сторін, суд дійшов наступного висновку.

За матеріалами справи, територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належить об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Сегедська, 8-А, та в цілому складається з будівель літ. "А", "Б", "В", "И", "Е" загальною площею 1675,9 кв.м, основною площею 796,1 кв.м, відображених у технічному паспорті від 15.10.2008, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нежитлові будівлі серії САС №197750 від 24.10.2008, виданим Виконавчим комітетом Одеської міської ради, та інформацією з Єдиного державного реєстру, та сторонами у справі не оскаржується.

20 квітня 2017р. між ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» (Орендар) та Департаментом (Орендодавець) укладено Договір оренди № 001/57, за яким у користування Орендарю передано нежитлові будівлі загальною площею 1675,9 кв.м., що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Сегедська, 8-А», для розміщення приватного дошкільного навчального закладу, зі строком дії з 20.04.2017р. до 20.03.2020р.

20 липня 2017р. сторонами складено та підписано акт приймання-передачі, який є невід`ємною частиною Договору.

У подальшому, 23.12.2019р. між Департаментом (Орендодавець) та ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» (Орендар) укладено Договір оренди № 001/57 нежилих приміщень, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 720, та відповідно до умов якого Орендарю надано у строкове платне користування ті ж самі нежитлові будівлі, загальною площею 1675, 9 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса. Сегедська. 8-А. Строк Договору встановлено до 01.01.2045р.

Відповідно до п. 3.4 Договору оренди № 001/57 нежилих приміщень від 23.12.2019р. Орендодавець зобов`язується передати Орендарю в оренду нежитлові будівлі згідно з пунктом 1.1 цього Договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.

За п. 4.1 Договору оренди №001/57 від 23.12.2019 вказані в п. 1.1 цього Договору приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно для розміщення приватного дошкільного навчального закладу.

При цьому, в ході розгляду справи судом встановлено, що укладаючи Договір оренди №001/57 від 23.12.2019р. сторони вважали, що викладають у новій редакції Договір оренди №001/57 від 20.04.2017р., у зв`язку із чим Орендар не подавав нової заяви (з необхідним переліком документів) на передачу об`єкту в оренду, Департаментом не приймалося нове рішення щодо передачі об`єкту комунальної власності в оренду та після підписання Договору від 23.12.2019р. сторонами не складався акт приймання передачі об`єкта в оренду, адже об`єкт вже був переданий згідно акту приймання-передачі від 20.07.2017р. і з орендного користування не повертався.

Але, у справі № 916/1184/21 за позовом Департаменту до ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» про стягнення заборгованості з орендної плати, розірвання Договору оренди та виселення, суди дійшли висновку про те, що Договір оренди №001/57 від 23.12.2019р. не є новою редакцією раніше укладеного між сторонами договору №001/57 від 20.04.2017р., а є новим Договором оренди, укладеним між сторонами.

Враховуючи зазначене, Департамент звернувся до суду з позовом до ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» про визнання недійсним Договору оренди №001/57 від 23.12.2019р., посилаючись на недотримання порядку укладання договорів оренди комунального майна, встановлений положеннями Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції, що була чинною станом на дату укладання оспорюваного договору).

Дійсно, станом на час укладення оспорюваного Договору оренди № 001/57 нежилих приміщень від 23.12.2019р., організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належали Автономній Республіці Крим або перебували у комунальній власності, їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебувало в державній та комунальній власності, регулювалися Законом України від 10.04.1992 р. №2269-XII "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до частин 1, 4 статті 9 цього Закону фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону. Орендодавець протягом п`яти днів після погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном (у випадках, передбачених цим Законом, - органом Антимонопольного комітету України), а в разі, якщо заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого), протягом 15 днів після дати її реєстрації розміщує в офіційних друкованих засобах масової інформації та на вебсайтах орендодавців оголошення про намір передати майно в оренду або відмовляє в укладенні договору оренди і повідомляє про це заявника.

Протягом 10 робочих днів після розміщення оголошення орендодавець приймає заяви про оренду відповідного майна.

Протягом трьох робочих днів після закінчення строку приймання заяв орендодавець своїм наказом ухвалює рішення за результатами вивчення попиту на об`єкт оренди. У разі якщо подано лише одну заяву, конкурс на право оренди не проводиться і договір оренди укладається із заявником. У разі надходження двох і більше заяв орендодавець оголошує конкурс на право оренди.

В ході нового розгляду справи, позивач, обґрунтовуючи підстави позову та посилаючись на те, що Договір оренди №001/57 нежилих приміщень від 23.12.2019р. суперечить положенням ч.ч.1, 4 ст. 9 та ст. 13 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", стверджує, що Департаментом комунальної власності як уповноваженим органом у сфері оренди об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси, не приймалося рішення щодо укладення Договору оренди № 001/57 від 23.12.2019р.

При цьому, не заперечує щодо наявності у представника Орендодавця директора Департаменту комунальної власності Одеської міської ради Спектора Олексія Володимировича, що діяв на підставі Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 19.02.2013р. №2752-УІ, повноважень на підписання договорів оренди обєктів комунальної власності, у тому числі оспорюваного договору, адже відповідно до підпунктів 4.4.2 та 4.4.12 п. 4.4 Положення директор Департаменту, зокрема, діє без доручення від імені департаменту в межах повноважень, визначених цим Положенням, самостійно підписує договори від імені департаменту та самостійно приймає рішення в межах своєї компетенції.

Відповідно до ч.1 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, повязаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст. 203 Цивільного кодексу України , зокрема, ч.ч.1, 2 цієї статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог щодо чинності правочину є підставою для невизнання недійсним відповідного правочину (ст. 215 Цивільного кодексу України).

При цьому, за змістом ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові від 15.11.2023р. у справі №185/7362/22 Верховний Суд зазначив, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).

При цьому, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03 2021 р. у справі № 607/11746/17).

Верховний Суд у постанові від 19.02.2024р. у справі №567/3/22 зазначив, що оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя ст. 215 Цивільного кодексу України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17.06.2021 р. у справі №761/12692/17).

При цьому, під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду від 18.05.2022 р. в справі № 613/1436/17).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 Цивільного кодексу України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення, як ст. 3 Цивільного кодексу України загалом, так і п. 6 ч.1 зазначеної статті, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства ( постанови Верховного Суду від 01.03.2021 р. у справі № 180/1735/16-ц, від 18.04.2022 р. в справі № 520/1185/16-ц, від 05.12.2022 р. у справі № 214/7462/20).

Верховний Суд зауважив, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду від 18.04.2022 р. у справі № 520/1185/16-ц, від 08.02.2022 р. у справі № 209/3085/20, від 05.09.2022 р. у справі № 519/2-5034/11).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 р. у справі № 390/34/17, від 11.11.2019 р. у справі № 337/474/14-ц). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою.

Тлумачення ст. 20 Цивільного кодексу України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (постанова Верховного Суду від 13.03.2023 р. в справі № 554/9126/20 ).

При цьому, добросовісність (п.6 ст.3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Верховний Суд у постанові від 18.05.2018р. у справі №910/1873/17 зазначив, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

У даній справі є очевидним, що дії позивача, який уклав 23.12.2019р. з ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» (як Орендарем) Договір оренди №001/57 нежилих приміщень, що був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 720, та відповідно до умов якого Орендарю надано у строкове платне користування нежитлові будівлі, загальною площею 1675, 9 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса. Сегедська. 8-А, а згодом пред`являє позов про визнання цього договору недійсним, і є недобросовісними, адже якщо особа, яка має право на оспорення документу чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду від 07.10.2020р. у справі №450/2286/16-ц).

При цьому, суд вважає за необхідне зауважити, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради, наділений повноваженнями орендодавця, зокрема, щодо нежилих приміщень, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Одеси. Отже, посадовим особам Департаменту достеменно відомі положення законодавства України, що регулюють орендні відносини, у тому числі положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Таким чином, посадові особи Департаменту, у тому числі і директор Департаменту, добросовіно виконуючи свої обовязки та дотримуючись чинного законодавства, мали повідомити ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» про певний порядок укладання договорів оренди об`єктів комунальної власності, натомість, запевнили відповідача у правомірності своїх дій та уклали Договір оренди №001/57 нежилих приміщень від 23.12.2019р.

Враховуючи все викладене, суд вважає, що позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ТОВ «БК «БУДСТРОЙ» про визнання недійсним Договору оренди № 001/57 нежилих приміщень від 23.12.2019р. задоволенню не підлягають.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача відповідно до положень ст.ст. 123. 126, 129 ГПК України.

На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 123, 126, 129, 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "БУДСТРОЙ" про визнання недійсним Договору оренди №001/57 від 23.12.2019р., укладеного між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради до Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "БУДСТРОЙ", посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т. В. та зареєстрованого за №720 - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).

Повний текст рішення складено 18 грудня 2024 р. у зв`язку із відключеннями електропостачання у приміщеннях Господарського суду Одеської області.

Суддя Н.В. Рога