Постанова

від 17.12.2024 по справі 371/209/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №371/209/21 Головуючий у І інстанції - Поліщук А.С.

апеляційне провадження №22-ц/824/16844/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна набутого за час шлюбу об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначення часток та поділ майна в натурі, -

установив:

У березні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Миронівського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_1 про визнання майна набутого за час шлюбу об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначення часток та поділ майна в натурі, мотивуючи свої вимоги тим, що між ОСОБА_2 та відповідачкою у справі ОСОБА_1 17 квітня 2010 року був укладений шлюб.

Шлюб зареєстровано Виконавчим комітетом Росавської сільської ради Миронівського району Київської області, актовий напис №3.

Свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 .

Перебуваючи у шлюбних відносинах подружжя вирішили за кошти, які були зібрані позивачем при зайнятті підприємницькою діяльністю купити будинок у м. Миронівка.

04 жовтня 2018 року ПН Миронівського районного нотаріального округу Шепітко В.В. був посвідчений договір купівлі-продажу номер 3013, відповідно до якого дружина позивача, ОСОБА_1 набула у приватну власність житловий будинок загальною площею 75.5. кв.м. житловою площею 39.6 кв.м. 1993 року забудови із відповідними господарськими приміщеннями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності за взаємною згодою сторони вирішили оформити на дружину.

Відповідно до актуальної інформації про об`єкт нерухомого майна, реєстраційний номер 1235960532229, власник будинку ОСОБА_1 , має розмір частки об`єкта житлової нерухомості «1», форма власності - приватна.

Останнім часом відповідач почала чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні купленим житловим приміщенням, не дає ключі від вхідних дверей.

У позивача немає доступу до особистих речей, які знаходяться у квартирі.

Таким чином між ними виник спір щодо подальшого користування житловим будинком.

Просив суд, визнати житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальної частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальної частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Виділити ОСОБА_2 у користування відповідно до технічного паспорта на житловий будинок: житлову кімнату 2-5, площею 16.00 кв.м.

Виділити ОСОБА_1 житлові кімнати: 2-4 площею 13.10 кв.м. та 2-7 площею 10.50 кв.м.

Коридор 2-1, котельню 2-2, кухню 2-3, коридор 2-6, санвузол 2-8 - залишити у спільному користуванні.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року, вказаний позов задоволено частково.

Визнано житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Визначено за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без його поділу в натурі, припинивши його право спільної сумісної власності на цей будинок.

Визначено за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без його поділу в натурі, припинивши її право спільної сумісної власності на цей будинок.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що судом вірно встановлено, що 17 квітня 2010 року між сторонами по справі було зареєстровано шлюб.

В шлюбі придбано житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 , який зареєстрований за ОСОБА_1 .

Однак, суд не встановив ту обставину, що рішенням Миронівського районного суду Київської області від 07 квітня 2021 року шлюб між сторонами розірвано та невірно застосовує ч. 1 ст. 69 СК України, за якою дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Крім того, відповідач не визнає право спільної сумісної власності на будинок.

Вважає, що він є її особистою приватною власністю, так як фактично куплений за її особисті кошти та позичені кошти.

А тому, має місце невідповідність висновків суду обставинам справи.

Просила скасувати рішення Миронівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відзив на апеляційну скаргу, у встановлений строк, на адресу Київського апеляційного суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (змінила прізвище на ОСОБА_3 ) 17 квітня 2010 року зареєстрували шлюб, про що Виконавчим комітетом Росавської сільської ради Миронівського району Київської області зроблено актовий запис за №3.

Під час перебування в спільному шлюбі, а саме 04 жовтня 2018 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбала житловий будинок загальною площею 75.5 кв.м, із відповідними господарськими приміщеннями, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається із п. 16 договору купівлі-продажу житлового будинку від 04 жовтня 2018 року, ОСОБА_1 укладаючи цей договір діяла за згодою чоловіка ОСОБА_2 .

Крім того, в матеріалах справи наявна нотаріально посвідчена копія заяви позивача, за якою він надав відповідачу дозвіл на придбання у їх спільну сумісну власність житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте, як вбачається із матеріалів справи право власності на вказаний будинок зареєстровано на відповідача, тобто позивач не зареєстрований як співвласник спірного будинку.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок був придбаний відповідачем в 2018 році, тобто в період перебування позивача ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, отже це майно є їх спільною сумісною власністю, і кожен із них має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Приходячи до такого висновку, суд врахував той факт, що як в п. 16 договору купівлі-продажу житлового будинку від 04 жовтня 2018 року так і в нотаріально посвідченій копії заяви позивача, і позивач і відповідач фактично визнавали, що набувають цей будинок в їх спільну сумісну власність як подружжя.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.

Згідно із ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

За нормою ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання спірного житлового будинку спільною сумісною власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яке набуте ними під час перебування у зареєстрованому шлюбі між собою, оскільки між ними існує спір щодо цього майна, в якому відповідач зареєструвала на себе право власності на весь спірний будинок, та заперечує перебування цього будинку в спільній сумісній власності із позивачем.

Доводи апелянта про те що спірне майно є її особистою приватною власністю не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені жодними належними та допустимими доказами та це майно, до переліку особистої приватної власності сторін, передбаченому ст.ст. 57, 58 СК України не входить.

Також, доводи ОСОБА_1 про те, що спірний будинок є її особистою приватною власністю, спростовуються п. 16 договору купівлі-продажу житлового будинку від 04 жовтня 2018 року.

Крім того у відповідності до ч. 1 ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналіз ст. 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об`єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні.

Тобто, право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не тотожне розпорядження частиною майна.

Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле.

Тобто, право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

При цьому, тлумачення ч. 2 ст. 367 ЦК України свідчить, що поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Статтею 372 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Врахувавши вказані вище норми матеріального права, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість задоволення позову в частині визнання за сторонами права спільної часткової власності на спірний будинок, визначивши ідеальну часту власності кожного із них без виділення частки в натурі.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Справа судом розглянута повно та об`єктивно. Норми матеріального і процесуального права застосовано вірно.

За правилами частини першої-третьої ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення вказаної норми процесуального права дає підстави дійти висновку про те, що апеляційним судом справа переглядається лише в межах доводів апеляційної скарги за наявними в ній і додатково поданими доказами.

Аналіз аргументів апеляційної скарги, свідчить про те, що оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, заявник не згоден із рішенням Миронівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року в частині задоволених позовних вимог на обґрунтування чого ним було наведено відповідні аргументи в апеляційній скарзі, які є предметом дослідження суду апеляційної інстанції в розмінні правил частини першої-третьої статті 367 ЦПК України, та яким надана вище відповідна правова оцінка.

Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог у задоволенні яких судом першої інстанції було відмовлено не оскаржувалось, а тому апеляційним судом не переглядалось.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо невірного розподілом судом першої інстанції судових витрат.

У відповідності до вимог ч. 1, п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Звертаючись до суду із даним позовом, позивач заявив чотири вимоги, сплативши за них 3848 грн судового збору.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд задовільнив три позовні вимоги із чотирьох, а тому вірним є стягнення з відповідача на користь позивача судового збору у розмірі 2886 грн, як зазначено в резолютивній частині оскаржуваного рішення, що є пропорційним розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складений 20 грудня 2024 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба