Постанова

від 11.12.2024 по справі 634/389/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 634/389/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Головного управління Держгеокадастру у Харківській області - не з`явився,

ОСОБА_1 - ОСОБА_3 ОСОБА_4,

Фермерського (селянського) господарства «Криниці» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 (у складі колегії суддів: Хачатрян В.С. (головуючий), Гетьман Р.А., Слободін М.М.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 20.09.2023 (суддя Жельне С.Ч.) у частині задоволених позовних вимог

у справі № 634/389/20

за позовом В.о. керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області

до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 , Фермерського (селянського) господарства «Криниці»

про скасування наказів, визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки та повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2020 року В.о. керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор) звернувся до Сахновщинського районного суд Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_1 та Фермерського (селянського) господарства «Криниці» (далі - ФСГ «Криниці»), в якому просив суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 09.07.2015 № 216-СГ про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, орієнтовною площею 47,0000 га, розташованої за межами населених пунктів на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області;

- визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 18.05.2017 № 8249-СГ про затвердження проекту землеустрою та надання ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки, розташованої за межами населених пунктів на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області, з кадастровим номером 6324886500:02:000:0439 площею 39,1139 га для ведення фермерського господарства;

- визнати недійсним договір оренди землі від 19.05.2017 б/н, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 щодо передачі в оренду земельної ділянки кадастровий номер 6324886500:02:000:0439 площею 39,1139 га, розташованої на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області, за межами населених пунктів, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.05.2017, номер запису про інше речове право 20654967;

- визнати недійсним договір суборенди землі від 19.07.2017 б/н, укладений між ОСОБА_1 та ФСГ «Криниці», яким передано в суборенду земельну ділянку кадастровий номер 6324886500:02:000:0439 площею 39,1139 га, розташовану на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області, за межами населених пунктів, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.07.2017 номер запису про інше речове право 21533618;

- зобов`язати ОСОБА_1 та ФСГ «Криниці» повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку, кадастровий номер 6324886500:02:000:0439, площею 39,1139 га, розташовану за межами населених пунктів на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області.

Позовні вимоги обґрунтовано обставинами порушення вимог законодавства при передачі спірної земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 , оскільки в цьому випадку відповідачем у пільговому порядку отримано землю для ведення фермерського господарства за відсутності у нього наміру і ресурсу самостійно здійснювати господарську діяльність на спірній земельній ділянці та з метою її передачі в користування іншій особі. Також прокурор послався на те, що ОСОБА_1 вже отримував від ГУ Держгеокадастру земельну ділянку для ведення фермерського господарства, а отже надання в оренду наступної земельної ділянки повинно було проведено за встановленою процедурою земельних торгів (аукціону).

Рішенням Сахновщинського районного суду Харківської області від 22.09.2021 позов задоволено.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 01.02.2023 рішення Сахновщинського районного суду Харківської області від 22.09.2021 скасовано; провадження у справі № 634/389/20 закрито.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 29.03.2023 справу №634/389/20 направлено за встановленою юрисдикцією до Господарського суду Харківської області.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.09.2023 позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру від 18.05.2017 № 8249-СГ; визнано недійсним договір оренди землі від 19.05.2017 б/н, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 щодо передачі в оренду земельної ділянки кадастровий номер 6324886500:02:000:0439 площею 39,1139 га; визнано недійсним договір суборенди землі від 19.07.2017 б/н, укладений між ОСОБА_1 та ФСГ «Криниці», яким передано в суборенду земельну ділянку кадастровий номер 6324886500:02:000:0439 площею 39,1139 га; зобов`язано ОСОБА_1 та ФСГ «Криниці» повернути державі земельну ділянку, кадастровий номер 6324886500:02:000:0439, площею 39,1139 га, розташовану за межами населених пунктів на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 рішення Господарського суду Харківської області від 20.09.2023 у частині визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 18.05.2017 № 8249-СГ скасовано. Прийнято в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у жовтні 2024 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині задоволених позовних вимоги та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити.

Ухвалою Верховного Суду від 17.10.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 634/389/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 20.11.2024.

Харківська обласна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу зазначила про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

ГУ Держгеокадастру у відзиві просить задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 .

У зв`язку з тим, що станом на 20.11.2024 матеріали справи № 634/389/20 до Верховного Суду не надійшли ухвалою Верховного Суду від 20.11.2024 відкладено розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 у справі № 634/389/20 на 11.12.2024.

ГУ Держгеокадастру, ФСГ «Криниці» у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез`явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 15.06.2015 ОСОБА_1 звернувся із заявою до ГУ Держземагенства у Харківській області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства із земель державного резервного фонду сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Сахновщинської селищної ради - 50 га, Дер-Надеждинської сільської ради - 19 га, Тавежнянської сільської ради - 47 га для передачі в оренду на 49 років, до якої додав, зокрема копію диплома про освіту, обґрунтування розміру земельної ділянки відповідно до наданого бізнес-плану по виробництву сільськогосподарської продукції ФГ «Михайлівське», копії паспорта.

Наказом в.о. начальника ГУ Держгеокадастру від 09.07.2015 №216-СГ ОСОБА_1 надано дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, розташованої за межами населених пунктів Сахновщинської селищної ради на території Тавежнянської сільської ради Сахновщинського району Харківської області, орієнтовною площею 47 га.

Наказом ГУ Держгеокадастру від 18.05.2017 № 8249-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства, розташованої за межами населених пунктів на території Тавежнянської сільської ради, Сахновщинської селищної ради Харківської області, та надано ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку загальною площею 39,1139 га, у тому числі рілля площею 39,1139 га, за кадастровим номером 6324886500:02:000:0439, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення фермерського господарства, розташованої за межами населених пунктів Тавежнянської сільської ради на території Сахновщинського району Харківської області.

19.05.2017 між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки площею 39,1139 га, з кадастровим номером 6324886500:02:000:0439, у тому числі рілля із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення фермерського господарства, яка розташована за межами населених пунктів Тавежнянської сільської ради на території Сахновщинського району Харківської області, строком на 7 років.

Право оренди за цим договорами було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.05.2017.

Наказом ГУ Держгеокадастру від 29.06.2017 № 13016-СГ ОСОБА_1 надано згоду на передачу в суборенду ФГ «Криниці» земельну ділянку загальною площею 39,1139 га, у тому числі рілля площею 39,1139 га, за кадастровим номером 6324886500:02:000:0439.

19.07.2017 між ОСОБА_1 та ФСГ «Криниці» укладено договір суборенди землі площею 39,1139 га, сільськогосподарські угіддя (рілля), кадастровий номер 6324886500:02:000:0439; відповідне право зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.07.2017, номер запису про інше речове право: 21533618.

За умовами договору суборенди, договір укладено строком на 7 років, починаючи із дня набрання чинності цим договором (з моменту державної реєстрації права суборенди у порядку, передбаченому законодавством), але не більше ніж строк дії оренди за основним договором землі (пункт 3.1); плата за один повний рік користування земельною ділянкою встановлюється у розмірі 9% від грошової оцінки землі, що становить 87987,75 грн з урахуванням ПДВ 20% (пункт 4.1); земельна ділянка передається в суборенду для ведення суборендарем товарного сільськогосподарського виробництва (вирощування товарної сільськогосподарської продукції). Цільове призначення земельної ділянки: землі сільськогосподарського призначення (пункти 5.1, 5.2).

Прокурор звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги обставинами порушення вимог законодавства при передачі спірної земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 , оскільки в цьому випадку відповідачем у пільговому порядку отримано землю для ведення фермерського господарства за відсутності у нього наміру і ресурсу самостійно здійснювати господарську діяльність на спірній земельній ділянці та з метою її передачі в користування іншій особі. Також прокурор послався на те, що ОСОБА_1 вже отримував від ГУ Держгеокадастру земельну ділянку для ведення фермерського господарства, а отже надання в оренду наступної земельної ділянки повинно було проведено за встановленою процедурою земельних торгів (аукціону).

Суд першої інстанції позов задовольнив частково та мотивував таке рішення тим, що ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору реалізував своє право на отримання земельної ділянки і міг претендувати на отримання спірної земельної ділянки виключно на конкурентних засадах через участь у земельних торгах. Суд установив, що спірна земельна ділянка передана ОСОБА_1 із порушенням вимог статей 116, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», що є підставою для визнання оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру № 8249-СГ від 18.05.2017 незаконним та скасування, визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки та зобов`язання ОСОБА_1 та ФСГ «Криниці» повернути цю земельну ділянку державі. Водночас суд відмовив у задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру № 216-СГ від 09.07.2015, оскільки він вичерпав свою дію.

Суд апеляційної інстанції загалом погодився з висновками суду першої інстанції щодо підстав для часткового задоволення позовних вимог, однак скасував це рішення в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру № 8249-СГ від 18.05.2017, оскільки він вичерпав свою дію виконанням, тому така вимога є неналежним способом захисту. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послався на те, зокрема, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц , від 20.06.2023 по справі № 633/408/18, у постановах Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 747/830/16-ц, від 21.02.2022 у справі № 740/362/21-ц. Скаржник посилається на неправильне застосування судом положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки прокурором не обґрунтовано підстав для представництва інтересів держави в суді, при цьому скаржник послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17, від 04.12.2019 у справі № 826/6233/17), 26.05.2020 у справі за № 912/2385/18. Крім того, скаржник зазначив, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки в цьому випадку необхідно було заявляти вимоги про витребування майна відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), такий висновок наведено у постановах Верховного Суду України від 19.11.2014 у справі № 6-170цс14, від 13.05.2015 у справі № 6-67цс15, від 30.01.2012 у справі № 6-61цс11, від 21.11.2012 у справі № 6-136цс12. Також скаржник посилається на те, що у цій справі суди вирішили спір про права та обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, а саме Сахновщинської селищної ради Красноградського району Харківської області, як власника спірної земельної ділянки. При цьому скаржник просив врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц, від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц, від 05.05.2019 у справі № 554/10058/17.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Щодо доводів касаційної скарги стосовно повноважень прокурора на представництво інтересів держави в суді у справі, що розглядається.

Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та ГПК.

Прокурор у справі, що розглядається, звернувся до суду з позовом в інтересах держави самостійно, оскільки ГУ Держгеокадастру розпорядилося спірною земельною ділянкою з порушенням вимог законодавства та є відповідачем у цій справі, а прокурор пред`являє позов самостійно.

Перевіряючи правильність застосування норм законодавства, що регулює питання представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1-3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Встановлена Законом України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК.

Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК (залишення позову без розгляду) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

Таким чином, процесуальний статус сторін у справі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У справі № 634/389/20, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій установили, що прокурор, звертаючись із позовом у цій справі, на обґрунтування підстав самостійного представництва інтересів держави зазначив, що ГУ Держгеокадастру, співвідповідач у цій справі, відповідно до вимог чинного законодавства мало діяти в інтересах держави, проте само вчинило дії, які негативно впливають на інтереси держави, тому прокурор самостійно звернувся до суду із цим позовом.

В обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави прокурор, з посиланням на приписи статті 131-1 Конституції України, статей 4, 53 ГПК, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зазначив, що ГУ Держгеокадастру незаконно передало в оренду ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, у зв`язку із чим відповідачем у пільговому порядку отримано землю для ведення фермерського господарства, у тому числі без проведення за встановленою процедурою земельних торгів (аукціону). При цьому, прокурор вказав на те, що звернення до суду з цим позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання про передачу в користування земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі дійшли висновку, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, та обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив ГУ Держгеокадастру одним з співвідповідачів у справі, оскільки цей орган є учасником спірних відносин і вчинив дії, які, за доводами прокурора, негативно впливають на інтереси держави. Таким чином прокурором дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру».

Такий висновок судів першої та апеляційної інстанцій відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, яка наведена вище.

Суд касаційної інстанції враховує, що відповідно до статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Як у пункті 73 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, так і в пункті 6.66 постанови від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду уточнила, що відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах.

Суд касаційної інстанції вважає, що наразі під час касаційного перегляду судових рішень у цій справі врахуванню підлягає остання правова позиція щодо представництва прокурором інтересів держави в господарському суді, а також особливостей здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів, яку (правову позицію) чітко сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, чим спростовуються доводи скаржника, які ґрунтуються на не врахуванні попередніх правових позицій, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.

За таких обставин, висновки судів попередніх інстанцій про доведеність прокурором підстав звернення до суду самостійно, відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, яка наведена вище.

Отже, доводи скаржника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 53 ГПК, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.

Щодо решти доводів касаційної скарги суд касаційної інстанції зазначає таке.

Статтею 22 ЗК визначено, що землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей (частина 1).

Відповідно до статті 31 ЗК (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Частинами першою та другою статті 93 ЗК (у відповідній редакції) встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Згідно зі статті 124 ЗК (у відповідній редакції) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статті 122 Земельного кодексу України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частиною другою та третьою статті 134 Земельного кодексу України.

Відповідно до частин другої та третьої статті 134 ЗК (у відповідній редакції) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Проте, на момент укладення договору оренди в силу законодавчих змін Земельний кодекс України вже унеможливлював позаконкурсне набуття землі для ведення фермерського господарства.

Частинами 2, 3 статті 123 та частинами другою та 3 статті 134 ЗК встановлено, що особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, статтею 123 ЗК врегульований загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Окрім того, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України, також Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону).

У спірних правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а Земельний кодекс України - загальним (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц).

Частинами 1, 2 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній станом на момент прийняття наказу від 18.05.2017 № 8249-СГ та укладення оспорюваного договору) визначено, що Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону.

Статтею 8 зазначеного Закону встановлено, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Таким чином, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства

За умовами статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації.

Згідно зі статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на момент подання відповідачем заяви) для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Перелік документів, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної політики. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.

Таким чином, спеціальний Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статті 123 ЗК до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України «Про фермерське господарство»).

При вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство», як спеціальний щодо до статті 123 ЗК (наведені висновки викладено в постанові Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23).

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частини 1 статті 7 Земельного кодексу України відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Разом із тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, що право на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства за процедурою, передбаченою статтею 118 ЗК, мають тільки громадяни України, які відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» можуть його створити. Після державної реєстрації фермерське господарство як юридична особа має право на отримання земельних ділянок на конкурентних засадах у порядку, визначеному законом.

Особливості надання земельних ділянок для фермерського господарства полягають у тому, що така земельна ділянка може бути надана на пільгових умовах, поза межами загального порядку, який передбачає таке набуття прав лише на конкурентних засадах, виключно фізичній особі.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

У той же час, з урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 121, 123, 134 ЗК право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №525/1225/15-ц, Верховного Суду від 13.06.2023 у справі №908/1445/20, від 07.06.2023 у справі №922/3737/19, від 14.03.2023 у справі №922/1974/19, від 07.03.2023 у справі №922/3108/19).

У справі, що розглядається, судами першої та апеляційної інстанцій установлено такі фактичні обставини:

- розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання йому в оренду спірної земельної ділянки, ГУ Держгеокадастру не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці;

- істотним є те, що через незначний проміжок часу (шістдесят днів) з моменту укладення договору оренди, ОСОБА_1 уклав договір суборенди спірної земельної ділянки з ФСГ «Криниці», що свідчить про мету відповідача отримати земельну ділянку не для ведення фермерського господарства, а для передачі в суборенду і отримання доходу саме від цієї діяльності;

- згідно інформації з Виписки з Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ОСОБА_1 було створене Фермерське господарство «Нива-23» (код ЄДРПОУ 45142262) тільки у 2023 році. У своїй заяві на отримання земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 не надав обґрунтування можливості обробляти земельну ділянку сільськогосподарського призначення орієнтованої площі 39,1139 га;

- спірна земельна ділянка надана в оренду ОСОБА_2 як громадянину на підставі договору оренди, а тому ототожнення цієї фізичної особи з Фермерським господарством «Нива-23», яке було зареєстровано тільки 06.03.2023, в спірних правовідносинах є неправильним;

- створення громадянином ОСОБА_1 через шість років після отримання оспорюваної земельної ділянки в оренду за договором оренди землі від 19.05.2017 мало на меті спрощене, пільгове отримання земельної ділянки для використання її іншими суб`єктами господарювання в обхід передбаченої законом процедури - проведення прилюдних торгів;

- також судами установлено, що відповідного до наказу ГУ Держгеокадастру від 17.03.2017 № 3773-СГ та договору оренди земельної ділянки від 23.03.2017 ОСОБА_1 в оренду вже було надано земельну ділянку, розташовану за межами населених пунктів на території Сахновщинської селищної ради Сахновщинського району Харківської області, з кадастровим номером 6324855100:04:000:0651, площею 50,0000 га, за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (рілля) для ведення фермерського господарства, строком на 7 років;

- ОСОБА_1 , на момент укладення оспорюваного договору оренди вже реалізував своє право на отримання земельної ділянки і міг претендувати на отримання земельної ділянки №6324886500:02:000:0439 виключно на конкурентних засадах через участь у земельних торгах, отже спірна земельна ділянка передана ОСОБА_1 із порушенням вимог статей 116, 121, 123, 134 ЗК, отже оспорювані договори оренди і суборенди суперечать вимогам законодавства, тому є недійсними відповідно до статей 203, 215 ЦК, а земельна ділянка підлягає поверненню власнику.

У зв`язку з наведеним, суд апеляційної інстанції з огляду на підстави і предмет заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи, що підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Доводи касаційної скарги стосовно обрання прокурором неналежного способу захисту є безпідставними, оскільки за встановлених судами попередніх інстанцій обставин у справі, прокурор обрав такий спосіб захисту, який забезпечить поновлення порушеного права держави та є адекватним наявним обставинам.

При цьому необхідно зазначити, що наведені скаржником в касаційній скарзі постанови Верховного Суду і Верховного Суду України щодо порушеного у касаційній скарзі питання, прийнято за інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, що не дає підстав для висновку про подібність правовідносин зі справою, що розглядається.

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не було залучено до участі у справі Сахновщинську селищну раду Красноградського району Харківської області, у зв`язку із чим, на думку скаржника, суд вирішив питання про права та обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, Верховний Суд вважає безпідставними, оскільки, як свідчать матеріали справи, зазначена особа не оскаржували ані рішення суду першої інстанції, ані постанову суду апеляційної інстанції, а звернення до суду в інтересах такої особи поза межами підстав для представництва процесуальним законом не передбачено.

Водночас відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, виходячи з мети позову, який заявив прокурор, і його обґрунтування, вимогу зобов`язати відповідача повернути у відання держави в особі ГУ Держгеокадастру спірну земельну ділянку слід розуміти як вимогу про витребування цієї ділянки з володіння відповідача на користь власника. Зміни під час провадження у справі в адміністративно-територіальному устрої та перехід права розпорядження певними земельними ділянками від держави до територіальної громади не впливають на можливість задоволення цього позову та виконання рішення суду на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

Разом із тим необхідно зазначити, що посилання скаржника в касаційній скарзі на загальні правові висновки Верховного Суду у наведених справах без вказівки на те, які саме норми права було неправильно застосовано судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається, за відсутності посилання на обставини, які є подібними до обставин справи, що розглядається, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, що розглядається, зазначені скаржником доводи про неправильне застосування судом апеляційної інстанції наведених норм матеріального та процесуального права з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судових рішень з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції- без змін.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 у справі № 634/389/20 залишити без змін.

3. Поновити дію постанови Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 20.09.2023 у частині задоволених позовних вимог у справі № 634/389/20.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв