Постанова

від 27.11.2024 по справі 278/6152/23

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №278/6152/23 Головуючий у 1-й інст. Татуйко Є. О.

Категорія 31 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів: Коломієць О.С., Талько О.Б.,

за участі секретаря судового засідання Бузган А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу №278/6152/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним

за апеляційноюскаргою ОСОБА_1

на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 березня 2024 року, яке ухвалене під головуванням судді Татуйка Є.О. в м.Житомирі,

в с т а н о в и в:

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 05 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а саме, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 1822083000:06:000:0551, площею 0,0907 га, з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Євдокимовим С.М. за реєстровим №944.

Позов обґрунтований тим, що рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 27 травня 2019 року розірваний шлюб між нею та ОСОБА_2 . Вона 22 березня 2019 року уклала з ОСОБА_2 договір про поділ спільного майна подружжя, який посвідчений у нотаріальному порядку. Відповідно до договору про поділ спільного майна подружжя сторони домовилися, що ОСОБА_2 отримує житловий будинок, земельні ділянки, транспортний засіб та частку в статутному капіталі ТзОВ «Шляхбуд-5», а вона отримує транспортний засіб. У відповідності по п.4 договору про поділ спільного майна подружжя сторони домовилися, що ОСОБА_2 повинен сплатити їй суму коштів, яка еквівалентна 27000 дол.США за офіційним курсом НБУ на день проведення розрахунку. Ця сума коштів є компенсацією їй вартості майна, яке перейшло у власність ОСОБА_2 . Кінцевою датою проведення розрахунків за договором про поділ спільного майна подружжя визначено 31 грудня 2020 року. ОСОБА_2 не виконав вчасно в повному обсязі взяті на себе зобов`язання за договором поділу спільного майна подружжя, а тому вона звернулася до суду з позовом про стягнення боргу в судовому порядку. Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 22 березня 2023 року в справі №296/1159/22 стягнуто з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором про поділ спільного майна подружжя в сумі 16000 дол.США та три проценти річних у сумі 23127,83 грн. ОСОБА_2 05 червня 2020 року уклав з ОСОБА_3 договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, а саме, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 1822083000:06:000:0551, площею 0,0907 га, з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Євдокимовим С.М. за реєстровим №944. Вважає, що договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 05 червня 2020 року є фраудаторним, оскільки ОСОБА_2 має перед нею непогашену заборгованість, майно відчужено на підставі безвідплатного правочину на користь його матері та відчуження майна було здійснено для ухилення від погашення боргу, а також наявне рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_2 на її користь та у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона могла б задовольнити свої вимоги.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 20 березня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги аргументує тим, що присутні всі ознаки укладення між відповідачами фраудаторного правочину з метою невиконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором про поділ спільного майна подружжя. Кінцевою датою проведення розрахунків за договором про поділ спільного майна подружжя визначено 31 грудня 2020 року. Після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 із 03 лютого 2019 року вона разом із дітьми тривалий час проживали в орендованій квартирі, що підтверджується договором оренди від 03 лютого 2019 року. Враховуючи стрімке зростання цін на нерухоме майно в м.Житомирі, вона придбала 24/100 ід.частин житлового будинку АДРЕСА_2 . Нерухоме майно було придбано за ціною 393600 грн, що на дату укладання договору купівлі-продажу по курсу НБУ становило 14000 дол.США. Вона не мала повної суми коштів для придбання житла, а тому 8000 дол.США позичила у своєї сестри під розписку від 23 лютого 2021 року з кінцевою датою повернення коштів до 31 грудня 2021 року. Наразі позичені у сестри кошти вона не повернула у зв`язку з несплатою ОСОБА_2 їй 16000 дол.США за договором про поділ спільного майна подружжя. Виконання відповідачем рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 22 березня 2023 року в справі №296/1159/22 про стягнення заборгованості за договором про поділ спільного майна подружжя в розмірі 16000 дол.США та трьох процентів річних у сумі 23127,83 грн не свідчать про добросовісність ОСОБА_2 перед нею, а є його обов`язком в силу принципу обов`язковості судових рішень, закріплених ст.18 ЦПК України. В рішенні судом першої інстанції допущена помилка щодо суми боргу, яка сплачена ОСОБА_2 на виконання рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 22 березня 2023 року в справі №296/1159/22, оскільки фактично сплачено 51467,65 грн, а не 71058,35 грн, як зазначив суд першої інстанції. Посилання ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву на те, що у разі повернення житла у його власність та при можливому зверненні стягнення на вказане житло він втратить місце проживання, а це його єдине житло, підтверджує ту обставину, що договір дарування є фіктивним та укладений з метою ухилення погашення боргу. Також про це свідчить дата укладення договору дарування - за пів року до закінчення виконання договору про поділ спільного майна подружжя. В оскаржуваному рішенні вказані факти не відображені та їм не надана судом належна правова оцінка. У мотивувальній частині свого рішення суд не використав жодної норми матеріального права.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Зарицький М.А. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Посилається на те, що в апеляційній скарзі вказується на наявність усіх ознак, визначених Верховним Судом, для кваліфікації оспорюваного договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, як фраудаторного правочину, а саме: відповідач ОСОБА_2 (дарувальник за договором) має непогашену заборгованість перед позивачем; відчуження майна було здійснено для ухилення від погашення боргу; відносно цього відповідача є рішення суду про стягнення боргу; майно відчужено на підставі безвідплатного правочину на користь матері; у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого позивач могла б задовольнити свої вимоги. При цьому, ОСОБА_1 посилається на нові обставини та докази, які не були дослідженні судом першої інстанції, які стосуються оренди квартири та отримання позики. Звертає увагу суду на те, що укладаючи договір про поділ майна, на підставі якого виникло боргове зобов`язання, ОСОБА_1 , будучи наділеною правом на вільне визначення його умов та достеменно обізнаною про увесь фінансово-майновий стан свого колишнього чоловіка ОСОБА_2 та його реальні фінансові можливості, не здійснила волевиявлення на забезпечення виконання грошового зобов`язання, у тому числі шляхом передачі їй в іпотеку спірної нерухомості. Натомість, у пункті 5 договору про поділ спільного майна подружжя підтвердила, що ОСОБА_2 набуде право особистої приватної власності на нерухомість, тобто без будь-яких обмежень останній зможе здійснювати таке право, зокрема, розпорядитися спірною нерухомістю на власний розсуд (частина перша ст.319 ЦК України), у тому числі до спливу граничного строку виконання грошового зобов`язання. У свою чергу, договір дарування, який оспорюється ОСОБА_1 , жодним чином не був направлений на уникнення ОСОБА_2 виконання грошового зобов`язання за договором про поділ спільного майна прдружжя. Вчинення договору дарування відбулося за два роки до звернення позивача до суду із позовом про стягнення заборгованості та за три роки до винесення судом рішення про стягнення заборгованості. Суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач ОСОБА_2 після відчуження нерухомості за оспорюваним договором дарування продовжував виконувати грошове зобов`язання та регулярно передавав ОСОБА_1 грошові кошти у рахунок погашення боргу. Крім того, слід зазначити, що після подачі відзиву на позовну заяву ОСОБА_2 погасив борг на суму 59 694,38 грн, що підтверджується платіжними документами. Тобто, ОСОБА_2 продовжує погашати борг після ухвалення судом рішення, яке оскаржується ОСОБА_1 . Також суд першої інстанції правильно врахував, за яких умов існує боргове зобов`язання. Так, спірні правовідносини мали місце під час дії карантину (з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року) та воєнного стану (з 24 лютого 2022 по теперішній час), наслідки яких зумовили прострочення ОСОБА_2 виконання грошового зобов`язання перед позивачем. Ці обставини знизили, а часом унеможливили отримання ОСОБА_2 додаткового доходу для погашення боргу, оскільки основного доходу заробітної плати недостатньо для одномоментного виконання боргового зобов`язання. У свою чергу ОСОБА_1 має право на компенсацію за таку затримку відповідно до положень ст.625 ЦК України. Незважаючи на складну фінансову ситуацію, ОСОБА_2 постійно докладає додаткові зусилля та знаходить можливості для погашення боргу. Крім того, ОСОБА_2 постійно здійснює матеріальне утримання двох неповнолітніх дітей від шлюбу з ОСОБА_1 , що також впливає на розмір щомісячних платежів на погашення боргу перед останньою. Наведені обставини свідчать про відсутність у ОСОБА_2 зловживань правом, спрямованості на уникнення сплати боргу та виконання судового рішення.

У письмових додаткових поясненнях представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Зарицький М.А. наголосив на тому, що у межах виконавчого провадження відповідач ОСОБА_2 сплатив 08 липня 2024 року 2105,88 грн; 22 липня 2024 року 5000 грн; 01 серпня 2024 року 2105,88 грн; 05 серпня 2024 року 100000 грн; 22 серпня 2024 року 5000 грн; 29 серпня 2024 року 100000 грн; 30 серпня 2024 року 2105,88 грн, а всього 216317,64 грн.

У чергових письмових поясненнях представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Зарицький М.А. наголосив, що відповідач ОСОБА_2 надалі продовжує погашати борг перед позивачем та сплатив у межах виконавчого провадження: 30 вересня 2024 року 2105,88 грн; 11 жовтня 2024 року 100000 грн; 23 жовтня 2024 року 100000 грн; 31 жовтня 2024 року 2105,88 грн; 21 листопада 2024 року 100000 грн. Загальна сума погашеного боргу за вказаний період становить 304211,76 грн. Вважає, що сума погашеного боргу спростовує твердження позивача про фраудаторний характер оспорюваного правочину. За розрахунками відповідача ОСОБА_2 залишок боргу перед ОСОБА_1 складає приблизно 1300 дол.США, але точна сума залишку йому невідома, оскільки платежі він здійснює у гривні, а державний виконавець конвертує гривню у долари США, тобто валюту боргу. Йому невідомий курс гривні до долара США, який застосований до останнього платежу.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її адвокат Чішман С.А. апеляційну скаргу підтримали та просять її задовольнити, - рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі. При цьому, зокрема, пояснили, що згідно з листом Корольовського відділу ДВС у м.Житомирі станом на 25 листопада 2024 року залишок нестягнутого боргу перед ОСОБА_1 становить 2490,85 дол.США.

Інші учасникисправи всудове засіданняне з`явилися.Про дату,час імісце розглядсправи повідомленніналежним чином(а.с.188,192-193).Представник ОСОБА_2 адвокат ЗарицькийМ.А.у додатковихпоясненнях проситьпроводити апеляційнийрозгляд справиу відсутністьвідповідача ОСОБА_2 та йогопредставника адвокатаЗарицького М.А. Відповідно до частини другої ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що матеріали справи не свідчать про вчинення відповідачем фраудаторного правочину. Так, дійсно відповідач має перед позивачем невиконане грошове зобов`язання, яке не виконано і половини його обсягу, але постійне та періодичне виконання відповідачем, у тому числі у рамках виконавчого провадження взятого на себе зобов`язання, як до так і після укладення оспорюваного правочину в сукупності з наявними та минулими загальновідомими проблемами у державі (коронавірусні обмеження та складнощі у зв`язку із введенням воєнного стану) на переконання суду першої інстанції не свідчать про вчинення дій, які вказують на зловживання правами та недобросовісні дії відчужувача майна.

Колегія суддів апеляційного суду не може повністю погодитися із такими висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першоїст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина другаст.13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,а також зловживання правом в інших формах (частина третяст.13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя ст.13, частина третя ст.16 ЦК Українине суперечать частині другійст.58 Конституції Українита вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої ст.13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин із наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першоїст.68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій ст.13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогамКонституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя ст.13 та частина третя ст.16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта ст.263 ЦПК України).

Так, у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі №747/306/19 міститься висновок за яким, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі №759/24061/19 виснувано, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. За таких обставин, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

УЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третяст.215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга ст.215 ЦК України) є недійсним вже у момент свого вчинення (ab initio) і, незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду від 08 лютого 2023 року в справі №359/12165/14-ц).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя ст.13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі №369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (ст.234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст.3,13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга ст.228 ЦК України).

За висновками Верховного Суду, що викладені у постанові від 24 липня 2019 року в справі №405/1820/17, цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Правопорядок не може залишати поза реакцією очевидно недобросовісних дій, що зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя ст.13 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (такий висновок щодо застосування відповідних норм права, викладений, зокрема, в постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18, від 26 квітня 2023 року в справі №644/5819/20).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга ст.234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі №712/7975/17).

У постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року в справі №6-197цс14 та у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі №723/405/17 роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина першаст.81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Із матеріалів справи вбачається та апеляційним судом установлено, що рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 27 травня 2019 року в справі №296/2102/19 розірваний шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 10 вересня 2010 року відділом реєстрації актів цивільного стану Житомирського міського управління юстиції, актовий запис №1472 (а.с.4-5). Рішення набрало чинності 27 червня 2019 року. Отже, сторони з 10 вересня 2010 року по 27 червня 2019 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до договору про поділ спільного майна подружжя від 22 березня 2019 року, який посвідчений у нотаріальному порядку, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з метою припинення права спільної сумісної власності подружжя дійшли згоди про поділ спільного майна подружжя наступним чином: ОСОБА_2 набув права власності на: житловий будинок АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 1101838018220; земельну ділянку № НОМЕР_1 в Товаристві «Стріла» Барашівського масиву на території Іванівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, кадастровий номер: 1822083000:06:000:0551, загальна площа 0,0907 із цільовим призначенням для індивідуального садівництва; транспортний засіб марки HYUNDAI SANTA FE, легковий універсал, номер шасі НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , колір червоний, рік випуску: 2008, реєстраційний номер НОМЕР_4 ; частку в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхбуд-5», ідентифікаційний код 42292396, місцезнаходження 10001, м.Житомир, вул.Сергія Параджанова, буд.125, у розмірі 20% статутного капіталу цього товариства номінальною вартістю 2000 грн, а ОСОБА_1 набула право власності на транспортний засіб марки MITSUBISHI SPACE STAR, легковий хетчбек, номер шасі НОМЕР_5 , колір червоний, рік випуску 2013, реєстраційний номер НОМЕР_6 (а.с.10-11).

У пункті 4 договору про поділ спільного майна подружжя сторони домовилися, що поділ майна здійснюється з урахуванням його вартості зі сплатою грошової компенсації та доплати, відповідно до досягнутих попередніх домовленостей, а саме ОСОБА_2 зобов`язується сплатити ОСОБА_1 суму коштів еквівалентну 27000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день проведення розрахунку, з яких суму коштів еквіваленту 15000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день розрахунку до 31 грудня 2019 року, а решту суму коштів еквівалентну 12000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день проведення розрахунку до 31 грудня 2020 року. Додатково ОСОБА_2 зобов`язується сплачувати ОСОБА_1 щомісяця по 3800 грн до 31 грудня 2020 року.

Також сторони у п.5 договору про поділ спільного майна подружжя підтвердили, що право спільної сумісної власності подружжя на предмет договору припиняється та кожна сторона набуває/набуде право особистої приватної власності на майно, яке є предметом договору.

ОСОБА_2 добровільно на виконання умов договору про поділ майна передав ОСОБА_1 : 08 листопада 2019 року 6000 дол.США, 17 лютого 2020 року 2000 дол.США, 31 жовтня 2020 року 1000 дол.США, 25 березня 2021 року 1000 дол.США, 20 січня 2022 року 1000 доларів США, що підтверджується розписками ОСОБА_1 про отримання коштів (а.с.47-51).

Відповідно до договору дарування житлового будинку та земельної ділянки від 05 червня 2020 року ОСОБА_2 (дарувальник) передав, а ОСОБА_3 (обдарована) прийняла безоплатно у власність нерухоме майно житловий будинок та земельну ділянку: житловий №1265,1266 в Об`єднанні садівничих товариств масиву «Барашівський» на території Іванівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 1101838018220; земельну ділянку № НОМЕР_1 в Товаристві «Стріла» Барашівського масиву на території Іванівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, кадастровий номер: 1822083000:06:000:0551, загальною площею 0,0907 із цільовим призначенням для індивідуального садівництва (а.с.78-79). Документом, що посвідчує право власності дарувальника на житловий будинок та на земельну ділянку є договір про поділ спільного майна подружжя від 22 березня 2019 року, посвідчений Євдокимовим С.М., приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу за реєстровим №559.

Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 22 березня 2023 року в справі №296/1159/22 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором про поділ спільного майна подружжя у розмірі 16000 доларів США та три проценти річних у сумі 23127,83 грн; витрати по сплаті судового збору в сумі 4796,97 грн; витрати на правову допомогу в сумі 10 000 грн (а.с.6-9). Рішення набрало законної сили 11 липня 2023 року (а.с.6-9).

Постановами начальника Корольовського відділу ДВС у м.Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Карпюком С.В. відкриті виконавчі провадження з виконання виконавчих листів №296/1159/22, виданих 09 серпня 2023 року Корольовським районним судом м.Житомира, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 : витрат по сплаті судового збору в сумі 4796,97 грн (ВП №72600458), витрат на правову допомогу в сумі 10000 грн (ВП №72600523), заборгованості за договором про поділ спільного майна подружжя у розмірі 16000 доларів США та три проценти річних у сумі 23127,83 грн (ВП №72600382) (а.с.52-54).

На виконання рішення суду в межах виконавчих проваджень ОСОБА_2 сплатив: 11 вересня 2023 року 11257 грн та 5533,70 грн; 21 вересня 2023 року 5785,03 грн; 22 вересня 2023 року 5000 грн; 03 жовтня 2023 року 3000 грн; 16 жовтня 2023 року 5000 грн; 02 листопада 2023 року 1824,54 грн; 16 листопада 2023 року 5000 грн; 01 грудня 2023 року 1827,54 грн; 15 грудня 2023 року 5000 грн; 27 грудня 2023 року 1827,54 грн; 03 січня 2024 року 20200 грн (а.с.55-66).

Отже, належними та допустимими доказами у справі підтверджено, що між відповідачами, які є родичами першого ступеню спорідненості, вчинений безоплатний договір відчуження житлового будинку та земельної ділянки, яким син ( ОСОБА_2 ) подарував матері ( ОСОБА_3 ) 05 червня 2020 року нерухоме майно у той час, коли мав невиконане грошове зобов`язання за договором про поділ спільного майна подружжя від 22 березня 2019 року, що є підставами розцінювати оспорюваний договір дарування як такий, що вчинений на шкоду кредитора ОСОБА_1 .

Оскільки договір про поділ спільного майна подружжя зі сторони ОСОБА_2 до 31 грудня 2020 року (граничний строк виконання договору) виконаним був лише в сумі 9000 дол.США, а мала бути здійснена до цієї дати ОСОБА_2 сплата грошової компенсації тільки у іноземні валюті в сумі 27000 дол.США, такі обставини вимусили ОСОБА_1 звертатися за захистом до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про поділ спільного майна подружжя та трьох процентів річних.

Виконання рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 22 березня 2023 року до відкриття виконавчого провадження та після відкриття виконавчого провадження частинами у чергове свідчать про недобросовісність поведінки ОСОБА_2 та вчинення ним дій на шкоду кредитора ОСОБА_1 , яка не отримала кошти до 31 грудня 2020, на що розраховувала при укладенні договору про поділ спільного майна подружжя, та вимушена була вживати додаткових заходів для відновлення свого становища. Натомість у такий спосіб ОСОБА_2 фактично розстрочив для себе сплату грошової компенсації на невизначений період, який триває досі, оскільки станом на 25 листопада 2024 року ще має місце залишок нестягнутого боргу в сумі 2490 дол.США, виключивши при цьому можливість виконання за рахунок звернення стягнення на нерухоме майно (житловий будинок та земельну ділянку), яке відчужив на підставі оспорюваного договору дарування від 05 червня 2020 року на користь своєї матері.

Воєнний стан до 31 грудня 2020 року (строк виконання зобов`язання) введеним ще не був, а самі по собі коронавірусні обмеження без посилання на конкретні обставини не звільняли ОСОБА_2 від виконання зобов`язань за договором про поділ спільного майна подружжя та не потребували переоформлення житлового будинку та земельної ділянки на його матір, тим більше, якщо спірний житловий будинок є для ОСОБА_2 єдиним житлом. Натомість останній скористався положеннями п.5 договору про поділ спільного майна подружжя, у якому зазначено, що кожна сторона набуває право особистої приватної власності на майно (предмет договору) та відповідно до домовленостей сторін спірний житловий будинок та земельна ділянка були розподілені ОСОБА_2 , а потреб у відчужені цього нерухомого майна безоплатно до виконання договору про поділ спільного майна подружжя не було.

Отже, висновки суду першої інстанції про те, що постійне та періодичне виконання відповідачем, у тому числі в рамках виконавчого провадження взятого на себе зобов`язання, як до так і після укладення договору дарування житлового будинку та земельної ділянки від 05 червня 2020 року, в сукупності з наявними та минулими загальновідомими проблемами у державі (коронавірусні обмеження та складнощі у зв`язку із введенням воєнного стану), не свідчать про вчинення дій, які вказують на зловживання правами і недобросовісні дії відчужувача майна є помилковими.

Підсумовуючи викладене вище, встановлені обставини, які дозволять кваліфікувати оспорюваний договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 05 червня 2020 року як такий, що вчинений на шкоду кредитору ОСОБА_1 , а розмір наразі суми залишку несплаченої грошової компенсації не змінює фраудаторний характер оспорюваного правочину, оскільки підставою недійсності правочину є його вчинення на шкоду кредитора в момент укладення оспорюваного правочину. Існування протиправного умислу в діях сторін оспорюваного правочину при його укладенні не спростована належними та допустимими доказами, а тому такий договір слід визнати недійсним у судовому порядку.

Неправильне застосування норм матеріального права до спірних правовідносин є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, про задоволення позову в повному обсязі.

Судовий збір покладається на відповідачів порівну - по 1342 грн на кожного, оскільки справа доведена до суду із їх вини, що відповідає положенням ст.141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове.

Визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 05 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а саме, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 136,8 кв.м, житловою площею 69,5 кв.м, та земельної ділянки з кадастровим номером 1822083000:06:000:0551, площею 0,0907 га, за цільовим призначенням для індивідуального садівництва, який посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Євдокимовим С.М. за реєстровим №944.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 1342 грн судового збору з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуюча Судді: