Ухвала

від 18.12.2024 по справі 932/19005/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

18 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 932/19005/19

провадження № 61-16293ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу Дніпровської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Тулс», комунальне житлово - експлуатаційне підприємство «Південне» Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , про відшкодування майнової та компенсацію моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Дніпровської міської ради, треті особи ТОВ «Тулс», комунальне житлово - експлуатаційне підприємство «Південне» Дніпровської міської ради (далі - КЖЕП «Південне»), ОСОБА_2 , про відшкодування майнової та компенсацію моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року у справі № 200/22167/17 за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа ТОВ «Тулс», КЖЕП «Південне» про витребування майна, задоволено позовні вимоги та витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року залишене без змін. Постановою Верховного Суду від 24 травня 2023 року рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року, додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2018 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року залишені без змін.

Зазначеними судовими рішенням встановлено, рішенням Дніпропетровської обласної ради № 232-10/XXIV від 23 жовтня 2003 року «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська, затверджено розпорядження Голови Дніпропетровської обласної ради № 171-р від 10 вересня 2003 року «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Південне». Рішенням Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19 листопада 2003 року «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя», до комунальної власності прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акту приймання-передачі від 10 березня 2003 року. З урахуванням положень статті 128 ЦК Української PCP, ст. ст. 31, 35 Закону України «Про власність» (чинних на час прийняття зазначених вище рішень) територіальна громада міста набула права власності на об`єкти нерухомого майна з часу затвердження актів приймання-передачі, а саме з 10 вересня 2003 року. Відповідно до підпункту 2.1 Рішення Дніпропетровської міської ради №11/13 від 19 листопада 2003 року, комітету комунальної власності міської ради доручено внести зміни до установчих документів КП відповідно до чинного законодавства. Наказом комітету комунальної власності міської ради від 17 лютого 2004 року №14-КВ було затверджено нову редакцію статуту КЖЕП «Південне», перереєстрованого Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25 лютого 2004 року, реєстраційна справа №040520921О0020776. Відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 22 травня 2013 року здійснено держану реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101).

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2012 року відкрито провадження у справі №34/5005/4591/2012 про банкрутство КЖЕП «Південне». Однак, на час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення сесії Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02 березня 2011 року КЖЕП «Південне» в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства за відсутності правових підстав. Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 21 червня 2012 року КЖЕП «Південне» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Встановлено, що на підставі вказаної постанови ліквідатором КЖЕП «Південне» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., яким, всупереч нормам чинного законодавства та рішенням Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 з метою продажу було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» зазначеного нерухомого майна, оформлених протоколом № 13 від 27 грудня 2012 року, та переможцем яких визначено ТОВ «Тулс». 30 липня 2013 року на підставі протоколу № 13 проведення біржових торгів між КЖЕП «Південне» та ТОВ «Тулс» укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 . 31 липня 2013 року спірне нерухоме майно було відчужене ТОВ «Тулс» на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2017 року у справі про банкрутство КЖЕП «Південне» задоволено скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута ряду об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу укладені на їх підставі.

Позивачка зазначала, оскільки вказаними рішеннями судів встановлено, що спірне нежитлове приміщення вибуло з власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпропетровської міської ради поза волею власника та було витребувано у неї, як від добросовісного набувача, тому вона має право на відшкодування їй вартості здійснених нею поліпшень, які є невід`ємними, та були проведені після придбання нею спірного нерухомого майна та вартість таких поліпшень становить 1 313 662,00 грн.

ОСОБА_1 просила стягнути з Дніпровської міської ради на її користь відшкодування вартості витрат, здійснених невід`ємних поліпшень на об`єкті нерухомості нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101) у розмірі 1 313 662,00 грн та стягнути з відповідача судові витрати у справі.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

позивачем не доведено заявлених позовних вимог, що має наслідком відмову у задоволенні позову;

при відмові у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у позовній заяві та уточненнях до неї позивач вказував, що поліпшення нежитлових приміщень АДРЕСА_1, мали місце після набуття майна у власність позивачем (31 липня 2013 року) та полягали у реконструкції приміщення. Проте судом встановлено, що реконструкція приміщення мала місце до 07 березня 2013 року, тобто до набуття позивачем права власності на такі приміщення. Викладене вбачається із копії поверхових планів станом на 2007 рік та на 2013 рік. Викладене узгоджується із показаннями свідків, які вказували на нерозривність процесу перетворення приміщення із покинутого (включаючи звільнення приміщення від сміття) у відремонтоване. Судом не беруться до уваги показання свідків про час проведення ремонтних робіт, адже такі покази є приблизними, охоплюють значний проміжок часу (2012 - 2014 роки). Також викладений висновок узгоджується із показаннями представника позивача про те, що спочатку приміщення орендувалося позивачем. Таким чином суд прийшов до переконання що реконструкція, яка була завершеною до 07 березня 2013 року, була здійснена одночасно з іншим ремонтом приміщення. Жодного об`єктивного доказу того, що будь-які поліпшення вказаних приміщень відбувалися після 31 липня 2013 року позивачем не надано. Зокрема дозволи на проведення будівельних робіт, акти на підключення систем надання комунальних послуг, акти введення в експлуатацію готового об`єкту, банківських квитанцій про оплату за надані послуги, тощо (будь-які докази, які б можна було визнати об`єктивними, перевірити їх достовірність). В свою чергу, дії які відбувалися із приміщенням до 31 липня 2013 року не охоплюються підставами позову у даній справі. Крім того, невід`ємні поліпшення в орендованому майні, здійснюються за згодою власника, якої позивачем не долучено;

окрім цього, суд першої інстанції залишив клопотання позивача про призначення судової експертизи без розгляду на підставі частини другої статті 126 ЦПК України. Інші надані позивачем письмові докази не прийняв до уваги на підставі частини восьмої статті 83 ЦПК України;

суд першої інстанції також зазначив, що при розгляді справи по суті, представник позивача намагався подати копії договору підряду від 15 серпня 2013 року, предметом якого було визначено капітальний ремонт та переобладнання нежитлових приміщень АДРЕСА_1 із актом приймання робіт від 02 квітня 2014 року, які нібито надано контрагентом позивача у 2023 році. Проте у позові позивач не вказував про існування відповідного договору та про труднощі в його поданні до суду. Позивач був стороною відповідного договору, тому один примірник відповідних документів мав бути наявний у позивача. Тобто походження таких доказів є сумнівним. Крім того такі докази подані із порушенням процесуальних строків, без клопотання про їх поновлення.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково;

стягнуто з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 на відшкодування вартості витрат, здійснених невід`ємних поліпшень нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 1 131 723 грн;

в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

рішеннями судів у справі № 200/22167/17 встановлено, що спірне нежитлове приміщення вибуло з власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпропетровської міської ради поза волею власника та було витребувано у ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101), а тому вона на підставі частини четвертої статті 390 ЦК України має право на відшкодування їй вартості здійснених нею поліпшень, які є невід`ємними, та були проведені після придбання нею спірного нерухомого майна;

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність;

кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17);

добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість (частина четверта статті 390 ЦК України);

апеляційний суд урахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 у справі №6-389цс16, де зазначено, що положення частини четвертої статті 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення. Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майна. На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень;

апеляційний суд урахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 203/6836/14-ц (провадження № 61-23365св18), де зазначено, що «відповідно до частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Проте, судами не враховано, що відповідно до положень частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісність позивача підлягає встановленню саме під час розгляду зазначеної справи, оскільки від цієї обставини залежить, чи має право позивач на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна, внаслідок поліпшень, які не можуть бути відокремлені. Під поліпшенням слід розуміти такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості майна»;

згідно висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 335/7363/15-ц (провадження № 61-18149св18) «спір між сторонами в цій справі виник з приводу того, на яку саме компенсацію в межах заявлених позовних вимог має право позивач у зв`язку з витребуванням у неї спірної квартири, яку за час володіння вона встигла відремонтувати, та з кого з відповідачів і в якому розмірі слід її стягнути. Відповідно до частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. За змістом вказаної правової норми лише добросовісний набувач має право на залишення за собою поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач має право на відшкодування здійснених на поліпшення витрат у сумі, на яку збільшилася їх вартість. Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомості)»;

апеляційний суд зазначив, що згідно постанови Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 766/8694/16-ц (провадження № 61-35681св18) «з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцевий набувач може заявити до власника спірного нерухомого майна позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на його повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваного майна, а у разі здійснення поліпшень цього майна, які не можна відокремити від нього без завдання йому шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість спірного нерухомого майна». Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 07 вересня 2016 року, провадження № 6-389цс16, та Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, провадження № 14-376цс18. Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №766/8694/16-ц;

апеляційний суд зазначив, що позивачка звернулась до апеляційного суду із клопотанням про призначення у справі судової оціночно-будівельної експертизи, посилаючись на необхідність встановлення суми поліпшень, які вплинули на ринкову вартість нежитлового приміщення АДРЕСА_1 і ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 26 березня 2024 року клопотання ОСОБА_1 про призначення судової оціночно-будівельної експертизи - задоволено частково та призначено у справі судову оціночно-будівельну експертизу;

урахувавши, викладені вище постанови Верховного Суду, апеляційний суд зробив висновки про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з власника нерухомого майна вартості невідокремлених поліпшень, пропорційно збільшенню вартості майна внаслідок цих поліпшень відповідно до вимог частини четвертої статті 390 ЦК України, є доведеними та обґрунтованими щодо стягнення з Дніпровської міської ради, на користь якої було витребувано вказане нерухоме майно за рішенням суду, відшкодування вартості витрат, здійснених позивачем невід`ємних поліпшень нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101), та на користь позивача з відповідача Дніпровської міської ради підлягає стягненню сума у розмірі 1 131 723 грн. - сума, на яку збільшилася вартість нежитлового приміщення внаслідок здійснення позивачем невід`ємних поліпшень. Апеляційний суд урахував висновки судової оціночно-будівельної експертизи, та виходив з того, що позивач ОСОБА_1 за власні кошти здійснила ремонт нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101), внаслідок чого збільшилася вартість поліпшеного нерухомого майна, яке неможливо відокремити від майна без його ушкоджень. Вартість нежитлового приміщення, розташованого за адресою: приміщення № XII, будинок АДРЕСА_1 , внаслідок здійснення невід`ємних поліпшень на 16 квітня 2018 року, станом на час проведення експертизи, збільшилась на 1 131 723,00 грн.

Дніпровська міська рада 04 грудня 2024 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень Дніпровська міська рада у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; від 15 травня 2019 року у справі № 717/2052/16-ц; від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц; від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17; від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19; від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19; від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16; від 16 червня 2021 року у справі № 915/2222/19; від 01 липня 2021 року у справі № 46/603; від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17; від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15-ц; від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22; від 19 квітня 2023 року у справі № 904/7803/21; від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц; від 23 червня 2021 року у справі № 676/62/17; від 08 грудня 2021 року у справі № 910/18570/17; від 14 грудня 2021 року у справі № 910/9564/20; від 24 листопада 2021 року у справі № 914/1396/20; від 17 грудня 2020 року у справі № 910/7426/17; від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19; від 03 березня 2021 року у справі № 761/27076/19; від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19; від 12 жовтня 2022 року у справі № 345/2935/21; від 16 січня 2019 року у справі № 203/6836/14-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

апеляційний суд при постановленні ухвали про призначення експертизи порушив норми процесуального права, а саме: не встановлено підстав пропуску строку на подання клопотання про призначення експертизи у суді першої інстанції та не ураховано докази, що наявні в матеріалах справи. Апеляційним судом не вмотивовано та безпідставно задоволено клопотання позивача про проведення судової оціночно-будівельної експертизи на стадії апеляційного перегляду справи. При цьому позивачем жодним чином не мотивовано неможливість подання такого клопотання до суду першої інстанції, у той час як справа перебуває на розгляді суду з 2019 року та відповідно у часі на збір та подання доказів до суду першої інстанції позивач не був обмежений. Апеляційний суд в порушення процесуальних норм, приймаючи від позивача нові суттєві докази, які не були подані до суду першої інстанції, не навів мотивів такого рішення. Задовольняючи клопотання про призначення експертизи, апеляційний суд як підставі для її призначення зазначає, що обставини, встановлені експертом при проведенні судової оціночно-будівельної експертизи можуть мати суттєве значення для правильного вирішення спору, залишивши поза увагою наявність в матеріалах справи висновку судового експерта № 130/19, складеного 25 червня 2019 року на замовлення позивачки;

матеріали справи містять докази (технічний паспорт) того, що позивачка придбала спірне приміщення вже після того, як воно було змінено. Всі відомості, що містяться в матеріалах справи подані саме позивачем, з чого вбачається, що позивач сам не розуміє, які обставини слід доводити та ставить під сумніви свої ж докази, на що апеляційний суд не звернув уваги;

наявність обставин здійснення невід`ємних поліпшень встановлюється саме висновком будівельної експертизи, у той час як судом призначено судову оціночно-будівельну експертизу. Тобто, судом призначено недоцільну експертизу та її доручено експерту, який може не мати відповідного кваліфікаційного ступеня;

у справі № 200/22167/17 позивача визнано добросовісним набувачем нежитлового приміщення, що не заперечується Дніпровською міською радою, проте у цій справі вказані обставини не несуть преюдиційного характеру. Судом залишено поза увагою, що при поданні позову позивач зазначив ціну нежитлового приміщення 44 490 грн, що додатково визначено у договорі купівлі-продажу від 30 липня 2013 року № 1318, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Тулс», однак відповідно до висновку експерта від 04 вересня 2024 року ринкова вартість нежитлового приміщення 1 458 923,00 грн, що в 33 рази більша за фактичну ціну, відповідно до якої позивач придбав нерухоме майно. Отже, ураховуючи встановлену численними рішеннями судів історію вибуття спірного нерухомого майна з комунальної власності, за обставин безпрецедентного заниження ціни нерухомого майна можливо дійти висновку, що позивач була обізнана про обставини незаконності набуття права власності за ТОВ «Тулс», що в свою чергу свідчить про недобросовісну поведінку позивача, яка спрямована на незаконне збагачення за рахунок бюджету Дніпровської міської територіальної громади. Однак указані обставини залишено апеляційним судом поза увагою. Суд лише обмежився доводами про визначену у справі № 200/22167/19 добросовісність позивача, залишивши поза увагою зібрані в матеріалах справи докази протилежного. Окрім цього, згідно численних судових рішень саме з вини ліквідатора КЖЕП «Південне» та відповідно ТОВ «Тулс» з власності Дніпровської міської ради вибуло спірне нерухоме майно, що було повернуто до комунальної власності, і як наслідок позивач поніс збитки, що передували зверненню з цим позовом. Проте, з невідомих причин позивач не має жодних претензій до ТОВ «Тулс». Отже вимога щодо стягнення збитків повинна бути спрямована саме до ТОВ «Тулс», а не до Дніпровської міської ради.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що рішенням Дніпропетровської обласної ради № 232-10/XXIV від 23 жовтня 2003 року «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська, затверджено розпорядження Голови Дніпропетровської обласної ради № 171-р від 10 вересня 2003 року «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Південне».

Рішенням Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19 листопада 2003 року «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя», до комунальної власності прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акту приймання-передачі від 10 березня 2003 року.

Відповідно до підпункту 2.1 Рішення Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19 листопада 2003 року, комітету комунальної власності міської ради доручено внести зміни до установчих документів КП відповідного до чинного законодавства.

Наказом комітету комунальної власності міської ради від 17 лютого 2004 року № 14-КВ було затверджено нову редакцію статуту КЖЕП «Південне», перереєстрованого Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25 лютого 2004 року, реєстраційна справа №040520921О0020776.

Відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 22 травня 2013 року здійснено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101).

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2012 року відкрито провадження у справі № 34/5005/4591/2012 про банкрутство КЖЕП «Південне».

На час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення сесії Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02 березня 2011 року КЖЕП «Південне» в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства КЖЕП «Південне» за відсутності правових підстав.

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 21 червня 2012 року КЖЕП «Південне» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі вказаної постанови ліквідатором КЖЕП «Південне» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., яким, всупереч нормам чинного законодавства та рішенням Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 з метою продажу було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» продажу зазначеного нерухомого майна, оформлених протоколом № 13 від 27 грудня 2012 року, та переможцем яких визначено ТОВ «Тулс».

ТОВ «Тулс» на підставі договору купівлі-продажу № 1318 від 30 липня 2013 року, укладеного між ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н. В. та ТОВ «Тулс», зареєстрованого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., набули право власності на нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач у справі ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 3311 від 31 липня 2013 року, укладеного між нею та ТОВ «Тулс», посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., набула право власності на нежитлове приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101).

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2017 року у справі № 34/5005/4591/2012 про банкрутство Комунального житлово-експлуатаційне підприємства «Південне» Дніпровської міської ради задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута ряду об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу, зокрема: визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна, а саме: нежитлового приміщення АДРЕСА_2 ; визнано недійсним договір купівлі-продажу № 1318 від 30 липня 2013 року, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н. В. та ТОВ «Тулс» з відчуження нерухомого майна, а саме: нежитлового приміщення АДРЕСА_2 .

Апеляційний суд встановив, що згідно з постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2015 року у справі № 804/53/15 встановлено, що службові особи Дніпропетровської міської ради, КЖЕП «Південне», зловживаючи своїм службовим становищем, діючи умисно, з метою одержання неправомірної вигоди у період 2012-2013 років всупереч інтересам територіальної громади м. Дніпропетровська «допустили відчуження за заниженою вартістю об`єктів комунального майна територіальної громади м. Дніпропетровська, що розташовані у місті, які знаходилося на балансі вказаних підприємств Дніпропетровської міської ради, на користь суб`єктів господарювання приватного права, чим спричинили настання тяжких наслідків». Вказані обставини підтверджуються вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2016 у справі № 201/17998/15-к, яким встановлено факт протиправного невиконання вимог рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2011 року у справі № 9/5005/14871/2011, вчинене головою ліквідаційної комісії КЖЕП «Південне» Дніпропетровської міської ради всупереч інтересам територіальної громади м. Дніпропетровська.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року в справі № 200/22167/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/76706248) за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа ТОВ «Тулс», КЖЕП «Південне» про витребування майна, задоволено позовні вимоги першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року в справі № 200/22167/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/88713841) апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення, а рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року та додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2018 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 24 травня 2023 року в справі № 200/22167/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/111159899) в задоволенні клопотання Дніпровської міської ради, поданого представницею ОСОБА_3 , про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовлено. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року, додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року залишено без змін. Поновлено дію рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 квітня 2018 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101), яке у неї було витребувано за рішенням суду, тому вона на підставі частини четвертої статті 390 ЦК України має право на відшкодування їй вартості здійснених нею поліпшень, які є невід`ємними, та були проведені після придбання нею спірного нерухомого майна.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 придбала вказане нерухоме майно у ТОВ «Тулс» на підставі договору купівлі-продажу № 3311 від 31 липня 2013 року, укладеного між нею та ТОВ «Тулс», посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., та після придбання нею вказаного нерухомого майна, будучи власником цього майна, провела ремонт у вказаному приміщенні, здійснила поліпшення у приміщенні, які є невід`ємними.

Апеляційний суд встановив, що відповідно до висновку експерта № 14/24 за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи у цивільній справі № 932/19005/19, складеного 04 вересня 2024 року судовим експертом ФОП ОСОБА_4 встановлено:

ринкова вартість нежитлового приміщення № XII з фізичним станом, який міг би бути на час придбання його у власність ОСОБА_1 (31 липня 2013 року) - без поліпшень (згідно опису стану у Акті приймання-передачі від 21 червня 2011 року на а. с. 55 т. 2), розташованого за адресою: приміщення XII, будинок АДРЕСА_1 , станом на час проведення експертизи, визначена порівняльним підходом, становить 1 458 923,00 грн;

під час виїзду на об`єкт дослідження за візуальним оглядом експертом встановлено, що дійсно в нежитловому приміщені № XII в будинку АДРЕСА_1 , виконані ремонтно-будівельні роботи оздоблення, які могли б відповідати періоду часу з 31 липня 2013 року по 16 квітня 2018 року, але достовірно визначити дату проведення даних робіт на час проведення експертизи неможливо. Перелічені виконані роботи у Акті приймання виконаних будівельних робіт за 02 квітня 2014 року (форми КБ-2в) відповідають видимим фактично виконаним ремонтно-будівельним роботам у приміщенні № XII, виявленим під час дослідження експертом, а саме: вікна - металопластикові; міжкімнатні двері - замінені на нові дверні блоки; вхідні двері - замінений на новий дверний блок; стіни - пофарбовані, а в приміщеннях вмивальні № 2 та туалету № 3 - частково пофарбовано, частково покладено керамічну плитку; стеля - пошпакльовано та пофарбовано, по периметру оздоблено декоративним плінтусом (багетом); підлога - з керамічних плиток, по периметру оздоблено ПВХ плінтусом; електропроводка - замінена у всьому приміщені, встановлені розетки , вимикачі та лампи освітлення; замінено комунікації водопроводу та каналізації, встановлено нові сантехнічні прилади; у вмивальні № 2 встановлено електричний вентилятор; встановлено металеву решітку на вікнах; встановлено охорону та пожежну сигналізації;

вартість виконаних ремонтно-будівельних робіт згідно Акту приймання виконаних будівельних робіт за 02 квітня 2014 року (форми КБ-2в) склала 608 825,09 грн без ПДВ станом на 02 квітня 2014 року;

ринкова вартість проведених невід`ємних поліпшень на дату складання висновку експерта, розрахована різницею ринкових вартостей нежитлового приміщення № XII в будинку АДРЕСА_1 з поліпшеннями та без поліпшень, складає 1 131 723,00 грн;

ринкова вартість нежитлового приміщення № XII з невід`ємними поліпшеннями, які були виконані станом на 16 квітня 2018 року, розташованого за адресою: приміщення XII. будинок АДРЕСА_1 , станом на час проведення експертизи, визначена порівняльним підходом, складає 2 590 646,00 грн;

вартість нежитлового приміщення, розташованого за адресою: приміщення № XII, будинок АДРЕСА_1 , внаслідок здійснення невід`ємних поліпшень на 16 квітня 2018 року, станом на час проведення експертизи, збільшилась на 1 131 723,00 грн;

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість (частина четверта статті 390 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-389цс16 зазначено, що:

«відповідно до частини третьої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Згідно із частиною четвертою статті 390 ЦК України якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Отже, частина третя зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.

Разом з тим положення частини четвертої статті 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення. Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майна. На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень. Оскільки позивачка та відповідачка дійшли згоди щодо укладення договору купівлі-продажу майна на певних умовах, у т. ч. домовилися про оплату та проживання позивачки в будинку, суд дійшов вірного висновку, що позивачка є добросовісним володільцем. Однак, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивачки апеляційний суд на підставі частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України виходив з вартості будівельних робіт, які здійснено позивачкою на поліпшення отриманого нею майна без установлення можливості відокремлення поліпшень, або суми, на яку збільшилась вартість будинку (частина четверта цієї статті), або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушена була здійснити позивачка починаючи з цього часу (частина третя цієї статті).

Проте, всупереч положенням частини четвертої статті 390 ЦК України про право добросовісного володільця на відшкодування здійснених ним витрат у сумі, на яку збільшилась вартість майна, суд не дослідив питання, чи забезпечили проведені в будинку ремонтні роботи приріст ринкової вартості будинку. Отже, стягнувши з відповідачки всю суму коштів на проведення ремонтних робіт, суд неправильно застосував вказану норму права. При цьому до спірних правовідносин суд одночасно застосував обидві зазначені норми, які за своєю суттю не є тотожними та регулюють різні права й обов`язки учасників правовідносин, різні підстави та розміри відшкодування здійснених витрат».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року у справі № 203/6836/14-ц (провадження № 61-23365св18) зазначено, що:

«відповідно до частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Проте, судами не враховано, що відповідно до положень частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісність позивача підлягає встановленню саме під час розгляду зазначеної справи, оскільки від цієї обставини залежить, чи має право позивач на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна, внаслідок поліпшень, які не можуть бути відокремлені. Під поліпшенням слід розуміти такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості майна.

Суд апеляційної інстанції, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, виходив з вартості ремонтно-будівельних робіт, які здійснено позивачем на поліпшення отриманого ним майна. Проте, всупереч положенням частини четвертої статті 390 ЦК України, апеляційний суд не врахував, що до відшкодування підлягають не витрати на поліпшення майна, а сума, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення, тому для її визначення необхідні відомості про вартість майна до його поліпшення та після того, як воно було здійснене. При цьому, надані позивачем на підтвердження понесених витрат договір від 14 вересня 2007 року № 09/03 та акти здачі-прийняття виконаних робіт на суму 238 420,00 грн щодо проведення ремонтних робіт в квартирі АДРЕСА_1, є лише доказом понесених витрат. Також апеляційний суд безпідставно не надав оцінки висновку судової будівельно-технічної експертизи від 10 вересня 2015 року № 213-15 та відповідно не перевірив правильності висновків суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача відшкодування вартості здійснених витрат на невід`ємні поліпшення майна у сумі 440 784,00 грн. Таким чином внаслідок порушення апеляційним судом норм процесуального права належно не досліджено зібрані у справі докази в їх сукупності, не встановлено фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, чи є позивач добросовісним набувачем, чи забезпечили проведені в квартирі ремонтні роботи приріст ринкової вартості цього майна, оскільки поліпшення майна були здійснені у 2007 році, а тому для визначення суми, на яку збільшилася вартість майна, необхідні відомості про його вартість до поліпшення та після поліпшення».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 335/7363/15-ц (провадження № 61-18149св18) вказано, що:

«спір між сторонами в цій справі виник з приводу того, на яку саме компенсацію в межах заявлених позовних вимог має право позивач у зв`язку з витребуванням у неї спірної квартири, яку за час володіння вона встигла відремонтувати, та з кого з відповідачів і в якому розмірі слід її стягнути.

Відповідно до частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

За змістом вказаної правової норми лише добросовісний набувач має право на залишення за собою поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач має право на відшкодування здійснених на поліпшення витрат у сумі, на яку збільшилася їх вартість. Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомості)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 766/8694/16-ц (провадження № 61-35681св18) вказано, що:

«з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцевий набувач може заявити до власника спірного нерухомого майна позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на його повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваного майна, а у разі здійснення поліпшень цього майна, які не можна відокремити від нього без завдання йому шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість спірного нерухомого майна. Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 07 вересня 2016 року, провадження № 6-389цс16, та Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, провадження № 14-376цс18.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач за власні кошти здійснила ремонт квартири АДРЕСА_1, внаслідок чого збільшилася вартість поліпшеного майна, яке неможливо відокремити від майна без його ушкоджень. ОСОБА_3 отримала у власність квартиру з поліпшеними експлуатаційними характеристиками, які не можливо відокремити і повернути позивачу в натурі, тому колегія суддів погоджується з висновками про стягнення з власника вартості невідокремлених поліпшень, пропорційно збільшенню вартості майна внаслідок цих поліпшень відповідно до вимог частини четвертої статті 390 ЦК України».

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Касаційний суд вже зауважував, що самого по собі заперечення власника проти збільшення вартості майна, яке витребуване із незаконного володіння добросовісного набувача, недостатньо для висновку про відсутність здійснення відповідних поліпшень майна добросовісним позивачем та не звільняє його від обов`язку довести свої заперечення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 127/20330/20 (провадження № 61-3924св23)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Апеляційний суд встановив, що:

позивач у справі ОСОБА_1 є добросовісним набувачем нежитлового приміщення ХІІ за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 114343012101), яке у неї було витребувано за рішенням суду, тому вона на підставі частини четвертої статті 390 ЦК України має право на відшкодування їй вартості здійснених нею поліпшень, які є невід`ємними, та були проведені після придбання нею спірного нерухомого майна;

вартість нежитлового приміщення, розташованого за адресою: приміщення № XII, будинок АДРЕСА_1 , внаслідок здійснення невід`ємних поліпшень на 16 квітня 2018 року, станом на час проведення експертизи, збільшилась на 1 131 723 грн.

Таким чином, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог.

Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно задоволено клопотання позивача про проведення судової оціночно-будівельної експертизи на стадії апеляційного перегляду справи необґрунтований з таких підстав.

У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18) зазначено, що:

«частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було».

Аналіз ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2023 року про закриття підготовчого провадження (https://reyestr.court.gov.ua/Review/115225080) свідчить, що у судовому засіданні представник позивача заперечував щодо закриття підготовчого провадження у справі, вказував що йому необхідний додатковий час для подання доказів.

Завданнями підготовчого провадження є визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів (пункт 3 частини першої статті 189 ЦПК України).

Апеляційний суд при призначенні експертизи виходив з того, що ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського апеляційного суду із клопотанням про призначення у справі судової оціночно-будівельної експертизи, посилаючись на необхідність встановлення суми поліпшень, які вплинули на ринкову вартість нежитлового приміщення АДРЕСА_1. Обставини, встановлені експертом при проведенні судової оціночно-будівельної експертизи можуть мати суттєве значення для правильного вирішення спору (ухвала Дніпровського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, https://reyestr.court.gov.ua/Review/119358687).

Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; від 15 травня 2019 року у справі № 717/2052/16-ц; від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц; від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17; від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19; від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19; від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16; від 16 червня 2021 року у справі № 915/2222/19; від 01 липня 2021 року у справі № 46/603; від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17; від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15-ц; від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22; від 19 квітня 2023 року у справі № 904/7803/21; від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц; від 23 червня 2021 року у справі № 676/62/17; від 08 грудня 2021 року у справі № 910/18570/17; від 14 грудня 2021 року у справі № 910/9564/20; від 24 листопада 2021 року у справі № 914/1396/20; від 17 грудня 2020 року у справі № 910/7426/17; від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19; від 03 березня 2021 року у справі № 761/27076/19; від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19; від 12 жовтня 2022 року у справі № 345/2935/21; з урахуванням обставин справи є необґрунтованим, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.

Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 203/6836/14-ц необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Дніпровської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Тулс», комунальне житлово - експлуатаційне підприємство «Південне» Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , про відшкодування майнової та компенсацію моральної шкоди.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков