Постанова
від 27.11.2024 по справі 201/13593/19
КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 201/13593/19

провадження № 61-12093св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Наталія Миколаївна, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року у складі судді Батманової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В.; касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М., ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про поділ майна та визнання договорів недійсними.

Позов мотивований тим, що 19 липня 1994 року між нею та ОСОБА_2 укладено шлюб. Мають двох спільних синів - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2019 року у справі № 205/3559/19 шлюб розірвано.

В період шлюбу сторонами набуте наступне майно:

cадиба (домоволодіння) та земельна ділянка по АДРЕСА_1 ;

квартира АДРЕСА_2 ;

квартира АДРЕСА_3 ;

квартира АДРЕСА_4 ;

гараж АДРЕСА_5 ;

вклад у ТОВ фірма «Електропостачзбут» (далі - ТОВ Ф. «ЕПЗ»);

квартира АДРЕСА_6 ;

право оренди земельної ділянки 1225681300:01:038:0333;

право оренди земельної ділянки 1225681300:02:003:0319;

об`єкт житлової власності на третьому поверсі, квартира номер АДРЕСА_7 ;

місце для паркування НОМЕР_4, розташоване в підвальному рівні житлового комплексу «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у місті Льорет-де-Мар, Іспанія;

місце для паркування НОМЕР_5, розташоване в підвальному рівні житлового комплексу «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у місті Льорет-де-Мар, Іспанія;

місце для паркування НОМЕР_6, розташоване в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI. розташованою у місті Льорет-де-Мар, Іспанія;

об`єкт житлової власності на третьому поверсі, квартира АДРЕСА_8 , третій блок житлового комплексу « Туро-Дель-Мар », черга VI, розташованого у

АДРЕСА_9 , без номеру, та проспект Віла-де-Бланес, будівля «Ель-Порт»;

право вимоги, що виникло на підставі заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 липня 2018 року у справі № 199/2196/18;

право вимоги, що виникло у ОСОБА_2 на підставі рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області у справі № 205/7870/14-ц.

Згодом частина майна була відчужена на користь ОСОБА_3 без згоди позивача.

Крім того, з переліку спільного майна ОСОБА_2 без згоди позивачки були відчужені два автомобілі: lexus LX 570, номерний знак НОМЕР_1 , за ціною продажу 927 736,45 грн та Mercedes-Benz GL 550, номерний знак НОМЕР_2 , за ціною продажу 429 430,16 грн.

Також позивач зазначає, що ОСОБА_2 вийшов із засновників ТОВ Ф. «ЕПЗ». Вказана юридична особа створена останнім 16 лютого 1995 року з внесенням вкладу у формі грошей спільної сумісної власності. При цьому, з 13 травня 2021 року, після ознайомлення з матеріалами справи 904/12450/16 було з`ясовано, що станом на 2013 рік розмір чистих активів юридичної особи складав 32 420 000,00 грн. Частка відповідача ОСОБА_2 складала 60%. Отже, станом на грудень 2013 рік частка відповідача у вказаному ТОВ складала 19 452 000,00 грн. Враховуючи розмір чистих активів товариства, станом на грудень 2013 року в сумі 32 420 000,00 грн, а також виплату за умовами мирової угоди на користь ОСОБА_8 суми 1 473 616,43 грн, розмір чистих активів, з врахуванням виконаних зобов`язань ТОВ Ф. «ЕПЗ» складала 30 946 383,57 грн (32 420 000,00 грн - 1 473 616,43 грн). До 07 грудня 2017 року ОСОБА_2 перебував в складі засновників вказаного товариства з часткою 100%. Отже відомий позивачу розмір 1/2 частки, що підлягає стягненню з відповідача, складає 15 473 191,79 грн.

З березня 2015 року позивачка та відповідач шлюбні відносини не підтримували, спільне господарство не вели.

Окрім того, витрачені ОСОБА_2 грошові кошти, які перебували у власності сім`ї, були передані у позику. Останній не повідомив позивача про існування та виконання вказаного позикового зобов`язання і не залучав позивача до участі при укладенні вказаних договорів позики, не запитував згоди останньої та на власний розсуд розпоряджався сімейними грошовими коштами, що зумовило виникнення права вимоги до відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 згідно рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська № 199/2196/18 у спосіб стягнення заборгованість у розмірі 5 979 038,00 грн, а також 9 162,40 грн судових витрат, а всього 5 988 200,40 грн. Позивач має право вимагати від відповідача компенсацію на 1/2 частку витрачених та стягнутих грошових коштів в сумі 2 994 100,20 грн.

Як вбачається з рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2016 року на користь ОСОБА_2 стягнено суму заборгованості за договором позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 11 000,00 Євро, суму заборгованості за договором позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 6 000,00 дол. США; суму заборгованості за договорами позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 684 350,00 грн. Таким чином, вказані права вимоги підлягають компенсації шляхом стягнення зі ОСОБА_2 5 500,00 Євро (1/2 від 11 000,00 Євро), 3 000,00 дол. США (1/2 від 6 000,00 дол. США) та 342 175,00 грн (1/2 від 684 350,00 грн).

Уточнивши позовні вимоги, позивачка просила:

визнати недійсним договір дарування земельної ділянки № 3853, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. 12 вересня 2017 року, предметом якого є земельна ділянка АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:211:0030, площею 0,0778 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд;

визнати недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. 16 червня 2017 року;

визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , посвідчений 16 червня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 2861;

визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 , посвідчений 16 червня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 2859;

визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_4 , посвідчений 16 червня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 2863;

визнати недійсним договір купівлі-продажу гаража АДРЕСА_5 , посвідчений 27 червня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 3028;

здійснити поділ спільного майна, що належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступним чином:

виділити на користь ОСОБА_1 нерухоме майно:

1/2 частку садиби (домоволодіння) АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 483,4 кв. м, житловою 241,3 кв. м;

1/2 частку земельної ділянки АДРЕСА_1 (колишня адреса: АДРЕСА_10 , кадастровий номер 1210100000:03:211:0030, площею 0,0778 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка);

1/2 частку квартири АДРЕСА_2 ;

1/2 частку квартири АДРЕСА_3 ;

1/2 частку квартири АДРЕСА_4 ;

1/2 частку гаража АДРЕСА_5 ;

1/2 частку квартири АДРЕСА_6 ;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста Льорет-де-мар, Іспанія, спеціальний об`єкт, одиниця номер чотириста п`ятдесят вісім, об`єкт житлової власності на третьому поверсі, квартира номер два, парадне «н», квартира АДРЕСА_11 ;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста, спеціальний об`єкт, одиниця номер п`ять, місце для паркування номер п`ять, розташований в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у місто Льорет-де-Мар;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста, спеціальний об`єкт, одиниця номер шість, місце для паркування номер шість, розташований в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у місті Льорет-де-Мар, Іспанія;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста, спеціальний об`єкт, одиниця номер триста дев`ятнадцять, місце для паркування номер триста дев`ятнадцять, розташований в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI. розташованою у місті Льорет-де-Мар;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста, спеціальний об`єкт, одиниця номер чотириста двадцять сім, об`єкт житлової власності на третьому поверсі, квартира номер три, парадне «f», розташована на третьому поверсі у будинку за адресою: проспект Фенальс номер двадцять вісім, третій блок житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у м. Льорет-де-Мар, Іспанія;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста: об`єкт нерухомості спеціального типу, блок номер дев`яносто вісім, об`єкт житлової нерухомості на другому поверсі, квартира номер один, парадне «е», будівлі, розташованої у АДРЕСА_9 , без номеру, та проспект Віла-де-Бланес, будівля «Ель-Порт», кадастровий номер об`єкту нерухомості: 57644020081568000120;

право оренди на 1/2 земельної ділянки 1225681300:01:038:0333, площею 33,58 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до договору оренди землі від 30 грудня 2009 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ;

право оренди на 1/2 земельної ділянки 1225681300:02:003:0319, площею 46,05 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до договору оренди землі від 05 січня 2010 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ;

виділити на користь ОСОБА_2 :

1/2 частку квартири АДРЕСА_2 ;

1/2 частку квартири АДРЕСА_3 ;

1/2 частку квартири АДРЕСА_4 ;

1/2 частку гаража АДРЕСА_5 ;

1/2 частку квартири АДРЕСА_6 ;

стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію в сумі 19 488 050,29 грн, 5 500,00 Євро та 3 000,00 дол. США, яка складається із вартості 1/2 частки розміру чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ» - 15 473 191,79 грн, 1/2 вартості продажу автомобілів lexus LX 570 та Mercedes-Benz GL 550 - 678 583,31 грн та 1/2 частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на підставі судових рішень у цивільних справах № 199/2196/18 і № 205/7870/14-ц у розмірі 5 500,00 Євро, 3 000,00 дол. США, 3 336 275,20 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року позов задоволено частково.

В порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на наступне нерухоме майно:

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста Льорет-де-мар, Іспанія. Спеціальний об`єкт. Одиниця номер чотириста п`ятдесят вісім. Об`єкт житлової власності на третьому поверсі, квартира номер два, парадне «н», квартира АДРЕСА_11 ;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста. спеціальний об`єкт. Одиниця номер п`ять. Місце для паркування номер п`ять, розташований в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у місто Льорет-де-Мар, в`їзд транспортних засобів здійснюється з вулиці Саньяго-де-Куба, номер двадцять шість та з проспекту Санта-Клотильда, номер вісім;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста. спеціальний об`єкт. Одиниця номер шість. місце для паркування номер шість, розташований в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у місті Льорет-де-Мар, Іспанія;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста. спеціальний об`єкт. Одиниця номер триста дев`ятнадцять. Місце для паркування номер триста дев`ятнадцять, розташований в підвальному рівні житлового комплексу під найменуванням «ТУРО-ДЕЛЬ-МЛР», черга VI. розташованою у місті Льорет-де-Мар. В`їзд транспортних засобів здійснюється з вулиці Саньяго-де-Куба, номер двадцять шість та з проспекту Санта-Клотильда. номер вісім;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста. спеціальний об`єкт. Одиниця номер чотириста двадцять сім . Об`єкт житлової житлової власності на третьому поверсі, квартира номер три, парадне «f», розташована на третьому поверсі у будинку за адресою: проспект Фенальс номер двадцять вісім. Будинок є третім блоком житлового комплексу під найменуванням «Туро-Дель-Мар», черга VI, розташованого у м. Льорет-де-Мар, Іспанія;

1/2 частку на об`єкт нерухомості у межах міста: об`єкт нерухомості спеціального типу. блок номер дев`яносто вісім. об`єкт житлової нерухомості на другому поверсі, квартира номер один, парадне «е», будівлі, розташованої у АДРЕСА_9 , без номеру, та проспект Віла-де-Бланес, будівля «Ель-Порт»;

1/2 частку на квартиру АДРЕСА_6 ;

В порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на вказане нерухоме майно.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 7 681,00 грн. В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач як підставу визнання договорів недійсними зазначає обставину, що вона не надавала згоди на відчуження вказаного майна. Проте матеріали справи містять нотаріально посвідчену заяву позивача про надання згоди на відчуження шляхом дарування сину, зокрема вказаного майна (а. с. 30, том 1). Тому позовні вимоги в частині визнання договорів дарування недійсними та, відповідно, поділу майна за договорами дарування не підлягають задоволенню.

Розглядаючи вимоги позивача в частині поділу майна, яке знаходиться на території Іспанії та квартири АДРЕСА_6 , які придбані під час перебування у шлюбі, суд приходить до висновку про правомірність вказаних вимог, а відтак підлягають задоволенню. Тому в порядку розділу спільного майна подружжя слід визнати права власності за позивачем та відповідачем ОСОБА_2 в рівних частках за кожним на це майно. Вказане майно належить громадянам України (сторонам у справі) та спір про частки власності вказаного майна може бути вирішений за законодавством України.

Щодо вимог позивача в частині визнання за нею та відповідачем 1/2 частки права оренди земельних ділянок суд приходить до висновку про те, що дана вимога не підлягає задоволенню, оскільки за відповідачем ОСОБА_2 не існує зареєстрованого права власності на вказане майно, а отже не є спільним майном подружжя в розумінні діючого законодавства.

Розглядаючи вимоги позивача в частині розподілу права вимоги, що виникло на підставі заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2018 року у справі № 199/2196/18, провадження № 2/199/1631/18; права вимоги, що виникло у ОСОБА_2 на підставі рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області у справі 205/7870/14-ц, суд приходить до висновку, що дані вимоги є передчасними, оскільки позивачем не надано суду доказів щодо виконання даних рішень та отримання ОСОБА_2 спірних коштів. Разом з цим це не позбавляє позивача звернутися до суду з позовом після виконання вказаних рішень.

Щодо позовних вимог в частині виплати на користь позивача коштів за реалізацію автомобілів LEXUS LX 570, номерний знак НОМЕР_1 , 2014 року випуску та MERCEDES-BENZ GL 550, номерний знак НОМЕР_2 , 2008 року випуску, придбаних під час шлюбу, а також частки коштів від участі у ТОВ Ф. «ЕПЗ», суд вважає, що дані вимоги задоволенню не підлягають з огляду на те, що автомобілі були відчужені 15 червня 2017 року (т. 1, а. с. 32-33), а також відповідач був засновником ТОВ Ф. «ЕПЗ» коли сторони перебували у шлюбі, а отже позивачем не доведено того факту, що кошти з продажу та від участі у товаристві не були витрачені ОСОБА_2 на потреби родини.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року в частині відмови у стягненні зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини вартості автомобілів «Mercedes-Benz GL 550» і «Lexus LX 570» скасовано та у скасованій частині ухвалено нове судове рішення.

Стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості автомобіля «Mercedes-Benz GL 550», 2008 року випуску, колір білий у сумі 214 715,08 грн та 1/2 частину вартості автомобіля «Lexus LX 570» 2014 року випуску, колір чорний, у сумі 463 868,23 грн, а всього 678 583,31 грн.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виділення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 права оренди по 1/2 земельної ділянки кадастровий номер 1225681300:01:038:0333, площею 33,58 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; виділення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 права оренди по 1/2 земельної ділянки кадастровий номер 1225681300:02:003:0319, площею 46,05 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на користь ОСОБА_2 на підставі судових рішень у цивільних справах Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2018 року № 199/2196/18 у сумі 2 994 100,20 грн та Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2016 року № 205/7870/14-ц у розмірі 5 500,00 Євро, 3 000,00 дол. США, 342 175,00 грн; стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ» у сумі 15 473 191,79 грн змінено в частині правового обґрунтування.

В іншій оскаржуваній частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що в апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 ставить питання про скасування оскаржуваного рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог з ухваленням у цій частині нового судового рішення про задоволення позову у повному обсязі. Рішення місцевого суду в частині задоволених позовних вимог не оскаржується.

Встановлено, що 30 травня 2017 року позивач склала заяву, що посвідчена приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 2348, за змістом якої вона надає згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на укладання, підписання ним договорів купівлі-продажу та на продаж і купівлю за ними будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні, або подарувати сину ОСОБА_3 . Зазначена заява ОСОБА_1 була надана приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. при укладенні договорів дарування від 16 червня 2017 року № 2865, № 2861, № 2859, № 2863, від 12 вересня 2017 року № 3853. Таким чином, оспорювані правочини відчуження нерухомого майна подружжя (договори дарування) від 16 червня 2017 року № 2865, № 2861, № 2859, № 2863, від 12 вересня 2017 року № 3853 укладені одним із подружжя - ОСОБА_2 за письмової нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя - ОСОБА_1 . Тому підстави для визнання їх недійсними відсутні.

Колегія також звертає увагу, що нерухоме майно подружжя за оспорюваними договорами дарування було подароване синові сторін. У заяві від 30 травня 2017 року позивач чітко висловила свою згоду, зокрема, на здійснення ОСОБА_2 дарування будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні, сину ОСОБА_3 .

Посилання позивача на відкликання своєї згоди щодо дарування синові нерухомого майна заявою від 06 грудня 2019 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 3101, не свідчить про недійсність оспорюваних договорів дарування, які були укладені значно раніше (червень та вересень 2017 року), до подання заяви ОСОБА_1 про відкликання згоди одного з подружжя на відчуження нерухомого майна.

Тому відсутні підстави для поділу вказаного майна.

Також встановлено, що гараж АДРЕСА_5 був придбаний відповідачем ОСОБА_3 (від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_2 ) за договором купівлі-продажу машиномісця, укладеним 27 червня 2017 року з продавцем ОСОБА_10 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 3028. Таким чином, вказаний гараж не є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , адже придбаний іншою особою - ОСОБА_3 та після припинення (з березня 2015 року) шлюбних стосунків. Будь-яких доказів, що гараж придбавався ОСОБА_3 за кошти подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та в їх інтересах не надано, клопотань про витребування відповідних доказів судом не заявлено. Факт того, що відповідач ОСОБА_2 діяв від імені ОСОБА_3 за довіреністю при купівлі гаража за договором купівлі-продажу машиномісця від 27 червня 2017 року № 3028 не свідчить про придбання цього майна самим ОСОБА_2 .

Отже, підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу машиномісця, укладеного 27 червня 2017 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_3 та поділу спільного майна відсутні.

Автомобіль Mercedes-Benz GL 550, номерний знак НОМЕР_2 , 2008 року випуску, колір - білий, об`єм двигуна - 5461 см. куб., зареєстровано 18 квітня 2008 року за ОСОБА_2 ; вказаний автомобіль 15 червня 2017 року зареєстрований на нового власника, згідно договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ, сума продажу склала - 429 430,16 грн, що підтверджується листом ТСЦ МВС № 1249 від 29 листопада 2019 року № 31/4-1249-31аз. Автомобіль Lexus LX 570, номерний знак НОМЕР_1 , 2014 року випуску, колір чорний, об`єм двигуна - 5663 см. куб., зареєстровано 29 квітня 2014 року за ОСОБА_2 ; вказаний автомобіль 15 червня 2017 року зареєстрований на нового власника, згідно договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ, сума продажу склала - 927 736,45 грн. Отже, автомобілі придбані ОСОБА_2 в період шлюбу з позивачем, тому є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Продаж автомобілів здійснений ОСОБА_2 у червні 2017 року після припинення фактичних шлюбних відносин, припинення спільного проживання і ведення спільного господарства (з березня 2015 року).

Виходячи з викладеного, враховуючи презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, що доказів надання згоди позивачем на продаж цих автомобілів та доказів повернення позивачу половини коштів від вартості проданих автомобілів відповідачем ОСОБА_2 не надано, колегія дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивачки половини вартості транспортних засобів у загальному розмірі 678 583,31 грн (214 715,08 грн + 463 868,23 грн).

Колегія звертає увагу, що заява позивача від 30 травня 2017 року містить згоду на відчуження ОСОБА_2 лише нерухомого майна та не містить згоди позивачки на відчуження транспортних засобів, які є рухомим майном.

У зв`язку з цим, рішення місцевого суду підлягає скасуванню в частині відмови у стягненні зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини вартості автомобілів з ухваленням у скасованій частині нового судового рішення про задоволення цієї частини позовних вимог.

Рішенням Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2016 року у справі № 205/7870/14-ц, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2016 року та від 10 жовтня 2017 року, стягнуто з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 11 000,00 Євро, суму заборгованості за договором позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 6 000,00 дол. США, суму заборгованості за договорами позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 684 350,00 грн. Рішення набрало законної сили 15 грудня 2016 року. Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2018 року у справі № 199/2196/18 стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 5 979 038,00 грн, а також 9 162,40 грн судових витрат, а всього 5 988 200,40 грн. Вказане заочне рішення не оскаржувалось та набрало законної сили. Стягувачем за вказаними вище судовими рішеннями є відповідач ОСОБА_2 , у якого виникає право вимоги до боржників ОСОБА_4 , ОСОБА_11 . Суду не надано доказів виконання часткового або повністю рішень судів у справах № 199/2196/18 і № 205/7870/14-ц в добровільному чи примусовому порядку, клопотання про витребування відповідних доказів судом позивачем не заявлено. У зв`язку з викладеним, позивачем не доведено виникнення у відповідача ОСОБА_2 обов`язку з повернення 1/2 частини коштів, отриманих в порядку виконання перед ним боргових зобов`язань, які виникли у період шлюбних відносин. Позивач також не позбавлена права на оскарження судових рішень у справах № 199/2196/18 і № 205/7870/14-ц в апеляційному порядку.

Судом встановлено, що право оренди земельних ділянок за кадастровими номерами 1225681300:01:038:0333, 1225681300:02:003:0319 виникло у відповідача ОСОБА_2 на підставі договорів оренди землі, укладених 30 грудня 2009 року та 05 січня 2010 року з орендодавцем ОСОБА_4 . Тобто, право оренди земельних ділянок в даному випадку виникає на підставі договірних відносин (договорів) з погодженням між сторонами цього договору усіх істотних умов договору оренди, зокрема, об`єкт оренди, орендну плату, строк дії договору тощо. Позовна вимога про виділення ОСОБА_1 права оренди 1/2 цих земельних ділянок без зміни кола орендарів за договорами оренди не є ефективним способом захисту. Крім того, до участі у даній справі не залучено у якості співвідповідача - ОСОБА_4 , яка є орендодавцем вказаних земельних ділянок, адже зміна кола орендарів вирішує питання про права, інтереси та обов`язки останньої.

Таким чином, не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині виділення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права оренди по 1/2 вказаних земельних ділянок. Позивачка, за наявності підстав, не позбавлена можливості на захист своїх прав та законних інтересів, звернутись до суду з іншим позовом, за іншого обґрунтування.

Щодо вимоги про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ» у сумі 15 473 191,79 грн, колегія зазначає, що згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на час розгляду справи кінцевим бенефіціарним власником ТОВ Ф. «ЕПЗ» є третя особа у справі ОСОБА_5 .

Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Отже, після внесення до статутного капіталу ТОВ Ф. «ЕПЗ» подружжям грошових коштів (майна, тощо), належним способом захисту одного із подружжя полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Позивач у позовній заяві не наводить обґрунтування розміру внесених у період шлюбу коштів (майна) подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ Ф. «ЕПЗ» на час припинення шлюбних відносин з березня 2015 року, не представлено таких доказів, клопотання про їх витребування судом не заявлено. Відповідач не визнає суму 15 473 191,79 грн 1/2 частки вартості внесеного майна у товариство або половини отриманого доходу від діяльності підприємства у період шлюбу. Клопотання про признання відповідної судової експертизи для визначення вартості внесеного майна у товариство або половини отриманого доходу від його діяльності у період шлюбу позивачем не заявлене.

З огляду на викладене, позов у частині стягнення зі ОСОБА_2 частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ» у сумі 15 473 191,79 грн задоволенню не підлягає. Позивач, за наявності підстав, не позбавлена можливості на захист своїх прав та законних інтересів, звернутись до суду з іншим позовом, за іншого обґрунтування.

Тому рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог про виділення права оренди, стягнення частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на підставі судових рішень та в частині стягнення частини вартості чистих активів товариства.

Суд апеляційної інстанції справу в частині задоволених позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 і ОСОБА_1 права власності по 1/2 за кожним на квартиру АДРЕСА_6 та нерухоме майно на території Королівства Іспанія не переглядає згідно вимог частини першої статті 367 ЦПК України.

Аргументи учасників справи

10 серпня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила рішення судів в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування; визнання недійсним договору купівлі-продажу гаража; здійснення поділу вказаного нерухомого майна та виділення на користь ОСОБА_12 1/2 частку майна; поділу права оренди по 1/2 земельних ділянок кадастровий номер 1225681300:01:038:0333 та кадастровий номер 1225681300:02:003:0319; стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на користь ОСОБА_2 на підставі судових рішень у сумі 2994100,20 грн, 5 500,00 Євро, 3 000,00 дол. США, 342 175,00 грн; стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ» у сумі 15 473 191,79 грн скасувати. Справу в оскаржуваній частині відмови у задоволені позовних вимог направити на новий розгляд до суду першої інстанції.?

Касаційну скаргу мотивовано наступним.

Щодо недійсності договорів та поділ цього майна

ОСОБА_13 ділянка АДРЕСА_1 набута подружжям під час перебування в шлюбу. Однак вказана земельна ділянка була переоформлена на сина ОСОБА_3 за договором дарування, окремої згоди на щодо відчуження земельної ділянки скаржник не надавала. Аналогічна ситуація із квартирою АДРЕСА_4 , гаражем АДРЕСА_5 , домоволодінням АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_3 князя (договори укладено 16 червня 2017 року). При укладені всіх договорів нотаріус посилається на наявність згоди ОСОБА_1 , що видана нею 30 травня 2017 року.

Відповідно до договору дарування квартири АДРЕСА_12 , дарувальник - ОСОБА_2 (колишній чоловік скаржниці), але він уповноважив на укладення договору від дарувальника (від себе) - ОСОБА_6 , обдаровуваним за договором є - ОСОБА_3 , але уповноваженим обдаровуваного є сам дарувальник - ОСОБА_2 . Довіреність від 12 вересня 2013 року не уповноважувала ОСОБА_2 на прийняття у власність від імені Дениса (сина скаржника) квартири АДРЕСА_12 . Аналогічна ситуація і з даруванням квартири АДРЕСА_13 , кватири АДРЕСА_14 , земельної ділянки. В основу всіх цих правочинів лягли ряд документів: довіреність від 12 вересня 2013 року та згода ОСОБА_1 від 30 травня 2017 року. Відповідно до цієї згоди, вона надає згоду своєму чоловікові - ОСОБА_2 на укладення, підписання ним договорів купівлі-продажу та на продаж і купівлю за ними будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні або подарувати ОСОБА_3 . Згоду скаржниця надавала зазначаючи, що сторонами договору, підписантами повинні бути: обдарований - ОСОБА_3 , дарувальник - ОСОБА_2 особисто (без представників). Однак сторонами - підписантами є ОСОБА_6 , ОСОБА_2 . Більш того, вчинено 6 правочинів на підставі однієї згоди і на підставі довіреності, яка не уповноважувала на прийняття в дарунок майна, що свідчить про недобросовісність ОСОБА_2 , який такими «штучними» договорами дарування вивів з режиму «спільна сумісна власність подружжя» 6 об`єктів нерухомого майна.

Аналіз змісту згоди від 30 травня 2017 року суди взагалі не здійснили, обмежившись фактом дарування майна спільному сину та посиланням на скасування такої згоди вже після вчинення правочинів, що є недопустимим з огляду за зміст принципу змагальності цивільного судочинства. Вказане свідчить, що правила, встановлені статтею 213 ЦК України, не дозволяють визначити зміст відповідної умови згоди як правочину.

Щодо поділу права оренди

Враховуючи те, що будь-яке майно, окрім виключеного з цивільного обороту може бути об`єктом спільної сумісної власності (стаття 61 СК України), а майнові права, до якого належить право оренди земельної ділянки, вважається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули такі майнові права, які в правовому режимі майна спільної сумісної власності мало б бути поділене між сторонами. Якщо суд визнає, що договори оренди були укладені в інтересах сім`ї, вважається, що право оренди, як майнове право, виникло для обох членів сім`ї. Здійснення такого права під час шлюбу мало відбутися рівноправно, а після розірвання шлюбу підлягає поділу. Відмовляючи в задоволені позовних вимог в частині виділення права оренди земельних ділянок, суди попередніх інстанцій посилалися виключно на незалучення співвідповідача - ОСОБА_4 , яка є орендарем вказаних земельних ділянок. При цьому, суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме докази, що вказані договори укладалися в інтересах сім`ї. Вказані договори укладалися з метою отримання прибутків, враховуючи загальну площе орендованої земельної ділянки 90,00 га, прибуток від оренди таких земельних ділянок був значний, вказані кошти витрачалися ОСОБА_2 в інтересах сім`ї.

Судами не зроблено висновків про те, чи відповідатимуть загальним засадам цивільного законодавства (справедливість, добросовісність та розумність) такий варіант поділу майна, за яким одному співвласнику ОСОБА_2 залишаються майнові права за всіма чинними договорами оренди земельних ділянок, можливість використовувати земельні ділянки з метою прибутку від здачі землі в суборенду, з метою зводити в установленому законом порядку будівлі і споруди (з метою отримання прибутків від будівництва), при цьому ОСОБА_1 позбавлена можливості в отриманні такого прибутку.

Щодо права вимоги до боржників

Рішенням Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2016 року та від 10 жовтня 2017 року, у справі № 205/7870/14-ц стягнуто з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 11 000,00 Євро, суму заборгованості за договором позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 6 000,00 дол. США, суму заборгованості за договорами позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 684 350,00 грн. Рішення набрало законної сили 15 грудня 2016 року. Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2018 року у справі № 199/2196/18 стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 5 979 038,00 грн, а також 9 162,40 грн судових витрат, а всього 5 988 200,40 грн. Вказані кошти, які надавалися за розпискою від 08 вересня 2010 року (предмет судової справи № 205/7870/14-ц) та за розпискою від 16 квітня 2010 року (предмет судової справи № 199/2196/18) перебували у власності сім`ї та передані у позику на поворотній основі. У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 не повідомив позивача про існування та виконання позикового зобов`язання, не залучив позивача до участі при укладенні вказаних договорів позики, не запитував згоди останньої та на власний розсуд розпорядився сімейними коштами, що зумовило виникнення права вимоги за справами № 205/7880/14-ц та № 199/2196/18. Фактично вказані рішення щодо стягнення коштів, що є майном подружжя ОСОБА_14 , можуть бути виконанні добровільно, тобто шляхом добровільної сплати таких коштів (одному з подружжя). Постанови Верховного Суду містять ряд висновків щодо поділу грошових коштів за договором позики (де кредитором є один з подружжя). Однак відсутній Висновок Верховного суду в контексті статті 70 СК України у справах відповідної категорії, якими б надавалась оцінка щодо питання поділу майна подружжя - права вимоги за рішенням суду, предметом розгляду якого стала розписка щодо передачі одним з подружжям третій особі майна, що є спільною сумісною власністю, в незалежності від виду виконання такого рішення (добровільний порядок чи примусовий порядок).

Щодо стягнення частини вартості активів ТОВ Ф. «ЕПЗ»

Відповідно до балансу станом на 31 грудня 2007 року вартість чистих активів складала 2 700 000,00 грн. Станом на 31 грудня 2013 року вартість чистих активів складала 32 420 000,00 грн. З часу існування Товариства був інший співвласник, кум родини - ОСОБА_8 , який на підставі мирової угоди (справа № 904/124516) отримав від ТОВ Ф. «ЕПЗ» в особі Ступницького В. В. в порядку статті 54 Закону України «Про господарські товариства» частки вартості частини майна товариства, що була пропорційна його частки 40 % у статутному капіталі, а саме 1 473 616,43 грн. Вказані факти є преюдиційними та не підлягають доказуванню. Відповідно вартість чистих активів Товариства з урахуванням виконаних зобов`язань становить 30 946 383,57 грн (сума є незмінною на момент припинення шлюбних відносин), а тому є доцільним стягнення на користь іншого з подружжя, на користь ОСОБА_1 15 473 191,79 грн. Факт володіння вказаними корпоративними правами ОСОБА_2 до 07 грудня 2017 року не заперечується. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Тому ОСОБА_1 має право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Однак суди не дослідили зібрані докази у справі, а саме баланс підприємства станом на 31 грудня 2007 року, реєстраційну справу № 1_224_003462_54 щодо ТОВ Ф. «ЕПЗ», матеріали витребуваної судової справи № 904/12450/16 в частині мирової угоди, баланс (звіт про фінансовий стан). Суди попередніх інстанцій лише обмежилися посиланням на витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідно до змісту якого кінцевим бенефіціарним власником ТОВ Ф. «ЕПЗ» є третя особа у справі - ОСОБА_5 , без дослідження реєстраційної справи такого товариства. Більш того, витяг не є допустимим доказом по справі. Вказаний доказ приєднано до матеріалів справи шляхом винесення протокольної ухвали. Однак вказані докази не направлялися сторонам по справі, як того вимагають норми статті 83 ЦПК України, що свідчить про недопустимість останніх.

05 жовтня 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив cкасувати постанову апеляційного суду в частині стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості автомобілів у сумі 214 715,08 грн та 463 868,23 грн, а всього 678 583,31 грн, рішення суду першої інстанції - залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що в постанові апеляційного суду зазначено, що нерухоме майно подружжя за оспорюваними договорами дарування було подароване синові позивача та відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 . У заяві від 30 травня 2017 року позивач чітко висловила свою згоду, зокрема, на здійснення ОСОБА_2 дарування будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні, сину - ОСОБА_3 . Однак, колегія суддів на свій розсуд, не дослівно, а «зокрема» тлумачила заяву, яка була зроблена ОСОБА_1 , оскільки якщо детально проаналізувати зроблену ОСОБА_1 заяву, та викласти дослівно, її зміст становить наступне: «Я, громадянка України, ОСОБА_1 надаю згоду своєму чоловікові - ОСОБА_2 на укладання, підписання ним договорів купівлі - продажу та на продаж і купівлю ним будь - якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні, або подарувати сину ОСОБА_3 ». При цьому ОСОБА_1 повідомляла, що при укладанні і підписанні чоловіком зазначених договорів, він має право самостійно визначати їх умови, ціну, строки та інше. А отже ОСОБА_1 за власним волевиявленням надала йому згоду на укладання, підписання ним договорів купівлі - продажу (без вказівки, які саме договори купівлі-продажу).

На момент продажу спірних автомобілів ОСОБА_2 заява ОСОБА_1 мала законну силу, оскільки була відкликана нею тільки від 06 грудня 2019 року, а договори купівлі-продажу автомобілів були укладені значно раніше (15 червня 2017 року) (а. с. 31, т. 1). Окрім того, за час шлюбу подружжя мало 3 автомобіля, один з яких був зареєстрований за ОСОБА_1 , був в її користуванні та вона продала його без згоди останнього, але в цьому випадку ОСОБА_1 було здійснено продаж автомобіля без згоди чоловіка, що є суттєвою відмінністю між правочинами. Є рішення суду з цього питання, яке набрало законної сили. Неточність трактування заяви ОСОБА_1 призвело до незаконного прийняття судового рішення судом апеляційної інстанції в частині оскаржуваної постанови.

Суд першої інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 не було доведено того факту, що кошти з продажу автомобілів не були використані на потреби родини, оскільки судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 ніколи не працювала та все життя вона та діти утримувалася за рахунок чоловіка. Окрім того, апеляційний суд допустив двояке трактування законодавства, а саме, в постанові апеляційного суду вказано: «приймаючи до уваги, що доказів повернення позивачці половини коштів від вартості проданих автівок відповідачем ОСОБА_2 не надано, колегія дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача половини вартості транспортних засобів у загальному розмірі 678 583,31 грн (214 715,08 грн + 463 868,23 грн)». Судом апеляційної інстанції не досліджувалося питання чи зверталась ОСОБА_1 для вжиття заходів досудового врегулювання, яким чином вона витратила грошові кошти від продажу спірних автомобілів, оскільки грошові кошти були витрачені на її утримання та освіту спільних дітей до розірвання шлюбу, один з них в той момент навчався в Іспанії до моменту офіційного розірвання шлюбу. Шлюб був розірваний 08 листопада 2019 року рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 205/3559/19. А тому апеляційним судом зроблені передчасні виводи, які не були належним чином досліджені судом та їм не було надано належну правову оцінку.

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якій просив відмовити в задоволенні касаційної скарги, а рішення суду апеляційної та першої інстанції в оскарженій частині залишити без змін.

Зазначає, що хронологічні події з відомими для позивача грошовими сумами, які мале місце за весь час подружнього життя, та все, що протягом спільного сумісного життя набуте, заробляв чоловік, на думку ОСОБА_1 мають бути поділені. Касаційна скарга містить факти, які не були підтверджені судами і першої і апеляційної інстанції. А твердження касатора, що судами було застосовано норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, взагалі не відповідає дійсним обставинам справи, оскільки в цих рішеннях Верховного суду не має ідентичної правової позиції до цієї справи.

У грудні 2023 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якій просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, постанову апеляційного суду в оскарженій частині залишити без змін.

Зазначає, що заявником належним чином не обґрунтовано посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. В іншій частині подана касаційна скарга містить цитування нормативно-правових актів, виклад обставини справи, незгоду з рішенням суду апеляційної інстанції. Фактично касаційна скарга не містить підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду та за таких обставин мала б бути повернута.

Норми законодавства свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Встановивши, що автомобілі придбані під час перебування сторін справи у зареєстрованому шлюбі, під час спільного проживання, ОСОБА_2 здійснив продаж цих автомобілів 15 червня 2017 року після припинення шлюбних відносин за ціною 429 430,16 грн та 927 736,45 грн, враховуючи, що доказів надання згоди позивачем на продаж цих автомобілів або повернення позивачу половини коштів від вартості проданих авто ОСОБА_2 не надано, колегія суду апеляційної інстанції в цій частині дійшла правильного висновку про наявність підстав для стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половини вартості транспортних засобів. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не уповноважений встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди в оскаржуваних судових рішеннях порушили норми процесуального права - пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 11 лютого 2019 року у справі № 308/2205/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 07 серпня 2019 року у справі № 496/1561/16-ц, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, від 12 червня 2020 року у справі № 2-7259/11, від 08 вересня 2021 року у справі № 761/33621/18, від 19 січня 2022 року у справі № 678/326/17, від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 756/1381/17-ц; у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс16, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17; у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2023 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2023 року продовжено ОСОБА_2 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2023 року клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року задоволено. Зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року у справі до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Рішення судів оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів та здійснення поділу цього майна, поділу права оренди земельних ділянок, стягнення зі ОСОБА_2 1/2 частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на користь ОСОБА_2 на підставі судових рішень у сумі 2994100,20 грн, 5 500,00 Євро, 3 000,00 дол. США, 342 175,00 грн, стягнення зі ОСОБА_2 частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ», а також в частині задоволених вимог ОСОБА_1 про стягнення зі ОСОБА_2 1/2 частину вартості автомобілів. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини

Судивстановили, що 19 липня 1992 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений шлюб.

Від шлюбу сторони мають двох синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

30 грудня 2009 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого останній приймає в строкове платне користування земельну ділянку, площею 33,58 га, кадастровий номер 1225681300:01:038:0333, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Зорянської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, строком дії договору на 49 років.

05 січня 2010 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого останній приймає в строкове платне користування земельну ділянку, площею 46,05 га, кадастровий номер 1225681300:02:003:0319, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком дії договору на 49 років.

Згідно пункту 36 договорів оренди від 30 грудня 2009 року та від 05 січня 2010 року зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.

ОСОБА_2 зареєстровано право власності, зокрема, на наступне нерухоме майно:

квартиру АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 20 листопада 1998 року, договору зміни виду спільної власності із спільної сумісної на спільну часткову з одночасним визначенням розміру часток у спільній частковій власності та договору купівлі-продажу 1/2 частки квартири від 14 листопада 2013 року;

квартиру АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 20 березня 2002 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради;

земельну ділянку, площею 0,0778 га (кадастровий номер 1210100000:03:211:0030) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: по АДРЕСА_1 , згідно копії державного акту на право приватної власності на землю серії Р2 № 210559, виданого Дніпропетровською міською радою 27 грудня 2002 року, на підставі рішення № 41/5 від 18 грудня 2002 року;

квартиру АДРЕСА_4 , що підтверджується витягом № 36014981 від 07 квітня 2015 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 14 серпня 2013 року;

домоволодіння АДРЕСА_1 , загальною площею 483,4 кв. м, на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_3 , виданого 23 січня 2007 року виконавчим комітетом Жовтневої районної у місті Дніпропетровську ради.

30 травня 2017 року позивач склала заяву, що посвідчена приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 2348, за змістом якої вона надає згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на укладання, підписання ним договорів купівлі-продажу та на продаж і купівлю за ними будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні, або подарувати сину ОСОБА_3

ОСОБА_2 16 червня 2017 року подарував частину нерухомого майна сину сторін ОСОБА_3 : домоволодіння АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_2 ; квартиру АДРЕСА_3 ; квартиру АДРЕСА_4 .

12 вересня 2017 року подарував земельну ділянку АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:211:0030, площею 0,0778 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за договором дарування земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 3853.

Зазначена заява ОСОБА_1 від 30 травня 2017 року була надана приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. при укладенні вказаних договорів дарування від 16 червня 2017 року № 2865, № 2861, № 2859, № 2863, від 12 вересня 2017 року № 3853.

Гараж АДРЕСА_5 був придбаний ОСОБА_3 (від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_2 ) за договором купівлі-продажу машиномісця, укладеним 27 червня 2017 року з продавцем ОСОБА_10 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 3028.

Автомобіль Mercedes-Benz GL 550, номерний знак НОМЕР_2 , 2008 року випуску, зареєстровано 18 квітня 2008 року за ОСОБА_2 ; вказаний автомобіль 15 червня 2017 року зареєстрований на нового власника, згідно договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ, сума продажу склала - 429 430,16 грн.

Автомобіль Lexus LX 570, номерний знак НОМЕР_1 , 2014 року випуску, зареєстровано 29 квітня 2014 року за ОСОБА_2 ; вказаний автомобіль 15 червня 2017 року зареєстрований на нового власника, згідно договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ, сума продажу склала - 927 736,45 грн.

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2018 року у справі № 199/2196/18 стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 5 979 038,00 грн, а також 9 162,40 грн судових витрат, а всього 5 988 200,40 грн. Вказане заочне рішення не оскаржувалось та набрало законної сили.

Стягувачем за вказаними судовими рішеннями є ОСОБА_2 .

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, зазначені судові рішення позивачкою не оскаржувались.

Суду не надано доказів часткового або повністю виконання рішень судів у справах № 199/2196/18 і № 205/7870/14-ц.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2019 року у справі № 205/3559/19, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, шлюб позивача та ОСОБА_2 розірвано. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2019 року набрало законної сили 04 лютого 2020 року. Зазначеними судовими рішеннями установлено, зокрема, що з березня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шлюбні стосунки не підтримують, спільне господарство не ведуть, живуть окремо.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на час розгляду справи кінцевим бенефіціарним власником ТОВ Ф. «ЕПЗ» є третя особа у справі - ОСОБА_5 .

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі

№ 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.47), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Диспозитивність- один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження № 61-35779св18, зазначено, що «статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують».

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). У разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц (провадження № 61-42813св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) вказано, що «приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні».

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

Отже, визнання права на частку в праві спільної сумісної власності подружжя є зміною правового режиму спільної власності (визначенням часток подружжя у спільному майні), а не способом його поділу в натурі (стаття 71 СК України). Тому визнання права на частку в праві спільної власності у спорах про поділ майна подружжя допускається як виняток, коли неможливо провести реальний поділ спільного майна, у тому числі неподільного, з виплатою компенсації вартості частки другому з подружжя.

У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (див. пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження

№ 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц зроблено висновок, що: «вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. … у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .

Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Аналіз статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин.

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження

№ 61-8829сво21)).

Суди встановили, що 30 травня 2017 року позивач склала заяву, що посвідчена приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Нощенко Н. М. за № 2348, за змістом якої вона надає згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на укладання, підписання ним договорів купівлі-продажу та на продаж і купівлю за ними будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні, або подарувати сину ОСОБА_3 ; 06 грудня 2019 року відкликала вказану заяву; ОСОБА_2 здійснив продаж автомобілів 15 червня 2017 року за ціною 429 430,16 грн за Mercedes-Benz GL 550 та 927 736,45 грн за Lexus LX 570; шлюб між сторонами розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2019 року, яким установлено, що з березня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шлюбні стосунки не підтримують, спільне господарство не ведуть, живуть окремо.

Тлумачення змісту вказаного одностороннього правочину (заяви ОСОБА_1 від 30 травня 2017 року) за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів свідчить, що позивач надала згоду «своєму чоловікові ОСОБА_2 » на: «укладання, підписання ним договорів купівлі-продажу»; «продаж і купівлю за ними будь-якого нерухомого майна, яке знаходиться в Україні»; «подарувати сину ОСОБА_3 », тобто зміст зазначеної згоди, якою станом на дату її складення передбачалось і придбання майна у спільну власність сторін як подружжя, не свідчить, що вона надана виключно на укладання договорів щодо продажу нерухомого майна, яке знаходиться в Україні.

Тому суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що доказів надання згоди позивачем на продаж вказаних автомобілів не надано та у зв`язку з цим стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості указаних автомобілів.

Суд першої інстанції при відмові у позові в цій частині виходив з того, що автомобілі були відчужені коли сторони перебували у шлюбі, а позивачем не доведено того факту, що кошти з продажу не були витрачені ОСОБА_2 на потреби родини. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .

Про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу, поділу цього майна

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зазначила, що «згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі

№ 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором».

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини перша, друга статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин.

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21)).

У справі, що переглядається:

встановивши, що оспорювані правочини про відчуження нерухомого майна (договори дарування): від 16 червня 2017 року домоволодіння АДРЕСА_15 , квартири АДРЕСА_16 , квартири АДРЕСА_17 , квартири АДРЕСА_12 (№ 2863), від 12 вересня 2017 року земельної ділянки (№ 3853) укладені одним із подружжя - ОСОБА_2 за наявності нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя - ОСОБА_1 від 30 травня 2017 року, суди дійшли обґрунтованого висновку, що підстави для визнання їх недійсними відсутні, а тому рішення судів у цій частині вимог слід залишити без змін;

оскільки позовні вимоги про поділ вказаного нерухомого майна є похідними від вимог про визнання договорів дарування указаного майна недійсними, то у їх задоволенні суди також правильно відмовили;

оскільки гараж АДРЕСА_5 був придбаний ОСОБА_3 (від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_2 ) за договором купівлі-продажу машиномісця, укладеним 27 червня 2017 року з продавцем ОСОБА_10 , то як співвідповідач за позовною вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу указаного гаража мав бути залучений ОСОБА_10 . Тому судам слід було відмовити у задоволенні цієї вимоги з підстав пред`явлення позову до неналежного складу відповідачів. За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні цієї вимоги, але помилилися щодо мотивів такої відмови. У зв`язку з чим судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Щодо визнання права оренди на 1/2 земельної ділянки 1225681300:01:038:0333, площею 33,58 га та визнання права оренди на 1/2 земельної ділянки 1225681300:02:003:0319, площею 46,05 га

Відповідно до статті 93 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі (стаття 6 Закону України «Про оренду землі»).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23)).

В доктрині права зазвичай виокремлюється компенсаційна функція, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін.

«Сompensare» (з лат.) означає відшкодовувати або урівноважувати.

По своїй суті компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквіваленту всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату.

Касаційний суд вже вказував, що в приватному праві існують численні ситуації, за яких те чи інше суб`єктивне право (зокрема, право вимоги, яке виникло на підставі договору позики) належить двом або більше суб`єктам. При цьому в різних сферах приватного права законодавець конструює відповідні правові режими і з урахуванням сутності прав, «збудовані» відповідні конструкції. Зокрема: в сфері речового права - спільна власність (глава 26 ЦК України, глава 8 СК); в сфері зобов`язального права - зобов`язання із множинністю осіб (статті 540 - 544 ЦК України); в сфері інтелектуальної власності - спільність прав (стаття 428 ЦК України) (див, зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року в справі № 646/1750/17 (провадження № 61-17405св18), від 08 листопада 2023 року в справі № 755/3412/22 (провадження № 61-2470св23); Крат В.І. Коментар статті 493 Суб`єкти права інтелектуальної власності на торговельну марку // Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 4: Право інтелектуальної власності / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків: ЕКУС, 2023. - С. 447, 449)).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Перед касаційним судом постало питання чи допустимо за позовом дружини наймача визнати право на 1/2 права оренди, яке виникло на підставі договорів оренди землі, укладених між фізичною особою (наймодавець) та чоловіком позивачки (наймач)?

Касаційний суд зауважує, що:

зобов`язальні права, які виникають на підставі того чи іншого договору є неоднорідними, та мають свою специфіку. При цьому, це позначається на можливості використати «примусовий» інструментарій для його поділу. Наприклад, право вимоги, яке виникло на підставі договору позики, є подільним правом. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть визначити як буде здійснюватися спільне право вимоги, яке виникло на підставі договору позики, так і його поділ. За наявності спору, поділ права вимоги, яке виникло на підставі договору позики, здійснюється судом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18). Тобто оскільки право вимоги, яке виникло на підставі договору позики, стосується грошей, як загального еквіваленту всіх цінностей, то можливо використати «примусовий» інструментарій для його поділу. Натомість очевидно, що право оренди має свою специфіку як в тих можливостях, що надаються наймачу, так і в існуванні його обов`язків (зокрема, внесення плати за користування предметом найму);

дійсно, множинність може існувати на стороні наймача. Це відбувається перш за все при укладенні договору найму. І звісно, подружжя (чоловік та дружина) можуть бути співнаймачами;

натомість відмінною є ситуація, коли договір найму вчиняється під час шлюбу, але наймачем виступає один із подружжя. Можливо виокремити, зокрема, два випадки: (1) учасники цивільного обороту, за відсутності спору між подружжям, з використанням договору як універсального регулятора приватних відносин не позбавлені можливості вчинити «додавання» іншого з подружжя як співнаймача, за згодою наймодавця; (2) якщо ж між подружжям є спір з приводу права оренди та відсутня згода наймодавця, то суд навряд чи може втрутитися всупереч принципу свободи договору в договір найму і використати «примусовий» інструментарій для його поділу. У такому разі задля справедливого «урівноваження» майнової втрати іншого з подружжя має застосовуватися компенсація (зокрема, компенсація внесеної наперед за рахунок спільних коштів подружжя орендної плати, або ж врахування відповідної компенсації при поділі іншого майна подружжя).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що 30 грудня 2009 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого останній приймає в строкове платне користування земельну ділянку, площею 33,58 га, кадастровий номер 1225681300:01:038:0333, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Зорянської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, строком дії договору на 49 років; 05 січня 2010 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого останній приймає в строкове платне користування земельну ділянку, площею 46,05 га, кадастровий номер 1225681300:02:003:0319, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком дії договору на 49 років. Тобто, зазначені договорим укладені в період шлюбу ОСОБА_2 зі ОСОБА_1 , а ОСОБА_4 залучена до участі у справі як третя особа;

суд першої інстанції вважав, що вимога про визнання 1/2 частки права оренди земельних ділянок не підлягає задоволенню, оскільки за ОСОБА_2 не існує зареєстрованого права власності на вказане майно, а отже яке не є спільним майном подружжя в розумінні чинного законодавства;

апеляційний суд вважав, що позовна вимога про виділення ОСОБА_1 права оренди 1/2 частки земельних ділянок без зміни кола орендарів за договорами оренди не є ефективним способом захисту. Крім того, до участі у справі не залучено у якості співвідповідача - ОСОБА_4 , яка є орендодавцем вказаних земельних ділянок, адже зміна кола орендарів вирішує питання про права, інтереси та обов`язки останньої;

суди не врахували, що зобов`язальні права, які виникають на підставі того чи іншого договору, є неоднорідними та мають свою специфіку. При цьому, це позначається на можливості використати «примусовий» інструментарій для його поділу. Якщо ж між подружжям є спір з приводу права оренди та відсутня згода наймодавця, то суд навряд чи може втрутитися всупереч принципу свободи договору в договір найму і використати «примусовий» інструментарій для його поділу. У такому разі задля справедливого «урівноваження» майнової втрати іншого з подружжя має застосовуватися компенсація (зокрема, компенсація внесеної наперед за рахунок спільних коштів подружжя орендної плати, або ж врахування відповідної компенсації при поділі іншого майна подружжя);

між подружжям є спір з приводу права оренди та відсутня згода наймодавця, позивачка вимог про компенсацію не заявляла. Тому в цій справі визнання права оренди 1/2 частки земельних ділянок, яке виникло на підставі договорів оренди землі, укладених між фізичною особою (наймодавець) та чоловіком позивачки (наймач), є неналежним способом захисту.

Таким чином, суди обґрунтовано відмовили у позові в частині вимог про поділ права оренди земельних ділянок, однак виходили з інших мотивів такої відмови. Тому судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Про стягнення частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ»

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року по справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) вказано, що:

«77. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

78. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

79. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина перша статті 149 ЦК України у вказаній редакції).

80. Тому помилковим є висновок апеляційного суду про можливість задоволення вимоги про виплату частини вартості внесеного одним з подружжя вкладу у статутний капітал товариства. Позивачка може вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі визначену на дату пред`явлення позовних вимог.

85. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення первісного позову в частині вимоги про стягнення компенсації з відповідача 750 000,00 грн, як половини вартості внесків у статутний капітал ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт» є помилковим.

86. Позивачка має право вимагати виплати їй вартості частки члена колишнього подружжя у статутному капіталі, у той же час вона заявила вимогу про грошову компенсацію їй вартості частки внеску до статутного фонду.

87. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зважає і на те, що відповідач не спростував того, що заявлений розмір позовних вимог щодо стягнення з нього 750 000 гривень не відповідає вартості його частки у статутному капіталі ТзОВ «Інноваційний дорожній ремонт.

94. З огляду на висновки сформульовані у цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснує про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі

№ 6-38цс15, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. Вказаний відступ полягає у тому, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статутний капітал цього товариства.

101. Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась)».

У справі, що переглядається:

суди встановили, що з березня 2015 року між сторонами припинені фактичні шлюбні відносини і ведення спільного господарства; відповідач був засновником ТОВ Ф. «ЕПЗ» коли сторони перебували у шлюбі; згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на час розгляду справи кінцевим бенефіціарним власником ТОВ Ф. «ЕПЗ» є третя особа у справі ОСОБА_5 ;

при зміні рішення суду першої інстанції апеляційний суд правильно вважав, що за встановлених обставин справи позивач має право вимоги поділу частки подружжя у статутному капіталі ТОВ Ф. «ЕПЗ». Разом з тим зазначив, що позивач має право на виплату половини вартості внесеного майна до статутного капіталу ТОВ Ф. «ЕПЗ» або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, позивач не навела обґрунтування розміру внесених у період шлюбу коштів (майна) подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ Ф. «ЕПЗ» на час припинення шлюбних відносин з березня 2015 року, не надала таких доказів, а відповідач не визнає суму 15 473 191,79 грн як 1/2 частки вартості внесеного майна у товариство. Тому позов у частині стягнення зі ОСОБА_2 частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ» у сумі 15 473 191,79 грн задоволенню не підлягає, а позивач, за наявності підстав, не позбавлена можливості на захист своїх прав та законних інтересів, звернутись до суду з іншим позовом, за іншого обґрунтування;

суди не врахували, що інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства, з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки подружжя у статутному капіталі; позивач навела розрахунок з відповідним обґрунтуванням визначення вартості частки подружжя у статутному капіталі ТОВ Ф. «ЕПЗ», зазначала, що відомий позивачу розмір 1/2 частки, що підлягає стягненню з відповідача, складає 15 473 191,79 грн; вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась); саме лише невизнання відповідачем вартості частки у статутному капіталі юридичної особи не є підставою відмови у задоволенні позову про поділ спільного майна подружжя, без надання доказів на спростування того, що заявлений розмір позовних вимог не відповідає такій вартості; увипадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Оскільки суди фактично не вирішили спір між сторонами в цій частині, обставини, необхідні для його вирішення, не з`ясували, судові рішення в цій частині слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Про поділу грошових коштів, які стягнуті на підставі судових рішень

Касаційний суд зауважує, що сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Зміст зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що має управомочена сторона у зобов`язанні, називається правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони є боргом.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21) зазначено, що:

«належність права вимоги, яке виникло на підставі договору позики, до спільного майна подружжя зумовлює появу в таких суб`єктів спільного права вимоги. Тобто, оскільки щодо таких об`єктів як «безтілесна річ» (зокрема, право вимоги) виключається встановлення правового режиму речового права та використання речево-правових конструкцій, то правовий режим спільної сумісної власності так позначається на праві вимоги, що зумовлює «появу» спільного права вимоги, яке виникло на підставі договору позики.

Право вимоги, яке виникло на підставі договору позики, є подільним правом. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть визначити як буде здійснюватися спільне право вимоги, яке виникло на підставі договору позики, так і його поділ. За наявності спору, поділ права вимоги, яке виникло на підставі договору позики, здійснюється судом. Касаційний суд констатує, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки для випадку, коли здійснюється судом поділ права вимоги, яке виникло на підставі договору позики. Подібною нормою є частина перша статті 71 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Тому суд при поділі права вимоги, яке виникло на підставі договору позики, в тому числі й того, заборгованість за яким стягнена рішенням суду на користь іншого з подружжя, може визнати за іншим з подружжя частки в спільному праві вимоги.

… за обставин цієї справи та відповідно до мети вирішення спору про поділ майна подружжя, можливий поділ саме права вимоги, яке виникло на підставі договору позики від 07 грудня 2009 року, заборгованість за яким стягнена рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2013 року у справі № 1007/2682/12 на користь ОСОБА_2 , та відповідно, визнання за позивачем права на частки в такому праві;

касаційний суд акцентує увагу на тому, що судове рішення про поділ права вимоги, заборгованість за яким стягнена рішенням суду на користь іншого з подружжя, є підставою для заміни сторони виконавчого провадження в порядку, передбаченому у статті 442 ЦПК України;

оскільки за встановлених судами обставин рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2013 року у справі № 1007/2682/12 на час розгляду цієї справи повністю не виконане та перебуває на примусовому виконанні, колегія суддів вважає неправильним висновок судів про стягнення з ОСОБА_2 133 544,97 грн, як половини одержаного нею від примусово стягненої з боржника частини суми боргу».

У справі, що переглядається:

суди встановили, що рішенням суду від 11 серпня 2016 року у справі № 205/7870/14-ц стягнуто з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договорами позики від 08 вересня 2010 року в розмірі 11 000,00 Євро, 6 000,00 дол. США, 684 350,00 грн; рішенням суду від 11 липня 2018 року у справі № 199/2196/18 стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики (за розписками, складеними в період з 26 вересня 2009 року до 03 червня 2010 року) у розмірі 5 979 038,00 грн, а також 9 162,40 грн судових витрат, а всього 5 988 200,40 грн;

суди вважали, що позивачем не надано суду доказів щодо виконання вказаних судових рішень та отримання ОСОБА_2 спірних коштів. Разом з цим це не позбавляє позивача звернутися до суду з позовом після виконання вказаних рішень. Апеляційний суд також вказав, що позивач не позбавлена права на оскарження судових рішень в апеляційному порядку;

суди не врахували, що право вимоги, яке виникло на підставі договору позики, є подільним правом. За наявності спору, поділ права вимоги, яке виникло на підставі договору позики, здійснюється судом. Суд при поділі права вимоги, яке виникло на підставі договору позики, в тому числі й того, заборгованість за яким стягнена рішенням суду на користь іншого з подружжя, може визнати за іншим з подружжя частки в спільному праві вимоги, якщо рішення суду на час розгляду справи не виконане;

суди не встановили обставин щодо виконання (неможливості виконання) вказаних рішень повністю або в частині, чи перебувають ці рішення на примусовому виконанні; не врахували, що саме на відповідача (стягувача за рішеннями судів) покладено обов`язок доведення вказаних обставин, а за відсутності відомостей про виконання судового рішення суд може визнати за іншим з подружжя частки в спільному праві вимоги, заборгованість за яким стягнена рішенням суду на користь другого з подружжя, що є підставою для заміни сторони виконавчого провадження в порядку, передбаченому у статті 442 ЦПК України; в разі виконання такого рішення суду на час розгляду справи - суд вирішує питання про стягнення на користь позивача відповідної компенсації.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Тому оскаржені судові рішення в цій частині належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційних скарг,з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року по справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу ОСОБА_2 слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволених вимог ОСОБА_1 про стягнення зі ОСОБА_2 1/2 частину вартості автомобілів скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині змінити в мотивувальній частині;

касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, судові рішення в частинівідмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування та поділ указаного майна залишити без змін; в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу гаража, поділ прав оренди земельних ділянок - змінити в мотивувальній частині; в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ», стягнення 1/2 частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на підставі судових рішень - скасувати, а справу в цій частині передати в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції;

Щодо розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Щодо зупинення виконання постанови апеляційного суду

Оскільки постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року в оскарженій ОСОБА_2 частині скасована, касаційний суд не поновлює її виконання.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року в частині задоволених вимог ОСОБА_1 про стягнення зі ОСОБА_2 1/2 частину вартості автомобілів скасувати, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року про відмову у позові в цій частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування та поділ указаного майна залишити без змін.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу гаража, про поділ прав оренди земельних ділянок змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , стягнення частини вартості чистих активів ТОВ Ф. «ЕПЗ», стягнення 1/2 частини грошових коштів, які присуджені до стягнення на підставі судових рішень, скасувати.

Справу № 201/13593/19 в указаній частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2022 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 червня 2023 року в скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко


Суд	Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Дата ухвалення рішення	27.11.2024
Оприлюднено	24.12.2024
Номер документу	123949162
Судочинство	Цивільне
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них