Ухвала

від 18.12.2024 по справі 917/1476/23

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 грудня 2024 року

м. Київ

Справа № 917/1476/23

Провадження № 12-57гс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Банаська О. О.,

суддів Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Губської О. А., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

перевіривши наявність підстав для розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи

за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Чорнухинський край"

на рішення Господарського суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року

у складі судді Сіроша Д. М.

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08 травня 2024 року

у складі колегії суддів Радіонової О. О. (головуючої), Істоміної О. А., Медуниці О. Є.

за позовом заступника керівника Лубенської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Чорнухинської селищної ради

до

1. Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області

2. ОСОБА_1

3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Чорнухинський край"

про визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст і підстави заявлених позовних вимог

1. У серпні 2023 року заступник керівника Лубенської окружної прокуратури Полтавської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Чорнухинської селищної ради Полтавської області до відповідачів, в якому просив:

- визнати недійсними укладені між Головним управлінням Держземагенства у Полтавській області та ОСОБА_1 такі договори оренди земельних ділянок та припинити їх на майбутнє: від 17 грудня 2014 року щодо земельної ділянки площею 35,4336 га з кадастровим номером 5325185400:00:005:0362; від 21 листопада 2014 року щодо земельної ділянки площею 60,3558 га, з кадастровим номером 5325185400:00:001:0592; від 14 травня 2015 року щодо земельної ділянки площею 18,7478 га з кадастровим номером 5325185400:00:001:0590;

- зобов`язати ОСОБА_1 та Товариство з обмеженою відповідальністю "Чорнухинський край" (далі - ТОВ "Чорнухинський край") повернути ці земельні ділянки Чорнухинській селищній раді Полтавської області.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначав, що з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) з 22 жовтня 2014 року ОСОБА_1 використав своє право на отримання землі державної власності для ведення фермерського господарства, а додатково земельні ділянки останній або фермерське господарство може отримувати на конкурентних засадах через участь у торгах. Крім того, договори оренди землі укладені без проведення нормативної грошової оцінки землі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 06 лютого 2024 року Господарський суд Полтавської області ухвалив рішення про відмову у позові.

4. Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було доведено наявності у Чорнухинської селищної ради Полтавської області права розпорядження спірними земельними ділянками на момент укладення договорів оренди землі, а відтак укладенням спірних договорів оренди землі не були порушені права та законні інтереси позивача даними правочинами.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 08 травня 2024 року Східний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове - про часткове задоволення позову; зобов`язав ОСОБА_1 та ТОВ "Чорнухинський край" повернути спірні земельні ділянки Чорнухинській селищній раді Полтавської області; в іншій частині позову відмовив.

6. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірні договори оренди землі укладено між ОСОБА_1 та ГУ Держземагенством у Полтавській області без дотримання конкурентних засад та за відсутності для цього підстав, визначених частиною другою статті 134 ЗК України, тобто спрямовані на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, що відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вказує на їх нікчемність. У зв`язку із тим, що спірні договори оренди є нікчемними, апеляційним судом було відмовлено у задоволенні позовної вимоги про визнання їх недійсними та задоволено позов лише в частині повернення спірних земельних ділянок.

Подання касаційних скарг

7. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року та постановою Східного апеляційного господарського суду від 08 травня 2024 року, ОСОБА_1 та ТОВ "Чорнухинський край" звернулись з касаційними скаргами, в яких просять зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові з підстав пропуску позовної давності.

8. Підставою касаційного оскарження постанови апеляційної інстанції скаржники визначили неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме частини другої статті 134 ЗК України, застосування судом апеляційної інстанції приписів статті 228 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 березня 2024 року у справі № 922/3953/21 та від 09 квітня 2024 року у справі № 629/6198/21, в результаті неправильної кваліфікації правочину судом апеляційної інстанції не було враховано та не надано оцінку доводам відповідачів щодо застосування наслідків пропуску строків позовної давності прокурором.

9. ОСОБА_1 посилається на те, що на момент прийняття спірних наказів про затвердження документації із землеустрою та передачі земельних ділянок в оренду не набрав чинності Закон України від 18 лютого 2016 року № 1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів" (далі - Закон № 1012- VIII), а тому норми ЗК України не забороняли передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства без проведення конкурсу. Наведене, на думку скаржника, спростовує висновки суду апеляційної інстанції щодо нікчемності спірних договорів оренди.

Рух касаційних скарг

10. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 червня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ТОВ "Чорнухинський край" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 08 травня 2024 року та рішення Господарського суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року у справі № 917/1476/23, відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_1 та ТОВ "Чорнухинський край" про зупинення виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 08 травня 2024 року.

11. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 08 травня 2024 року.

12. 25 вересня 2024 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу № 917/1476/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 - з питання звужувального тлумачення частин першої та другої статті 228 ЦК України та наявності виключної правової проблеми щодо застосування статті 134 ЗК України до набрання чинності Законом № 1012 -VIII, яка передбачала, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

13. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив таке, що ключовим питанням яке постало у справі № 917/1476/23 є питання щодо нікчемності чи оспорюваності договорів оренди земельних ділянок відповідно до положень частин першої та другої статті 228 ЦК України, укладених до набрання чинності Законом № 1012 -VIII.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду України

14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що Верховним Судом України у постановах від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 сформовано такі висновки:

- постанова Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15

«Положеннями цієї статті визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, які порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо»

- постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15

«Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо».

15. Водночас, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що цими висновками Верховний Суд України безпідставно звузив зміст законодавчих норм частин першої та другої статті 228 ЦК України та встановив не передбачені цими нормами умови їх застосування (зокрема, щодо встановлення вини, доказом якої може бути вирок суду).

16. Колегія суддів з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 01вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20), від 16листопада 2022 року у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21) зазначає, що не можна доводити вину сторін правочину вироком суду у кримінальній справі. Таким вироком встановлюється вина у вчиненні злочину, а не в укладенні правочину. Якщо ж суд, мотивуючи вирок, зробить висновок, що правочин укладений з вини засудженого чи іншої особи, то такий висновок є правовим висновком, а не обставиною. До обставин належать лише дії та події, з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків.

17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає необхідним відступити від висновків щодо застосування частин першої та другої статті 228 ЦК України, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 та вказати, що для застосування частин першої та другої статті 228 ЦК України вину сторін правочину взагалі не слід встановлювати. Навіть якщо уявити, що сторони чи одна із сторін уклала правочин без вини, це не може легалізувати заборонений правочин. Втім, "безвинність" укладення правочину, який є нікчемним відповідно до закону, насправді виключається, оскільки кожна сторона правочину знає чи має знати, що вона вчиняє незаконний правочин. Водночас нікчемність правочину не є відповідальністю сторін за його вчинення, а тому з`ясування вини позбавлене змісту. Таким чином, наявність чи відсутність вини сторони чи сторін правочину не має правового значення, а тому вина не підлягає доказуванню і не є передумовою застосування частин першої та другої статті 228 ЦК України.

18. Колегія суддів посилається на те, що зазначені висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово формулювала висновки про нікчемність правочину, що охоплюється гіпотезою частини першої статті 228 ЦК України (постанова від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23), при цьому, не вдаючись ні до аналізу наявності особливої небезпечності порушення, зокрема, для інтересів держави і суспільства загалом, ані до дослідження наявності чи відсутності вини сторін правочину, ані до аналізу інших умов застосування частин першої та другої статті 228 ЦК України, викладених у постановах ВСУ від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15.

19. Посилаючись на те, що відсутність відступу Великої Палати Верховного Суду від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 призводить до стану правової невизначеності, колегія суддів наводить протилежні між собою підходи щодо кваліфікації договорів оспорюваними чи нікчемними у спірних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду:

- у постанові від 09 серпня 2023 року у cправі № 922/1832/19 (пункт 4.21) Верховний Суд зробив висновок, що оскільки спірний договір за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці другому частини другої статті 134 ЗК України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, такий договір згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним. Подібні за змістом висновки сформульовані у постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року у cправі № 922/1130/23 (пункти 5.14, 5.19, 5.21). При цьому Верховний Суд посилався на правові позиції Великої Палати Верховного Суду;

- у постановах від 12 березня 2024 року у cправі № 922/3953/21, від 09 квітня 2024 року у cправі № 629/6198/21, від 21 травня 2024 року у cправі № 622/1061/21 Верховний Суд зробив висновок про незастосовність частин першої та другої статті 228 ЦК України і оспорюваність договору, укладеного без проведення земельних торгів всупереч вимогам законодавства. Цих висновків Верховний Суд дійшов з посиланням на висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, які, у свою чергу, сформульовані з урахуванням висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15.

Щодо виключної правової проблеми

20. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає, що у цій справі наявна виключна правова проблема щодо застосування статті 134 ЗК України до набрання чинності Законом № 1012 -VIII, яка передбачала, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

21. Так, у цій справі прокурор посилається, зокрема, на те, що відповідач, використавши своє право на позаконкурсне отримання земель для створення фермерського господарства, повторно звернувся до ГУ Держземагенства та отримав на позаконкурсній основі три земельні ділянки, що, на думку прокурора, є протиправним.

22. Водночас, відповідачі посилаються на те, що частина друга статті 134 ЗК України в редакції станом на час укладення договорів оренди землі (17 грудня 2014 року, 21 листопада 2014 року та 14 травня 2015 року) передбачала, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Це положення було виключене (шляхом викладення абзацу шістнадцятого частини другої статті 134 ЗК України в новій редакції) Законом № 1012-VIII, який набув чинності 03 квітня 2016 року, тобто пізніше укладення договорів оренди землі. Тому, на думку відповідачів, до набрання чинності зазначеним Законом особа могла одержувати земельні ділянки, зокрема в оренду для ведення фермерського господарства, на неконкурентних засадах необмежену кількість разів.

23. В ухвалі зазначено, що питання застосування частини другої статті 134 ЗК України в редакції до 03 квітня 2016 року неодноразово поставало перед Верховним Судом, але не отримало однозначного вирішення.

24. Посилаючись, зокрема на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19, колегія суддів виснувала, що Велика Палата Верховного Суду не сформулювала власних висновків щодо правомірності чи неправомірності отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства до 03 квітня 2016 року повторно чи багаторазово на неконкурентній основі. Водночас, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду такий висновок є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, тобто його відсутність становить виключну правову проблему (частина п`ята статті 302 ГПК України).

25. На підставі комплексного аналізу абзацу 16 частини другої статті 134 ЗК України (в редакції до набрання чинності Законом № 1012- VIII), статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" колегія суддів вважає за необхідне сформулювати висновок про те, що повторне передання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі було незаконним і до набрання чинності Законом № 1012- VIII.

26. Стосовно якісного критерію виключності правової проблем колегія суддів посилається на відсутність сталої судової практики в питанні про те чи є правомірним повторне передання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

27. З метою відображення кількісного критерію виключності правової проблеми, Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду навів різну судову практику Верховного Суду зі спірного питання, зокрема:

- у постановах від 18 вересня 2024 року у cправі № 622/1056/21, від 12 березня 2024 року у справі № 922/3953/21, від 09 квітня 2024 року у справі № 629/6198/21, від 21 травня 2024 року у справі № 622/1061/21, від 25 червня 2024 року у справі № 622/1370/19, від 26 червня 2024 року у справі № 917/1706/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1707/23, від 12 червня 2024 року у справі № 917/1708/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1709/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1710/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1795/23, від 19 червня 2024 року у справі № 917/1796/23, від 12 березня 2024 року у справі № 922/3953/21 - суди виходили з того, що договори оренди, які укладені за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) більше одного разу є оспорюваними;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, у постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року у cправі № 922/1130/23 та від 09 серпня 2023 року у cправі № 922/1832/19 - суди виходили з того, що договори оренди, укладені без дотримання конкурентних засад спрямовані на незаконне заволодіння земельними ділянками комунальної власності є такими, що згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними.

28. У підсумку, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України вважає необхідним відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 - з питання звужувального тлумачення частин першої та другої статті 228 ЦК України та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 вересня 2024 року у cправі № 622/1056/21, від 12 березня 2024 року у справі № 922/3953/21, від 09 квітня 2024 року у справі № 629/6198/21, від 21 травня 2024 року у справі № 622/1061/21, від 25 червня 2024 року у справі № 622/1370/19, від 26 червня 2024 року у справі № 917/1706/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1707/23, від 12 червня 2024 року у справі № 917/1708/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1709/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1710/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1795/23, від 19 червня 2024 року у справі № 917/1796/23 - з питання визнання оспорюваними (а не нікчемними) договорів оренди, які укладені за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) більше одного разу.

Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, постановляючи ухвалу

29. Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для прийняття цієї справи до свого розгляду з огляду на таке.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду України

30. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України ?Про судоустрій та статус суддів? передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

31. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), заява N 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

32. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону України ?Про судоустрій та статус суддів? тa ГПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

33. Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону України ?Про судоустрій та статус суддів? Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

34. Оцінюючи наявність підстав для прийняття справи до розгляду, Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

35. Таким чином, умовою прийняття до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи з підстав, передбачених пунктом 7 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, є встановлення подібності правовідносин, щодо яких сформульовано висновок про застосування норми права, від якого колегія суддів (палата, об`єднана палата) касаційного суду пропонує відступити.

36. З цією метою слід звернутись до практики Великої Палати Верховного Суду, а саме до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) за змістом якої для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями.

37. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

38. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

39. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності потрібно насамперед визначити, які саме правовідносини є спірними, й лише після цього порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій), і у разі потреби, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. З метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

40. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування потрібно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за потреби, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

41. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

42. Як вже зазначалось, передаючи цю справу на розгляду Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постановахвід 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15.

43. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 слідує, що позивач пред`явив позов про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру в рахунок погашення заборгованості на підставі кредитного договору, право вимоги за яким було відступлено за договором факторингу. Верховний Суд України за результатами розгляду справи на підставі аналізу статей 228, 1077, 1078, 1079 ЦК України дійшов висновку, що договір факторингу є самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Сторонами договору є фактор і клієнт. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа ? підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Зміст договору факторингу полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж. Отже договір факторингу не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а тому не є таким, що порушує публічний порядок.

44. У справі № 6-1528цс15 прокурор в інтересах держави в особі Львівської міської ради звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив визнати недійсною з моменту її вчинення та скасувати державну реєстрацію права власності, визнати незаконним та скасувати розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру, визнати недійсною з моменту її вчинення та скасувати державну реєстрацію права власності з огляду на наявність вироку суду про визнання винними у вчинені злочинів осіб, які шляхом вчинення шахрайських дій, у тому числі й щодо приватизації, заволоділи спірною квартирою, оформили право власності на квартиру та в подальшому її продали, тобто такими діями діями вони порушили публічний порядок і як наслідок правочин щодо подальшого відчуження квартири (договір купівлі-продажу) є нікчемним. Верховний Суд України за результатами перегляду справи на підставі аналізу статей 203, 215, 228 ЦК України дійшов висновку, що розпорядження районної адміністрації щодо передачі квартири у власність, державна реєстрація права власності на квартиру та свідоцтво про право власності на неї є правочинами, які вчинено з порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» з огляду на встановлені вироком суду обставини відносно шахрайських дій відповідних осіб щодо приватизації спірної квартири. Договір купівлі-продажу цієї квартири, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права власності, скасовану судом, є самостійним цивільно-правовим договором, зміст якого полягає в передачі продавцем майна покупцеві зі сплатою останнім певної грошової суми. Предметом цього договору є квартира, яка перебувала у власності продавця на момент укладення договору. Суд установив, що цей договір укладено за наявності умислу щодо настання протиправних наслідків лише з боку однієї зі сторін - продавця; покупець за договором є добросовісним набувачем. Таким чином, спірні правочини не посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямовані на порушення публічного порядку, а відтак не є такими, що порушують публічний порядок.

45. З наведеного вище слідує, що Верховний Суд України як у справі № 6-166цс15, яка стосується спору пов'язаного з факторинговими правовідносинами, так і у справі № 6-1528цс15, яка стосується спору пов'язаного з незаконним заволодінням та подальшим відчуженням квартири відмовляючи в задоволенні позову не ставив в основу такого рішення висновок щодо необхідності встановлення вини, доказом якої може бути вирок суду для кваліфікації правочину нікчемним за статтею 228 ЦК України.

46. Натомість, у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, предметом спору є вимога про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, яка обґрунтована тим, що відповідач, використавши своє право на позаконкурсне отримання земель для створення фермерського господарства, повторно отримав на позаконкурсній основі три земельні ділянки. Спірні правовідносини у цій справі виникли на підставі положень частини другої статті 134 ЗК України (в редакції до набрання чинності Законом № 1012-VIII).

47. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує неподібність правовідносин, у справі, що передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з правовідносинами, які були предметом розгляду Верховного Суду України у справах №№ 6-166цс15 та 6-1528цс15.

48. Водночас навіть якщо дійти висновку про універсальний характер висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 в частині необхідності встановлення наявності вини (вироку, як доказу вини) при кваліфікації правочинів нікчемними за частинами першою, другою статті 228 ЦК України, слід звернути увагу на те, що власне сама колегія суддів в ухвалі від 25 вересня 2024 року посилається на відмінні правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частин першої, другої статті 228 ЦК України, викладені у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-86гс20), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23) (пункти 45 - 48 ухвали).

49. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду наголошує на усталеному підході про те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати касаційного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду. Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22). Аналогічна позиція викладена в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 757/563/20, від 04 листопада 2019 року у справі № 916/313/18, від 09 серпня 2019 року у справі № 910/12968/17, від 30 жовтня 2024 року у справі № 910/18526/21.

50. При цьому відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).

51. Посилання колегії суддів про те, що відсутність відступу Великої Палати Верховного Суду від висновків, наведених у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 призводить до стану правової невизначеності, оскільки у практиці Верховного Суду сформовані різні підходи до кваліфікації нікчемними чи оспорюваними правочинів у подібних правовідносинах, є непереконливим та суперечливим з таких міркувань.

52. Дійсно, як і зазначає колегія суддів, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 березня 2024 року у cправі № 922/3953/21, від 09 квітня 2024 року у cправі № 629/6198/21, від 21 травня 2024 року у cправі № 622/1061/21 з посиланням на постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 лютого 2024 року у справі № 917/1173/22, яка, в свою чергу сформувала висновок з посиланням на постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15, дійшов висновку про незастосовність частин першої та другої статті 228 ЦК України і оспорюваність правочину, укладеного без проведення земельних торгів всупереч вимогам законодавства.

53. Однак, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що аналіз змісту висновків, сформованих Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у справах №№ 922/3953/21, 629/6198/21, 622/1061/21, не свідчить про необхідність встановлення наявності вини (вироку, як доказу вини) при кваліфікації правочинів нікчемними за частинами першою, другою статті 228 ЦК України, з чим не погоджується колегія суддів і від чого вона хотіла відступити.

54. Оскільки Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справах №№ 922/3953/21, 629/6198/21, 622/1061/21 фактично не застосував висновки, наведені у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 в контексті окресленої колегією суддів в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Судупроблематики тому відсутні підстави для твердження про те, що відсутність відступу від наведених висновків Верховного Суду України є чинником правової невизначеності в судовій практиці.

55. У свою чергу, як зазначала колегія суддів в ухвалі від 25 вересня 2024 року, Верховний Суд у постановах від 09 серпня 2023 року у cправі № 922/1832/19, від 10 січня 2024 року у cправі № 922/1130/23 сформував підхід про нікчемність договору, згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності з посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду (пункт 51 ухвали), що з огляду зміст пунктів 48-49 цієї ухвали свідчить про відсутність правової невизначеності в цій категорії спорів.

Щодо виключної правової проблеми

56. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

57. Виходячи з наведених критеріїв Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, має обґрунтувати її наявність за кількісним та якісним критеріями, зокрема, навести інші справи різних юрисдикцій у яких мала місце зазначена правова проблема, наявність різної судової практики її вирішення тощо.

58. Кількісний критерій відбиває той факт, що правова проблема наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

59. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми є нагальним для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

60. Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує із забезпеченням єдності судової практики, не наполягаючи на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Водночас наявність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

61. При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, враховується: 1) наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей; 3) чи були такі механізми запроваджені і, якщо так, то чи були вони ефективними.

62. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 25 вересня 2024 року про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначаючи про наявність якісних критерії виключності правової проблеми, посилається на відсутність сталої судової практики в питанні про те чи є правомірним повторне передання земельної ділянки для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі до набрання чинності Законом № 1012-VIII та відсутність формулювання таких висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19.

63. Відображаючи кількісний критерій наявності виключної правової проблеми, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду наводить протилежну судову практику Верховного Суду щодо кваліфікації правочинів оспорюваними чи нікчемними у спірних правовідносинах.

64. Однак, визначивши, що якісним критерієм наявності виключної правової проблеми є відсутність сталої судової практики та існування протилежних підходів щодо кваліфікації правочинів у подібних спорах оспорюваними чи нікчемними, колегія суддів, обґрунтовуючи наявність кількісного критерію посилається, з поміж іншого, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, як на приклад підходу для кваліфікації правочину нікчемним у спірних правовідносинах.

65. Велика Палата Верховного Суду вчергове наголошує, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати касаційного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду. Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

66. Поряд з цим, незважаючи на обґрунтування наявності виключної правової проблеми у цій справі, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що справа № 917/1476/23 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, з огляду на необхідність відступу як від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 06 липня 2015 року у справі № 6-166цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 - з питання звужувального тлумачення частин першої та другої статті 228 ЦК України так і від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 вересня 2024 року у cправі № 622/1056/21, від 12 березня 2024 року у справі № 922/3953/21, від 09 квітня 2024 року у справі № 629/6198/21, від 21 травня 2024 року у справі № 622/1061/21, від 25 червня 2024 року у справі № 622/1370/19, від 26 червня 2024 року у справі № 917/1706/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1707/23, від 12 червня 2024 року у справі № 917/1708/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1709/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1710/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1795/23, від 19 червня 2024 року у справі № 917/1796/23 - з питання визнання оспорюваними (а не нікчемними) договорів оренди, які укладені за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) більше одного разу.

67. Водночас щодо посилання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на необхідність відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 вересня 2024 року у справі № 622/1056/21, від 12 березня 2024 року у справі № 922/3953/21, від 09 квітня 2024 року у справі № 629/6198/21, від 21 травня 2024 року у справі № 622/1061/21, від 25 червня 2024 року у справі № 622/1370/19, від 26 червня 2024 року у справі № 917/1706/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1707/23, від 12 червня 2024 року у справі № 917/1708/23, від 18 червня 2024 року у справі № 917/1709/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1710/23, від 11 червня 2024 року у справі № 917/1795/23, від 19 червня 2024 року у справі № 917/1796/23 слід зазначити, що останні були прийняті Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.

68. Частиною третьою статті 302 ГПК України передбачено можливість передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у разі необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

69. Водночас, відповідно до частин першої, другої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

70. Відтак, питання відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справах №№ 622/1056/21, 922/3953/21, 629/6198/21, 622/1061/21, 622/1370/19, 917/1706/23, 917/1707/23, 917/1708/23, 917/1709/23, 917/1710/23, 917/1795/23, 917/1796/23 має розглядатися судовою палатою / об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно до частин першої, другої статті 302 ГПК України.

Загальні висновки

71. Відповідно до частини шостої статті 303, підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

72. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи № 917/1476/23 на її розгляд і повернення справи відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду в порядку частини шостої статті 303, підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303, підпунктом 7 пункту 1 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

1. Справу № 917/1476/23 (провадження № 12-57гс24) за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Чорнухинський край» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 08 травня 2024 року та рішення Господарського суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року - повернути відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. О. БанаськоСудді: О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний О. А. Губська О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач В. В. Король В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова