Постанова

від 12.12.2024 по справі 953/1084/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 953/1084/21

Номер провадження22-ц/818/2701/24

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2024 року м. Харків

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Мальованого Ю.М.,

суддів: Маміної О.В., Яцини В.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 травня 2024 року в складі судді Колесник С.А. у справі № 953/1084/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕЙ ТІ ФІНАНС», Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої Ольги Олександрівни, Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємець Івана Олександровича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Карточка плюс», ОСОБА_4 , про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним договору, витребування майна із незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2021 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕЙ ТІ ФІНАНС» (далі ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС»), Приватного нотаріусу Харківського міського нотаріального округу (далі -ХМНО) Вахрушевої Ольги Олександрівни, Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємець Івана Олександровича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Карточка плюс» (далі ТОВ «ФК «Карточка плюс»), ОСОБА_4 , про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним договору, витребування майна із незаконного володіння.

Позов мотивовано тим, що 05 червня 2008 року між позивачем та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі- ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі «ОТП Банк»), укладено Кредитний договір № МL700/1189/2008, за яким Банком надано кредит у розмірі 1159 130,00 грн строком до 05 червня 2023 року.

В забезпечення виконання зобов`язань між сторонами в цей же день укладено Договір іпотеки № РМL700/1189/2008, предметом якого була належна йому квартира АДРЕСА_1 .

У подальшому право вимоги за цим Кредитним договором та договором Іпотеки ПАТ «ОТП Банк» на підставі Договору факторингу від 05 червня 2014 року було передано до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі ТОВ «ОТП Факторинг Україна»).

Зазначав, що він звертався до суду з позовом до ПАТ «ОТП Банк» в особі Регіонального відділення АТ «ОТП Банк» в м. Харкові про визнання недійсними з моменту укладення Кредитного договору № МL700/1189/2008 від 05 червня 2008 року та Договору іпотеки № РМL700/1189/2008 від 05 червня 2008 року.

Відповідно до Висновку судової економічної експертизи № 11195 ХНДІСЕ ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса від 19 лютого 2016 року сума наданого кредиту за Кредитним договором № МL700/1189/2008 від 05 червня 2008 року підтверджується в розмірі 1 159 130,00 грн. Загальна сума, сплачена Позичальником на користь Банку, становить 1 267 001,85 грн, що на 107 871,85 грн більше ніж отримано.

01 вересня 2020 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі відповідного правочину відступило ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» права вимоги за кредитними та іпотечним договорами.

Рішенням Приватного нотаріуса ХМНО Вахрушевої О.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 листопада 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС», номер запису про право власності 39272093, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2226165963101.

Зазначав, що вказана квартира належала йому на підставі Договору купівлі-продажу від 04 липня 2006 року в якій окрім нього проживає його дружина ОСОБА_2 , донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та онука ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначав, що в порушення умов договору він не отримував Іпотечне Повідомлення щодо розміру заборгованості, яку мав би погасити у встановлений строк.

Вважав, що ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» не дотримано вимоги Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки необхідні документи для проведення реєстрації права власності, які б були зібрані у належний та законний спосіб, реєстратору надані не були, а тому товариство не мало правових підстав здійснювати за собою реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2020 року було заборонено відчуження квартири АДРЕСА_1 . Проте, 30 листопада 2020 року приватний нотаріус ХМНО Ємець І.О. посвідчив договір купівлі-продажу квартири, який було укладено між ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» та ОСОБА_3 .

Зазначав, що у Договорі купівлі-продажу від 30 листопада 2020 року оціночна вартість квартири зазначена у розмірі 250 000,00 грн є штучно суттєво заниженою, та не наближеною до ринкової вартості, оскільки зазначена сума є меншою ніж заборгованість та він позбавлений можливості отримати залишок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки.

Згода напридбання квартири ОСОБА_3 від їїчоловіка ОСОБА_8 мала б бути оформлена нотаріально 30 листопада 2020 року в день укладання Договору купівлі-продажу, як це передбачено п.4 глави 1 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Позивач також вказував, що він весь час безперервно проживає у квартирі разом із своєю сім`єю, але ОСОБА_3 до квартири не заходила та не оглядала її, тому умови договору щодо проведення огляду квартири покупцем не відповідають дійсності.

Також, Договором купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 , як покупцю, надається право сплатити цю занижену ціну аж до 30 листопада 2021 року, що на думку позивача свідчить про штучність та удаваність цього правочину, оскільки із нього не вбачається бажання кредитора як можна скоріше отримати покриття боргу в повному обсязі та в найкоротші строки.

Посилаючись на вказані обставини ОСОБА_5 просив:

- визнати протиправними дії Приватного нотаріуса ХМНО Вахрушевої О.О. в частині реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» та скасувати реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 16 листопада 2020 року, номер запису про право власності 39272093, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2226165963101;

- визнати протиправним рішення Приватного нотаріуса ХМНО Ємця І.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 55416990 від 30 листопада 2020 року про реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ;

- скасувати рішення Приватного нотаріуса ХМНО Ємця І.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 55416990 від 30 листопада 2020 року, та реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 30 листопада 2020 року, номер запису про право власності 39441606, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2226165963101;

- визнати недійсним з моменту укладання Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 30 листопада 2020 року, укладеного між ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» та ОСОБА_3 , посвідченого Приватним нотаріусом ХМНО Ємцем І.О., зареєстрованого в реєстрі № 7009;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 ;

- стягнути судові витрати.

26 лютого 2021 через систему «Електронний суд» ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» подано відзив на позовну заяву, в якому товариство просило відмовити у задоволенні позовної заяви.

Відзив мотивовано тим, що Договором іпотеки № РМL 700/1189/2008 передбачено право іпотекодержателя на позасудовий порядок реєстрації права власності на предмет іпотеки, згідно із ст. 37 ЗУ «Про іпотеку».

ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» двічі, з періодичністю один місяць направлені на адресу боржника письмові вимоги про усунення порушення основного зобов`язання. Засвідчені копії письмових вимог про усунення порушення основного зобов`язання, докази їх направлення, довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу та всі інші документи надані державному реєстратору, а тому ПН ХМНО Вахрушева О.О. при реєстрації права власності на іпотечне майно за товариством діяла у межах та у спосіб передбачений діючим законодавством.

Позивач не є стороною договору купівлі-продажу № 7009 від 30 листопада 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Ємецем І.О., спірне майно вибуло з його володіння не на підставі вказаного правочину, а на підставі рішення державного реєстратора. Вимоги позивача про визнання договору купівлі-продажу № 7009 від 30 листопада 2020 року недійсним є неефективним способом захисту його прав та жодним чином не можуть призвести до їх відновлення.

У квітні 2021 року ОСОБА_3 подала відзив на позовну заяву, в якому просила позов залишити без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що вона є добросовісним набувачем, оскільки правомірно, на підставі Закону набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 , а тому підстави для витребування у неї майна відсутні. На час укладання правочину їй не було відомо про історію передачі прав на квартиру, обтяження цього майна, реєстрацію майнових прав на спірну квартиру.

У грудні 2021 року позивачем було змінено підстави позову.

ОСОБА_5 зазначав, що перехід Права вимоги за Кредитним договором здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а тому 16 листопада 2020 року Приватним нотаріусом ХМНО Вахрушевою О.О. право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» зареєстровано без достатніх правових підстав.

Зазначав, що він не був повідомлений про заміну кредитора в основному зобов`язанні, у зв`язку з чим був позбавлений можливості виконати свої обов`язки перед новим кредитором.

Також зазначав, що заборгованість, в рахунок якої звернуто стягнення на предмет іпотеки не є безспірною, оскільки на час вчинення оскаржуваних дій в провадженні Дергачівського районного суду Харківської області перебувала справа № 619/5042/14-ц за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до нього про стягнення боргу, розмір якого ним не визнається.

Вказував, що приватним нотаріусом ХМНО Вахрушевою О.О. здійснено реєстрацію права власності за ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» за відсутності документів, які передбачені п.61 Порядку державної реєстрації та підтверджують факти порушення основного зобов`язання.

Документи, які були надані ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» реєстратору не підтверджують факт існування порушення основного зобов`язання ОСОБА_5 перед ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» за Кредитним договором № МL700/1189/2008 від 05 червня 2008 року і, відповідно, не підтверджують факт настання іпотечного випадку за Договором іпотеки № РМL700/1189/2008 від 05 червня 2008 року.

Окрім цього, на думку позивача, є незаконним відступлення ТОВ «Фінансова компанія «Карточка плюс» права вимоги за Кредитним договором МЕ700/1189/2008 від 05 червня 2008 року та права вимоги за Договором іпотеки № РМЕ700/1189/2008 від 05 червня 2008 року на користь фізичної особи ОСОБА_4 . Відступлення права вимоги Кредитним договором МЕ700/1189/2008 від 05 червня 2008 року та права вимоги за Договором іпотеки № РМЕ700/1189/2008 від 05 червня 2008 року ОСОБА_4 суперечить ст. 1083 ЦК України, оскільки договір факторингу мав бути укладений тільки з фінансовою установою, а не з фізичною особою.

Зважаючи, що у ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» є лише одна ліцензія на факторинг з переліку, наведеного у частині 1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», подальший перехід права вимоги від ОСОБА_4 до цього товариства також був незаконний.

Вказував, що приватний нотаріус ХМНО Вахрушева О.О. зареєструвала за ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» право власності на квартиру АДРЕСА_1 з порушенням вимог статей 35, 36 та 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки спірна квартира незаконно та поза його волею вибула із його власності.

Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2020 року заборонено відчуження квартири АДРЕСА_1 . Проте, 30 листопада 2020 року приватним нотаріусом ХМНО Ємець І.О. було посвідчено договір купівлі-продажу щодо спірної квартири між ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» на користь ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки вона не проявила розумну обачність щодо наявності обтяжень на квартиру, жодного разу не відвідувала майно до його набуття у власність; разом з ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» ввела в оману Приватного нотаріуса ХМНО Ємця І.О. щодо відсутності спорів щодо цього майна та наявності родинних зв?язків із ОСОБА_4 . Вважає, що відповідачка не мала намір набути у власність вказану квартиру та користуватись нею, а прагнула до отримання обманним шляхом неправомірної вигоди від подальшого продажу спірною квартири за ціною у десяток разів вищою, ніж витратила на її придбання.

18 січня 2022 року ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» подано пояснення, в яких просило позов залишити без задоволення.

Пояснення мотивовано тим, що підписуючи договір іпотеки, ОСОБА_8 погодив всі умови, які викладені в договорі; підтвердив свою згоду на передачу у власність іпотекодержателю Предмета іпотеки у випадку виникнення у Іпотекодержателя права звернення стягнення на Предмет іпотеки, відповідно до умов цього Договору та вимог чинного законодавства України.

Умовами кредитного договору та умов договору іпотеки сторони погодили, що усі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур`єром, телефоном або вручені особисто та за зазначеними адресами сторін. Позивачем було визначено для листування: АДРЕСА_2 , на яку двічі направлені на адресу боржника письмові вимоги про усунення порушення основного зобов`язання. Іншу адресу фактичного проживання позивчаем повідомлено не було, а тому іпотекодержателем вжито всі заходи для повідомлення боржника про наявність заборгованості. Проте, позивачем не було виконано своїх обов`язків щодо погашення заборгованості за кредитним договором ані первісному кредитору, ані наступному.

Також вимоги позивача про визнання договору купівлі-продажу № 7009 від 30 листопада 2020 року недійсним є неефективним способом захисту його прав та жодним чином не можуть призвести до їх відновлення.

ОСОБА_8 не надано належних та допустимих доказів протиправності дій державного реєстратора, а тому відсутні підстави для витребування майна від останнього власника ОСОБА_3 .

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 29 січня 2024 року залучено в якості правонаступника ОСОБА_5 його дружину - ОСОБА_2 .

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 02 травня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , квартиру АДРЕСА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» не було надано до державного реєстратора документи, передбачені п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудового порядку здійснено з порушенням вимог закону. Зважаючи, що ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» не набуло право власності на спірне майно у встановленому законом порядку, подальше його відчуження є також неправомірним.

Оцінюючи наявність підстав для витребування майна, суд першої інстанції виходив з того, що перед укладання договору купівлі-продажу майна ОСОБА_3 не проявила розумну обачність та не ознайомилась із історією вибуття квартири. Крім того, на час набуття права власності на квартиру вона мала можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що її онук ОСОБА_4 не міг набувати право вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки, а тому не мав права відчужувати це право. Зважаючи, що ОСОБА_3 не є добросовісним набувачам спірної квартири, наявні підстави для витребування майна з її володіння на користь позивачки.

01 червня 2024 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Адамова Іммілейла Хаганіївна, на вказане судове рішення подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов залишити без задоволення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що вона є добросовісним власником майна, правомірно набула право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , а тому підстави для витребування квартири відсутні.

На виконання норм Закону України «Про іпотеку», Іпотекодержатель надіслав письмові вимоги про усунення порушення основного зобов`язання Іпотекодавцю, відповідні докази про що містяться в матеріалах реєстраційної справи, а тому висновки суду першої інстанції про порушення Порядку є необґрунтованими.

Зважаючи, що оскільки відомості про ухвалу суду, якою було вжито заходи забезпечення позову, не було внесено державним реєстратором до Реєстру обтяжень, доводи позивача щодо недійсності правочину з підстав вчинення правочину під час існування заборони відчуження майна є необґрунтованими.

18 липня 2024 року ОСОБА_2 , подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просила рішення суду залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_3 є родичкою - бабою ОСОБА_4 , а тому вона мала об`єктивну можливість дізнатися як від продавця за договором ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС», так і від свого онука, який був попереднім власником права вимоги щодо спірного кредитного та іпотечного договорів, про наявні судові спори відносно квартири.

Вказувала на неправомірність переходу права вимоги до ОСОБА_4 , який не мав право на здійснення фінансових операцій.

Документи, надані для проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» не є документами, які відповідають вимогам п. 61 Порядку. Під час проведення реєстрації права власності за ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» було використано звіт про оцінку майна, складений ТОВ «Оціночна фірма «Форватор» 26 жовтня 2020 року. Однак, цей звіт не було зареєстровано в Єдиній базі даних звітів про оцінку, а також, в межах кримінального провадження за номером 12021220490000243 було встановлено, що директор ТОВ «Оціночна фірма «ФОРВАТОР» заперечує факт виготовлення цією юридичною особою оцінки Квартири на замовлення ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС», про що повідомляє відповідним листом слідчі органи. Крім цього, оціночна вартість квартири у 250 000,00 грн є штучно суттєво занижена, оскільки відповідно до висновку експертів № 3551/3933, складеного Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса» 17 березня 2021 року, проведеної в рамках кримінального провадження №12021220490000243, вартість вказаної квартири станом на 26 жовтня 2020 року становить 3 572973 грн.

Повідомлення про порушення основного зобов`язання від 10 вересня 2020 року та від 05 жовтня 2020 року не є належними доказами виконання вимог Закону України «Про іпотеку», оскільки вони не були подані ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» приватному нотаріусу ХМНО Вахрушевій О.О. під час проведення державної реєстрації 16 жовтня 2020 року, а були долучені до матеріалів реєстраційної справи пізніше 18 березня 2021 року.

У судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з`явилися.

Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 12 грудня 2024 року, надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:

ОСОБА_2 - правонаступником ОСОБА_5 отримано 01 листопада 2024 року (т. 7, а.с. 102);

Залеська Анастасія Сергіївна, яка діє в інтересах ОСОБА_2 , повідомлена під розписку в залі суду (том 7, а.с. 93);

Ємецю І. О. - приватному нотаріусу Харківського міського нотаріального округу повернуто з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що у відповідності до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (т. 7, а.с. 111-112);

ТОВ "ЕЙТІ ФІНАНС"повернуто звідміткою «адресатвідсутній завказаною адресою», що у відповідності до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (т. 7, а.с. 106-107);

Вахрушевою О. О. - приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу отримано 07 листопада 2024 року (т. 7, а.с. 103);

ОСОБА_3 отримано 08 листопада 2024 року (т. 7, а.с. 104);

Пасмуровою І. О., яка представляє інтереси ОСОБА_3 , отримано 30 жовтня 2024 року (т. 7, а.с. 101);

ТОВ «Фінансова компанія «Карточка плюс» отримано 02 серпня 2024 року в електронному кабінеті (т. 7, а.с. 100);

ОСОБА_4 отримано 06 листопада 2024 року (т. 7, а.с. 105).

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність осіб, що не з`явилися, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Судом встановлено, що 05 червня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_5 було укладено Кредитний договір № ML700/1189/2008, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 1 159 130,00 грн строк до 05 червня 2023 року (том 1, а. с.32-36).

В цей же день в забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_5 було передано в іпотеку банку квартира АДРЕСА_1 (том 1, а.с.41-43).

Відповідно до п. 6.4 Договору іпотеки сторони дійшли згоди, що Іпотекодержатель має право самостійно обрати шляхи позасудового врегулювання: Іпотекодаржателю належить право від свого імені продати предмет Іпотеки у будь-якій спосіб на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому чинним законодавством України.

05червня 2014року напідставі договоруфакторингу правовимоги заКредитним договором№ ML700/1189/2008від 05червня 2008року таДоговором іпотеки№ PML700/1189/2008 від 05 червня 2008 року ПАТ «ОТП Банк» відступлено ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернувся із позовною заявою до ОСОБА_5 щодо повернення грошових коштів в межах зобов`язання за Кредитним договором № ML700/1189/2008 від 05 червня 2008 року як основного зобов`язання, забезпеченого Договором іпотеки в судовому порядку. Справа № 619/5042/14-ц перебуває на розгляді в Котелевському районному суді Полтавської області, провадження зупинене, рішення по суті не винесено. Отже, спір щодо заборгованості за Кредитним договором № ML700/1189/2008 від 05 червня 2008 року на момент винесення цього рішення триває, розмір наявної заборгованості за Кредитним договором № ML700/1189/2008 від 05 червня 2008 року та її обґрунтованість є спірною та не встановленою в судовому порядку.

13 серпня 2020 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Карточка плюс» укладено договір факторингу 313/08/2020, за яким останнє набуло право вимоги за кредитним договором, а також за договором іпотеки № PML700/1189/2008 від 05 червня 2008 року (том 2, а.с.113-114, 115, 116).

13 серпня 2020 року ТОВ «ФК «Карточка плюс» відступило ОСОБА_4 право вимоги за Кредитним договором № ML700/1189/2008 від 05 червня 2008 року та за Договором іпотеки № PML700/1189/2008 від 05 серпня 2008 року (том 3 а.с. 165, 166-169, 170-171, 172 ).

01 вересня 2020 року між ОСОБА_4 та ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» укладено договір про відступлення прав вимоги, за яким останньому передано право вимоги за вказаними правочинами.

10 вересня 2020 року та 05 жовтня 2020 року ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» направлено ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_2 повідомлення про відступлення прав вимоги за Іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням (вимога про сплату боргу), проте відправлення не було вручено за відсутністю адресата за вказаною адресою.

13 листопада 2020 року між ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_4 , за яким остання набула у власність вказане майно. Відповідно до умов договору вартість продажу становила - 250000 грн.

Відповідно до висновку експертів № 3551/3933, складеного Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса» 17 березня 2021 року, проведеної в рамках кримінального провадження за № 12021220490000243, вартість вказаної квартири становить: станом на 26 жовтня 2020 року 3 572 973 грн без урахування ПДВ; станом на 16 листопада 2020 року 3 548 403 грн без урахування ПДВ; станом на 30 листопада 2020 року 3 512 046 грн без урахування ПДВ.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 цього Кодексу договір є обов`язковим для виконання сторонами (частина 1 статті 625 ЦК України).

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина 1 статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості. Подільний об`єкт незавершеного будівництва може бути переданий в іпотеку лише у випадках, визначених законом (частина 1 статті 575 ЦК України).

Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, зокрема, у Законі України «Про іпотеку».

Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (пункт 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку»).

У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (стаття 12 Закону України «Про іпотеку»).

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини 1 статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Наведена правова норма спрямована на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Отже, чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема, й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.

Частиною 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 3 статті 10 цього Закону державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

За змістом частин 2, 4 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Згідно з пунктом 57 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Відповідно до пункту 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Отже, у пункті 61 Порядку № 1127 наведено перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.

З огляду на викладене, Порядок № 1127 не передбачав, що звіт про оцінку предмета іпотеки входить до переліку документів, необхідних для подання державному реєстратору. Вимога щодо подання державному реєстратору такого звіту була доповнена до Порядку № 1127 лише 26 лютого 2020 року.

Втім, виходячи із принципу «lex superior», «у разі суперечності застосовуються норми, що закріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу», хоча Порядком № 1127 до 26 лютого 2020 року не було передбачено обов`язкового надання оцінки предмета іпотеки, проте така вимога містилася у частині 3 статті 37 Закону України «Про іпотеку», що має вищу юридичну силу.

Зокрема, частиною 3 статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

Отже, іпотекодержатель, станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин, не міг набути у власність предмет іпотеки без визначення вартості такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки, здійсненої суб`єктом оціночної діяльності.

Зазначене обґрунтовується, зокрема, і тим, що згідно із другим реченням частини 3 статті 37 Закону України «Про іпотеку» у разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

У постановах від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16 (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16 (провадження № 14-22цс19) Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною, яка впливає на визначення правомірності державної реєстрації переходу права власності на іпотечне майно при позасудовому врегулюванні.

У зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду однозначно сформулювала правові висновки щодо обов`язковості подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й відсутність експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження.

Зазначені правові висновки сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17, провадження № 14-183цс23.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 стаття 215 ЦК України).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Тлумачення частини 1 статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина 3 статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина 2 статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року в справі № 243/11704/15-ц (провадження № 61-43067св18)).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Цивільне законодавство передбачає заміну кредитора в будь-якому зобов`язанні, за винятком зобов`язань, нерозривно пов`язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України). При цьому заборона на відступлення права вимоги має встановлюватися законом або договором.

Тобто законодавець передбачив допустимість існування заборони на відступлення права вимоги.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1054 ЦК України).

За змістом частини 1 статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (стаття 1079 ЦК України).

Відповідно до статті 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що «фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа (аналогічна позиція висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року (справа № 909/968/16))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначено, що:

«48. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина 2 статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.

49. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

50. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.

51. Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Арма Факторинг» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_1 бути не міг.

54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року укладений з порушенням частини 3 статті 512, статті 1054, частини 3 статті 1079, частини 2 статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зазначено, що:

«47. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

48.Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

49. З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

50.Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

51. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

52. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

57. Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

58. Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

59.Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.

60. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов`язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.

61.Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.

62. У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Ця обставина суттєво відрізняє справу № 906/1174/18 від справ № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в яких Велика Палата Верховного Суду прийняла постанови 11 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року та 10 листопада 2020 року відповідно. Проте у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі № 523/70/17 (провадження № 61-8965св21), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації (пункт 62). Оскільки від іншої частини правового висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), Велика Палата Верховного Суду не відступила, вона, ухваливши постанову від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, фактично визначилася, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою та не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому не може надавати фінансові послуги. Також встановлено, що на час укладення між ПАТ «Артем-банк» та ОСОБА_2 договору відступлення права вимоги (20 жовтня 2016 року) ПАТ «Артем-банк» не було позбавлено ліцензії на здійснення фінансових операцій та не перебувало у процедурі ліквідації. […] При таких обставинах укладений 20 жовтня 2016 року між ПАТ «Артем-банк» та ОСОБА_2 договір про відступлення прав вимоги підлягає визнанню недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України, оскільки відповідно до положень частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. При таких обставинах апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що недійсними є і договори, укладені відповідачами в подальшому: договір відступлення права вимоги між ОСОБА_2 та ТОВ «Арма Факторинг», договір комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором та договором забезпечення від 20 жовтня 2016 року, укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ОСОБА_3 , договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 20 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Посилання у касаційній скарзі на неефективний спосіб захисту порушеного права, який обрав позивач, є необґрунтованим, оскільки, з огляду на зміст прав та інтересів, за захистом яких позивач звернувся до суду та на характер їх порушення, таке твердження суперечить приписам статей 15, 16 ЦК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) зазначено, що:

«6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

7.13. Велика Палата Верховного Суду виснує, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

7.14. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

8.4. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від висновку в якій має намір відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

8.5. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників. Отже, частково відступ від висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), уже відбувся.

8.6.Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що: «в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі; внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину».

8.7.Однак Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам, не вважає таке твердження колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованим та таким, що дозволяє повністю відступити від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду та сталої практики судів із цього питання.

8.8.Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, від яких просила відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду».

При поверненні справи на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 05 червня 2024 року вказала, що «Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. При цьому було враховано, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам. При цьому Велика Палата Верховного Суду не вважала, що захищаючи свої права та інтереси боржники зловживалиправами. Наведена вище правова позиція підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) провадження № 12-42гс22, в якій зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не знайшла підстав для відступу, зміни чи доповнення наведеного правового висновку».

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1-3 статті 388 ЦК України).

Власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, який підтримав Верховний Суд, зокрема у постановах: від 13 вересня 2023 року у справі № 359/3912/15-ц (провадження № 61-3901св23), від 20 вересня 2023 року у справі № 206/2421/16-ц (провадження № 61-18150св21), захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.

Враховуючи вказані вимоги закону, встановивши обставини по справі, надавши належну оцінку доказам, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому поряду відбулось з порушенням вимог закону, що призвело до суттєвого обмеження прав боржника, та неуповноваженою особою, оскільки ТОВ «ЕЙ ТІ ФІНАНС» не набуло у встановленому законом порядку прав кредитора, а тому наявні підстави для часткового задоволення позову та витребування спірного майна на корить позивачки.

Судова колегія погоджується з доводами позивачки щодо неправомірності укладання договору відступлення прав вимоги з ОСОБА_4 , який є фізичною особою та не має ліцензії на здійснення фінансових послуг. Зважаючи, що останній не набув право власності на спірне майно у встановленому законом порядку, подальше його відчуження також було здійснено з порушенням вимог чинного законодавства.

Також, щодо витребування майна, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав вбачається, що спірне майно було обтяжено іпотекою та неодноразово відчуджувалось. Отже, оцінивши всі ризики, пов`язані з придбанням спірної квартири, зважаючи на вартість предмету іпотеки, що вочевидь не відповідала ринковій вартості аналогічних квартир, судова колегія вважає, що набуваючи у власність спірне майно, ОСОБА_3 мала би проявити розумну обачність при укладенні правочину купівлі-продажу спірної квартири. При цьому відповідачкою не надано доказів, що внаслідок витребування у неї спірного майна вона нестиме «індивідуальний надмірний тягар» та що вказане житло є її єдиним місцем проживання або її родини.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, фактично зводиться до переоцінки доказів, яким судом надана належна оцінка.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,368,374,375,381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 16 грудня 2024 року.

Головуючий Ю.М. Мальований

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина