Постанова

від 11.12.2024 по справі 534/2020/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 534/2020/21

провадження № 61-17733св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач -Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 імені Нижниченка В. О. Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3

імені В. О. Нижниченка Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області, в інтересах якої діє адвокат Олешко Сергій Сергійович, на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року у складі суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3 імені В. О. Нижниченка Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області (далі - ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка), в якому просила: визнати незаконним та скасувати наказ ЗОШ I-III ступенів № 3

ім. В. О. Нижниченка про відсторонення від роботи; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року до 02 березня 2022 року включно.

Позов обґрунтовано тим, що вона працює вчителем фізики та математики в ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка з 2012 року.

08 листопада 2021 року наказом директора школи її було відсторонено від роботи з підстав відсутності щеплення проти COVID-19.

Дії відповідача щодо відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності у позивача щеплення є дискримінаційними та такими, що порушують невідчужуване право на працю, суперечать нормам національного права, мають наслідком втрату можливості реалізувати своє конституційне право на працю та право отримувати заробітну плату за свою професійну діяльність.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 29 червня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, оскільки ОСОБА_1 не надала роботодавцю документи, які підтверджують проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти

COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, відсутні підстави для задоволення позову.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 29 червня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконним та скасовано наказ ЗОШ I-III ступенів № 3

ім. В. О. Нижниченка від 08 листопада 2021 року № 302-К про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Стягнено із ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи за період з 08 листопада 2021 року по 02 березня 2022 року включно у розмірі

95 790,79 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки процедурі відсторонення позивача від роботи. Як встановлено апеляційним судом з 08 листопада 2021 року для учнів 5-11 класів наказом ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка запроваджено дистанційне навчання, а тому з урахуванням форми організації праці, дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 грудня 2023 року ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка, в інтересах якого діє адвокат Олешко С. С., засобами поштового зв`язку звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року та залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 29 червня 2023 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

02 квітня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не застосував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, у постановах Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 943/2356/21, від 26 липня 2023 року у справі № 130/3227/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 565/279/22, від 01 березня 2023 року у справі № 601/3014/21 (пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази у їх сукупності.

Позиція інших учасників справи

Позивач не скористався своїм правом на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Фактичні обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами встановлено, що ОСОБА_1 працює вчителем фізики та математики в ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка з 2012 року.

Наказом ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка № 302-К від 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 , вчителя фізики, відсторонено від роботи з

08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Згідно наказу відділу освіти Горишньоплавнівської міської ради № 219-Н від

05 листопада 2021 року з 08 листопада 2021 року для учнів 5-11 класів керівників закладів загальної середньої освіти зобов`язано організувати освітній процес у дистанційному режимі.

Наказом № 183 від 05 листопада 2021 року у ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка запроваджено дистанційний режим навчання із 08 листопада 2021.

Як вбачається з інформації про тижневе навантаження позивача в 2021-2022 навчальних роках, ОСОБА_1 викладала фізику та математику

у 7 - 10 класах, для яких з 08 листопада 2021 року запроваджено навчання

у дистанційному режимі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Згідно з вимогами статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

За частиною першою статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» широко використовується в правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України в справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України виснував, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України від 06 квітня 2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 1 Закону № 1645-ІІІ (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

У статті 11 цього Закону визначено, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У частині шостій статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Передбачається, що щеплення є обов`язковим у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Відповідно до пункту 17 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070, чинного на час виникнення спірних правовідносин), факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.

Отже, для отримання профілактичного щеплення, зокрема проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі -Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України

від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

Згідно з Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду та усталеною практикою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду суди у справах про відсторонення невакцинованого працівника повинні оцінювати питання пропорційності втручання у приватне життя такого відстороненого працівника.

Як зазначає Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Верховний Суд наголошує: для того, щоб визначити, чи втручання спричинило порушення статті 8 Конвенції, Суд повинен перевірити, чи було воно виправданим згідно з другим абзацом цієї статті, тобто чи було втручання: «передбачено законом»; чи мало воно «легітимну мету», зазначену в абзаці другому статті 8 Конвенції; чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (пункт 265 рішення ЄСПЛ «Vavricka and Others v. the Czech Republic»).

ЄСПЛ вказав, що оскаржуване втручання повинно мати певну основу у національному законодавстві, яке має бути належним чином доступним і сформульованим з достатньою точністю, щоб дозволити тим, кого воно стосується, регулювати свою поведінку і, якщо це необхідно, за допомогою відповідних порад передбачити до міри, яка є розумною за обставин, наслідки, які може спричинити ця дія.

У своїй практиці Верховний Суд неодноразово аналізував застосування статті 46 КЗпП України, пунктів «б», «г» статті 10 Закону № 2801?XII, статті 12 Закону № 1645-III, Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66.

За результатами аналізу вказаних нормативних актів вироблено сталий підхід до вирішення спірного питання, вирішено, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України щодо такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Що стосується мети, яку переслідує відсторонення працівника від роботи, то, на думку Верховного Суду, метою відповідного законодавства є захист від хвороби, яка може становити серйозний ризик для здоров`я. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинований і, таким чином, перебуває у стані вразливості, зокрема, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від інфекційних захворювань, про які йдеться. Ця мета відповідає цілям охорони здоров`я та захисту прав інших, визначених статтею 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначала, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід керуватися не тільки Переліком № 2153, але й оцінкою загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), зокрема можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, в яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID?19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, судам необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

У справі, що переглядається, суди встановили, що посада ОСОБА_1 , а саме вчителя фізики та математики ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О. Нижниченка, належить до переліку професій, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

08 листопада 2021 року ОСОБА_1 відсторонено від виконання посадових обов`язків за посадою викладача до усунення причин, що зумовили відсторонення без збереження заробітної плати на підставі наказу №99-к від 08 листопада 2021 року.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку , що застосування відповідачем до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи, відбулося без жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що із врахуванням форми організації праці, зокрема запровадження навчання в дистанційному режимі з 08 листопада 2021 року для учнів 5-11 класів у ЗОШ I-III ступенів № 3 ім. В. О., дії роботодавця, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що перед виданням наказу про відсторонення ОСОБА_1 від роботи, останній не пропонувалось надати письмові пояснення з приводу відсторонення.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Відповідач не обґрунтував необхідності та не довів, що позивач, яка, займаючи посаду вчителя фізики та математики та викладаючи вказані предмети у 7-10 класах, для яких з 08 листопада 2021 року запроваджено навчання в дистанційному режимі, створювала загрозу для інших працівників закладу, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу, як втручання у право на працю.

За встановлених обставин висновки суду апеляційної інстанції жодним чином не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21, у постановах Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 943/2356/21, від 26 липня 2023 року у справі № 130/3227/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 565/279/22, від 01 березня 2023 року у справі № 601/3014/2, на які посилається відповідач у касаційній скарзі.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Якщо буде встановлено, що всупереч статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов працівника про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

У разі незаконного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 761/12073/18, провадження № 61-13444св19, від 01 березня 2023 року в справі № 159/22/22, провадження № 61-5700св22).

У разі якщо відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 не було правомірним, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові визначені законодавством виплати.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22.

Верховний Суд погоджується із висновками апеляційного суду також в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи за період

з 08 листопада 2021 року по 02 березня 2022 року включно.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3 імені

В. О. Нижниченка Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області, в інтересах якої діє адвокат Олешко Сергій Сергійович залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська