ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"16" грудня 2024 р. Справа№ 917/47/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Євсікова О.О.
суддів: Алданової С.О.
Корсака В.А.
за участю:
секретаря судового засідання: Звершховської І.А.,
представників сторін:
від позивача: Прохур Н.І.,
від відповідача-1: Січкар О.С.,
від відповідача-2: не з`явились,
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 (повний текст складено 19.07.2024)
у справі № 917/47/24 (суддя Чинчин О.В.)
за позовом ОСОБА_1
до 1) Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області»,
2) Департаменту культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації
про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію,
в с т а н о в и в :
Короткий зміст і підстави вимог, що розглядаються.
У грудні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою, у якій просив:
- визнати недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» (далі - Релігійна громада), оформлене протоколом від 04.06.2023;
- визнати недійсним Статут Релігійної організації у новій редакції, зареєстрований наказом начальника Полтавської обласної військової адміністрації (далі - Полтавська ОВА);
- визнати протиправним та скасувати розпорядження №523 від 02.08.2023 Полтавської ОВА «Про реєстрацію Статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавська область» (у новій редакції)»;
- скасувати запис про державну реєстрацію щодо внесення змін до відомостей про Релігійну організацію, який міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що на зборах мешканців територіальної громади м. Лохвиця жоден з членів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви» та він участі не брали, а тому ці збори не були парафіяльними зборами та не були скликані у спосіб та за процедурою, визначеною Статутом; особи, які брали участь у зборах, не були членами Парафії Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви».
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 08.01.2024 передано справу №917/47/24 за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади та Полтавської ОВА про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2024 у справі №917/47/24 на задоволення заяви позивача замінено неналежного відповідача - Полтавську ОВА в особі Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю на належного відповідача - Департамент культури і туризму Полтавської ОВА.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі.
Суд зазначив, що Статут Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиця Полтавської області, зареєстрований розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №378 від 29.09.2009, не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів до релігійної громади, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які дали би можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі позивач мав послатись на відповідне положення статуту, яке визначає вказаний порядок, однак він на такі положення статуту не посилається.
Беручи до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, суд дійшов висновку, що позивач не надав жодних належних, допустимих та достовірних доказів у розумінні ст. 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України на підтвердження його доводів, викладених у позовній заяві, а тому у суду відсутні підстави для висновку про порушення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" при ухваленні оспорюваного рішення релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним.
Суд зауважив, що рішенням загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленим протоколом №1 від 04.06.2023, не вирішувалося питання відвідування жодною з осіб, в т.ч. і ОСОБА_1 , культової споруди Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області».
Суд дійшов висновку, що позивач не надав доказів, які свідчили би про порушення його прав та законних інтересів в результаті прийняття загальними зборами Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» рішення, оформленого протоколом №1 від 04.06.2023. Так, суд зазначив, що викладені у позовній заяві доводи позивача є лише його припущеннями, які не підтверджені жодними належними та допустимими доказами; позивач не довів наявності у нього порушеного права, яке підлягає захисту шляхом визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023.
Відсутність порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові в частині вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023.
Суд також зазначив, що судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.
Крім того, зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про Релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові в частині визнання протиправним та скасування розпорядження №523 від 02.08.2023 Полтавської ОДА «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», як і похідні від неї позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію щодо внесення змін до відомостей про Релігійну організацію «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», який міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є неналежним способом захисту, що є підставою для відмови у позові в цій частині.
Щодо вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсним статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» у новій редакції суд дійшов висновку, що вона також не підлягає задоволенню як похідна вимога від вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023, в задоволенні якої відмовлено.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.
Не погодившись з рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2024, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Скаржник вважає, що у цій справі неможливо жодним чином визначити кількісний та якісний склад учасників зборів 04.06.2023 та неможливо ніяким чином застосувати аналіз об`єктивних критеріїв, тому рішення цих зборів, які оформлені протоколом №1, є недійсними та підлягають скасуванню.
ОСОБА_1 зазначає, що будучи засновником та членом релігійної громади, був позбавлений права приймати рішення, що спрямовані на реалізацію цивільних прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади, що є грубим порушенням його (позивача) прав.
Інші свої вимоги ОСОБА_1 вважає похідними та такими, що підлягають задоволенню.
Позиції учасників справи.
Релігійна організація «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» надала відзив на апеляційну скаргу, у якому проти доводів та вимог ОСОБА_1 заперечує та наводить власні доводи на їх спростування, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін як законне та обґрунтоване.
Відповідач-1 зазначає, що вимоги щодо визнання протиправним та скасування розпорядження Полтавської ОВА №523 від 02.08.2023 заявлені до неналежних відповідачів - Благовіщенської релігійної громади м. Лохвиця та структурного підрозділу Полтавської ОВА - Департаменту культури і туризму, який зареєстрований як окрема юридична особа і здійснювати представництво інтересів ОВА в судах не уповноважений. Тому позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування розпорядження начальника Полтавської ОВА №523 від 02.08.2023 задоволенню не підлягають з цієї цілком формальної підстави.
Заперечуючи проти доводів позивача в частині учасників та протоколу загальних зборів членів Благовіщенської релігійної громади від 04.06.2023, оскільки він підписаний лише головою та секретарем зборів, а не всіма громадянами, які брали участь у зборах (що не передбачено Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), відповідач-1 зазначає, що список учасників загальних зборів членів релігійної громади 04.06.2023 та список учасників загальних зборів, які брали участь у голосуванні з приводу зміни конфесійної підлеглості Благовіщенської релігійної громади під час зборів 04.06.2023 (з даними про ПІБ, адреси, власноручними підписами) передані в оригіналах до Департаменту культури та туризму Полтавської ОВА разом з оспорюваним Протоколом №1 від 04.06.2023 відповідно до ст. 8,14 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Про передачу списків повідомлено Лохвицького міського голову листом уповноваженої особи відповідача-1 ОСОБА_2 від 27.06.2003. Копія листа надана суду першої інстанції відповідачем-2 - Департаментом культури та туризму Полтавської ОВА, викладена в ньому інформація відповідачем-2 не заперечується.
Відповідач-1 також вважає, що з незалежних від відповідачів і суду причин в основу вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів, викладених у протоколі від 04.06.2023, позивач поклав лише власні нічим не обґрунтовані судження про те, що загальні збори членів релігійної організації є незаконними та нечинними.
Департамент надав відзив на апеляційну скаргу, у якому з її аргументами та доводами не погоджується, вважає їх необґрунтованими та просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2024 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Алданова С.О., Корсак В.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.08.2024 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №917/47/24 та відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 до надходження матеріалів справи №917/47/24.
29.08.2024 матеріали справи №917/47/24 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
02.09.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 у справі №917/47/24 залишено без руху. Надано ОСОБА_1 строк десять днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору в сумі 2 064,00 грн у встановленому порядку. Попереджено ОСОБА_1 , що у випадку неусунення у встановлений термін недоліків, апеляційну скаргу буде повернуто скаржнику.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 у справі №917/47/24. Розгляд справи призначено на 28.10.2024.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024 повідомлено Департамент культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації, що наступне судове засідання у справі відбудеться 18.11.2024.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2024 клопотання представника Релігійної організації адвоката Січкар О.С. про участь у судовому засіданні, призначеному на 18.11.2024, в режимі відеоконференції задоволено.
У судовому засіданні 18.11.2024 суд протокольно оголосив перерву у розгляді справи до 16.12.2024, про що повідомив Департамент Полтавської ОВА відповідною ухвалою. Цією ж ухвалою доручено Гадяцькому районному суду Полтавської області забезпечити проведення судового засідання у справі №917/47/24 в режимі відеоконференції в приміщенні вказаного суду 16.12.2024.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2024 клопотання представника ОСОБА_1 адвоката Прохур Н.І. про участь у судовому засіданні, призначеному на 16.12.2024, в режимі відеоконференції задоволено. Доручено Київському районному суду міста Полтави забезпечити проведення судового засідання у справі №917/47/24 в режимі відеоконференції в приміщенні вказаного суду 16.12.2024.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Статтею 269 ГПК України встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1).
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2).
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3).
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 5).
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом.
Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №378 від 29.09.2009 року зареєстровано Статут Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиця Полтавської області у новій редакції. (т. 2 а.с. 40-41).
Згідно з п. 2.1 Статуту органами Парафіяльного управління є Парафіяльні загальні збори, очолювані настоятелем, та Парафіяльна рада, підзвітна настоятелю. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше двох третин від числа членів Парафіяльних зборів, рішення яких приймають простою більшістю голосів.
Членами Парафії є православні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, визнають Статут УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом, що унеможливлює участь у богослужбовому житті (п. 2.2 Статуту).
Згідно з п. 2.3 Статуту Парафіяльні збори відповідно до Статуту УПЦ: обирають Парафіяльну раду, Голову та ревізійну комісію. Рішення Парафіяльних зборів про обрання Голови Парафіяльної ради затверджує єпархіальний архієрей.
Парафіяльна рада є виконавчим і розпорядчим органом Парафії і підзвітна Парафіяльним зборам та настоятелю. Парафіяльна рада складається з голови, його помічника та скарбника. Парафіяльна рада обирається з числа активних членів парафії за ознаками компетентності та відданості УПЦ строком на три роки без обмеження числа переобрань (п. 2.4 Статуту).
Відповідно до п. 2.5 Статуту Парафіяльна рада згідно зі Статутом УПЦ разом з настоятелем скликає Парафіяльні збори.
Згідно з п. 2.8 Статуту канонічним керівником парафії є настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей. Настоятель разом з Парафіяльною радою скликає Парафіяльні збори.
Зміни та доповнення до цього Статуту вносяться на розгляд Парафіяльних зборів уповноваженими представниками парафії виключно зі згоди єпархіального архієрея і реєструються в тому ж порядку (п. 5.1 Статуту).
Рішенням Парафіяльних загальних зборів віруючих Релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», оформленим протоколом №2 від 21.11.2022 (т. 1 а. с. 17), зокрема, затверджено фіксоване членство в Парафіяльних загальних зборах згідно з чинним Статутом релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», затверджено журнал реєстру фіксованих членів релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви» в 2 примірниках (т. 1 а. с. 17-22).
04.06.2023 проведено загальні збори членів Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви, оформлені протоколом №1, на яких були присутні 325 осіб та вирішено, зокрема:
1. встановити список членів загальних зборів релігійної громади, які беруть участь в цих загальних зборах;
2. змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної Церкви України, а також визначити, що Релігійна громада канонічно та організаційно підпорядковується Управлінню Полтавської Єпархії Православної Церкви України та Київській Митрополії Православної Церкви України, є підзвітною єпархіальним зборам та єпархіальному архірею Полтавської єпархії Православної Церкви України (Православної Церкви України);
3. змінити офіційне найменування релігійної громади, визначити таке нове найменування релігійної громади - «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області»;
4. викласти та прийняти Статут релігійної організації в новій редакції. Подати прийнятий статут релігійної громади в новій редакції на затвердження Єпархіальному архірею Управління Полтавської єпархії Православної Церкви України;
5. припинити повноваження керівника релігійної громади відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - о. Михайла ( ОСОБА_1 ), останнім днем виконання його функціональних обов`язків вважати 04.06.2023;
6. обрати головою парафіяльної ради Релігійної громади ОСОБА_3 .
7. обрати ОСОБА_4 головою ревізійної комісії релігійної громади, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 - членами ревізійної комісії Релігійної громади строком на три роки;
8. уповноважити голову та секретаря загальних зборів на підписання цього протоколу;
9. провести реєстрацію статуту релігійної громади в новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т. 1 а. с. 49-61).
Зміст протоколу №1 від 04.06.2023 свідчить, що на загальних зборах не був присутній настоятель Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви» ОСОБА_1 .
Листом б/н від 21.06.2023 ОСОБА_1 повідомив міського голову Лохвицької міської ради Миргородського району Полтавської області про те, що Благовіщенська релігійна громада не проводила жодних зборів щодо зміни конфесійної приналежності та не приймала будь-яких рішень, члени релігійної громади не виявляли бажання змінювати конфесійну підлеглість з УПЦ на ПЦУ (т. 2 а. с. 64).
Листами №01-65/3729 від 16.06.2023, №01-65/3730 від 16.06.2023 з метою з`ясування всіх обставин та недопущення виникнення конфліктних ситуацій у м. Лохвиця Миргородського району Полтавська ОВА зверталась до Лохвицької міської територіальної громади та Миргородської районної військової адміністрації щодо надання висновків та з`ясування кількості членів релігійної громади, які виявили бажання змінити конфесійну підлеглість з УПЦ до ПЦУ і тих, хто вирішили залишитись у юрисдикції УПЦ щодо реєстрації статуту релігійної громади в новій редакції (т. 2 а. с. 57-58).
Миргородська районна військова адміністрація листом №1523/01.1-42 від 06.07.2023 повідомила, що з`ясувати та підтвердити допустимими доказами кількість членів релігійної громади, які виявили бажання змінити конфесійну підлеглість з УПЦ до ПЦУ, і тих, хто вирішили залишитись у юрисдикції УПЦ, не вдалось (т. 2 а. с. 59-60).
Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №523 від 02.08.2023 зареєстровано статут Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» у новій редакції (т. 1 а. с. 48).
Стверджуючи, що у зборах він та жоден з членів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви» участі не брали, позивач вважає, що ці збори не були парафіяльними та не були скликані у спосіб та за процедурою, визначеною Статутом, а особи, які брали участь у зборах, не були членами Парафії Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви», а тому позивач звернувся до суду з позовом у справі, що розглядається.
Заперечуючи проти позову, відповідач-1 зазначає, що ні п. 2.4 Статуту від 29.09.2009, ні жодне інше положення в ньому не надає парафіяльним зборам повноваження щодо запровадження фіксованого членства в релігійній організації. Пунктом 2.2. Статуту релігійної громади від 29.09.2009 визначено, що членами Парафії є православні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, визнають Статут УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом. Крім того, на підставі цього протоколу не відбулося внесення змін до статуту, що підтверджується витягом з ЄДР, доданим до позовної заяви. В разі запровадження фіксованого членства в релігійній громаді реєстрація відповідних змін до статуту релігійної громади є обов`язковою в силу вимог ч. 2 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в редакції, чинній на момент прийняття відповідного рішення, 21.11.2023. А тому даний протокол №2 не може підтверджувати приналежність або її відсутність будь-яких конкретних осіб, що проживають на території громади, до релігійної організації. По суті позивач не довів своє твердження, що особи, які зібралися на збори релігійної громади 04.06.2023, не є членами релігійної громади.
Відповідач-1 вважає, що позивач не довів підстав, за яких він не вважає жителів м. Лохвиця Полтавської області, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади.
Відповідач-2 зазначає, що уповноваженою особою Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» було подано заяву та інші документи для реєстрації статуту в новій редакції та зміни підлеглості релігійної громади в канонічних та організаційних питаннях зі УПЦ до складу ПЦУ. Відповідач-2 вважає, що позивач не довів незаконність та порушення процедури прийняття розпорядження №523 від 02.08.2023 Полтавської ОДА.
Джерела права та мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено у ст. 16 ЦК України. Суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист їх прав і охоронюваних законом інтересів, які порушені або оспорюються. Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації права, встановленого вищевказаними нормами.
Частиною 1 ст. 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 11 ГПК України).
Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 35 Конституції України).
Стаття 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
Частинами 3-6 ст. 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому ст. 14 цього Закону.
Поряд з цим за ч. 1 ст. 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому ст. 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.
Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:
1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;
2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.
До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:
1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;
2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).
Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.
Згідно з ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія судді вважає за необхідне звернутись до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21.
Велика Палата Верховного Суду у п. 38-42 цієї постанови зазначила, що суд усвідомлює складні передумови і історичний контекст прийняття 17.01.2019 Закону України №2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» (Закон №2673-VIII), який послугував правовою підставою для прийняття оскаржуваного у цій справі рішення.
Водночас Суд враховує, що «право на свободу світогляду і віросповідання разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод - головний обов`язок України як демократичної, правової держави» (абз. 5 підп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення КСУ від 08.09.2016 №6-рп/2016). На момент розгляду справи церкви УПЦ та ПЦУ законно здійснюють свою діяльність на території України, правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх, незалежно від релігійних та інших переконань (ст. 7 ГПК, ст. 24, п. 1 ст. 129 Конституції України), «держава зобов`язана залишатися нейтральною та неупередженою у здійсненні своїх регуляторних повноважень у сфері свободи віросповідання та у відносинах із різними релігіями, конфесіями та віруваннями» («Релігійна громада Свідків Єгови та інші проти Австрії» (Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria) № 40825/98, від 31 липня 2008 року], § 97).
З цієї точки зору право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. з відповідними відмінностями справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», №77703/01, п. 113, рішення від 14.06.2007).
Коли йдеться про питання стосовно відносин між державою та релігіями, думка про які може обґрунтовано та в значній мірі різнитися в демократичному суспільстві, ролі національного органу, який приймає рішення, має надаватися особлива важливість. Це, зокрема, матиме місце, коли практика в європейських країнах характеризується великою різноманітністю конституційних моделей, які регулюють відносини між державою та релігійними конфесіями (рішення у справах "Фернандез Мартінез проти Іспанії" [ВП] (Fernбndez Martнnez v.) [GC], заява №56030/07, п. 130, ЄСПЛ 2014).
Тому, зважаючи на завдання господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, Суд у цій справі має перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону №2673-VIII на гарантовані Конституцією та Конвенцією права позивача. У зв`язку з цим Суд має вирішити такі питання:
1) яким чином має визначається членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади?
2) яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади?
3) чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації?
4) чи є рішення про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з рішенням про зміну підлеглості, сповідувати свою релігію спільно з іншими у розумінні ст. 11 у поєднанні зі ст. 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи?
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 виснувала таке.
Стосовно права на свободу віросповідання у колективному вимірі
8.1. Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.
8.2. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
8.3. В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійної організації».
8.4. Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).
8.5. На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.
8.6. Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (ч. 1 ст. 9 Конвенції).
8.7. Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.
8.8. На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява №77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.
8.9. Вирішуючи цю справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що Позивач не довів порушення своїх прав на свободу віросповідання, оскільки на спірних зборах релігійної громади приймалося рішення лише про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, а також прийняття статуту релігійної організації у новій редакції, однак не приймалося рішень стосовно відвідування церкви, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання.
8.10. Зважаючи на викладені вище обґрунтування, Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів попередніх інстанцій не погоджується та вважає, що він стосується права Позивача на свободу віросповідання як права індивідуально сповідувати релігію. Водночас найбільш спірним питанням у цій справі є саме питання про те, чи мало місце порушення права Позивача на сповідування своєї релігії спільно з іншими в складі релігійної організації, настоятелем якої був Позивач.
8.11. Отже, у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.
8.12. Позивач з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог звернувся до суду по захист права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі.
8.13. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, Позивач убачає в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях.
8.14. Тому далі Велика Палата Верховного Суду зосереджується на аналізі права релігійної громади змінити підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях і впливу реалізації цього права на свободу віросповідання особи в колективному вимірі, а також на тому, чи було спірне рішення прийняте з порушенням права позивача.
Визнання державою права на вільну зміну підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях і механізм його реалізації
8.15. Закон від часу його прийняття у 1991 році містив у ст. 8 положення про те, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.
8.16. Однак право на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не було забезпечене механізмом його реалізації, що мало наслідком міжконфесійні конфлікти.
8.17. 17.01.2019 Верховна Рада України прийняла Закон №2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи». Цей закон був розроблений, оскільки «конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі» (з пояснювальної записки до проєкту закону №4128 від 23.02.2016).
8.18. Урегулювання механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях полягало у встановленні у ст. 8 Закону, що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому ст. 14 цього Закону.
Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого ст. 18 цього Закону.
Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
8.19. Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.
8.20. Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію.
8.21. Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване ст. 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі ст. 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання.
8.22. Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Велика Палата Верховного Суду зважає також на те, що відповідно до ст. 7 Закону релігійні організації (релігійні громади як місцеві релігійні організації) в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.
8.23. Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого ст. 9 Конвенції в світлі ст. 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству.
8.24. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що гарантована ст. 9 Конвенції свобода віросповідання також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, ст. 9 має тлумачитися в світлі ст. 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», §121).
8.25. Також відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
8.26. Тобто насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.
8.27. У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації.
8.28. Тобто йдеться про те, щоб поставити дійсність рішення релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях та визнання державою цього рішення в залежність від умови обов`язкового схвалення (згоди) ієрарха релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається.
8.29. На тому, що така обов`язковість схвалення є умовою дійсності рішення і навіть умовою його прийняття, а також на тому, що це випливає з ієрархічної структури організації, наполягає позивач.
8.30. На це також вказує позиція Позивача, висловлена його представником у судовому засіданні 03.04.2024, про те, що членство в релігійній громаді в канонічному праві неодмінно пов`язане з послухом єпископові і настоятелю, а зв`язок з церквою втрачається у разі виявлення непослуху членом громади.
8.31. Однак прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право - ілюзорним.
8.32. Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов`язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova», заява №45701/99, §123), що свідчило б про недотримання нею обов`язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями.
8.33. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду також ураховує, що законодавець у ч. 8 ст. 8 Закону закріпив правило, спрямоване на захист права на свободу віросповідання частини громади, яка не згідна з рішенням про зміну підлеглості: вона має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
8.34. Тому далі Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання.
8.35. Перш ніж зосередити увагу на тому, чи були у цій справі підстави стверджувати, що встановлений ст. 8 Закону порядок ухвалення оскаржуваного рішення про зміну підлеглості був порушений, як про це стверджує позивач, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.
У цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і прийнятий ними статут громади в новій редакції, які, однак були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підставі з огляду на таке.
Межі втручання держави у свободу віросповідання
8.36. Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 35 Конституції України).
8.37. Частина 3 ст. 35 Конституції України визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.
8.38. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України (ч. 2, 4 ст. 3 Закону).
8.39. Стаття 5 Закону визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.
Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.
Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
8.40. Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
8.41. Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.
8.42. Позитивні зобов`язання відповідно до ст. 9 можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (рішення ЄСПЛ у справі «Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland», заява №29086/12, §86).
Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно із Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (рішення ЄСПЛ у справі «Izzettin Dogan and Others v. Turkey» [GC], заява №62649/10, §96).
Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. рішення ЄСПЛ у справах «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», заява № 45701/99, §§ 118, 123; «Hasan and Chaush v. Bulgaria» [GC], заява №30985/96, §62).
Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, ст. 9 має розглядатися не тільки у світлі ст. 11, а також у світлі ст. 6 (див. рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», §118).
8.43. У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», §§ 115, 116).
8.44. Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади.
8.45. У цій справі Позивач просить суд втрутитись у справи такої релігійної організації як релігійна громада, шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та прийнятого нею статуту в новій редакції. З`ясовуючи підставність такого втручання, Велика Палата Верховного Суду звертається до аналізу особливостей релігійної громади як релігійної організації.
Стосовно поняття релігійної громади
8.46. Закон (ст. 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
8.47. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
8.48. Тобто релігійну громаду Закон характеризує як місцеву релігійну організацію.
8.49. Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.
8.50. Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.
8.51. Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.
8.52. Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Однак, попри те, що Скаржник частково підставно звертає увагу суду касаційної інстанції на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада» (підп. 4.6), територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі за встановленими судами обставинами (п. 7.5 цієї постанови).
8.53. Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що ст. 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви.
8.54. У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів п. 2 ст. 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява №27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява №798/05).
8.55. Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень статті 5 Закону про обов`язок держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими «якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку» (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П`ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): «Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (Правило 38).
8.56. Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, Велика Палата Верховного Суду враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.
Релігійна організація як юридична особа
8.57. Статтею 13 Закону визначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.
Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
8.58. Стаття 14 Закону визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції.
8.59. Стаття 15 Закону передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
8.60. Як юридична особа релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого закону порядку; відмова у державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом.
8.61. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі ст. 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of BessarabiaOthers v. Moldova, §105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, §62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. §§17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. п. 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене ст. 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі ст. 11 Конвенції.
8.62. Отже, Велика Палата Верховного Суду висловлює розуміння того, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання релігійної організації.
З огляду на останнє Велика Палата Верховного Суду далі зосереджується на підставах, з яких позивач по суті просить суд втрутитись у внутрішні питання релігійної громади шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та статуту в новій редакції.
Стосовно порядку ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту
8.63. Частинами 3-6 ст. 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому ст. 14 цього Закону.
8.64. Поряд з цим за ч. 1 ст. 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому ст. 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.
8.65. Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:
1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;
2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.
До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:
1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;
2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).
8.66. Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.
8.67. З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому він виснував, що наведена ст. 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору ст. 9 Конвенції, взятої разом зі ст. 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені п. 2 ст. 9 та 11 Конвенції.
8.68. Отже, в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях:
1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;
2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;
3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах:
- членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади;
- релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).
Суд встановив, що саме позивач стверджував, що оспорюване рішення загальних зборів релігійної громади прийняте особами, які не були членами цієї громади на той час, коли він був настоятелем громади.
Так, за твердженням позивача, оскаржуване ним рішення прийнято не уповноваженими на те особами, на зборах територіальної громади мешканців м. Лохвиця, а самі збори були проведені з порушенням визначеної Статутом релігійної організації процедури, а тому розпорядження Полтавської ОВА, яким зареєстровано нову редакцію Статуту зі зміною назви релігійної організації, порушує приписи чинного законодавства та інтереси позивача.
Позивач вважає, що збори деяких мешканців територіальної громади не є Парафіяльними зборами в розумінні Статуту релігійної організації та були проведені з порушенням визначеної Статутом процедури та не уповноваженими на те особами.
Суд вважає, що в цьому випадку позивач мав вказати, на чому саме ґрунтуються такі його твердження, тобто вказати на критерії, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади.
Позивач послався на п. 1.1, 2.1, 2.2, 2.7, 2.9, 5.1 Статуту.
Суд встановив, що згідно з п. 2.1 Статуту органами Парафіяльного управління є Парафіяльні загальні збори, очолювані настоятелем, та Парафіяльна рада підзвітна настоятелю. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше двох третин від числа членів Парафіяльних зборів, рішення яких приймають простою більшістю голосів.
Членами Парафії є православні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, визнають Статут УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом, що унеможливлює участь у богослужбовому житті (п. 2.2 Статуту).
Парафіяльні збори відповідно до Статуту УПЦ: обирають Парафіяльну раду, Голову, та ревізійну комісію. Рішення Парафіяльних зборів про обрання Голови Парафіяльної ради затверджує єпархіальний архієрей (п. 2.3 Статуту).
Зміни та доповнення до цього Статуту вносяться на розгляд Парафіяльних зборів уповноваженими представниками парафії виключно зі згоди єпархіального архієрея і реєструються в тому ж порядку (п. 5.1 Статуту).
Суд також встановив, що рішенням Парафіяльних загальних зборів віруючих релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», оформленим протоколом №2 від 21.11.2022 (назва громади саме так зазначена в протоколі), зокрема, затверджено фіксоване членство в Парафіяльних загальних зборах згідно з чинним Статутом релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», затверджено журнал реєстру фіксованих членів релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви» в 2 екземплярах (т. 1 а. с. 17-22).
Суд бере до уваги, що Закон (ч. 2 ст. 8) визначає, що релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Однак у Статуті відсутній порядок прийняття нових і виключення існуючих членів Релігійною громадою, а п. 2.2 визначає членами Парафії православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають Статут УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом, що унеможливлює участь у богослужбовому житті.
У Статуті відсутні положення, які дозволяли би встановити кількість членів, необхідну для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади. Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону двома третинами від цієї кількості членів громади приймається рішення про зміну підлеглості.
Отже, у цьому конкретному випадку Статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів Парафії, однак містив у п. 2.2 перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також Статут не встановлював кількість членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів.
Окремо колегія суддів відзначає, що рішенням Парафіяльних загальних зборів віруючих релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», оформлене протоколом №2 від 21.11.2022 (назва громади саме так зазначена в протоколі) про затвердження фіксованого членства в Парафіяльних загальних зборах в подальшому не було відображено в Статуті громади.
З огляду на зазначене вище та відсутність визначеного у Статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, суд виходить із встановлених у Статуті Релігійної громади критерії членів Парафії (п. 2.2 Статут).
Окремо апеляційний суд відзначає протирічливість наданих позивачем доказів на підтвердження кількості членів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української православної церкви». Так, список членів релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви» (саме так зазначено в назві списку, т. 1 а. с. 20-22) містить перелік 47 осіб. Водночас у списку парафіян Благовіщенської Релігійної Громади м. Лохвиця, які підтвердили своє бажання залишитись у канонічній єдності з УПЦ (додаток № 1 до Звернення до парафіян (прихожан) Благовіщенська релігійна громада Української православної церкви м. Лохвиця, т. 1 а. с. 23) зазначено 380 осіб, при цьому не лише з м. Лохвиця, а й з сіл (селищ) Свиридівка, Бодаква, Харківці, Юрківці, Млини тощо.
Позивач не довів належними доказами, що особи, які були присутні та провели загальні збори членів релігійної громади 04.06.2023, не відповідали п. 2.2 Статуту.
04.06.2023 проведено загальні збори членів релігійної громади Благовіщенської Української Православної церкви, оформлені протоколом №1, на яких були присутні 325 осіб, котрі ухвалили рішення з низки питань (див. вище).
Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №523 від 02.08.2023 зареєстровано статут Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» у новій редакції (т. 1 а. с. 48).
Щодо порушеного права позивача суд зазначає, що спірними рішенням загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленими протоколом №1 від 04.06.2023, не вирішувалося питання відвідування жодною з осіб, в т.ч. і позивача, культової споруди Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області».
Суд також враховує наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду та виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, які встановлені у цій справі та які зазначені позивачем, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання.
Отже, за встановлених вище обставин ОСОБА_1 не довів порушення спірним рішенням його прав та законних інтересів.
Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не надав жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст. 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України на підтвердження покладених в обґрунтування позовних вимог доводів, а тому у суду відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним.
Доводи апеляційної скарги зазначеного не спростовують.
Отже, підстави для визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» (далі - Релігійна громада), оформлене протоколом від 04.06.2023 та Статуту Релігійної організації у новій редакції, відсутні.
За таких обставин відсутні також підстави для задоволення інших вимог позову, як таких, що є похідними від зазначених вимог.
Колегія суддів відзначає, що у апеляційній скарзі ОСОБА_1 хоч і оскаржує рішення суду першої інстанції повністю, однак не наводить доводів щодо рішення суду в частині інших позовних вимог, а тому суд здійснює перегляд оскаржуваного рішення у встановлених ст. 269 ГПК України межах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 276 ГПК України).
Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення місцевого господарського суду у цій справі є законним та обґрунтованим; підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Судові витрати.
У зв`язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги витрати за її подання відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на апелянта.
Керуючись ст. 74, 129, 269, 275-277, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 у справі №917/47/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 у справі №917/47/24 залишити без змін.
3. Судові витрати, пов`язані з поданням апеляційної скарги, покласти на скаржника.
4. Справу №917/47/24 повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст. 287 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 24.12.2024.
Головуючий суддя О.О. Євсіков
Судді С.О. Алданова
В.А. Корсак
Суд | Північний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 16.12.2024 |
Оприлюднено | 26.12.2024 |
Номер документу | 124037521 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин про оскарження рішень загальних зборів учасників товариств, органів управління |
Господарське
Північний апеляційний господарський суд
Євсіков О.О.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні